"Цій експедиції немає ціни..."

Ліна Костенко

"Україна гине" - такою метафорою часто послуговуються надто емоційні журналісти, літератори чи просто ті, кому вона небайдужа. Але не завжди ці слова є тільки образним висловом. Якось Ліна Костенко сказала представникам закордонного українства, які гостювали у Києві: "Ви співаєте: "Ще не вмерла Україна". Поїдемо, я покажу Вам, де вона вмерла". Велика українська поетеса мала на увазі той поліський край, який був смертельно поранений Чорнобильською аварією, і ось уже понад двадцять три роки конає у зоні. Та не всі байдуже спостерігають за цим конанням.

В столиці України відбулася прес-конференція тих, хто усі ці роки буденно й водночас героїчно рятує скарби "Української Атлантиди", яка вже практично потонула у водах радіації та часу, а також невелика виставка малесенької частки цих врятованих скарбів.

Прес-конференція відбулася в Українському національному інформаційному агентстві "Укрінформ". Керівники "Укрінформу" - Генеральний директор Віктор Чамара і його перший заступник Леонід Новохатько привітно зустріли гостей. Ліну Костенко усадили в крісло, а самі сісти не наважилися - шанобливо стояли поряд. Озирнувшись, Ліна Василівна запитала: "А чому це всі стоять"? - "З пошани до Вас" - відповів В.Чамара.

- "Ні, тоді і я встану" - гаряче заперечила пані Ліна і рвучко піднялася з крісла. Відомо, що Ліна Василівна не любить, щоб її якось особливо виділяли проміж інших. Одначе, ніхто з присутніх після цього так і не сів. Отож усі і простояли до початку прес-конференції, що не завадило невимушеному спілкуванню.

Співробітниця "Укрінформу" Таїсія Шаповаленко делікатно нагадала присутнім, що вже час йти і ми рушили до зали, переповненої журналістами.

 

Ліна Костенко - Віктору Чамаpі: "Тоді і я встану..."

Перед пресою, що з нетерпінням чекала початку, постали директор державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф при Міністерстві надзвичайних ситуацій (МНС) України Ростислав Омеляшко, автор фільму "Чорнобильський час" Леонід Мужук та прикраса цього заходу - Ліна Костенко. Зазначу, до речі, що пані Ліна за її словами відірвалася від робочого столу з великою неохотою. Але не прийти вона не могла. Не тільки тому, що трагедія Полісся та Чорнобиля взагалі є її нестихаючим болем, але і тому, як вона пожартувала, що тут був її "шеф". Адже Ліна Костенко єдина з українських митців вже багато років у складі експедиції Р.Омеляшка добровільно та постійно їздить у Чорнобильську зону. Вона відповідає в експедиції за архіви, до яких входять різноманітні записи, щоденники, листи та усі інші форми фіксації того життя краян, яке було в одну мить знищене вибухом реактора.

Чому така увага саме до Полісся, чому так часто звучить ця назва у виступах тих, хто рятує те, що залишилося від цього краю? Відповідь проста. Серед історико-етнографічних областей України Полісся виокремлюється тим, що саме тут, за переконанням багатьох дослідників, містилася прабатьківщина слов'ян, та особлива етно-контактна зона, у якій співіснували та спілкувалися різні племена наших прадавніх предків. Може й тому донині існують поліські говори - східний, західний, середньополіський, які відрізняються від сучасної української мови. Донедавна за допомогою цих говорів спілкувалися у селах Київщини. Житомирщини, Рівненщини ті, кого прийнято називати поліщуками. Тепер вони розселені із зараженої радіацією зони, розпорошені і приречені на поступову інтеграцію у неполіську українську словесну та культурно-побутову стихію.

Ростислав Омеляшко показав на прес-конференції три томи, присвячених говору тільки одного поліського села, яке на сьогодні є у зоні знищеним, а його населення - розселеним по різних місцях. Носії цього говору вже ніколи не будуть жити купно, у єдиному просторі співжиття та спілкування, як це було до вибуху реактора. Відповідно і говір цей втратив свою функцію інструменту повсякденного спілкування, бо там, де нині проживають розселені колишні односельці, домінуючою є звичайна українська мова, або ж інші діалекти та говори. Тому експедиція врятувала для майбутніх дослідників Полісся говір цього села як культурно-лінгвістичну цінність. І таких врятованих скарбів на рахунку подвижників експедиції Омеляшка дуже багато.

 

Р.Омеляшко показує тритомний словник мови одного поліського села,
укладений експедицією. Поряд Ліна Костенко та Л.Мужук

 

Пан Ростислав розказав, що на спустошених виселенням землях експедиція комплексно збирає етнографічні матеріали і пам'ятки культури, записує духовну культуру, фольклор, відомості про народне мистецтво, народні промисли і ремесла, і архітектуру, календарні і родинні обряди. А це дуже непросто. Мало того, що переселенці захопили із собою такі легкі речі, які можна було взяти - рушники, ікони, вишивки, фотографії, картини тощо. По цих уже опустілих селах прокотилася не одна хвиля післячорнобильського мародерства. Не боячись ніякої радіації, селами ходили сучасні варвари, які не просто грабували хата за хатою, але і при цьому перевертали, викидали на підлогу, топтали та забруднювали, рвали те, що на їх думку було нічого не варте. А з погляду культурно-дослідницького то були цікаві, цінні, промовисті експонати поліської матеріальної та духовної культури. І експедиція змушена була рятувати лише залишки того, чого не знищили спустошення, дощі, сніги, пожежі та недолюдки-мародери.

Щоб читач уявив собі, в яких умовах працює усі ці майже два десятиліття експедиція, пошлемося ще раз на розповіді учасників прес-конференції. Р.Омеляшко розповів, що часто приходиться їздити настільки розбитими заболоченими дорогами, що без могутнього грузовика попереду автобуса із дослідниками не обійтися. По селу експедиція ходить у супроводі автоматників, оскільки напад двоногих та четвероногих хижаків є дуже ймовірним. Нерідко на сільській вулиці можна побачити вовків, диких кабанів та іншу небезпечну живність. У хатах та зарослих чагарниками дворах часто сновигають гадюки. Згаданий Ліною Костенко епізод з гадюкою на чудовому вишитому рушникові - це образ гарний, але тільки у літературі. В тій хаті, де її зустріли, це було небезпечно. Тому члени експедиції взуті у високі чоботи та камуфляжки. По одному забороняється заходити у хату, бо можна через гнилі дошки в секунду провалитися в підпіл, або ж стати об'єктом якоїсь атаки від хижака. Двері у багатьох хатах відчинені, вікна розбиті, так що кожна хата приховує не тільки можливі скарби, але і небезпеку.

Таких історико-етнографічних експедицій у зону силами колективу Ростислава Омеляшка на сьогодні вже було 35 комплексних та понад 70 спеціалізованих. Благородна місія групи Р.Омеляшка згуртувала близько 200 науковців різного профілю з Києва, Львова, Івано-Франківщини, Рівного, Миколаєва. Вони працювали і в самій "зоні", і на забруднених територіях. За цей час учасники експедиції проїхали і пройшли близько 50 тисяч кілометрів. Якщо взяти до уваги, що екватор Землі має 40 тисяч кілометрів, то вони, фактично, як пожартував Омеляшко, по Чорнобильській землі обійшли навколо світу. Обслідували 350 поліських сіл і то ще не край, адже площа відселених територій складає понад 27 тис. кв. км території України, з якої було евакуйовано понад 159 тисяч мешканців у різні села, міста та у 94 компактних поселення переселенців. - "Це цілий материк українського духовного буття, що, наче міфічна Атлантида, був поглинутий радіоактивною мертвою зоною" - сумно зазначив організатор експедицій. - "Але ми рятуємо усе, що ще можна врятувати. За ці роки нами зібрано понад 41 тисячу історико-етнографічних та археологічних експонатів, 80 тисяч фотографій, 3 тисячі годин аудіо- і відеозаписів, 16 тисяч паперових документів, піднятих з долівок покинутих хат та державних установ зони й виявлених у середовищі переселенців. Коли ми зустрічаємося з переселенцями, вони з величезною радістю допомагають нам. Розповідають про свої традиції. Співають пісні, показують збережене хатнє начиння, вишивки, рушники, тощо. Відчувається, що ці люди дуже хочуть зберегти свій поліський культурно-духовний світ. Але не так думають ті, від кого залежить подальша доля врятованих нами скарбів.

 

Поліська скриня

 

Подумайте самі, до сьогодні врятовані експонати - скрині, бодні, горщики, глечики, ікони, картини, рядна, рушники, сорочки і ще безліч видів та предметів культури і побуту поліщуків розкидані по таких різних та непристосованих приміщеннях у самому Чорнобилі, Іванкові, Києві та інших місцях як покинутий кінотеатр, закинутий ангар, склад тощо. Скільки не звертаємося до влади та її найвищих представників, допомоги нема. А ми ж можемо сьогодні створити унікальний музей поліської культури, який би став таким же острівком українства, як столичний музейний комплекс у Пирогово. Бо якщо ми не створимо такий музей, то дуже скоро від поліської культури як цілісного матеріально-духовного комплексу нічого не залишиться".

Ліна Костенко підхопила тему і почала розповідати яскраві хвилюючі подробиці свого перебування з експедиціями у зоні. Не вперше я вже чую від Ліни Василівни ці розповіді і мене завжди вражає, що вона пам'ятає багатьох нинішніх жителів сіл у зоні по іменам та прізвищах. Постаті жителів цих місць - діда Ображея, діда Вовкодава, Насті, Франі та інших постають перед очима так, наче ти їх вже знаєш чи бачив. Ліна Василівна знає їх звички, спосіб життя, характери, індивідуальні особливості - так, наче це її сусіди, а не далекі поодинокі чорнобильські селяни.
А живуть ці люди там тому, що після стовідсоткового першого відселення, дехто не витримав у чужому грунті і повернувся до рідних хат. Таких людей стали називати самоселами і Ліну Василівну це надзвичайно ображає. - "Які ж це самосели? - гнівно запитала вона. - Це корінні жителі цих місць. Таке бездумне розпорошення поліщуків по Україні після їх відселення із зони є справжнім злочином, етноцидом. Не можна допустити знищення такої народності, як поліщуки, це унікальна частина українства, вони в сьогодення протягнули ниточку до нас від наших прадавніх українців".

Ліна Костенко згадала багато цікавих епізодів. Одного разу, коли вона рукавичкою відтирала засніжену, обледенілу світлину господарів хати, яку знайшла у покинутій хаті на долівці, то раптом подумала: "Чому я це роблю? Кому це потрібно"? Тут Ліна Василівна підняла очі на присутніх, рішуче струснула головою і твердо сказала: "Мені це потрібно. Я обличчя свого народу з під льоду добуваю. Не можна допустити, щоб безслідно щезла пам'ять про тих, хто жили у цих селах і кого звідти викинуло вихором чорнобильської біди".

Поетеса - то є особливий член експедиції, бо вона відчуває усе гостріше, тонкіше. Тому й вдарив у її серце епізод в покинутому селі Ладижичі, де на вулиці її догнав чоловік і сказав: "Ми поліщуки і нас погубили. Але ми українці. Не дайте пропасти народу". Ліна Василівна схилила голову і тихо повторила: "Ніколи не забуду цих слів: "Не дайте пропасти народу".

- "Особливий народ ці поліщуки, ви би їх послухали - яка у них мова! Коли мене питають - звідки у Вас така мова, відповідаю: я слухаю людей, слухаю мову народу. А вони ж нас люблять тому, що ми їх слухаємо. Їх же ніхто не слухає, ніхто не хоче чути, а ми приїздимо, сідаємо і розпитуємо їх, слухаємо їх розповіді, їх пісні. Нам це все цікаво, все це потрібно. Ми усе це хочемо зберегти для наступних поколінь".

 

Ікони поліщуків

 

Вражаючий приклад збереження пам'яті про знищене село Копачі навела Ліна Василівна. Це село бульдозерами згорнули у завчасно виритий котлован - зі всіма хатами, зі всім хатнім начинням. Але один з його жителів виліз на дерево і зробив з висоти три панорамних світлини. Ось і існує тепер панорамне фото неіснуючого нині села Копачі. А вже потім експедиція розшукала його переселених жителів і разом створили історію села, відновили пам'ять про кожну хату, кожну сім'ю копачівців".

Якщо говорити про поліщуків, то мова може йти про 635 населених пунктів і про понад 650 тисяч людей - таким орієнтовно є той материк поліського етнокультурного буття, якому загрожує повне знищення і забуття.

Ліна Костенко відчуває учасників експедиції, як рідних їй за духом людей, називає їх санітарами душ і підкреслює, що вони несуєтні, працюють не напоказ, не для реклами чи піару, а для врятування української культури, її важливої частини.

- "А Ростислав Омеляшко - це другий Яворницький! Його ще оцінять. Він справжній атомний камікадзе, бо нічого не бачить, коли може щось врятувати. Іде напролом, у вітер, бурю. Якось я бачу - виходить Ростислав із хащі, рука піднята. Я придивилася - а по ній кров струменить, порізався десь. Я до нього. А він відмахується - мовляв нічого, дрібниця. Оце людина, він живе не для себе, він рятує культуру" - резюмувала Ліна Василівна.

На екрані монітору перед прес-конференцією і по її закінченню показали фрагменти з фільму Леоніда Мужука "Чорнобильський час" і автор поділився спогадами про те, як цей фільм знімали, згадав багатьох.

Наостанок Ліна Костенко звернулася до присутніх: "Я сподіваюся на журналістів. Пишіть про це. Нагадуйте людям. Не дайте забути трагедію Полісся, трагедію українського народу".

Пишемо, Ліно Василівно. Нагадуємо. Розповідаємо про Вас і ваших колег по експедиції, соратників по святій справі спасіння смертельно пораненого українського Полісся.

Світлини автора.

Адреса для відгуків та листування: [email protected]