Ой наварили ляхи пива

Та нікому пити

Гей, взяли собі Україну,

Та нігде прожити.

Ой наварили ляхи меду

Та й не шумували;

Гей, взяли собі Україну

Та й не шанували

 

Останні декілька років українські кіномани жваво обговорювали проблему екранізації знаменитого твору Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Хто збирається його ставити, кого запросять на головну роль, яким буде цей фільм - ось три головні проблеми, які цікавили усіх. Взагалі історія екранізації «Тараса Бульби» доволі обширна. Багатьох читачів, можливо здивує список попередніх екранізацій, який між тим говорить про світове значення цього твору:

«Тарас Бульба» (1909) - перша кіноекранізація повісті, російський німий фільм Олександра Дранкова.

«Taras Bulba» (1924) - німецький фільм за повістю, знятий режисером Олексієм Грановським

«Tarass Boulba» (1936) - французький фільм за повістю.

«The Rebel Son» (1938) - англійський фільм за повістю.

«Taras Bulba» (1962) - найвідоміша іноземна екранізація, американський фільм за повістю. Юл Бріннер - в ролі Тараса Бульби.

«Taras Bulba, il cosacco» (1963) - італійський фільм за повістю.

«Taras Bulba» (1987) - чеський телефільм за повістю.

«Тарас Бульба» (2008) - український фільм-вистава за повістю.

Таким чином, російський художній фільм «Тарас Бульба» (2009) став черговою зреалізованою спробою втілити засобами кіно одну з найяскравіших повістей Гоголя. А ще ж були проекти невтілені і просто мрії. Режисер знаменитих кіноепопей «Війна і мир», «Тихий Дон» та «Ватерлоо», уродженець України Сергій Бондарчук мріяв поставити «Бульбу» і не він один. Мріяв про це свого часу і Довженко. Сенсацією прозвучало пару років тому, що на головну роль в українському проекті планується французька суперзірка Жерар Депардьє. Парижанин з ентузіазмом сприйняв таку ідею. Зустрічався особисто з Віктором Ющенком, який також підтримав цей доволі екстравагантний задум - адже ні зовні, ні ментально знаменитий француз нічим не нагадував монументального українського козацького полковника 17-го століття. Кажуть, що категорично проти Депардьє виступив ще один бажаючий зняти «Бульбу» - киянин Юрій Іллєнко, дехто навіть різко висловлювався, що, мовляв, Іллєнко «влаштував істерику» з цього приводу.

Поки українці сперечалися, кому ставити фільм, кого туди запрошувати, де брати на це гроші, їх хвацько «обійшли на повороті». На цей раз, як це часто трапляється, росіяни. За екранізацію «Тараса Бульби» у 2007 році взявся петербурзький режисер Володимир Бортко, якого тодішній міністр культури України Ю.Богуцький назвав «українським режисером».

Отримавши запрошення на прем'єру фільму, я йшов туди, зізнаюся, і з надією і з пересторогою. Надією на те, що побачу високоякісний художній фільм. І з побоюванням - чи не зіпсує його якась заданість, політична чи ідеологічна. Тепер ось уже третій день намагаюся ввести в якусь струнку систему свої враження від перегляду стрічки, усієї інформації навколо фільму, тексту повісті, та й самого Гоголя.

Хто екранізатори?

Основне питання, яке так і не змогли вирішити українські митці, це фінансове. Грошей в Україні на створення свого, українського «Тараса Бульби», так і не знайшлося. Охоче просторікуючи про національні цінності, наші очільники не змогли ні бюджетних грошей виділити, ні спонсорів на допомогу організувати. А ось росіяни зробили це з легкістю. Телеканал «Росія» з партнерами виділили понад 500 мільйонів російських рублів, що орієнтовно дорівнює 17 мільйонів доларів.

Задумайтесь, чому так щедро вчинила Росія стосовно полтавчанина Миколи Гоголя та повісті про запорізьких козаків, які боронилися від ляхів? Хотіла достойно показати боротьбу українців за свою незалежність? Навіть, якщо припустити, що росіяни історично не люблять тогочасних ляхів, для такого щедрого жесту мотивації малувато. А мотивація мала бути, адже сьогодні без грошей і мама тата не цілує.

Одна із розгадок в тому, кого обрали режисером для реалізації проекту. Адже саме режисер вирішує, якою буде концепція фільму і які обличчя та характери реалізують її у відеоряді. І ось тут починається найцікавіше. Втілити «Бульбу» росіяни довірили не кому- небудь, а Володимиру Бортку, який вже 27 років живе і працює в Росії. Постать ця в кінематографі цікава і неоднозначна.

Останніми роками В.Бортко прославився рядом надзвичайно резонансних екранізацій. Одна з них - телефільм «Ідіот», по супер-важкому для акторів та режисерів роману Ф.Достоєвського, отримала значний позитивний відгук. Для двох інших екранізацій В.Бортко обрав знакові твори киянина М.Булгакова - «Собаче серце» та «Майстер і Маргарита» і блискуче з цим впорався. Інтерес режисера до Булгакова пояснювався не тільки тим, що для мільйонів читачів останніх чотирьох десятиліть ці твори стали буквально культовими, але і земляцькою близькістю.

Справа в тому, що Володимир Бортко , хоча й народився в Москві, у родині студентів театрального інституту, з своїх двох років до 29-ти жив у Києві на вулиці Чапаєва 13. Його мама, українська актриса Марина Захаренко, після закінчення української студії Московського театрального інституту за наполяганням відомого українського драматурга та державного діяча сталінсько-хрущовсько-брежнєвської епохи О.Корнійчука разом зі всією українською студією переїхала до Києва, а згодом через 2 десятиліття у віці 43 роки стала його останньою дружиною і Володя виховувався в цій родині. Він вивчився у 1974 році в Києві на режисера, працював на кіностудії ім. Довженка, зняв навіть один маловідомий нині фільм за участю Івана Миколайчука.. А потім різко змінив свою долю - 1980 року переїхав до тодішнього Ленінграду на студію «Ленфільм», де працює і донині. За цей час став, окрім усього, і народним артистом України. До речі, Володимир Володимирович Бортко, якого навіть в українських довідниках офіційно називають українським та російським режисером, є сином нині покійного українського (заслужений діяч мистецтв УРСР) та російського режисера з точно таким же іменем. Володимир Володимирович - старший, судячи з усього, ще студентом залишив сім'ю та дволітнього сина. Він працював в Одесі, Києві, Львові і в російських театрах. Зокрема 7 років віддав - увага! - московському театру ім. Гоголя. Так що ім'я Гоголя ще півстоліття тому зазвучало в свідомості 11-літнього Володі Бортка у зв'язку з місцем роботи батька.

З врахуванням біографії Володимира Бортка-молодшого та його реноме блискучого екранізатора класики можна було очікувати на неабиякі результати. Тим більше, режисер заявив, що привозить фільм в Україну як «підбадьорливий засіб для піднесення національного духу». Якого саме духу - нам ще належало побачити на екрані.

Фільм

Протягом двох годин глядачі в залі свідками яскравого, масштабного (віддамо належне!) видовища, у якому батальні сцени голлівудського розмаху поєднувалися з виразною статурністю та грою акторів, передусім основного з них - славетного художнього керівника київського театру ім. Ів.Франка актора і режисера Богдана Ступки, а також величезною віддачею у грі всіх акторів-козаків. В цьому не було нічого дивного, адже до майстерності режисера та оператора додалося те, що постановником трюків та боїв у фільмі був знаменитий голлівудський майстер Нік Пауел, за плечами якого всесвітньо відомі фільми «Гладіатор» та «Хоробре серце».

Синів Тараса грали популярні російські актори Володимир Вдовиченков (Остап Бульба) та Ігор Петренко (Андрій Бульба), їх матір - киянка Ада Роговцева. Серед облич козацької масовки можна було, зокрема, вирізнити акторів Леся Сердюка, Остапа Ступку, Михайла Боярського деяких інших. Що цікаво, етнічне походження акторів позірно не впливало на переконливість їх гри. Так, росіянин Вдовиченков зіграв настільки сильного духом українського козака - старшого сина Бульби Остапа - що сцени його тортур та мученицької смерті стали одними з ключових у фільмі.

Петербурзький єврей екс-мушкетер д*Артаньян М.Боярський настільки вжився в роль розгульного відчайдуха козака Шила, що у підсумку створив один із найпереконливіших образів другого плану. Це ще раз підтвердило, що справа не в національності, не у місці проживання, не у знанні української мови, а у мірі відданості правді образу, у щирості та майстерності перевтілення, коли віддаєшся творчості так, щоб у підсумку забути себе та «вмерти» у своєму екранному творінні, досягши вершин мистецької правди.

А ось Володимир Бортко, київський вихованець, який прожив серед українців 27 років і досі вільно володіє українською, син української матері, в «українськості» своєї мистецької позиції, очевидно, програв неукраїнцям Вдовиченкові та Боярському. Володі та Михайлу глядач вірить, бачить, що це є образи справжніх запорізьких козаків, а ось Бортку повірити, на жаль, неможливо, причому в не в дрібницях, а у основному.

Так, він створив фільм про лицарів, відважних, безстрашних, які уміють битися з ворогом і гідно вмерти. Але вмерти за що, згідно трактуванню В.Бортка? Ось у цьому й сіль. Ні у кого в залі під час обговорення фільму не повернувся язик стверджувати, що він створив фільм про лицарів землі запорізької, української, а не якоїсь іншої.

Основною причиною подібного враження було те, що декілька разів у різних екранних ситуаціях герої фільму, запорізькі козаки, гинучи, з акцентованою наполегливістю повторювали, що гинуть «за русскую землю» і говорили останнє своє побажання, щоб ця сама «русская земля» процвітала у майбутньому. Для більшості присутніх відеоряд і його аудіо-супровід стало справжнім стресовим дисонансом. Дійсно, дивно - спостерігаючи картини життя на Запорізькій Січі, сцени на Хортиці, під мурами Дубно, Кам'янця-Подільського, бачачи на екрані українських козаків у їх типовому вигляді - з оселедцями на голові, у козацьких строях, під козацькими прапорами, взятими з козацьких музеїв і практично жодного разу протягом фільму не почути про Україну, українську землю, віру тощо, а тільки про все «русское» - землю, віру - це що, випадковість, позиція? Присутні задавалися питанням: «Як так, що запорізькі козаки воювали за «русскую землю» у межах України? Як так, що віра запоріжців була «русскою»?». Підкреслю - не руською від слова «Русь», а саме «русскою» - це чітко артикулювалося акторами.

То чи варто було дивуватися, що після перегляду фільму на В.Бортка градом посипалися подібні питання.

Прес-конференція після фільму

Те, що на Бортка «накинулися» україномовні журналісти - не дивно. Мене вразило щире обурення моїх сусідів - двох російськомовних глядачів. - «Русская земля, русская земля» - роздратовано сказав молодик. - Просто противно слушать». - «Да просто империализм какой-то» - піддакнула йому дівчина. При всій готовності В.Бортка до подібного нападу, його, напевне, здивувало, що й російськомовні глядачі обурювалися такою нав'язливою «російськістю» козацької теми. Я ж ще раз пересвідчився, що за роки незалежності український патріотизм вкоренився в серця не тільки україномовних, але і багатьох російськомовних жителів України. І сьогодні не така вже дивина зустріти на наших теренах людину, яка говорить російською, але вважає своєю Батьківщиною Україну і є російськомовним патріотом України. Є й інші - ті, хто живуть в Україні, розмовляють і українською і російською, але притримуються зовсім іншої концепції - що Україна та Росія мають не тільки спільні історико-етнічні корені в глибинах Київської Русі, але й є, фактично, одним народом, з однією вірою і спільним усім, включно і землею, яка «тимчасово», у результаті історико-політичних «непорозумінь» та діяльності націоналістів розділилися на окремі держави.

- «Ми один народ! - вигукнув В.Бортко на черговий «напад» із зали. Тим більше тоді, в ті часи ми були єдиними. Я хочу нагадати - за допомогою Гоголя - про єдність Росії та України. Це історія одного народу, коріння якого лежить у Київській Русі. Немає двох різних народів. Є один, тільки частина його живе тепер в іншій державі. Оскільки ж я сам за вірою і духом - українець, то ніколи, чуєте, ні-ко-ли не завдам своїм фільмом шкоди тій країні, у якій виріс, де 30 років прожив, де любив жінок, нарешті".

Бортко не уточнив, правда, який із двох народів є на його думку «основний» народ-спадкоємець Київської Русі, а який у вигляді його «частки» живе у іншій державі. Проте, з контексту можна було здогадатися, що сучасні кияни на роль цього самого «основного» спадкоємця Київської Русі претендувати навряд чи можуть.

Але як би не красномовству вав екс-земляк, зала була непоступливою і у теорію «єдиного народу», чи тим більш «єдності» Російського імперського керівництва з Січчю та Гетьманщиною вірити відмовлялася. Усі присутні достатньо добре знали, що робили з Січчю Петро Перший, Катерина Друга та інші імперські урядовці і намісники. Кожен з присутніх вчив Шевченка: «Це той Перший, що розпинав нашу Україну і «Вторая», що добила вдову-сиротину».

Температура дискусії зростала, починалася справжня суперечка. І тут В.Бортко використав «важку артилерію». Заявивши, що він знає «Тараса Бульбу» напам'ять, процитував рядки Гоголя: «Что, взяли, чертовы ляхи? Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему»!..

Ким був Гоголь?

Дехто з молодих зашумів, ледь не підозрюючи режисера у якійсь підтасовці. Але ті, хто читав Гоголя, пам'ятають, що в останньому монолозі Тараса Бульби, коли його ноги вже лиже вогонь, розпалений поляками, звучать ці, досить дивні для запорізького козака, слова. Гоголь насправді ці слова написав і вони в тексті існують. Але в тексті другої редакції - 1842 року. А у першій редакції «Тараса Бульби» (1835р.) читаємо те ж саме місце у такому ось вигляді: «Черт побери! да есть ли что на свете, чего бы побоялся козак»? Все, крапка. Вкрай лаконічно, ніякого російського царя. Ніякої «русской» православної віри. Зате є там інший абзац: «След Тарасов отыскался. Тридцать тысяч козацкого войска показалось на границах Украйны. Это уже не был какой-нибудь отряд, выступавший для добычи или своей отдельной цели: это было дело общее. Это целая нация, которой терпение уже переполнилось, поднялась мстить за оскорбленные права свои, за униженную религию свою и обычай, за вероломные убийства гетманов своих и полковников...».

Нація, про яку говорив Гоголь, не названа ним в повісті безпосередньо українською. Народ означений тільки двома словами - ображений та пригнічений. Тільки одна мітка є у тексті - кордони Украйни. Не Росії, не Русі, а, все-таки, України. Та, напевне, ще гетьмани - адже Росія на своїх теренах таких звань не мала Напевне, це була чи не єдина у тих умовах компромісна можливість сказати про Україну хоч щось. І навіть таку куцу було відібрано у Гоголя при другій редакції книги. Бортко у суперечці з опонентами навіть розсердився: «Адже не ця фраза важлива у Гоголя. Важливе інше - тема приниження нації. Важливо зрозуміти: у Гоголя червоною ниткою проходить думка про те, що тільки честь вища за життя! Ось що головне, а не «російський цар», до якого ви причепилися».

Даремно Бортко дивувався, чи робив такий вигляд. Почути на теперішньому етапі розвитку України та у контексті нинішніх україно-російських стосунків про руського царя, якому підкоряться усі - це справжній виклик українській аудиторії. Навіть, якщо це цитата із Гоголя. Коли сьогодні сперечаються, ким був Гоголь - російським письменником «малоросійського» походження, чи українським письменником, який писав російською, то кожна сторона суперечки приводить свої аргументи. Перші наголошують, що мова визначає приналежність, отже, якщо писав російською - значить і письменник російський. Інші наводять власні слова Гоголя, що пише він «на иностранном».

Проте, якогось простого рішення тут бути не може. Якщо Гоголь назвав у приватному спілкуванні російську мову іноземною, то з іншого боку він і розвинув її, як мало хто з суто російських геніїв слова. Відомо, що неповторною, поетичною, ліричною, гоголівською мовою були зачаровані за останні 170 років не тільки читачі, але і десятки молодих письменників, які вчилися у нього писати. У його російській мові було багато українізмів, а то й особливих слів - «гоголізмів», як дехто їх називає. І сам Гоголь сказав якось: «Я не знаю, кто я больше - хохол или русский?». Сьогоднішнім українцям не сподобається самовизначення Гоголя - «хохол». Але тоді це було у російському вжитку звичним. Поет Василь Жуковський, друг Пушкіна та вихователь спадкоємця трону, називав Гоголя «гогольок-хохолок» і Гоголь це дозволяв, принаймні терпів. А ось коли виходець з України генерал Капніст представив його гостям як «земляка-хохла», Гоголь мовчки одягнувся, вийшов і більше ніколи до Капніста не заходив. Образився, відчув себе приниженим. Проте, з українською діаспорою Петербурга, де він доволі довго жив, Гоголь також не підтримував тісних зв'язків. Пройшов він і мимо Шевченка, хоча той же Жуковський не пройшов..

Російська імперія, частиною якої була тодішня Малоросія, не сприймала нічого українського. Колись ще студентом я вперше побачив прижиттєві видання історика Дмитра Яворницького і з великим здивуванням прочитав прізвище на обкладинці: Дмитрий Эварницкий. Ось так українець Яворницький став Еварніцкім і скажіть мені, за якими це мовними законами Явір є Евар? Чому не можна було написати російською «Яворницкий»? Так ні, викрутили прізвище, що й мати рідна не впізнала б. Отож, чи дивувати, що сам Гоголь в одном місці свого твору дає примітку: «свитка есть вид верхней одежды у малороссиян». Як після цього очікувати, що він у повісті, яка проходила сито цензурного комітету, міг написати «українець», хоча в закордонних готелях записував себе саме так. Наголошу ще раз - текст Гоголя писаний російською, вставки в ньому, дійсно, славлять «русскую» силу, царя та землю. Але сутність «Тараса Бульби» - патріотично українська, козаки показані оборонцями Січі і всієї козацької, української держави. І можна було це показати, не спотворюючи Гоголя, а відтворюючи дух повісті. Бортко цього не зробив - напевне, свідомо. Українським кіномитцям ніхто не допоміг це зробити. Скоріше, несвідомо, просто від нехлюйства та жлобства тих, від яких це залежало.

Кіно: ідеологія та мистецтво

Гоголь, як усі генії слова, насправді є дуже різним і за бажанням у його творчій спадщині можна знайти що завгодно - і проросійськість і проукраїнськість. Але саме неукраїнського Гоголя побачив, відчув, або захотів відчути сучасний, вибачте, «малороссиянин и хохол» Володимир Володимирович Бортко. А остаточно його концепцію фільму, думаю, сформували ще два факти - по-перше, він став членом Російської компартії, по друге, мав розмову перед зйомками ще з одним Володимиром Володимировичем - Путіним, який підтримав його творчі плани. Які? Про це режисер не говорить. Але за нього говорить сама кінокартина. І хоч би як Бортко не заперечував факт впливу сучасної російської, путінської ідеології на фільм, вплив є очевидним.

Гоголівська розповідь про український героїчний козацький епос перетворилася в руках В.Бортка на блокбастер про героїчних «общерусских», які, звичайно, носили свитки та «оселедці», казали «синку» та «хлопці», але все ж-таки були захисниками «земли русской» и «веры православной, русской». Режисер спробував захиститися від атак зали вказуванням на жанр повісті та фільму: «Це епос. А що таке епос? Там немає однозначно правих і однозначно винуватих. Хто правий - Ахілл чи Гектор? Честь повинна виграти в поєдинку. Героїзм! Те саме і в «Бульбі». Для цього герою необхідне відчуття своєї правоти. Більше нічого не важливо. Як починає Гоголь? - Тривожно в Україні... Київ - польське місто. Частина України - московська, інша частина - польська. Розірвано землю, розірвані узи, спливають кров'ю рани».

Аудиторія не змогла ні в чому переконати Бортка, як не старалися молоді дівчатка-журналістки. Відчувалося - він знав, що робив і для чого це зробив. Прохопився навіть, що хотів потрапити до складу Держдуми Росії, але не потрапив. Тепер, очевидно, шанси його значно покращилися. Але у свою чергу і Бортко нікого не переконав у залі. Принаймні, такі не виступили у обговоренні фільму. Проте, треба знати і пам'ятати, що вони і у залі були і в Україні є - ті прихильники «єдиного народу», єдиної землі та віри, яким незалежність України здається чи то помилкою, чи то злочином «націоналюг».

Недарма В.Бортка під час його візиту до Києва прийняв Глава УПЦ Митрополит Володимир (Сабодан), який сказав: «: «Постать Тараса Бульби - це втілення душі народу, який живе у найбільш складний період свого життя і для усіх нас, для православних це дуже багато значить і значить те, що Православ'я є потужнішою скріпкою, яка об'єднує наші народи». Як можна зрозуміти Митрополита, народів все-таки два, отже, Бульба є « втілення душі» якогось одного народу. Повіримо, що Владика мав на увазі все-таки народ український, хоча прямо про це не сказав. Режисер відповів дещо туманно: ««Гоголь - один із самих православних письменників на Русі. І його заклики до єднання Русі, до збереження Православ'я є чи не головною темою в повісті «Тарас Бульба».

Ось тільки, як єднатися Русі за умов існування двох держав, що все далі розходяться одна від одної, і як зберігати Православ'я в умовах існування різних гілок українського Православ'я, двох УПЦ і однієї УАПЦ - неясно ні нам, ні, напевне, і Бортку. Хоча після перегляду фільму можна припустити, що таким механізмом наш колишній земляк бачить сумирне повернення блудної України до матері-Москви.

Окремо варто зупинитися на темі зради молодшого сина Бульби Андрія, який із-за кохання до прекрасної полячки перейшов до їх лав і у бою на боці поляків рубав своїх колишніх товаришів. Бортко і тут неприємно здивував. Він сказав, що на його думку Андрій - це перший «західник», тому що його брат Остап діє не роздумуючи - так, як йому велять батько та козацькі звичаї, а Андрій вже задумується і починає усе піддавати сумніву. Раціоналіст, бачте. Мислитель. Ось зразок його «раціонального» мислення по тексту Гоголя: «А что мне отец, товарищи и отчизна! - сказал Андрий... - Кто сказал, что моя отчизна Украйна? Кто дал мне ее в отчизны? Отчизна есть то, чего ищет душа наша, что милее для нее всего...И понесу я отчизну сию в сердце моем, понесу ее, пока станет моего веку, и посмотрю, пусть кто-нибудь из козаков вырвет ее оттуда! И все, что ни есть, продам, отдам, погублю за такую отчизну»! В образі Андрія Гоголь вивів цілу породу народжених в Україні, які її своєю Вітчизною не вважали і з легкістю продавали. І тому оцінка цього типу українця є однією з принципових для концепції фільму.

А ось як оцінює Андрійове «західництво» Гоголь, називаючи того Іудою: «И погиб козак! Пропал для всего козацкого рыцарства! Не видать ему больше ни Запорожья, ни отцовских хуторов своих, ни церкви божьей! Украйне не видать тоже храбрейшего из своих детей, взявшихся защищать ее».

Та і його рідний батько Тарас Бульба цього «західника» називає набагато простіше - зрадник і виносить йому свій вирок: «Я тебе породив, я тебе і вб'ю». І робить це. Велич і трагізм образа Тараса Бульби у тому, що закони товариства, вірність Вітчизні для нього вищі, ніж родинні зв'язки: «Остановился старый Тарас и глядел на то, как он (Андрій - В.Р.) чистил перед собою дорогу, разгонял, рубил и сыпал удары направо и налево. Не вытерпел Тарас и закричал: "Как?.. Своих?.. Своих, чертов сын, своих бьешь?.. Так продать? продать веру? продать своих»?

Зрадників треба карати смертю - цей козацький закон неухильно проводить у життя старий Тарас навіть тоді, коли це стосується його сина. Безжальні слова Бульби над тілом Андрія: «Чем бы не козак был?.. Пропал, пропал бесславно, как подлая собака!» та його відмова навіть поховати сина: «Погребут его и без нас!.. будут у него плакальщики и утешницы» - ось жорстока, але єдино вірна позиція і Гоголя і його звитяжного героя. А режисер Бортко, бачте, думає інакше. Остап, який мужньо бився проти ворогів і мовчки, героїчно витерпів усі тортури перед стратою, для нього «не думаючий», а ось зрадник Андрій - «думаючий». Але думає цей «західник» про те, де і як йому буде краще прихилити голову. Чи не тому, що сам Бортко колись також «задумався» і у підсумку покинув Київ заради Ленінграду?

Історія культури свідчить, що художник гине там, де він обслуговує політику та ідеологію. Незважаючи на всі відмовляння Володимира Бортка, та його повторювання, що він йшов суто за Гоголем і знімав так, як було написано письменником, враження ідеологічної заангажованості фільму склалося того вечора загалом у всієї зали. Недарма російський кінокритик Юрій Ґладільщиков відверто сказав: "Від фільму надто тягне низькосортною пропагандою. Боюся, що в молодих людей, які його подивляться, не виникне жодного бажання потягнутися за книжкою Гоголя. А запам'ятають вони з фільму тільки одне: Запорізька Січ - це Русь».

Після двох десятиліть масового ознайомлення українського народу з власною історією уже неможливо переконати його навіть видовищним фільмом , що запорожці в Україні захищати «русскую землю» а ляхи запікали живими козаків за «русскую веру» - навіть, якщо щось подібне писав, чи змушений був писати і Микола Гоголь - чи то «русский малорос», чи то український письменник, що творив «великорусским языком».

Між двома країнами йде притишена, але вперта боротьба за «право власності» на письменника». Росія нині відзначає 200-ліття Гоголя у формулюванні - «геніального російського письменника». Україна - 200-річчя «великого українця», як назвали його в минулорічному проекті «Великі українці» та повторив нині Президент Ющенко: «Його творчість, безперечно, належить до найвищих надбань як загальнолюдської культури, так і безумовно культури російської. Він є великий українець, але його творчість не знає кордонів і жодних мовних бар'єрів».

Як завжди гарно - чи то сам, чи то за допомогою своїх спічрайтерів - Ющенко сказав: «Гоголь воскресив у народній пам'яті козацьку славу, романтику Запорізької Січі, боротьби за свободу і незалежність України. Могутній образ Тараса Бульби навіки став уособленням українського героїзму, мужності й самопожертви, взірцем лицарської честі й доблесті».

Але чому ж у такому випадку не знайшли в Україні якихось нещасних 17-20 млн. доларів для зйомок такого Тараса Бульби, яким змалював його пишномовний Президент? Він про це під час промови скромно промовчав. А ця сума є всього лише одноденним прибутком декого з наших олігархів, які українське не захистили, як Бульба, а, навпаки, з благословення влади розграбували з таким розмахом, який не снився ні ляхам, ні татарам, ні москалям. І з цими олігархами наш пишномовнопатріотичний Віктор Андрійович якщо і не дружить, то тісно спілкується. Міг би й організувати фінансування зйомок українського «Тараса Бульби», а не розказувати про те, які гарні Гоголь з Бульбою «без бар'єрів».

Ось тому, що вміємо солодко говорити при одночасному нічогонеробленні і буде тепер Україна, Росія та й увесь світ дивитися у версії «петербурзького киянина» Бортка не українського, а «общеросійського» патріота Тараса Бульбу, який «со товарищи» клав своє життя за «русскую землю» і має виглядати уособленням не українського і навіть не хохлацького чи малоросійського, а загальноросійського героїзму.

А що ви хотіли, панове-товариші? Щоб телеканал «Росія» за власні кошти ліпив позитивний імідж України, якщо вона сама його щоденно псує і в історичному і у сучасному вимірі? Щоб росіяни, поляки, чи, може, турки зняли нам геніальне кіно, у якому доблесні українські лицарі воюють за незалежну Україну з москалями, ляхами і турками з татарвою? Гоголь в тих умовах не міг повною мірою і прямо зробити те, що так великодушно «подарував» йому Президент, говорячи, що «він відкрив світові Україну та її героїчну історію, увів її у світовий культурний контекст... Через твори Гоголя світ уже майже 200 років пізнає нашу країну, наші традиції і духовність, самобутній характер і душу українського народу». Так склалося у тих конкретно-історичних умовах, що Гоголь добровільно чи примусово писав про «русскую землю» и «русского царя», який могутньо сходить на небосхилі. Але по мотивах Гоголя сьогодні можна було б створити кіноверсію про такого українського Тараса Бульбу, такий колективний портрет козаччини української, що це стало б дійсною подією у вихованні патріотизму сьогоднішніх дітей та підлітків по всій Україні. Якби тільки не обмежувалися такими ось прекраснодушними пасажами: «Нехай звідси, з батьківщини Гоголя на весь світ лине могутнє слово про Тараса Бульбу, про Гетьманщину, про козацьку славу, скликаючи нас усіх на святу молитву за Україну».

Слово лине. Молитва звучить. А ось кіно українське давно вже конає від безгрошів'я і майстри його йдуть на телебачення, в інші сфери, емігрують, а то й спиваються. І недарма Бортко відкрито сказав, що Богдан Ступка і Ада Роговцева, яким не подобалася концепція фільму, все-таки знімалися, бо фактично давно вже не українські, а російські актори, адже грають та знімаються виключно в Росії, що є правдою. А де їм зніматися в Україні? Тут тільки гарні промови можна слухати про могутнє слово та святу молитву. А ось прості, чорноробочі справи, які належне фінансуються, справно організовуються та наполегливо робляться - у наших ораторів чомусь не виходять.

Коли ще фільм знімався, Іван Драч висловив думку, що Богдан Ступка не допустить, щоб фільм зробили антиукраїнським. Фільм і не є антиукраїнським. Він є неукраїнським. Бортко під прапором «вірності тексту» повісті відверто зманіпулював Гоголем. Там, де йому потрібно, він скрупульозно відтворював текст Гоголя про все «русское» - землю, віру, царя і розводив руками - а що, мовляв, я можу зробити, це ж не я, це ж Гоголь. Але, за суто своїм бажанням зробити фільм більш видовищним, він у той же час йшов на неабияке святотатство і вводив до фільму сцени, яких нема у Гоголя - наприклад, сцену привезення до Січі мертвої дружини Тараса Бульби, чи сцену народження полячкою дитини від Андрія та перше поривання її батька-поляка зарубати новонародженого. І нічого, що таких сцен нема у тексті повісті, Бортка це не спинило. А ось хоч раз сказати, що українські козаки б'ються і гинуть за свою землю і ця земля є вже на той час не «київо-руською», не «русской», а українською - його щось щоразу спиняло. Чи хтось.А це ж було б абсолютно співзвучно духові повісті - на відміну від придуманих Бортком сцен, яких у Гоголя нема. Тож при такому «польоті фантазії» автору сценарія та режисеру Бортку ніхто не заважав зробити чіткі українські акценти і показати Тараса Бульбу і козацтво захисниками України, про яку у повісті згадується не рідше, ніж про «русскую» землю. Забракло у громадянина Росії екс-киянина Бортка сміливості назвати Січ землею українською.

Дуже вже старався Володимир Володимирович-кіношний сподобатися Володимиру-Володимировичу-політичному. Принаймні, таке враження складається.

Переконавшись цього вечора у кінотеатрі, як росіяни за допомогою самих же українців(включно з добровільними масовками сотень українців - жителів місць зйомок), на їх території (а фільм знято, в основному, в Україні, навіть коштом українського бізнесмена побудовано під нього козацьке містечко на Хортиці), у їх козацьких строях і під їхніми славетними прапорами, але за свої грубі гроші уміють перехопити усе, що хочуть, в тому числі й історичну славу, згадав я фінальні слова Гоголя в «Тарасі Бульбі»: -«А уже огонь подымался над костром, захватывал его ноги и разостлался пламенем по дереву... Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу»!

У вітчизняному кіновиробництві, як і загалом в Україні, такої сили поки що не видно.

Бортко сказав, що під час перебування в Україні на дворічних зйомках його вразило роз'єднання України на Схід та Захід, якого раніше не було: «Це мене не стосується, у мене російський паспорт, але все ж таки повторюю: постать, яка консолідує Україну, зараз необхідна! А об'єднати може той, кого люблять. Ясно, так?».

Ясно. Але де той Тарас Бульба, де той велетень духу та мужності, який зможе об'єднати Україну та захистити її? Бо подібні фільми Україну не об'єднають ні всередині себе, ні з Росією, ні з іншими православними країнами.

У фільму титан українського духу, патріотизму та мужності Тарас Бульба гине від руки ворогів. Сучасна Україна такого титана не має і поки що його не видно навіть на горизонті. Українська сила в Україні належним чином і достатньою потугою ще не сформована і не сконсолідована То ж чого чекати найближчим часом у політичній царині та долі України, як любить висловлюватися В.Бортко - ясно.

Віктор Рибаченко

06.04.09 Спеціально для «Час і Події». Світлини автора та з Інтернет-сайтів.
Адреса для відгуків та спілкування: [email protected]