До 80-ліття відродження українського танцю в Америці

 

Продовження. Початок в № 9, 10

Після захоплення художнім фільмуванням Авраменку довелося зайнятися танцями на теренах інших країн та континентів. Він продовжував виконувати свою місію посланця талановитого народу України. Вічний мандрівник, постійний бурлака. Протягом року ( 1948-1949) працює в Бразилії, Аргентині, Парагваї. Дуже часто відвідував країни Європи: Італія, Німеччина, Голандія, Англія, Франція, Бельгія.. Частий гість улюбленої Канади. Протягом 1966 року перебуває в Австралії. Використав навіть два тижні перебування в Йокагамі (Японія),коли повертався з Австралії до Америки. Там теж затанцювали! Все та ж мета: своїми виступами продемонструвати красу українського танцю, навчити людей, організувати українські фестивалі, заявити світу про Україну. І все це праця на добровільних засадах, зупинявся не у готелях, а у мешканнях своїх учнів, бо грошей завжди не вистачало. І як завжди, набирався нових боргів, з якими не міг розрахуватися... Двічі в 1970-1971 та 1973 р. відвідує Ізраїль. До речі, він завжди намагався довести всім, що Петлюра ніколи не був ініціатором погромів, навпаки, карав за антисемітизм. Погроми за тих часів були спровоковані ворогами УНР, а наші два народи в повсякденному житті допомагали один одному. Ось чому ще в 1922 р. створив танець «Плач Ізраїлю». А в Єрусалимі він виконав цей танець на фоні Стіни Плачу, його було зафільмовано і збережено до нашого часу. Тут навчав українським танцям євреїв і арабів, провів український фестиваль. Демонстрував таку дипломатичну спритність, що редактор однієї з ведучих ізраїльських газет запитав присутнього на одній із зустрічей друга Авраменка: «Пане Луців, чи ви є певні, що ваш Авраменко не є з роду Авраама?»

В повоєнні роки він знову часто приїздив до Канади, де провадив разом зі своїми інструкторами танцювальні курси для запланованої патріотичної вистави «Слава Канаді», яка була показана в 1946 році в багатьох містах.

В 1947 р. у Вінніпезі друкує доповнене видання свого підручника для шкіл «Українські національні танки, музика і стрій» , де описав 18 танців, помістив фотоілюстрації костюмів для них, а також ноти до 21 танцю.. Цю книгу - підручник він присвячує учням першої школи у таборі Калішу, з якою почалося відродження національного танцю.

У передмові та післямові висловлює вдячність за підтримку його місії, його шкіл та інших проектів 110-ти громадсько-політичним та культурним діячам. Серед них відомі світу: Андрій Шептицький, Симон Петлюра, Микола Садовський, Дмитро Антонович, Василь Ємець, Олександр Кошиць, Михайло Голинський, Роман Придаткевич, Євген Турула, Лев Сорочинський, Люба Колесса та багато ін. А за допомогу в появі книжки - 70 особам. Очевидно, що міг бути вдячним.

З часом міняються обставини життя. Напочатку 50-х років діаспора поповнилась третьою післявоєнною політичною хвилею іммігрантів. З Європи прибуло багато професіоналів, в тому числі досвідчених митців, включно з хореографами академічної освіти, як наприклад, колишня балерина Рома Прима-Богачевська. Хореографія її школи тут, у Нью-Йорку, була іншого стилю. У 60-ті роки в Канаду та США приїздить на гастролі ансамбль Павла Вірського. Люди захоплюються модерним виконанням народного танцю. Авраменко ж наполягає на суто фолькльорному стилі. Так чи інакше, популярність єдиного до тих часів диктатора у танцю починає понижуватися. І найяскравіші зірки поступово згасають. Йому ж не хочеться здавати позицій. Тому їде по світах,витрачає свої сили, що вже були не тими..

Авраменко був і залишався до кінця життя незвичайною особистістю в усьому - в особливому таланті, долі, взятій на себе місії, натурі. Мав незалежний від громадської думки характер. Інколи оточуючих шокував його постійний жупан та шапка, які в певних обставинах, особливо за кордоном під час прийомів у високопоставлених осіб, здавалися недоречними. Він не зважав. І вперто одягався саме так. Більш того, обов'язково з'являвся в людних місцях з прапорцями в руці. Більший - жовто-блакитний, український, менший - тієї країни, де перебуває. І скрізь виголошував: «Слава Україні!», «Слава Америці... Британії.. Ізраїлю!» і т.д.

Мав настирний характер. Міг домогтися свого за будь-яких найнесприятливіших обставин.

Оператор Ярослав Кулинич згадує, як, перебуваючи у Ватікані на якомусь католицькому святі під час прийому Папи Римського, так впевнено попрямував до входу у Собор, що два ряди охоронців, розгубившись, підняли рапіри і покірно його пропустили.

Його друг, співак-бандурист та емпрісаріо Володимир Луців згадує про спільне перебування в Єрусалимі в 1971 році. Був прийом у мера міста, який сам зустрічав усіх гостей. Пан Луців домовився з Авраменком, що на цей раз він не одягне своїх «пізнавальних аксесуарів». Той погодився, одягнув якийсь плащ. Але за пару кроків до рукостискання скидає плащ і в камери фоторепортерів потрапляє з усіма українськими атрибутами. На другий день про нього написала вся місцева преса!

Розповідає доктор Мирон Куропась з Чикаго. У 1976 році він працював радником Президента Форда. Одного разу йому телефонує черговий біля брами і каже, що до нього проситься... а далі читає по складах: «Аv-ra-men...». А хто ж тоді не знав з українців цього прізвища! Звичайно, пан радник прийняв в своєму офісі і запросив на обід у службовий ресторан Білого Дому. Гостю, який так просто добився аудієнції радника, минув 81 рік.

Він все життя залишався ідеалістом. Чуття реальності часто його зраджувало. А ось віра в досягнення мети - стовідсоткова. А ще нездоланна віра в свою особливу місію. Він - піонер, він мусить проторити дорогу українському танцю - цій «національній зброї» та заповнити ансамблями всю Землю. Принаймні там, де він побував. І не тільки заради мистецтва для мистецтва, а з політичних міркувань: Україна має бути вільною та незалежною!

Із листів до Володимира Луціва:

Рим, 1967: «Справи будуть добрі. Хочу зробити фестиваль у честь Собору в найкращій залі Риму. Думаю, що можна буде дістати техніків Ватіканської студії. Як приїдете, то може нас прийме Митрополит Сліпий і ми зможемо зробити фільму. Я написав уже до Івана Процика та Ярослава Кулинича (його помічники-оператори. - Л. К.). Хай живе боротьба і сила, і віра у нашу перемогу!»

1965, напередодні нового 1966 року: «... Я полетів літаком до Нью-Йорку, а мою валізу з фільмами перенесли до «Пан Амерікан» і не було валізи п'ять днів. Я був дійсно стурбований.. Христос Родився, хай в Новім році відродиться вільна Україна! Ваш, хоч каліка, але духом сильний В. А.».

1971: «Я вже не живу, а доживаю. Чи мені треба так тинятися?.. Сам до себе кажу: «Бог дав тобі талант, але розуму не дав». Я міг би мати мільйони, я їх відрікся, а віддав своє життя для служби України і її народові чи то на полі танковім, чи фільмовім, навіть на полі великих фестивалів, то цей нещасний Авраменко ані професор, ані доктор, але відчинив двері до найвищих достойників і сказав, що Україна живе...».

1974: «Хоч тяжка дорога, але я таки несу тяжкий хрест на українську Голгофу, щоб на цій Голгофі засяяло сонце Вільної Української Держави, де Ваша славна бандура і голос заспівають: «Вже Воскресла Україна». Дай Боже! Шануючий Вас В. А.».

Той же Луців свідчить: «Він міг вийти майже із кожної непростої ситуації, в яку в першу чергу влізав сам. А влізав тому, що був повний ентузіазму, повний життя. Усякі біганини, «штрапаци», невигоди - це було нормальне явище, аби щось діялось, щоб якась робота проводилась... Його розмах ідей і фантазія працювали куди скоріше, ніж настанова ( позиція.- Л.К) і спосіб життя українців, з якими він працював... Труднощі його ніколи не закінчувались і він з ними боровся, як умів. Труднощі фінансові, з багажами, з розумінням його праці з боку громади... Крім надзвичайної любові до танку й взагалі до народного мистецтва, він був свято переконаний, що має сповнити велику місію в усякий спосіб й усякими засобами».

4 липня 1976 року, коли йому сповнилось 84 роки, його бачили у Вашингтоні біля Капітолію на церемонії святкування 200-річчя незалежності Америки. Там він стояв у своєму жупані та незмінними прапорцями - українським та американським. Стояв, не зійшовши зі шляху своєї місії до кінця

*******

а все ж найцінніший внесок зробив він на «танковім полі». Ввійшов в історію, як родоначальник української хореографії на основі народного танку. Олександр Кошиць: «У Авраменка все суто національне, так конденсовано національне, так сміло й гордо зроблене, що коли дивишся на неї, поневолі захоплення заставляє швидше працювати серце, і почуваєш, що за плечима виростають якісь нові крила національної гордості... Вся цінність його роботи полягає в її оригінальності, не тільки в самій ідеї, але й в техніці, і щоб цього не стратити, він повинен сам шукати свої шляхи, свої методи, сам від себе вчитися і удосконалюватися і я певен, що він це зробить..., він не тільки напише нову сторінку в історії українського мистецтва, але підкладе нову підвалину українського ренесансу».

Це було сказано в 1927 році і все сталось так, як передбачав його колега по мистецтву геніальний Кошиць.

В 1976 році, у рік 50-річчя його приїзду до Канади його вітав радник президента Америки з етнічних справ Мирон Куропась: «Ваші зусилля для українського танцю в Америці є легендарними. Ви зробили більше для збереження нашої української культури, ніж будь-який відомий мені чоловік. Українсько-американська спільнота має перед Вами великий борг за Вашу невтомну енергію, чутливість і Ваші досягнення».

В 1974 році Конгрес Українців Канади нагородив його своєю найвищою нагородою - Шевченківською медаллю.

В 1977 році він сам подбав про передачу своїх основних архівів в Державний Архів м. Оттава, Канада. В цьому йому допоміг його колишній учень, перший українсько- канадський сенатор Павло Юзик.

Він був далекоглядним в усьому і як прискіпливий архіваріус теж. Він акуратно зберіг всю гігантську переписку з нечисленними адресатами, всі документи проектів в тому числі і фінансових, кожен папірець, що нині є правдивим свідченням історії. При його кочовому житті це було непросто. Велике визнання йому і в цьому. В першу чергу - від імені дослідників.

Повернення на батьківщину. Увічнення пам'яті

станні 3-4 роки свого життя Авраменко провів в апартменті з однієї великої кімнати першого поверху будинку на 14-й вулиці Нью-Йорку, який належав його покровителям та друзям подружжю Іванни та Мар'яна Коця - відомого нині й на Україні мецената, видавця, благодійника. Він же та Марія Ребіцька, як його давні друзі, опікувалася Авраменком в самому кінці його життя.

У стінах, завішаних афішами, фотографіями, серед паперів, великої маси документів, книг, кіноплівок згасала його, здавалося б, невичерпна енергія... Володимир Луців, перетнувши океан, зумів відвідати його в листопаді 1980 р. Той, кого називали лицарем українського танцю, щиро плакав і просив вітати друзів, які жили в Європі і кого найчастіше згадував: Мирослава Антоновича, Євгена Пасіку, Ярослава Бабуняка, Івана Процика, Ярослава Кулинича і багатьох, багатьох інших...

6 травня 1981 року перестало битися його серце. Скромна панахида. Вся діаспорна преса широко та багатослівно відгукнулася найвищими признаннями та оцінками. Ніхто у потоці похвал, звичайно, не згадав про його такі самітні останні місяці, тижні. А що думав він в ці останні довгі дні, залишаючись один на один? Без родини, без доньки рядом, один на чужині. Слави у нього було вдосталь. Людської теплоти - обмаль. Родинного щастя - ще менше. Його драматичне життя почалося ще з дитинства. Виріс сиротою і сиротливо закінчилися його останні дні...

Промайнула третина століття з дня його відходу і виявилося: велике бачиться на віддалі. Сучасники лиш тепер зрозуміли велич і значення праці цього українського Дон- Кіхота - мудрого дивака і лицаря сумління.

******

враменко заповів перенести свій прах у рідний Стеблів, коли Україна стане незалежною. Честь і шана пану Мар'яну Коцю - він виконав його заповіт. За його ініціативою, власними стараннями та коштами організовано перепоховання праху в Україні. Це сталося у травні 1993 р. в містечку Стеблів Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл. В церемонії взяли участь представники Міністерства культури, Інституту етнографії Академії наук України, гості із Канади, Америки та Європи. Так завершилася його місія та мрія. Посмертно, але повернувся на свою омріяну Батьківщину.

Залишки архіву Авраменка пан Мар'ян Коць передав у Київ та Корсунь-Шевченківський історичний музей, а дещо з кіноматеріалів, включно з кіноапаратом тих часів, - до Канадської фундації ім. Шевченка.

В 1995 р. в Україні відзначено 100-річчя з дня народження Авраменка. На сцені Національної опери України відбувся святковий вечір українського танцю ( хореограф - Валерій Дебелий). В Стеблеві та Корсунь-Шевченківську пройшли міжнародні танцювальні фестивалі. Вони закінчилися науково

- теоретичною конференцією у Києві « Авраменко та світова хореографія»

Важливий внесок до увічнення його пам'яті в наші дні зробила діаспора. В Канаді Українсько-Канадська фундація Т. Шевченка, Вінніпег, в 2001 р. розпочала проект по відзначенню 75-річчя українського танку в Канаді. Історик Орест Мартинович вивчив архів Авраменка в Оттаві та склав « Хроніку життя та діяльности Авраменка». На основі «Хроніки» виготовлена пересувна виставка «Василь Авраменко. Спадщина українського танцю», спонсором якої виступила названа Фундація з долученням державного гранту і громадських внесків. Куратором виставки і багатолітнім ініціатором-дослідником творчості Авраменка є його послідовниця, хореограф Ірина Балан. Перша частина виставки закінчена в 2004 р., видано її Каталог. Два роки вона подорожувала по Канаді, потім побувала у м. Дікенсен Північної Дакоти на українському фестивалі, де її побачили земляки Авраменка. В цьому ж 2006 р. - демонструвалася у Львові, Луцьку, Києві. А у Стеблеві відбулися і виставка, і вперше в історії зустріч рідні Авраменка із Владивостоку та Стебліва, організованого панею Балан, панахида у церкві та відвідини могили Авраменка. В 2008 році - виставка побувала в Українському Музеї і Архіві у Детройті з нагоди 80- річчя школи танців в Детройті, а також на з'їзді Союзу Українок Америки, що відбувався в цей час. На обох виставках приймала участь Ірина Балан та донька Авраменка Оксана зі своїми дітьми. Згодом виставка відбулася в Міннеаполісі, де з 1939 року служив парохом Андрій Кість- найближчий помічник Авраменка та друг до кінця його життя. Праця над виставкою продовжується.

Серед людей, які побачили виставку у США, в Канаді та Україні були навіть танцюристи Авраменка, або їх діти, або ті, хто його знав. Куратор свідчить, що для неї спілкування з ними було найважливішим в розумінні справжнього іміджу Авраменка, як людини та артиста.

У відгук на цю виставку, прийняту людьми із захопленням, з'явилися пропозиції підготовити спеціальну виставку американського періоду життя Авраменка. Адже в Америці діяли 70 його шкіл, більше 50 років прожив він у Нью-Йорку. Багато людей готові представити матеріали тих часів з власних архівів. Ще живі діти деяких його інструкторів -помічників. Є ентузіаст - виконавець. Потрібна для історії культури діаспори і України справа чекає лиш на допомогу спонсорів з американської сторони.

Виставка може кочувати по світу, як кочував Авраменко. Але вона мусить мати свою «Хату» на Україні. Нею мусів би стати майбутній музей Авраменка. Діаспора може представити копію виставки, включно з майбутньою американською, та інші матеріали для наповнення Музею, а Україна - збудувати цю «Хату». Ентузіасти цієї ідеї є і вони готові надавати творчу допомогу.

 

Василь Авраменко заслуговує також на документальний фільм та монографію його творчості і життя. Це постать велетня духу, безкорисливого патріота, особистість суперечлива, неоднозначна, навіть епатажна, але в усіх проявах цікава, приваблива, по-дитячому щира і чесна. Якби знайшовся сьогодні свій, український Анрі Труайя, то історико-біографічний роман про нього мав би стати світовим супер-бестселером. При умові об'єктивного відтворення суперечливих обставин життя української діаспори 20-70-х років ХХ ст. в Канаді та США, в яких довелося діяти Олександру Кошицю та Василю Авраменку. Одзовіться, автори із середовища світу Танцю! І натхнення вам, якого було сповнене все життя та творчість Митця!

Вважаю, що кожен з двох великих діячів української культури - Олександр Кошиць та Василь Авраменко - заслуговують визнання їх заслуг нашою державою та присвоєння їм звання Заслужений діяч мистецтв України.

 

ПС. В публікаціях про Авраменка, особливо в Інтернетних джерелах, гуляє багато неточностей, перекручень фактів і навіть інсинуацій. Фактологічну редакцію цього матеріалу здійснено Іриною Балан на основі вивчення нею архіву Авраменка в Оттаві та архівних матеріалів багатьох музеїв та приватних збірок.

ПС1. Прохання до тих читачів, які володіють матеріалами про Авраменка, повідомити пані Ірину Балан по тел 1-204-586-7316, або irka_ [email protected] hotmail.com

Лютий- березень 2009.

 

Використані джерела:

Авраменко Василь. Українські національні танки, музика і стрій // Вінніпег: 1947. - 80 с.

Книш Ірина. Жива душа народу. До ювілею українського танку // Вінніпег: Новий шлях. - 1966. - 78 с.

Пігуляк Іван. Василь Авраменко. Відродження українського танку // Сиракюз- Нью-Йорк. - 1979. - 74 с.

Луців Володимир. Незабутній Маестро Василь Авраменко у моїй памяті // - В Кн.: Альманах УНС,- 1987. - С. 154- 167.

Василь Авраменко // Український Світ. - 2001, С. 32-33.

Коць Мар'ян. В Авраменко у 100-річчя в Києві // Cвобода. - 1995. - 12 травня.

Коць Мар'ян. Перепоховання В.Авраменка // Свобода. - 1993 . - 12 лютого.

Волков Михайло. На Батьківщині лицаря танцю. Музика. -1995. - №3.

Василь Авраменко. Спадщина українського танцю / Каталог виставки. - Вінніпег: 2006. - 76 с.

Інформації дослідника життя та творчрсті Ірини Балан з Вінніпегу та інтервью з доктором Мироном Куропасем з Чікаго і Стахом Бегеєм з Філадельфії.

Світлини автора - з друкованих названих вище видань