108-ій річниці від дня народження присвячується

 

ПАВЛО ТИЧИНА (1891-1967)

народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походить зістаровинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковникому Богдана Хмельницького).

Павло був сьомою дитиною сільського дяка.

Його батько - Григорій Тимофійович Тичина - був сільським дяком і одночасно вчителем у школі грамоти. Поет згадував:

«У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев'яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по десять або ж по дванадцять учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати».

Те, що батько був дяком, означало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й - насамперед! - виховання музичне. Адже, поза справами церковними й громадськими, Григорій Тичина знаходив себе в музикуванні. Мати та усі діти також мали хист до пісні. Павло був природженим музикою (Мав абсолютний слух) - і природженим малярем.

У 1901 -1907 pp. він навчався в Чернігівському духовному училищі, потім у 1907-1913 pp. - в семінарії. У 1913р. Тичина вступив до Київського комерційного інституту, працював обліковцем Чернігівського губернського земства, підробляв помічником хормейстера в театрі М.Садовського, завідувачем відділу хроніки газети «Нова рада», редактором журналу «Світло».

З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін. Протягом 1913- 1914 pp. він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє».

Восени 1916р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасем, композитором К. Стеценком, під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки починає писати драматичну поему «Дзвінко блакитне».

У 1918р. Тичина став членом редколегії газети «Рада», вийшла перша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою з ентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини - «Замість сонетів і октав», «Плуг».

У 1923р. він переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника «для широких кіл інтелігенції» - «Червоний шлях», бере активну участь у громадсько-культурному житті (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства). У 1924р. виходить його збірка «Вітер з України».

У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напів-щирості й напів вимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові), У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна в українській літературі, «Феномен Тичини - феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. 1 поет погодився на цю роль.... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других - зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою - одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох понять - «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета - «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.

У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним з найвизначніших творів поета цього періоду була поема «Похорон друга» (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми - свідомість людства»), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.

Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. Така надмірна увага до постаті Сковороди - не випадкова, адже Григорій Сковорода - духовний батько Тичини періоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотесаного», поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, але, на жаль, вже не міг претендувати на епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав».

З 1929 р. поет є дійсним членом Академії наук України. В галузі історії літератури та критики залишив по собі значну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й зміцнення інтернаціональних взаємозв'язків української літератури. Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збагативши українське письменство набутками інших літератур.

Протягом 1943-1948 pp. Тичина очолював Міністерство освіти України.

Ще з юності властиве поетові глибоке відчуття природи почало набувати своєрідних космічних вимірів - можливо, під впливом новітніх науково-філософських віянь часу, що характерне для літератури модернізму. Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у віршах П. Тичини українська природа - така рідна, близька й водночас наче побачена з іншої висоти. Перші твори Тичини дуже схвально були прийняті критикою, зокрема збірка «Сонячні кларнети». «...Без сумніву, поезія Тичини народилася з духу музики, й у цьому відношенні його творчість - виключне явище, яке не має собі прямих аналогій ні у російській, ні у західноєвропейській літературі»,- констатував О. Білецький. І справді: його поезія народилася з духу музики. Саме з духу - а не тільки із зовнішньої звукової форми. Багато поетів інструментували лірику вишуканими асонансами, алітераціями, внутрішнім римуванням і до Тичини. Особливої вправності у цьому набули символісти. Поль Верлен навіть проголосив поетичне гасло: «Найперше - музика у слові»!

Та музичність Тичинина - особливого типу. Музичність для нього - не прикраса, а принцип світобачення. Зрештою, не просто атрибут, а сама сутність божественного Абсолюту: «Навік я взнав, що Ти не Гнів,'- Лиш Сонячні Кларнети». Напевно, невипадково поет обрав з усього оркестрового арсеналу кларнети - «не гучні труби, які сповіщатимуть живих І мертвих про

Страшний Суд, а саме кларнети, інструмент глибокий та ніжний, здатний відтворити будь-що - джаз, класику, естрадну музику чи поховальну відправу». Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішому її значенні.

Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футуризму та імажинізму.

Помітне місце в творчості Павла Тичини займає вірш «Пам'яті тридцяти», вперше опублікований у газеті «Нова Рада» в березні 1918р. і присвячений пам'яті загиблих у бою з військами Муравйова під Крутами київських студентів, пізніше похованих на Аскольдовій могилі:

На кого завзявся Каїн ?

Боже, покарай!

- Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих.

-На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

Прикро, але цей поетичний реквієм після 1918р. аж до нашого часу ніколи більше не друкувався.

Вульгарно-соціологічна критика епохи тоталітаризму зробила все, щоб збіднити творчість Тичини, щоб замовчати або спотворити його шедеври, окарикатурено виставляючи перед школярські наївні очі якісь невдалі рядки поета.

Сьогодні, на щастя, поет повертається до читачів неушкодженим, не знівеченим, повертається до нас той, кому доступно було пізнати божественну красу гармонійності світу, відчути весь трагізм епохи, зіткнення сил світлих, творчих і чорних, руйнівних в їх вічній борні.

Помер поет 16 вересня 1967 р. Похований П.Г.Тичина на Байковому кладовищі в Києві.

Шануючи пам'ять поета, його земляки відкрили в селі Піски Бобровицького району музей і пам'ятник письменника.

У Чернігові на фасаді будинку № 40 на вулиці Свердлова, де колись розміщалася Чернігівська духовна семінарія і де навчався майбутній поет, встановлено меморіальну дошку. Одну з вулиць Чернігова названо іменем Тичини

Засновано літературну премію імені Павла Тичини республіканського значення.

16 квітня 1981 року Постановою Ради Міністрів УРСР Бобровицькій районній бібліотеці надано ім'я Павла Тичини.

3 лютого 1981 року засновано стипендію імені Тичини.

ОСНОВНІ; ТВОРИ:

 

«Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України», «Похорон друга», «Сковорода».

 

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

Вкраїнські прапори вгорі -

Мов сонце над степами...

Гей, рясно всипте цвітом шлях,

У дзвони задзвоніте!

Вкраїнське військо на полях

Йде, славою повите.

Дзвенять слова мов у сріблі

Братерськії, веселі.

А десь на морі кораблі

Розбилися об скелі...

Земля схотіла жити знов -

Шумлять потужно ріки.

Благословіть ви чесну кров,

Хвала борцям навіки!

Хвала борцям, що на зорі

Лягли в холодні ями.

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

* * *

Україно моя, моя люба Вкраїно,

Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою?

Чи про все те розкажу, як тебе я люблю,

А чи піснею горе твоє я присплю,

Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина,

Чим тебе заспокою я - бідна людина,

Скажи, моя люба Вкраїно,

Вкраїно моя!

1909

* * *

Не знаю і сам я, за що так люблю

Безщасную тую Вкраїну мою?

За що так кохаю? І що у їй є? -

Нещасний народ, його гірке життє:

Темнота та голод... Ох, ліпше мовчать!

За що ж так любити, за що так кохать?

Не знаю, не знаю! - але я люблю,

І сили свої всі я їй віддаю.

єй пісні складаю, веселі, сумні,

Молюсь за її... Але ж чудно мені,

Що й сам я не знаю, за що так люблю

Безщасную тую Вкраїну мою...

1909

* * *

Розкажи, розкажи мені, поле:

Чого рідко ростуть колосочки?

- Ой дощів мені б треба, дощів, а не поту,

Бо той піт прилипа до брудної сорочки,

Як плугатар кінчає роботу.

Розкажіть, розкажіть мені, хмари:

Ви чого це тікаєте далі?

- Та хіба ми, нещасні та стомлені, знаєм?

Он вітри там женуться, кричать:

"Ей ви, кралі!

Почекайте, бо ми вас кохаєм".

Розкажи, розкажи мені, поле:

Що ж тепер нам з тобою робити?

- Ех, хіба це уперше! Така моя доля.

Хоч кукіль та волошки я буду родити -

Все ж плугатарю є щось із поля.

1910

* * *

Інакше плачуть хмари і стогне буйний вітер:

В їх горі щира кротість і саможертви зміст.

Чи нам же розгадати природи риси літер?

Людина і в стражданні страждаючий артист.

Інакше гнуться лози і журяться тумани.

Мовчать одвіку гори зовсім не так, як ми.

В нас болі - на престолі! - б'ють в рани,

як в тимпани,

А їхні світлі жалі - скрижалі долам тьми.

Ридма ридають хвилі, а морю пишуть ріки,

Що води їх сміються від сонця і вітрів...

Як тихо лебедіють до місяця осики -

Щоби й не потривожить поснулих бур'янів!

О скільки у природи немудро-мудрих літер!

О скільки у природи невміння прочитать...

Інакше плачуть хмари, інакше стогне вітер:

єх океани - рани, - мов крапельки, мовчать.

Приблизно 1915-й рік

* * *

Дух народів горить,

дух народів - "мов жрець".

Тільки в нас як було: ті ж раби,

ті ж підгінчі...

О прийдіть же, прийдіть, Маккавея мечі!

Спалахніте, вогні Леонардо да Вінчі!

Наша кров на полях, на полях на чужих.

Наша кров, мов душа самогубця голосить.

Заспокойте ж її, заспокойте скоріш.

Чи ви й досі не вчули, чого вона просить?

Наші браття мовчать, бо їм смерть у очах.

Чом же ви мовчите, ви, трагічно-безжурні?

Чи забули ви сміх, чи забули ви глум

Під плачі наші журнії, журні, бандурні?

О нещасні! Мовчіть... занімійте навік.

Хай буяють другі, розквітають хай інчі.

...Як я плачу по вас, Маккавея мечі

Вогні творчі да Вінчі.

1915

 

ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій могилі

Поховали їх -

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! -

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? -

Квитне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! -

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. -

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

21 (8) березня 1918 р.

 

* * *

А я у гай ходила

по квітку ось яку

а там дерева люлі

і все отак зозулі

ку

ку

Я зайчика зустріла

дрімав він на горбку

була б його спіймала

зозуля ізлякала

ку

ку

1917

 

* * *

Квітчастий луг і дощик золотий.

А в далині, мов акварелі, -

Примружились гаї, замислились оселі...

Ах, серце, пий!

Повітря - мов прив'ялий трунок.

Це рання осінь шле цілунок

Такий чудовий та сумний.

Стою я сам посеред нив чужих,

Немов покинута офіра.

І слухає мій сум природа. Люба. Щира.

Крізь плач, крізь сміх.

Вона сама - царівна мила -

Не раз свій смуток хоронила

В самій собі, в піснях своїх.

Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, -

Мов перед образом Мадонни.

Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони, -

Узори сліз

Лише з-над хмар часом прилине

Прощання з летом журавлине -

Погасле, як грезет із риз...

Гей, над дорогою стоїть верба,

Дзвінкі дощові струни ловить,

Все вітами хитає, наче сумно мовить:

Журба, журба...

Отак роки, отак без краю

На струнах Вічності перебираю

Я, одинокая верба.

1915

 

* * *

Я сказав тобі лиш слово -

Вколо ж шум який піднявся:

В небі сонце задзвеніло,

Гай далекий засміявся.

Подививсь я в твої очі.

Стиснув руку в любій муці.

Білі гуси ген за ставом

Розлетілися по луці...

Заглянув я в твою душу.

До серденька притулився.

Бачу - вишні розцвітають.

Чую - тихий спів полився.

Ах, це десь весна танцює,

Розтопивши білу кригу! -

Переповнений любов'ю,

Я одкрив кохання книгу.

[1913-1914]