«Газпром не добрий і не поганий, як не може бути хороший чи поганий автомат Калашникова чи револьвер Кольта. Зброєю можна вбивати і залякувати, а можна захищати і берегти. Все залежить від того, в чиїх вона руках».

Валерий Панюшкиин, Михаил Зыґарь

«Газпром: новое русское оружие»

 

«Трубами поширюється не лише газ, але й ідеологія»

Починаючи з 21 січня 2009 року, відвідувачі незалежного політичного інтернет-видання «Українська правда» мають змогу побачити цікаву фотографію, зроблену Олександром Прокопенком під час церемонії підписання документів між Україною та Росією. Фотограф зумів уловити найвідповідальнішу мить завершення вкрай непростих, навіть скандальних «газових» перемовин. Світлина, без перебільшення, унікальна.

За столом сидять Олег Дубина (він саме схилився над документом, ставлячи підпис) і Олексій Міллер (сидить прямо, тримає в руці авторучку і запитально дивиться на українського віце-прем'єра), за ними стоять Юлія Тимошенко і Владімір Путін. Об'єктив фотоапарата зафіксував напружений погляд Олексія Міллера, його хвилювання: підпише чи не підпише Олег Дубина дуже невигідну (на думку багатьох експертів) для України угоду, раптом відмовиться поставити автограф? На світлині закарбований і спопеляючий погляд російського прем'єра, адресований українському віце-прем'єрові (можливо, саме цієї миті завершувалось підписання секретного політичного додатку, про який подейкують політики й журналісти?). Обличчя Юлії Володимирівни випромінює розгубленість, вся вона немов відсторонена від того, що відбувається. Тим часом у контракті жодним чином не зафіксокані умови його розірвання, хоча будь-яка угода має передбачати таке. Це ж не торгівля мертвими душами між Чичичиковим і Собакевичем. Пригадується, Собакевич просив 100 рублів, а Чичиков давав 50 копійок. Зійшлися на трьох за одну душу. Хто в даному разі виступав у ролі Чичикова, хто Собакевича здогадатись не важко. Ми про інше. Найперше про брак політичної волі з українського боку, що вкотре було зафіксовано в перемовинах з Росією.

Читаємо: «СТАТЬЯ 10 <...> 10.3. Совершено в двух имеющих одинаковую юридическую силу экземплярах на русском языке, по одному для каждой из Сторон. <...> От Продавца - А. Б. Миллер. От Покупателя - О. В. Дубина».

У газовій угоді те саме: «Совершено в г. Москве 19 января 2009 года в 2-х екземплярах на русском языке, по одному для каждой из Сторон. <...> От НАК «Нафтогаз Украины» - И. Н. Диденко <...> От ОАО «Газпром» - В. А. Голубев».

Як бачимо, учасники переговорного процесу навіть не спромоглися укласти з російською стороною рівноправний контракт. А йдеться ж про підписання міждержавних документів. Між двома суверенними державами - Російською Федерацією та Україною. Про яку державницьку позицію київської делегації може йти мова? Якщо самі себе не поважаємо, то хто нас поважатиме? Тим часом брати приклад є з кого. Президент Латвії Валдіс Залтерс 12 січня 2009 року заявив, що більше не спілкуватиметься з російськомовними журналістами російською мовою. «У Латвії одна державна мова - латвійська», - наголосив він, пояснюючи своє рішення...

Ще одна цікава деталь. Українська сторона в угоді вказала свої банківські реквізити у Промінвестбанку, Альфа-Банку, Форум-Банку. В якому стані перебувають ці банки і кому належать загальновідомо...

«Дивно, але двосторонній документ укладено таким чином, що обов'язки має українська сторона, а російська - переважно права, - цілком слушно зауважив Юрій Патиківський у статті «Росія одержала права, а ми - обов'язки» (Україна молода, 28 січня 2009). - Скажімо, Газпром гарантує Україні мінімальний обсяг транзиту - 120 мільярдів кубометрів - тільки цьогоріч. Наступні дев'ять років - жодних зобов'язань! За цю гарантію ми заплатили дуже дорого: дуже низькою ставкою транзиту. Якщо Україна бере за прокачування тисячі кубометрів газу на відстань сто кілометрів усього лише 1,7 долара, то Чехія, Словаччина, Угорщина - до 4 доларів, а Румунія й Німеччина - до 5,70-5,85 долара відповідно. <...> Контракт містить низку умов, не надто вигідних для нас. Найголовніший: фіксований обсяг газу, який ми зобов'язані купити. У 2009 році він становитиме 40 мільярдів кубометрів, а всі наступні - 52 мільярди. <...> Звідси питання: що ми робитимемо із «зайвим» газом, якщо реекспортувати його, тобто продавати іншим країнам, угода з Газпромом забороняє. <...> Експерти порахували: економія від 20-відсоткової знижки становить 2,5 мільярда доларів, а прямі збитки - майже 3,4 мільярда. Чистий «мінус» - близько 800 мільйонів. Але і це ще не все. Пункт 13-го двостороннього контракту містить дуже цікаве положення: виконавець, тобто Україна, не має права скорочувати транзит газу, якщо у нього виникнуть претензії чи юридичні суперечки із Газпромом - до закінчення процедури врегулювання суперечки. Іншими словами, задоволені чи невдоволені, платять вам гроші чи не платять - працюйте далі, і без нарікань! Різкий контраст із умовами для Газпрому: не розрахувалися з постачальником упродовж одного дня - штраф або припинення постачань!.. Із контракту чомусь випав дуже важливий пункт - на підставі яких договорів Росія використовуватиме наші підземні газосховища? Окрім того, новий контракт скасував попередній, що мав діяти до 2013 року й містив такі вигідні для нас умови, як, наприклад, технологічний газ за ціною 50 доларів за тисячу кубометрів. Нині вже стало очевидно, що українська делегація не виконала директиви, якій їй підготували для ведення перемовин. Особливо багато порушень стосуються умов транзиту».

Мимоволі пригадалося застереження, зроблене Ларисою Павлівною Скорик в інтерв'ю, яке вона дала мені далекого 1994 року: «Я тричі була на переговорах з росіянами. Це стосувалося Чорноморського флоту. І я хочу сказати, що за третім разом заприсяглася собі: більше на жодні переговори з росіянами немає ніякого сенсу їхати. Вони говорять тільки з позиції сили, абсолютно ігноруючи міжнародне право, будь-які закони, все, на чому стоїть цивілізований світ. Єдине, чого вони бояться, - це щоб їх хтось не обдурив. Що їм не вистачить спритності розгадати чийсь хід, бо відверто з ними говорити на рівні міжнародного права - пуста розмова. Вони постійно демонструють боярський менталітет: «Вот ми так, а ви как сєбє хатітє». Хоч вмирайте. Я пам'ятаю, як наш юрист-міжнародник Буткевич виходив на терасу будинку в Одесі, де ми проводили ці нічні переговори з не зовсім тверезими (очевидно, це в них традиційно) представниками делегації Росії, хапався за голову і казав: «Ні, цього не може бути! Що вони говорять?» А говорили вони, наприклад, таку нісенітницю, що СНГ, мовляв, є суб'єктом міжнародного права. Логіки росіяни не сприймають, логіка на цих переговорах не проходить. Відверті, цивілізовані розмови теж не проходять. Особливо, коли посланці «бєлокамєнной» говорять зі своїми вчорашніми васалами... У ближчій перспективі ще важче буде Україні вести міждержавні переговори з Росією».

Мала рацію Лариса Павлівна. Позиція російської сторони під час останнього газового конфлікту між Україною та Росією цьому підтвердження. Поведінка Владіміра Путіна, стилістика його спілкування поза правил міжнародної дипломатії й й елементарних норм етики, по суті хамська: «Які б папери не представляла Україна, я готовий їх у пічку викинути!». Маємо класичний інформаційний «темник», який був негайно підхоплений російськими ЗМІ для розпалювання інформаційної війни проти Української держави.

Інтернет-видання «Українська правда» зазначає, що багато із сказаного Путіним розкриває про його реальні мотиви. Мовляв, у мові російського прем'єра проскакують слова, котрі видають його комплекси через головну поразку, завдану його самолюбству 2004 року під час Оранжевої революції в Україні. Так, вимагаючи від міжнародних спостерігачів постійної присутності на об'єктах, Путін правдивий: «Хай поставлять там намети, як свого часу на Майдані ставили, і сидять там удень і вночі, все контролюють. Це якраз та практика, яку можна було б використати на користь справі». Далі: «Нам не треба, щоб якась група пань і панів приїхала до Києва, сиділа і пила там горілку в готелі.У добрий час, на кордон між Росією та Україною, на кордон між Україною і Західною Європою. Сидіть там і дивіться з ранку до ночі, закушуйте салом і запивайте горілкою. Смачне сало в Україні. Я гарантую. Мені присилають хлопці звідтіля». Або: «Наші дії направлені не на те, щоб позбавити український народ від усіляких пройдисвітів і хабарників». «Я хочу підкреслити, як би це не було жорстко, мені здається, що сьогоднішнє політичне керівництво України демонструє нездатність вирішити економічні проблеми, і сьогоднішня ситуація свідчить про високий ступінь криміналізації владних структур... Чинне керівництво України не здатне організувати нормальне прозоре функціонування економіки України на ринкових принципах, і, більше того, своїми діями завдають великої шкоди і українському народу, і престижу української держави». Інтернет-видання «Майдан-Інформ» оприлюднило репліку під заголовком «Хам vulgaris, або московство о-бик-новєнноє». Варто її цитувати: «Це про невихованого москаля, кeгебіста на імення Владімір Путін, котрий заявив стосовно керівництва держави Україна таке. Не треба пояснювати, що «Майдан» є дуже далеким від апологетики теперішньої влади в Україні - як системи так і персоналій. Напевно - як і абсолютна більшість українців. Проте вищезазначений кегебіст, слава Богу, українцем не є, не маючи, відповідно, як голова іншої держави, жодного морального чи юридичного права на подібні висловлювання стосовно України. Про міжнародну етику годі і казати».

Дотепно прокоментував хамську поведінку прем'єр-міністра РФ під час газового конфлікту з Україною Леонід Кравчук, перший президент України. У Путіна, мовляв, трошки «зальоти соцького Мусія» (назва оперети Марка Кропивницького; у дореволюційній Російській імперії «соцьким» називався нижчий поліцейський службовець на селі, якого обирала сільська громада). В інтерв'ю виданню «Сейчас» Кравчук відзначив, що «для російського прем'єра Україна - це Тамбовська область. Є, на жаль, така у Володимира Володимировича риса. Я за ним спостерігаю вже давно, зустрічався з ним під час підписання Біловезьких угод, не раз бачив його після того. Він забуває, що Україна - це незалежна держава, і він не має елементарного права втручатися в її внутрішні проблеми, оцінювати їх. Якщо Путін каже, що приїдуть спостерігачі і сядуть у Києві пити українську горілку, хіба можна так ставитися до іноземців, яких він, мабуть, і не бачив? Не всі ж алкоголіки! Потрібно з зовнішнього холоду зрозуміти, що наші відносини коштують більше, ніж ціна газу».

В інтерв'ю німецьким ЗМІ Владімір Путін нічтоже сумняшеся заявив, що Україну необхідно позбавити монопольного становища як транзитної країни. На цей далекий від коректності випад Леонід Кравчук в ефірі телекомпанії «Україна» заявив: «Я вважаю, що це пряме втручання у наші внутрішні справи. Росія не може, якщо вона цивілізована країна, втручатися в наші справи, допомагати боротися з корупціонерами». За словами Кравчука, враховуючи те, що Україна не укладала з Європейськими країнами угод на постачання газу на їх територіях, вона не несе відповідальності за припинення таких поставок російським Газпромом. Мовляв, 17 років Україна безперебійно постачала газ до Європи, а це свідчить про її надійність як транзитера природного газу. «Україна лише передає газ, вона може передавати тільки те, що у неї є. Якщо в трубах відсутній газ, то вона нічого передати не може».

Російська сторона неодноразово вдавалась до відвертої брехні, намагаючись переконати світ у начебто здійснюваних Україною крадіжках газу. Приміром, 14 січня інтернет-видання «Майдан-Інформ» зафіксувало, що «Росія звично збрехала про підтримку з боку Румунії» (йшлося про те, що Румунія начебто розділяє позицію РФ про відповідальність України за невиконання газового транзиту). Видання процитувало спростування Костянтина Елисеєва, заступника міністра закордонних справ України: «Сьогодні в мене відбулася телефонна розмова з послом Румунії, який заперечив цю інформацію. Тому Україна звернулася до Румунської сторони з вимогою офіційно спростувати це повідомлення».

Відверто недружню поведінку Росії щодо України констатували навіть громадяни РФ (www.maidan.org.ua): «Що робити в тому разі, коли одна країна, прикриваючись економікою тисне на іншу державу? Газпром, заробляючи багатомільйонні статки зовсім не думає про народ у Росії. Керівництво Газпрому, зовсім не турбує те, як живе народ у своїй же країні. Як кажуть у Росії: «Москва і Росія - це двi різні нації!». Коли в будинках Азова, Батайська (Ростовська область. Росії) кімнатна температура досягає 11 градусів тепла, по всім російським телеканалам показують, як погано в бідній Польщі чи Болгарії! А все через те, що злий уряд України не думає про бідних школярів Болгарії!».

Незважаючи на критику дій Росії з боку Західної і Східної Європи під час газової кризи, в інтерв'ю агентству Bloomberg прем'єр-міністр РФ Владімір Путін не лише звинуватив адміністрацію США і ЄС у ситуації, що виникла в Україні, зокрема газовій кризі, а й знову безцеремонно втрутився у внутрішні справи суверенної держави: «Те, що відбулося з Україною в попередні роки, - це результат значною мірою діяльності колишньої Адміністрації США і Євросоюзу, який її підтримав. <...> Коли, порушуючи Конституцію, за допомогою подій на вулиці, дозволяють людям прийти до влади, то це значить, що прирікають країну, народ, де відбуваються ці події або події подібного роду, на досить турбулентні внутрішньополітичні події в тривалій перспективі, і саме внутрішньополітична ситуація в Україні не давала нам можливості вийти на остаточні домовленості й по газовому питанню».

А це вже класичний «чорний» піар від Дмітрія Пєскова, прес-секретаря Владіміра Путіна, озвучений 27 січня в інтерв'ю радіокомпанії «Голос Росії»: «Саме Україна припинила транзит газу в Європу, Україна була джерелом цієї кризи. І саме Україна порушила існуючі контракти, незважаючи на те, що це були контракти між українським «Нафтогазом» і російським «Газпромом». <...> Україна порушила європейську енергетичну хартію, будучи країною, яка не тільки підписала, але й ратифікувала її. Україна несе, безумовно, дуже сувору відповідальність за забезпечення транзиту газу через її територію». І далі: «Європа фактично заохочує Україну на продовження газового шантажу». Без коментарів.

Одна з причин такої недружньої позиції Росії стосовно України, на наш погляд, криється в підписанні 12 грудня 2008 року «Хартії Україна-США про стратегічне партнерство», в якій зафіксований і «газовий» пункт: «Визнаючи важливість ефективно функціонуючого енергетичного сектору, сторони планують тісно співпрацювати над відбудовою і модернізацією потужностей української газотранспортної інфраструктури, диверсифікацією та убезпеченням українських джерел ядерного палива, що зменшить залежність України від іноземних джерел ядерного палива та потужностей для їх збереження».

 

«Ідеологія, якщо загнати її в трубу, горить, вибухає і душить»

Півстоліття тому (1963 року) в книзі «Падіння династії» («The Fall of the Dynasties») американський історик Едмонд Тейлор дослідив, як з початком ХХ століття європейські царюючі династії сприяли падінню одна одної. Аналізуючи події, що призвели до Першої світової війни, автор констатує: «Бюрократія старого світу просто сховалася в кучугурах бурі інформації, котра впала на неї. Найгостріші й найбільш урівноважені уми не могли більше осмислювати необроблені дані, які в ці уми вводились, і в кожній столиці виникла тенденція - рішення відставали від подій. Внаслідок кожний новий крок з будь-якого боку ставав помилковим кроком, підсилюючи загальне сум'яття».

Розвиток подій у світі, зокрема під час і після газового конфлікту між Росією, Україною та країнами ЄС у 2008-2009 рр., засвідчує, що оцінка політичної ситуації в Європі влітку 1914 року, зроблена Едмондом Тейлором, має всеохоплюючий універсальний характер. Замість того, щоб прискіпливо аналізувати події й вчинки високих урядовців, а відтак робити правильні висновки, політики «просто сховалися в кучугурах бурі інформації».

Ця преамбула - натяк на те, що книжки треба читати. А надто політикам. Приміром, 2008 року в Москві побачило світ дослідження журналістів Валерія Панюшкіна і Міхаїла Зиґаря «Газпром: новое русское оружие». У вихідних даних цього видання зазначено, що книжка підписана до друку 12 січня 2008 року. За рік до газового конфлікту між Москвою, Києвом і країнами ЄС. Російські незалежні журналісти Валерій Панюшкін і Міхаїл Зиґар правильно зрозуміли, що «трубами поширюється не лише газ, але й ідеологія, а ідеологія, якщо загнати її в трубу, точно горить, вибухає і душить».

Уважно читаючи це дослідження, надибуємо чимало цікавого. Ряд спостережень і думок авторів, на наш погляд, доцільно процитувати, оскільки вони спонукають до певних міркувань і значною мірою дають відповіді на деякі загадки газового протистояння в Європі наприкінці 2008 року - на початку 2009-го.

Так, із цієї книжки довідуємося, що екс-канцлер Німеччини Герхард Шредер був призначений головою комітету акціонерів компанії-оператора газопроводу, що почав будуватися - North European Gaz Pipeline Company (NEGPC). Незабаром газогін нарекли «Північним потоком». Сама компанія була зареєстрована в швейцарському кантоні Цуґ (тут зареєстрована і скандально відома компанія-посередник «Росукренерго»-RosUkrEnergo AG, п'ятдесятивідсоткова донька Газпрому).

Під час прес-конференції в Ново-Огарьово 8 січня 2009 року Владимір Путін, повідомив присутніх, що 50% «Росукрэнерго» належить напряму Газпрому. А з українського боку якимсь фізичним особам. Ми, мовляв, їх не знаємо.

Цікаво. Річ у тім, що «Росукрэнерго» має двох «співдиректорів» - Олега Пальчикова і Костянтина Чуйченка, які (за інформацією інтернет-видання «Форпост») є «кадрами КГБ». І саме вони 2006 року від імені «Росукрэнерго» підписали скандальну угоду, за якою 2006 року була розірвана угода про транзит газу через Україну та поставками їй газу.

Згадаймо події трьохрічної давнини. «Про те, що 4 січня 2006 року, окрім витеклої в Інтернет газової угоди, було підписано ще якісь документи, подейкували в кулуарах НАКу, Кабміну і парламенту. Але оскільки і широко обговорюваної угоди ніким не було офіційно представлено, домогтися чіткої відповіді з приводу блукаючих чуток, не було змоги. Першого разу правда спливла на позачерговому засіданні Кабінету міністрів, яке проходило 31 січня. Саме на ньому вперше уряду став ясний масштаб української капітуляції. <...> Питання про існування інших нікому не відомих документів, також підписаних 4 січня, порушив міністр фінансів Віктор Пинзеник. І порушив, треба сказати, не вперше, оскільки протокол попереднього газового засідання Кабміну, що відбулося в середині січня, зафіксував: на аналогічне запитання пан Плачков дав чітко негативну відповідь. Цього разу його відповідь була позитивною. І за час перерви, оголошеної в засіданні уряду, міністрам для ознайомлення роздали папки з документами, підписаними таємно від українського уряду, парламенту і суспільства у Москві, 4 січня. Ознайомлення з трьома (а за іншими даними - з п'ятьма) новими доповненнями викликало у присутніх шок. Своє обурення і різку критику підписаних угод висловили більшість членів Кабінету міністрів, який команда перемовників разом із президентом просто тримали «за болвана» у преферансі. По суті, окрім пана Плачкова, в Кабміні не знайшлося жодної людини, котра позитивно оцінила б досягнуті домовленості. <...> Як нам уявляється, витягнуті на світло документи, в сукупності із запланованим СП, становили уже практично реалізований план безкровної анексії України» (Юлія Мостосва, Алла Єрьомеко «Совершите вы массу открытий (иногда не желая того)» // Дзеркало тижня. - 2006, 4-10 лютого).

Інтернет-видання «Форпост» оприлюднило указ про призначення одного з «підписантів» - К. Чуйченка помічником Д. Медведєва і начальником контрольного управління президента Російської Федерації, а також указ про призначення К. Чуйченка членом новоствореної ради по боротьбі зкорупцією при президенті РФ.

Таким чином, стверджуючи, що не знає, хто з українського боку володіє «Росукренерго», прем'єр-міністр Владімір Путін щонайменше злукавив. Або ж, як цілком слушно резюмує «Форпост», колишній спецслужбіст демонструє кричущу некомпетентність, що малоймовірно. Вельми сумнівно, що йому невідоме прізвище Фірташа, одного із співзасновників «Росукренерго».

Через два дні після цієї прес-конференції, 10 січня 2009 року, в розпал газової війни, чимало російських видань поширило інформацію, що угорська компанія EMFESZ (другий за величиною імпортер природного газу в Угорщині) подала в суд на НАК «Нафтогаз» і оформила скаргу на Україну в Європейське співтовариство. При цьому ЗМІ чомусь не повідомили, що пан Дмитро Фірташ перебуває у найтісніших стосунках із цією компанією. Варто лише зайти на інтернет-сторінку http://en.wikipedia.org/wiki/Emfesz і прочитати: «Emfesz is 100% owned by Group DF, the holding company for Ukrainian businessman Dmitry Firtash».

19 січня директор енергетичних програм Центру Разумкова Володимир Саприкін в інтерв'ю програмі «Итоги недели» російської служби радіо «Свобода» звернув увагу слухачів на те, що у газовій війні Росія переслідує великі цілі: геополітичні та геоекономічні. Експерт, зокрема, відзначив таке: «Я нагадаю, що власником «Росукренерго» є з одного боку «Газпром», з іншого боку два українські громадяни Фірташ і Фурсін. В принципі до 2004 року ніхто цих українських громадян в Україні не знав, тобто це якісь абсолютно незрозумілі люди, невідомі мені як фахівцеві в газовій галузі, невідомі були підприємцям, які мали справи з різними країнами і так далі. Жоден посередник, яких було безліч між Україною і Росією, не виникав без санкції з боку Росії. Це значною мірою російський винахід і санкція на посередника саме з Росії. З іншого боку, компанія «Росукренерго» не тільки поставляє газ на кордон Росії і України, але й продає його Центральній і Східній Європі. Як відомо, річні прибутки становлять близько мільярда доларів. Компанія продає центрально-азійський газ країнам Центральної і Східної Європи за цінами і одночасно з «Газпромом» і менше, ніж «Газпром». Тобто вона виступає прямим конкурентом «Газпрому» на цьому європейському ринку. Таким чином, «Газпром» не тільки віддав частину прибутку, але і втрачає свій прибуток. Ось ця частина якось незрозуміла, чому в Росії сприймають спокійно. Тобто фактично йде оббирання «Газпрому». Я не говоритиму про Україну - це окремий момент. Але незрозумілі люди, якісь хороші українці з'явилися, і «Газпром» вирішив виділити мільярд доларів щорічно. Це абсолютно незрозуміло. В цьому посереднику немає логіки. Навіщо він потрібний «Газпрому»? Припустімо, Україна погана, якісь українці заробляють. Але навіщо, здавалося б, відбирати прибуток у «Газпрому», створювати собі штучного конкурента в Західній Європі. Це якийсь нонсенс, який можливо буде пояснений Генеральною прокуратурою Росії через років 15-20».

Але повернімося до книжки московських авторів. Сподівання Газпрому, що Герхард Шредер лобіюватиме його інтереси в Європі не справдились. «Несподіване працевлаштування колишнього канцлера у Газпром в одних викликало шок, в інших - серйозні підозри. Європейська преса писала про якісь таємні зв'язки і домовленості між Путіним і Шредером. Одночасно дедалі голосніше звучали голоси з Польщі та країн Балтії».

Москва планувала переконати європейців, що країни, територією яких перекачується газ до Західної Європи, вкрай ненадійні. О цій порі між Росією та Україною виникає газовий конфлікт. «У Москві вважали, що репутація України як надійного партнера буде підірвана, а репутація Росії як принципового постачальника стане ще кращою. Але європейська громадськість зробила протилежні висновки. Коли Газпром у новорічну ніч перекрив газ Україні, перше, про що подумали європейці - що на місці України могли б виявитись вони <...> Європейська преса вибухнула. «Методи бандитизму і шантажу, до яких вдався Газпром, нагадує совєтські часи», - писала британська The Daily Telegraph. «Газпром став об'єктом всезагальної критики за те, що грубо відімкнув газ і використав голубе паливо в якості зброї», - повторювала німецька Handelsblat. За кілька місяців Газпром став загальноєвропейським пугалом, а працюючий на нього Герхард Шредер набув іміджу людини, що продала душу дияволу».

Можливо, в цьому й справді щось є. Бо, як зазначають автори книжки «Газпром: новое русское оружие», на чолі «Північного потоку» став Маттіас Варніг, керуючий російським відділенням Dresdner Bank. Американська газета Wall Street Journal стверджувала, що Варніг познайомився з Путіним ще будучи офіцером «Штазі» - у той час, коли майбутній російський президент був агентом КГБ у Дрездені. <...> Затим вияснилось, що він зовсім не єдина людина з «органів» у німецькому представництві Газпрому. Як встановила Die Welt, Ганс-Уве Креєр, директор з персоналу Gazprom-Germania був штатним інформатором «Штазі» під кодовими іменами «Роланд Шрьодер» або «Хартман». Співробітничав зі «Штазі» також і фінансовий директор Gazprom-Germania Фелікс Штрегобер».

Як стверджують автори (Валерій Панюшкін і Міхаїл Зиґар), у грудні 2006 року Путін запропонував Ангелі Меркель, щоб Німеччина стала європейським центром дистрибюції газу. Однак російський президент отримав ввічливу відмову. А через місяць Ангела Меркель домовилась з французами про створення енергоальянсу, однак уже без росіян.

«Кохання між Європою і Газпромом закінчилось. Як плоди цього недовгого, проте скандального роману на руках Газпрому залишились щойно започаткований «Північний потік» та Герхард Шредер на 250 тисяч євро щороку».

Далі російські журналісти цитують Бориса Нємцова: «Газпром ніхто в світі не сприймає як господарюючий суб'єкт. Газпром - це інструмент політики Путіна як у країні, так і за кордоном». Колишній російський віце-прем'єр розповів авторам, що виробничі показники Газпрому дуже погані: «У той час, як економіка Росії зростала на 6-7 відсотків щороку, виробництво газу майже не зростало. За цих умов мав би початися тотальний дефіцит газу. І він почався. <...> Прогнози дуже песимістичні. Є відчуття, що Газпром країну сильно підведе. Якщо навіть газу вистачатиме, то ці об'єми потрібно ще й доставити. А в реконструкцію, перебудову газотранспортних мереж ніхто не вклав ні копійки. <...> Гадаю, Медведєв і навіть Міллер усе розуміють. Але їм необхідно знайти в собі мужність прийти до Путіна і сказати правду. Путін не розуміє важливості лібералізації, оскільки головний сенс його політики - монополізація. Він монополізував політичне життя. Він монополізував управління регіонами. І з кожним днем дедалі більше монополізує економіку...Тому пояснювати Путіну, що він довів до ручки галузь, якою особисто керує, - безглуздо і страшно».

Найцікавіше, що думки Бориса Нємцова дістали підтвердження, коли автори (Валерій Панюшкін і Міхаїл Зиґар) того ж дня зайшли в Газпром. Саме тоді, як згадують журналісти, в Україні завершились парламентські вибори, на яких перемогла Юлія Тимошенко, а не проросійськи налаштований прем'єр-міністр Віктор Янукович. «І Газпром гуде, як розтривожений вулик. Тепер, коли перемогла Тимошенко, Газпром може нарешті заявити, що ось вже кілька місяців Україна не платить Газпрому за газ. Поки була надія, що переможе Янукович, Газпром мовчав. Треба думати, не тому мовчав, що не хотів отримати грошей, а тому мовчав, що вимагати своє забороняли Газпрому політичні ігрища Кремля».

Ще кілька цікавих, на наш погляд, авторських ремарок з книжки «Газпром: новое русское оружие».

«Газовий конфлікт з Україною був першим яскравим свідченням того, що саме Газпром став основною політичною зброєю Кремля. Ще в листопаді 2005 року, спостерігаючи за ходом перемовин, «КоммерсантЪ» констатував, що відтепер органом у російській владі, який відповідає за зовнішню політику, є не міністерство закордонних справ, а Газпром». «Газова війна проти України була прийнята як зразок вміло проведеної зовнішньополітичної кампанії. І за цим шаблоном було вирішено діяти і в подальшому».

«Річ навіть не в тім, наскільки великий Газпром і наскільки залежать від нього вітчизняні та закордонні споживачі газу. Річ у тім, якими законами регулюється газова монополія. <...> Спливе ще багато води, перш ніж ми довідаємося, чи буде змушена російська влада завдяки природному розвиткові економіки пустити в газпромівську трубу незалежних виробників, демонополізувати газову галузь і, як наслідок, демонополізувати політику і взагалі життя в країні. Або ж, навпаки, на догоду політичним інтересам, Газпром зміцнюватиме свою монополію доти, доки вона не призведе до газової кризи, стагнації економіки, сварок із сусідами, замерзаючим містам, мітингам і бунтам».

Стратегічною метою Росії є відновлення імперії. Тому вона застосовуватиме витонченіші інструменти реінтеграції, «підгрібання» України. Директор Інституту зовнішньої політики Григорій Перепелиця ще в березні 2008 року спрогнозував, що наслідком ймовірного неприєднання України до ПДЧ стане посилення ідеологічної експансії до України: «Оскільки в Україні діють демократичні механізми, то Росії досить закупити кілька українських телеканалів і змінювати редакційну політику. Змінюючи політику провідних українських ЗМІ, можна змінювати свідомість, яка буде віддзеркалювати інтереси чужої країни. Наступний крок - реінкорпорація української політичної еліти, насамперед такої еліти, яка представлена у Партії Регіонів і серед лівих сил в російські геополітичні інструменти».

У Будапештському меморандумі 1994 року не зафіксовано ЖОДНОГО механізму дотримання гарантій суверенітету України. Зазначено, що сторони (п'ять ядерних держав) будуть лише «проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов'язань», підписанти «підтверджують Україні їхні зобов'язання <...> утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином, отримати будь-які переваги».

Щоправда, у підписаній 12 грудня 2008 року Хартії Україна-США про стратегічне партнерство зазначено: «Підтверджують (сторони. - О. Р.) важливість гарантій безпеки, закріплених в Тристоронній заяв Президентів США, Російської Федерації та України (998_300) від 14 січня 1994 року, та Будапештського меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (998_158) від 5 грудня 1994 року. Підтверджують (сторони. - О. Р.) Пріоритети співробітництва Україна-США (Дорожня карта) (840_132) від 31 березня 2008 року та відданість стратегічному партнерству, проголошеному Президентами В. Ющенком та Дж. Бушем 4 квітня 2005 року».

Але. На думку голови Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони Анатолія Гриценка, Росія шляхом ескалації газового конфлікту намагається досягти стратегічних цілей. Він вважає, що якщо російська стратегія буде реалізована, то Росія встановить контроль над українською економікою і, фактично, політикою. А. Гриценко називає чотири складові стратегії Російської Федерації: «По-перше, покарати Президента України Віктора Ющенка за його непоступливу і неприйнятну для Росії позицію відносно війни на Кавказі між Росією та Грузією, вступ України до НАТО, визнання Голодомору геноцидом українського народу. Другий елемент цієї стратегії - добитися, щоб Європейський Союз підтримував будівництво двох газогонів в обхід України - на півночі й на півдні Європи. Третій елемент - довівши ситуацію до банкрутства НАК «Нафтогаз України», взяти під контроль нашу газотранспортну систему. Четвертий елемент полягає в поліпшенні фінансового стану Газпрому, який останнім часом втратив понад 170 млрд. за своєю оцінкою. А для Газпрому це означатиме більш дорогі кредити: не за 4-5% як раніше, а за 20-25%. Також він не зможе розраховуватись за кредитами, які брались під розробку нових покладів. З іншого боку, ЄС у зв'зку з кризою приблизно на 30% скоротив споживання газу. Це істотні втрати і для Газпрому, і для російської економіки» (www.unian.net/rus/news/).

За повідомленням «Української правди» заступник голови правління російської монополії Олександр Медведєв в інтерв'ю словацькій газеті Sme оцінив втрати Газпрому від припинення постачань у Європу в перші тижні січня 2009 р. у розмірі понад $2 млрд.

Безумовно, що ситуація з газом перебуває далеко за межами економічних мотивів. «Росія зацікавлена, щоб без газу «лягли» наші металургія та хімія. Ми там - основні конкуренти» (Роман Жуковський, чільник головної служби соціально-економічного розвитку Секретаріату Президента України).

У розмові з авторами книжки «Газпром: новое русское оружие» топ-менеджер Газпрому констатував, що точиться Третя Світова війна. Ідеологічна. А на війні як на війні. Газ важливіший за мораль.

Віктор Чивокуня у статті «Американці на службі Газпрому - у війні з Україною», опублікованій «Українською правдою» 19 січня, наголошує, що Газпром ретельно готувався до газової війни з Україною тоді, коли в Києві ще примарно сподівалися на мирне укладення газових контрактів. «Москва всіляко наближувала конфлікт - інакше годі чим пояснити російську «гонку озброєнь» на інформаційному фронті, яка відбулася напередодні. До початку активних бойових дій залишалося три тижні. Коли в розпалі були переговори Дубини і Міллера, коли ніхто не міг уявити масштаб майбутнього протистояння, 12 грудня 2008 року в США було зареєстровано сайт www.gazpromukrainefacts.com. На цій інтернет-сторінці з початком кризи в стосунках між Києвом та Москвою оперативно викладаються матеріали, які відбивають офіційну позицію Газпрому. Очевидно, що сайт спрямований не на масового читача, а на західних експертів та журналістів - тут мінімум графіки, зате зручний виклад інформації: хронологія конфлікту зрозуміла і, звичайно ж, некоректна стосовно до України схема газопроводів з «перекритими» кранами. Переклад англійською мовою документу, підписаного Україною, Росією та Єврокомісією для моніторингу газовимірювальних станцій, уже був розміщений на цьому сайті ще коли в Києві його було неможливо видерти з рук чиновників. Росіяни для компанії Ketchum є вигідними клієнтами. Між ними було укладено три контракти, і Ketchum офіційно зареєстрований в Мінюсті США як лобіст уряду РФ та компанії «Газпром-Експорт».

17 січня у телевізійній «Свободі слова» Савіка Шустера заступник голови НАК «Нафтогаз України» Володимир Триколич висловив цікаву думку. Мовляв, якщо Росія натякає, що Україна може купувати природний газ на Лондонській біржі, то ми так само могли б виставити транзит російського газу на ту ж таки Лондонську біржу. Щоправда, без гарантії, що цей контракт викупив би саме Газпром. Мабуть, в цьому і полягає одна з першопричин конфлікту - постколоніальний статус ГТС, а також відсутність належним чином демаркованого російсько-українського кордону.

Посол України при ЄС Андрій Веселовський повідомив, що Україна запропонувала країнам ЄС розглянути можливість перейти на купівлю газу на російсько-українському кордоні, проте у Газпромі питання про можливість продажу газу для ЄС на українсько-російському кордоні навіть не розглядають (www.pravda.com). Можна припустити, що така позиція Газпрому до певної міри пов'язана з відсутністю демаркації україно-російського кордону.

«Україна не виключає можливості проведення демаркації сухопутного кордону з Росією в односторонньому порядку», - заявив директор першого територіального департаменту Міністерства закордонних справ Леонід Осаволюк. Він повідомив, що на сьогоднішній день немає жодної результативності в переговорному процесі між Україною і Росією з цього питання. За словами Осаволюка, незважаючи на раніше досягнуті домовленості на рівні президентів двох країн, «все менше і менше надій на спільну демаркацію українсько-російського кордону». Він зазначив, що позиція російської сторони спонукає до аналізу ситуації і методів, завдяки яким можна захистити державний кордон України» (http://www.pravda.com.ua/news/2009/1/27/88587.htm).

 

Ніхто нічого не знає, ніхто нічого не розуміє. Всі коментують

У десятиденній «газовій війні» насамперед програла Росія. Про це пише Guardian (Великобританія). Як вказує газета, «майже всі дев'ять років правління Путіна «Газпром» є його ключовим інструментом внутрішньої і зовнішньої політики. За вказівкою Кремля «Газпром» скуповує засоби масової інформації, які дратують Москву, допомагаючи йому проводити політику репресій всередині країни, а також є головним засобом демонстрації російської сили за її межами» (цитуємо за «Майдан-Інформ».

Investor's Business Daily: «Путін показує своє справжнє обличчя» (www.korrespondent.net).

The Times: «Політика Путіна - чисте божевілля». Газета пише: «Путін знайшов ефективний спосіб перетворити гіпотетичну зону впливу Росії на зону країн, які відчувають до Росії недовіру або ненависть і терміново придумують, яким чином зменшити залежність від неї. <...> Президент Медведєв попередив Україну, що часи подарунків закінчилися. Тим самим він ще ефективніше, ніж НАТО або ЄС, нагадав усім колишнім членам совєтського блоку, чому їм слід шукати друзів тільки на Заході».

Газовий контракт України з Росією став об'єктом ретельного вивчення і з боку європейських експертів. Британська «Файненшнл Таймс» від 25 січня пише, що першою у списку тих, хто програв, йде українська економіка. «Україні буде щонайменше дуже складно платити за цим рахунком, незалежно від реальної ціни. Контракт надто непрозорий. Термін угоди - 10 років. Однак якщо борги накопичуватимуться, це може знову призвести до перегляду договору, що створить умови для чергової суперечки. Інакше Україні доведеться продати «Газпрому» свій газогін - і, судячи з усього, якраз цього від самого початку і домагається російська компанія».

На Заході доволі скептично відносяться до мирної угоди між Росію і Україною. Приміром, The Washington Times 20 січня писала: «Ця розв'язка виглядала скоріше як припинення вогню, аніж як тривалий мир, без жодних зебезпечень від нової ворожості між Росією і Україною, двох колишніх совєтських сусідів з гостро контрастуючими поглядами на майбутнє».

За даними чеської розвідки, як повідомляє «Українська правда», перерви у постачаннях газу з Росії до Євросоюзу повторюватимуться, тільки не відомо як часто це відбуватиметься.

Разом з тим, колишній голова Ради національної безпеки США Збігнєв Бжезінський у New York Times висловив переконання, що «у довшій перспективі у великому програші є росіяни». Мовляв, Російська Федерація в газовій суперечці з Україною стратегічно більше втратила, ніж Україна, оскільки не змогла добитись тиску країн Євросоюзу на українців для послаблення їх позиції.

Головний інженер «Укртрансгазу» Богдан Бабій від імені газотранспортників України написав відкритого листа «Газпрому» із звинуваченням в умисному виборі технічно неможливих схем транспортування газу європейським споживачам. «Це було до тонкощів продумане підступно-єзуїтське рішення. «Газпромом» односторонньо було запропоновано компанії «Укртрансгаз» прийняти через ГВС Суджа 100 млн. м3/добу газу (одна третина від середньостатистичного транзиту) і понад 60% із них подати в балканському напрямку через ГВС Орлівка. Фахівці відразу зрозуміли, що завдання технологічно нездійсненне» (Дзеркало тижня. - 17-23 січня 2009). На думку головного інженера «Укртрансгазу», дочірньої компанії НАК «Нафтогаз України», подача нездійсненної заявки послужила сигналом для старту кампанії з дискредитації української газотранспротной системи. «На сайтах «Газпрому» і в телекартинках російського телебачення з'явилася масована інформація про недієздатність української газотранспортної системи.». За твердженням Богдана Бабія, українська сторона пропонувала різні альтернативні варіанти транспортування газу, але «Газпром» їх відкинув. Запропонована Україні схема була розроблена досвідченими фахівцями з транспортування газу з російського «Газпрому». «Найбільш прикрим є те, що цю схему склали спеціалісти-професіонали, котрі чудово знають нашу газотранспортну систему і з якими ми кілька десятків років працювали з взаєморозумінням і фаховою повагою один до одного. Ну що ж ви, хлопці? Як далі жити будемо?».

 

Замість післямови

Контракт на постачання газу для України в 2009-2019 рр., підписаний 19 січня 2009 року керівниками НАК «Нафтогаз України» і ВАТ «Газпром» за підсумками переговорів Юлії Тимошенко та Владіміра Путіна, незбагненним чином опинився на електронних шпальтах «Української правди». Разом з тим (за Статтею 9, пункт 1 Угоди), «Нафтогаз» і «Газпром» зобов'язувались зберігати конфіденційність домовленостей від 19 січня, зміст цього контракту не повинен стати надбанням третіх осіб.

Однак уже за кілька днів копія секретного документа з'являється в інтернеті та в народних депутатів - «Українська правда» вирішила опублікувати повний текст контракту, «виходячи з суспільної значущості цього документу, який визначає ціну на газ для України на найближчі десять років». Але наразі мова не про те, хто причетний до витоку конфіденційної інформації. Це компетенція СБУ, інших спеціальних структур. Ми про інше. У контракті годі знайти пункт, де були б виписані умови його розірвання. Тим часом будь-яка угода повинна містити такі положення. Ретельний аналіз газових угод, здійнений секретаріатом Президента України, засвідчує, що Українська держава таки має право подавати до суду. Подаємо витяг з тексту прес-служби президента від 28 січня: «...дискримінаційні положення контрактів, які надають ВАТ «Газпром» очевидні переваги, а НАК «Нафтогаз України» ставлять у явно несприятливе та залежне становище, дають підстави для висновку, що укладенню контрактів передували переговори, які не відповідали принципу добросовісності.

Так, Україна, яка є енергозалежною від Росії щодо поставок російського газу для потреб українських споживачів, за відсутності інших альтернативних продавців газу, зобов'язана укладати контракти щодо купівлі газу саме з ВАТ «Газпром», який є монополістом на ринку газу.

Оскільки дія попередніх контрактів на купівлю газу закінчилась 31 грудня 2008 року, а ВАТ «Газпром» умисно не укладав нові контракти, НАК «Нафтогаз України», який зобов'язаний забезпечувати українських споживачів природним газом, перебував у несприятливих обставинах, а російська сторона, використовуючи це, нав'язала українській стороні невигідні умови договору.

З урахуванням цього, ВАТ «Газпром» перебував у завідомо нерівнозначному становищі та, маючи у переговорах переваги над НАК «Нафтогаз України», скористалося такими перевагами для укладення договору на вигідних для нього та невигідних для НАК «Нафтогаз України» умовах».

Риторичне запитання: що далі?