«Другі співаки співають тільки голосом, а цей нарід - своєю історією».

Гастролі Українського Національного Хору до Сполучених Штатів Америки та всі подальші організував американський імпресаріо Рабінов. Той, що був конкурентом всесвітньовідомого Юрока.

З Гамбургу (Німеччина) пароплав «Каронія», на борту якого знаходився Український Хор на чолі з його диригентом Олександром Кошицем, відплив в середині вересня 1922 року.

Як тільки зійшли на цей берег землі Вашингтона, почалася, як пізніше напише О. Кошиць у своєму щоденнику, професійна каторга. На власній шкірі пізнали, що таке вільний ринок у мистецтві. Рабінов, зацікавлений в прибутках свого бізнесу, вичавлював з них останні соки. Умови - жорсткі: програма концертів дуже щільна, відстані - колосальні, поїзди без буферів, не пристосовані до спання. Хористи часто перевтомлювалися, простуджувалися, хворіли. Страждали від несмачної місцевої їжі, все дивуючись «як культурні люди можуть вживати таке нещастя». Найважче було Олександру Антоновичу, який в десятки разів мав більше обов'язків, ніж хористи. В час гастролей 1922-1923 років - переможних, які прославили його батьківщину - цей могутній козак підірвав своє здоров'я так, що не зміг його поправити до кінця днів своїх.

Концерти повинні були відбуватися, незважаючи на хвороби хористів чи диригента. Але ні публіка, ні навіть критики ніколи не відчували окремих виконавських недоліків, що могли траплятись через цю причину. Висока майстерність, вишколеність співаків та залізна воля, впертість, працьовитість та великий талант диригента перемагали в будь-яких обставинах. Це він, Кошиць, своє гіпнотичною волею витягував зі свого «хору-оркестру» потрібне.

Український Національний Хор в залі театру Буенос- Айреса,1923р

Не було жодного виступу на Американському континенті, яким би не захоплювалася до нестями публіка та критика. Незадоволеним інколи був тільки він сам. Його вимогливість до себе та інших була неймовірно високою. Проте мала відомі результати.

Всі основні нюанси цих гастролей з притаманною йому жорсткою правдивістю, без нікому тоді невідомої політичної коректності щодо своїх американських земляків, а також уривки з рецензій світової преси занотував у своєму «Щоденнику» Олександр Антонович. І нині - це бестселер, написаний рукою не лише майстра пісні, а й майстра слова. Постать генія Кошиця постає в них живою і зрозумілою. І незручною, очевидно, для багатьох його сучасників через його правдолюбство, принциповість та мужню прямоту.

Перший концерт у найбільшому концертному залі - Карнегі-Холл у Нью-Йорку відбувся 5 жовтня 1922 р, після котрого одразу ж розпочалася поїздка по штатах: Вашингтон, міста Пенсільванії, Массачусетса, Іллінойсу, а далі - через усі штати на південь до кордону з Мексикою. Ніч - у потязі, вдень чи увечері - концерт. Тисячі миль, десятки виступів.

Занотовує: «Ще 9 грудня увечері мали концерт у Сан-Антоніо (Техас, США), а на другий день уже два запланованих концерти о 4 та 8 год. вечора в Монтерреї, Мексика. В потягу переодяглися в концертний одяг і... трамваєм поїхали до театру. Публіка чекала півтори години, зустріла оплесками і аплодувала поки не вийшли на естраду. «Слухачі так сприймали, - пише Кошиць, - так кричали й казились, що я ледве не став глухим, коли виходив кланятись. Зразу відчули іспанський темперамент».

Ця країна і Український Хор прощалися взаємно закоханими. Ентузіазм мексиканців не мав меж. Планувалося 3 тижні гастролей, але інтерес був такий великий, що довелося затриматися на два місяці. Відбулося 53 концерти, з них у столиці Мехіко-сіті - 23, замість 2-х запланованих. Всі гастролі відбувалися під опікою міністрів Освіти і Мистецтва та Фінансів. Держава витратила великі кошти на рекламу з тим, щоб народ міг скористатися прикладом. Для Хору було влаштовано бенкет в історичному найбільшому Національному Палаці з присутністю президента Обрегона, міністрів, відомих діячів та ведучих композиторів країни Понче та Де-Техада. З останніми подружилися. Кошиць зробив обробку мексиканської пісні Техади «Пальома бланка», яка в час концертів ішла на «ура».

Український Національний Хор. Один із складів 1922-1924 рр

Президент, дякуючи О. Кошицю по закінченні концерту 19 грудня, сказав йому, що вперше в житті шкодує, що не має другої руки (втратив на війні), щоб аплодувати йому. А далі мовив, що був би щасливим, коли б міг послати до ворогів Республіки такий хор, щоб зробити їх друзями Мексики. Ці його слова по радіо були передані по всій Америці. Музикальний критик Мануель Карпіо сказав, що хоче підняти перед Мадридською Академією Наук питання про введення нового музичного терміну «Ля мюзіка Кошіціна». Директор Опери запросив його прослухати 20 його молодих співаків, розповів про плани за рахунок держави навчати мистецтва талановиту молодь. «Так заздрісно було дивитись, що інші вже мають те, що я мріяв зробити на Україні... Директор потім наговорив мені багато компліментів і сказав, що я став любимцем Мехіко-сіті і мої слухачі (публіка) дали мені кличку «Божественна лисина».

Саме Мексика дала світовий рекорд за кількістю аудиторії в 32.600 осіб одного дня та 38.000 осіб - іншого в «Пляца Торео», тобто там, де відбувається корида. Публіка реагувала з таким же шалом, як напередодні на кориді.

Пізніше Олександр Антонович перечитав історію цієї країни, зокрема про досягнення найдревнішої культури ацтеків, яку вони створили разом з місцевим племенем тескуканів і дописав у «Щоденнику» про свій осуд всіх «Кортесів, єзуїтів та іншої історичної наволочі». Він мав на увазі іспанських колонізаторів, які прийшли сюди і знищили вогнем і мечем велику націю з великою своєрідною культурою, а натомість завели рабство та католицтво. Почуття історичної справедливості у Кошиця було таким же загостреним, як і його музикальний слух.

Виїздили з того ж Монтеррею, через який в'їхали до Мексики. На прощальному концерті після виконання мексиканських пісень «Пальома бланка» та «Перхура» , театр став на ноги і буквально ревів півгодини. «Такої публіки нам уже не бачити», - записав Олександр Антонович. Але він помилився. Попереду була ще активніша, ще чутливіша...

До Південної Америки вони вирушать лише на початку травня 1923 року.

А тим часом, після відбуття з Мексики 25 січня 1923 р., знову концертна подорож з півдня на північ Сполучених Штатів Америки, виступи в різних містах Техасу, Юти, Небраски, Пенсільванії, Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Массачусетсу, Іллінойсу... До Нью-Йорку прибули 13 березня 1923 р.

Зліва направо: мексиканські композитори де -Понс, Леардо де- Техада та Олександр Кошиць. Мексика,1922 р.

Рабінов примушував чітко дотримуватися організованого ним конвеєра. Дозволив лише три місяці для перепідготовки: заміни хористів, нових репетицій, примусового запису співу на платівки, і знову - в дорогу. Третьорозрядний пароплав «Вассарі» добирався до Ріо-де-Жанейро 28 днів.

Третього червня вони вже виступали в найбільшому театрі Буенос-Айресу, столиці Аргентини - «Колізео». Лише в ньому дали 32 концерти. Були дні - по 5 концертів на день. Останній - в глибоку ніч. Все перевернулося з ніг на голову. Ніч стала днем. Літо - зимою. Адже червень-серпень - розпал аргентинської зими. Не надто лютої, та все ж готелі холодні, без опалення, тому всі гастролі на території Аргентини пройшли під знаком застуд.

Зі «Щоденника»: «Зима - не зима. Осінь - не осінь, а так чортибатька зна що таке! А тут ще свідомість, що тепер липень, літо в Україні...» Фізично було неймовірно важко. Але захоплення публіки та критики - незмінне: «Найбільшу заслугу має маестро Кошиць - людина гострого спритного розуму, що веде та керує своїм хором з великою компетенцією та з палкою любов'ю»(«La Patria Degli Italiani»). «Враження від хору, наче від величної релігійної церемонії, де Бог - мистецтво, а святе почуття, яке опановує вас - це гармонія» («Ди Їдіше Велт»).

В Буенос-Айресі в час виступу в театрі «Сан-Мартін Театр» сам Маестро пережив зворушення, яке так рідко до нього навідувалося останнім часом: «Хор звучав, наче мій: молодо, гаряче, ясно й тонально. Великі колядки Лисенка пройшли напрочуд гарно. Мені навіть пригадалися мої київські концерти, коли був молодий і я, і мій хор, коли була така закоханість в мистецтві і звуках, коли не було цього проклятого професіоналізму. Я немов ожив і заразом побачив, як я постарів чи мене постаріла ця щоденна професійна каторга».

Та нашим артистам навіть не уявлялося, що прийом, який вони зустріли в далекому Уругваї - країні з одномільйонним населенням, буде таким неперевершеним.

Уже на першому концерті в театрі «Артігас» їм влаштували півгодинну овацію, а коли вже світло погасло, публіка не виходила і все кричала «біс». Так було і на останньому концерті в «Ля Платі», коли хор уже змінив одяг, Кошиць змушений був вивести на сцену басів, «бо публіка не розходилася, стояла і вила: «Бахо, бахо!»

Частина глядачів в кількості 32.600 осіб в «Пляца де Торос». Мехіко-сіті. 26 грудня 1922р.

В столиці Уругваю Монтевідео «ми дочекалися,- пише Кошиць, - найвищого і найщирішого признання. Цього міста я ніколи не зможу забути, так багато він дав мені прекрасних переживань. Якось аж здоровшим став».

Газета «El Diario» писала: «Правду кажучи, захоплені рецензії, які світова критика присвятила українському хорові та які здавалися нам перебільшеними, виявилися тепер нам блідими в порівнянні з вражаючою дійсністю цього величного вокального гурту». А «El Pais» пояснювала читачам: «Його (диригента - Л. К.) темперамент та його могутній динамізм передаються шляхом очевидного гіпнозу, як на виконавців його волі, так і на публіку, і дають ключ до розуміння самих тайн композицій... Дивовижним ефектом хору треба вважати виконання закритого звуку (при закритих устах - Л. К.), яким здобувається багато надзвичайно чудових нюансів».

В той самий час тут був на гастролях Ріхард Штраус із власними творами і... не мав успіху! Концертна група «Балалаєчники» з Росії також «прогоріла», їй збирали гроші в ресторанах, щоб могли повернутися додому. І навпаки, директор театру просив Український Хор продовжити виступи і обіцяв повні збори. Та вони ж своєї волі не могли мати, Усе було в руках їх імпресаріо Рабінова.

На обох останніх концертах в столиці був присутнім президент Республіки. Квитки перепродували перекупщики. В Аргентині та Уругваї за три місяці дали 94 концерти. Це в середньому більш як один концерт щоденно, при тому, що так багато часу доводилося витрачати на переїзди.

І останній гастрольний акорд - Бразилія з її «найкращим у світі містом Ріо-де-Жанейро», - записує Олександр Антонович. І продовжує: «Описати його не можна, а якби й можна було, то ніхто не повірить - це треба бачити самому». Після, за його словами, «милого, нашого оригінального на весь світ красивого Києва» - це єдине місто у світі, яке йому сподобалося.

За неповних три місяці у Бразилії вони відбули 107 концертів.

Із «Щоденника»: «Критика була така, якої по правді ми ще не мали ніде. З'явилися навіть окремі дописи про Україну. Особлива стаття була академіка Квелю Нетто (з Бразилійської «Академії Безсмертних»), яку не можна читати без сліз». І далі : «На останній концерт прийшов президент Республіки з усіма міністрами. Вони весь час оплескували і домагалися «біс», прийшлося майже половину програми повторювати.... Ентузіазм слухачів переходив у божевілля».

Газета «Deutshe Zeitung» писала про один із мистецьких особливостей Хору: «Коли б у концертну залу привести сліпу людину, вона буде свято переконана, що слухає вокальний концерт у супроводі смичкової оркестри з найсуттєвішими відтінками тонів. Потім привести другу сліпу людину на другий концерт - вона буде оповідати про чудовий органний концерт».

В Ріо-де-Жанейро критик в газеті «Opaiz» писав: «У творах, виконаних із закритими устами, перфекція приголомшуюча. Я сказав би - оркестра враз із скрипками, контрабасами, віолончелями, кларнетами, гобоями та ін.!.. Хор і оркестра одночасно - найвища організація. Вона шепоче і бринить, щебече і гримить, завжди слухняна, як слухняні струни смичкового інструменту артистові з виїмковою компетенцією та енергією, яким є О.Кошиць».

Згадана Кошицем рецензія члена «Академії Безсмертних» Квелю Нетто- це своєрідна поетична ода Хорові, надрукована в газеті «Journal do Brazil» за 23 вересня 1923 року. Ода закінчується так:

«Співай же, чаруюча Україно, співай щебетушко! Розсипай по світі пісні синів твоїх, - прийде колись і для тебе весна, якої ти чекаєш».

Через три дні 26 вересня в цій же газеті з'являється захоплююча стаття Гастона Пенальва Це теж не менш поетична ода на честь Хору і України, її нестримного бажання волі :

«Я був у справжньому раю тієї ночі, коли вперше почув Український Хор... Я передуховлювався з цими співаками, страждав і переживав їх внутрішні болі... Я злинув разом з ними ген-кудись, сам не знаю куди, але в якусь селитьбу найвищої насолоди , селище, якого я ніколи не хотів би залишити... Щось надзвичайного і надлюдського діялося тоді в хвилі цього екстатичного співу, бо інакше ті ангели не співали б так чудово, а ні їхні квіти не дихали б такою силою пахощів. Що це було? Саме тоді переживали ми день 21-го вересня, в тій годині настала Весна!»

В цей же день інше видання «Gazeta de Notisias» пише: «Оцей людський гурток примусив нас дрижати під час своїх концертів і пригадав також, що на цім Божім світі існує нація, якій ім'я Україна».

Пароплав «Ван-Дейк» причалив у порту Нью-Йорку 13 жовтня 1923 р.

Причалив не вдома. І в цьому була вся трагедія прославленого світом нашого національного генія. А геній страждав більше всіх. Чому, через кого і від чого - занотовує в «Щоденнику», все і всіх називаючи своїми іменами.

Туга за батьківщиною - найгостріший біль. Скільки разів він згадав у цих записках Україну та рідних! «Повітря ласкаве, тепле, наче у нас (в Україні) в липні» У Мексиці в грудні (влітку) згадував Україну, де в цей час зима. В Аргентині в липні (взимку) мріяв про Україну, де ласкаве літо...

Страждав і тому, що ніколи, до кінця своїх днів не ставився до мистецтва з утилітарними намірами, а тут його примушували бути ремісником. Його волелюбна, творча душа вимагала свободи творчості і дії. А в Америці - особиста свобода, але ж залежність мистецтва від ринку, від прибутку. Залежність від продюсерів, імпресаріо, спонсорів, у яких на першому місці гроші... Вона - ця залежність в майбутньому не раз ламала йому крила.

Але повернімося до «Щоденника», яки видавці назвали «З піснею по світу» і який також щойно вийшов в Україні.

В них Олександр Антонович демонструє ще одну сторону геніально обдарованої людини - художній дар письменника. Тут знайдете такі сторінки опису, які можна приписати класикам художньої літератури. Це описи кориди в Мексиці (с.60-63), розкопок древнього міста ацтеків біля пірамід Сонця і Місяця (с. 75), неба та океану в час подорожі на пароплаві до Південної Америки. «Але ночі, ночі... чудові! ... Небо щодалі мінялося: наш Віз і Чумацька дорога відходили на північ і перевертались догори. А далі з'явився південний Хрест: на чорному небі, над чорним океаном, наче хтось поставив чотири величезні діаманти на зразок хреста. А поверх нього горить зовсім фантастичним світлом Юпітер. Він такий великий, що коли щогла пароплава стоїть між ним і мною, то сигнальна лампа на ній здається нічим у порівнянні з його промінням. Очей не можна відірвати!!!»

Такими художніми перлами насичені його майже 650-сторінові «Спогади», видані в Торонто в 1947-1948 роках та у Києві в 1995-му.

Можна лише висловити великий жаль з приводу того, що йому не дозволено творити в Україні. Та й чи міг би з його принциповим, не конформістським прямим характером? Не реалізував повністю свій талант і в діаспорі. І все ж, зроблене дає підставу віднести його одночасно в розряд великих українців в загальному та видатних українців діаспори зокрема.

Після муки безсоння й гойдалки всю ніч в спальному вагоні, ранком 30-го жовтня приїхали до Чікаго. На станції попали в руки фотографів, які мучили нас з годину. Потім зустріла нас депутація від українців, яких тут щось біля

Олександр Кошиць

50 000. Вони вітали нас і піднесли багато квітів. Забрали нас до авт, що були прикрашені українськими й американськими прапорами й повезли в готель «Авдиторіум» на перекуску. По цьому у 20-х автах, прикрашених прапорами, повезли нас оглядати місто. На моєму авті красувалось здоровенне простирало з написом «Олександр Кошиць». Спереду цієї урочистої і, треба сказати, красивої кавалькади, їхали на мотоциклах «полісмени» й зупиняли величезний рух міста. Ми не звикли до таких шанобливих виявів. Було якось незручно. Це все робилось з дозволу мейора міста, який видав для того окремий наказ та дав велике число полісменів. Я був такий стомлений, що майже нічого не спостерігав і самого міста не бачив.

Добре виспались і ввечері співали в залі «Оркестра-Холл Авдиторіум». Публіки було стільки, що, здавалось, сидять один у одного на головах. Приймали чудово, безліч квітів і овацій. По концерті була учта (раут), в якомусь розкішному готелі. Чудовий посуд і їжа, а також неминучі нудні й утерті промови. Гостей було десь коло 500 осіб: об'єднались усі українські організації, навіть католики з православними, що, як кажуть, було першим випадком в історії української еміграції. Чудову промову сказав греко-католицький митрополит граф Андрій Шептицький. Був і Рабінов. Але й тут не обійшлось без прикрости. Отаман січовиків д-р Гриневецький в своїй промові вилаяв Рабінова за те, що він примушує нас співати щодня, а нас називав рабами. Я знав, чому так сталось,бо Рабінов не згодився дати йому 500 доларів тижнево за його пропаганду наших концертів між українцями. І ось оце приклад - хіба за те хор винний? Тоді я в своїй промові відповів йому як личило... Українці, яких той доктор буквально тероризує, тішились промовою.

Вчора були на вечорі у Митрополита Шептицького. Було гарно, а головне - без промов. По вечері дещо поспівали й задоволені розійшлись. На цій вечері був і д-р Гриневецький. Він дуже щиро стискав мені руку й питав, чи я на нього не гніваюсь...

Сьогодні об'їдались на обіді у православного священика о. Гундяка. Було гарно й весело. Це перший день, коли я вільний і зможу писати листи.

В Чікаго музична критика приймала Хор дуже уважно, з її думками варто ознайомитись.

«Український Національний Хор, який співав вчора ввечері в « Орхестра-Холл», приніс нам щось характерного від їх власної душі. Це не тільки чужоземне по мові, але щось по самій суті відмінне від форм народної музики, з якою ми знайомі.

Очевидно, що це є рослина, глибоко вкорінена в їх душах, яка виголошує їхні інстинктивні почуття; не екзотична, обережно вихована рослина, але річ, яка поволі набирала форми з їх щоденних потреб і стала виразом їх власної думки.

Ці люди мають інстинкт до музики - це сяє з якости їх голосів і виявляється в їх інтуїтивнім почутті кольорових відтінків тону і ритмічній еластиці. Такий хоровий спів, як минулого вечора, можливий тільки тоді, коли сам маестро має з хором суворі вправи і коли не терпиться перечень. Ці співаки загартовані до того ступня, що їх відповіді на вимоги диригента подиву гідні. Щоб осягнути таких наслідків, потрібні голоси доброї якости, бо шаблі Дамаску і Толіда не робились із шлаку, і містер Кошиць не міг би витягнути такого співу із невідповідного матеріалу.

Там були такі піаніссима розкішної вразливості, з яких розвивались фортіссима страшної сили, що пригадували собі козацьку вдачу. Впродовж всього концерту було почуття чудової величности, чогось стихійного, первісного з необмеженими можливостями, що ждуть тільки провідника, який би розвернув їх силу. В музиці вони знайшли такого провідника в особі Олександра Кошиця. Точність атак і масивність тону були постійною насолодою для вуха. Ви відчуваєте певність, що вони співають пісні, які вони завжди і здавна співали, і що те все для них природне. Але там також відчувалась і звичка коритись, яка давала їм можливість віддати свою волю провідникові, щоб він мав нагоду витягнути з них щонайліпше. Ці люди відчувають свою музику так щиро, що надаються до керування тому, хто докаже їм своє знання, коли зробить їх сили найбільш корисними. Але коли б вони не вірили в це, з них нічого цінного не можна б було витягнути. Такий є закон.

Баси дають таку підтримку хорові, що задовольняють ваші мрії про справжню хорову фундацію. На таких басах може бути збудована всіляка тональна структура. Прийнято, що велика музика утворювалась тільки тими, які в своїй музичній інтуїції мали поважну основу; суть чоловічого єства основна, і якщо це правда, то ці слов'яни будуть володіти майбутністю, коли «знайдуть себе». Все це було дивовижне в тоновому кольорі, з такою захоплюючою грою світла й тіні, що людина була задоволена, купаючись у звуці й відчуваючи гру ритму, без завдання технічних запитань. Одначе попри свідомість, проти волі відчуваєш і те вміння, з яким вони співають. Це не був випадковий примітивний спів дітей природи! Їхні засоби можуть бути не нашими засобами, але те, що вони роблять, має свої закони, міцно затвердженні у досвіді століть і прочищені наскрізь вправою. Такий хоровий спів - річ самоцінна й повинна викликати найбільшу увагу. Вам треба їх чути,- вони дадуть вам щось нового, над чим треба подумати. Там був такий попит за квитками в останній момент, що багато людей пішло додому ні з чим».

«Український Національний Хор не подібний до якого-будь хору, що ми чули, і навіть більше. Попередні уваги преси, які б вони не були красномовні, не були перебільшені. Ці люди з України співають з найвищою закінченістю найбільших майстрів тональної техніки. Їх з'єднані голоси іноді прибирають звучність органу, на котрому грають руки Цесаря Франка, або Каміла Сен-Санса. Олександр Кошиць сам по собі чародій маніпуляцій техніки й динаміки. Він дістає повне «грандфорте» і таке піаніссімо, що є просто вокальним шепотом, подихом звука, який одначе звучить і завжди в тоні. Українці співають без супроводу і одначе ні разу не похитались в тональності навіть на волосок. В їх абсолютній щирості є дійсно щось, що гріє серце...»

2-го листопада був концерт в передмісті Чікаго, в Еванстоні, їхали туди автами через Чікаго цілу годину. Передмістя дуже гарні. Чудові літні хати мільйонерів, маленькі й чепурненькі. Руху на вулицях нема ніякого і вночі все було подібне до нашого села. Публіки на концерті було мало, але вона була гарна, як і маленька й дуже резонансова зала.

3-го листопада був раут у православних українців. Було дуже гарно і щиро, грала українська оркестра паршиво, їхній хор співав ще гірше, але промови були чудові. Піднесли мені на пам'ятку золотий олівець.

4-го їздили оглядати славетні чікагські бійні. Враження крови і смерті. Огида й нудота. Увечері був концерт в аристократичному передмісті Чікаго «Віньєта». Публіки не було багато, але вона була чудова.

5-го запросив мене на обід чікагський греко-католицький священик Стецюк. Там я познайомився з доктором Назарчуком, автором «Два роки на великій Україні». Він спершу мені сподобався, як людина розумна й скромна. По обіді було якесь «Віче» і він із о.Стецюком потягли мене туди. Чого я поїхав туди, я й сам не знаю, хоч і було цікаво дивитись, як збираються гроші...

Мене чогось посадили в президію, і не знав, як утекти. Потім я вже збагнув, що мене потребували для реклями. Отак я пошився в дурні. Приходиш по таких випадках до висновку, що де б ти не зустрівся з тутешніми українцями -

тікай якнайшвидше, бо використають для своїх цілей, і тебе ж поставлять в смішне положення, навіть не попередивши, а потім не вибачившись.

Увечері був концерт в залі «Медіна-Холл». Зала на 6 чи 7 тисяч слухачів, акустика чудова, співати було легко. Публіки було майже повно і приймали нас прекрасно. Підносили квіти. Після концерту невеличке товариство галичан зробили нам прощальну вечерю. Було весело (несподівано) і гарно. А з Києва відповіді так і нема...»

За кілька днів до приїзду в Чікаго 27 жовтня в містечку Ліма О. Кошиць записав: «Настрій пригноблений: завжди думаю про Київ та своїх. На серці туга і жаль. Особливо тоді, коли дивлюсь на прекрасні осінні золоті краєвиди...»

Туга за Києвом, Україною - один з лейтмотивів його «Щоденника», його «Спогадів», його 22-річного життя на Американському континенті.

Коли стаття була вже в наборі, стало відомо, що

Обложка Энциклопедии

Неласкава іммігрантська доля Олександра Кошиця, який прославив Україну на весь світ і віддав українській справі все своє життя до останку, продовжується і сьогодні.

У щойно виданому першому томі «Енциклопедії Української діаспори. Сполучені Штати Америки» (Нью-Йорк - Чікаго, 2009), де вміщено 1942 гасла, для імені Олександра Кошиця місця не знайшлося.

Редактори Енциклопедії чомусь вирішили, що стаття про Кошиця мала б бути надрукована в ЕУД Канади, тому що, мовляв, останні кілька років життя Кошиць провів у Канаді, де й помер. Але канадське видання існує лише у планах і невідомо, коли з'явиться.

Дев'ятнадцять років із двадцяти двох літ свого іммігрантського життя Олександр Кошиць жив у США, переважно у Нью-Йорку. Звідсіля Український Національний Хор під його керівництвом розпочав переможну ходу по всьому Американському континенту. У Нью-Йорку та Вашингтоні відбулися історичні виступи його Об'єднаних хорів із 300 та 500 осіб. Він - співавтор українського фільму «Маруся», створеного у Нью-Джерсі. Тут він писав свої Літургії та обробки пісень.

У Нью-Йорку завдяки наполегливості він таки здійснив свою останню мрію - залишити для національної музичної спадщини записи виконання українських народних пісень на платівках. Звідсіля, з Нью-Йорку, ці записи він власноручно привіз до Канади за кілька місяців до своєї смерті.

Українська громада США може пишатися, що саме в її рядах поряд з іншими видатними діячами діаспори творив і діяв Олександр Кошиць - особистість колосального масштабу. А майбутнім користувачам Енциклопедії - нащадкам американських українців США гасло «Олександр Кошиць» було б на користь. А ми віддали б йому належну шану.

Вважаємо, що прикре недоопрацювання можливо і потрібно виправити в Додатках до Першого тому ЕУД США у друкованому, а не лише в електронному варіанті.