Газова колізія між Росією і Україною вже стала безперечним хітом усіх світових новин. Затамувавши подих, світ уважно спостерігає, яку фразу і в якому тоні сказав В. Путін, що на неї відповів В. Ющенко, як на це зреагувала А. Меркель, а що в результаті всього цього подумали жителі Європи. Ключове слово - "газ".

Проблема газопостачання в Європу розпанахала слов'янський світ на непримиренні табори. Українці і росіяни, як вуличні шмаркачі, що розбили вікно футбольним м'ячем, завзято тикають одне в одного пальцями перед нахмуреним лицем статечного європейського "господаря", що, потрясаючи пачкою "євриків", вимагає достойного проплаченим послугам сервісу. Декому в Україні це подобається, хтось себе у цьому самореалізує, дехто вважає, що чим гірші стосунки в України з Росією, тим ближче вона до Європи. Але Європа - це, насамперед, стиль мислення, система цінностей. Основою цієї системи є гармонізація інтересів і толерантність до інакодумства. Чи можна припустити тривалу політичну кар'єру в Європі якого-небудь політика, що поставив на карту міжнародної конфронтації? Так що не Європа світить нам, а дещо інше.

Дехто, нарешті, попав у давно втрачені і такі недосяжні наразі об'єктиви іноземних кореспондентів. За принципом: "Хай проклинають і паплюжать, тільки, щоб не забували".

Правилом хорошого тону серед "свідомих" українців наразі стало клясти усіма наявними словами "москалів" і щосили доводити кришталево чисту чесність і глобальну правоту України. Оскільки жодних логічних аргументів для такої позиції в принципі бути не може, то кращі інтелектуальні сили України зараз трудяться над тим, щоб вигадати чергову версію подій, яка б у максимально сприятливих фарбах відтіняла українське керівництво, зобразивши російське в усіх питаннях неправим, мало того - агресивним і ворожим до всього, без винятку, українського.

От, скажімо, уповноважений президента з міжнародних питань енергетичної безпеки Богдан Соколовський повідомив українським журналістам про зловорожі замисли Москви, очевидно, розкриті ним завдяки добутим суперсекретними агентами у стані "ворога" оригіналам стратегічних планів:

"Першою метою було те, щоб через припинення подачі газу на східні регіони України завдати удару по найбільш розвинених там галузях економіки, таких як металургія та хімічна промисловість. Відтак, це мало призвести до втрати робочих місць, а також припинення газопостачання на соціальні об'єкти." За словами Соколовського, "це мало викликати збурення, яке б мало надзвичайно погані наслідки".

"Керівництво Росії вже починає говорити про можливість участі у приватизації ГТС України", - нагадав Соколовський, додавши, що є загальновідомим: такі дії заборонені українським законодавством (говорити заборонено?). "Сьогодні йдеться про те, щоб зробити все можливе, аби розбалансувати цю унікальну ГТС, яку аж ніяк не можна назвати тільки національним багатством - це є фактично континентальне багатство", - сказав він.

Соколовський оцінив як провокативні дії російської сторони - її заявки у вівторок та середу до НАК "Нафтогаз України" на прокачку відповідно 70 млн. та 23 млн. кубометрів газу. У першому випадку, зазначив він, йдеться про вимогу росіян прокачати газ за технічно нереальним маршрутом, при тому, що є два надійні маршрути, якими можна доставити це паливо на румунський кордон.

Заявка, подана на прокачку 23 млн. куб. газу, сказав він, передбачає прийнятний маршрут транспортування, однак сама порція газу є такою дрібною, що її не можна назвати навіть тестовою. Фактично, зазначив Соколовський, йдеться про свідому пропозицію прийняти ту кількість газу і так її розмістити, що це є "абсолютно технічно невиправданим".

"Це провокація чистої води. Головне, що наші сусіди на західному від України кордоні (так у заяві - О.Б.) це прекрасно розуміють", - сказав уповноважений президента.

Слова Соколовського в даному випадку - це позиція президента. Тобто, офіційна позиція України.

Уявіть собі, шановний читачу, що А. Меркель виступила з офіційною заявою, у якій обвинуватила ту ж Францію в тому, що вона хоче підірвати німецьку промисловість. Можна спробувати уявити собі Буша, що висловив аналогічні обвинувачення стосовно, скажімо Китаю.

Не уявляється? Не хоче Китай розвалити економіку США? Ще й як хоче!

Не уявляється, бо за такими словами вищих посадових осіб, незалежно від того, мають вони під собою якісь підстави, чи ні, відразу ж настала б відповідна реакція відповідної країни, в якій масово б стали палити німецькі (американські) прапори і товари, бити вікна відповідних посольств, а усі газети світу надрукували б розгромні статті. Дипломатичні ноти протесту, заяви-відповіді, демарші і все таке інше.

Судячи з реакції міжнародної преси, заяви українських високопосадовців вже давно нікого у світі не цікавлять і ніким серйозно не сприймаються. Українським офіційним особам вже, очевидно, дозволено говорити все, що завгодно.

Б. Соколовський до 39 років був фізиком у Львівському державному університеті ім. І.Франка. А звідти якимось незбагненним чином був у 1993 році "без згоди направлений" (так у біографії на сайті УНП) першим секретарем посольства України у ФРН, у червні 2008 року одержав ранг посла. Чи можна було б собі уявити адекватного посла будь-якої країни (крім України, звичайно), який би обвинувачував якусь іншу країну у плануванні підриву національної економіки? Навіть, якщо б про це писала "жовта преса" всього світу?

У відсутності серйозної дипломатичної підготовки, очевидно, і полягають причини як рівня сприйняття його європейськими дипломатами, так і його власного рівня сприйняття тамтешньої реальності.

Бо "сусіди на західному від України кордоні" дійсно розуміють все прекрасно, однак, майже що протилежно до того, як від них сподівається пан Соколовський.

У західній до неможливості політкоректній пресі починають все голосніше лунати справжні версії подій, які жодним чином не враховують ні наданої українською стороною інформації, ані її офіційної позиції. Якщо ці версії там друкуються, то це означає, що про них вже говорять не тільки конфіденційно.

Україна купує в Росії 60 млрд. кубометрів газу на рік і, крім того, видобуває ще 20 млрд. кубометрів власних. Це в три рази більше, ніж споживає Польща, і приблизно стільки ж, скільки споживає 85-мільйонна Німеччина, валовий внутрішній продукт якої у десять разів більший, ніж український. Зрозуміло (в тому числі і не особливо посвяченим у наші внутрішні справи європейцям), що таку кількість газу Україна самостійно не могла б не тільки спалити, але й просто оплатити. Тому традиційно, ще з часів Кравчука, частину купленого в Росії газу Україна експортує в Європу. Перепродуючи його за європейськими, зрозуміло, цінами і отримуючи таким чином непоганий прибуток.

Різниця в ціні постійно змінюється, змінюються обсяги і умови поставок, але одне ясно: йдеться про мільярдні суми.

Б. Єльцин особливою прискіпливістю до цифр ніколи не відзначався, тому у роки його правління газові питання майже не піднімалися. Все вирішувалося тихо-мирно, майже автоматично. Флот - російський, газ - український, ціна - пільгова.

Тут необхідно зауважити ось що: в даному контексті слова "Україна" чи "український" вживаються виключно для позначення сторони міжнародних стосунків, і в жодному випадку не характеризують Україну як державу чи український народ. Іншими словами: хто б не продавав російський газ з України, ні українська держава, ні український народ ніколи не мали з цього ніякого зиску.

З цих схем не мав зиску також народ і російський. Українські тіньові газові схеми просто перебивали "Газпрому" європейських клієнтів, тому В. Путін, прийшовши до влади, зайнявся цим питанням серйозно і уважно.

Після обрання В. Ющенка президентом України і кардинального загострення українсько-російських стосунків питання газових мільярдів постало зовсім у іншому світлі. На початку 2005 року М. Дорошенко, той самий, хто пізніше "засватав" В. Балогу на посаду голови секретаріату президента, познайомив В. Ющенка з Д. Фірташем, "газовим бароном" України.

У кінці цього ж року "Газпром" висунув Україні цілком логічний ультиматум: або Україна платить за газ за європейськими розцінками, або нехай пропонує взаємовигідні схеми реекспорту.

Вихід було знайдено у схемі "РосУкрЕнерго", 50% якої належали "Газпрому", а 50% - "представникам української сторони", яких, проте, ні тодішній український прем'єр Ю. Єхануров, ані президент В. Ющенко, за їхніми власними заявами, "не знали і в очі не бачили".

Припустити, що газові питання в Україні можуть вирішуватися без відома і участі її президента - це означає цілком втратити будь-яке відчуття часу і простору і заглибитися у віртуальну реальність. Якщо хтось вважає теперішнього президента України людиною, до олігархів непричетною, то в цьому випадку він непрямим чином обвинувачує його в тому, що наш президент не має нічого спільного з існуючою в Україні реальністю. Бо реальність в Україні така, що при владі можуть знаходитися лише олігархічні групи, незалежно від того, кого і куди вибирає народ. Будь-який політик в Україні сучасній приречений на знаходження спільної мови з олігархами. В інакшому випадку на жоден процес він вплинути не зможе.

Генеральною метою олігархів у владі є гроші, гроші, і ще раз гроші. В Україні на шляху реалізації цієї мети немає жодних серйозних перепон. З цього можна зробити єдиний висновок: якщо в Україні є президент, і цей президент тримається при владі ось уже чотири роки, то існують там і олігархічні клани, які від влади цього президента отримують цілком реальну вигоду. І ці клани повинні бути достатньо потужними, щоб протистояти усім іншим. А оскільки потужність будь-якого хижака є прямо пропорційною до його апетиту, то наступним висновком буде те, що влада будь-якого президента в "ринковій" Україні не може не коштувати її народові вагомої частки виробленого цим народом національного доходу.

В середовищі українських джерел усталилася думка, що безпосереднім представником президента у даних питаннях став його рідний брат Петро. З боку Партії регіонів схему "РосУкрЕнерго" курують Сергій Льовочкін та Юрій Бойко.

Доки при владі були тільки ті люди, з якими можна було домовитися, доти "РосУкрЕнерго" працювало, як годинник. Продавало російський газ Україні, а з неї - у Європу, "Газпром" мав з цього 50% і був цілком задоволений. З українського боку прибуток ділили між собою якісь зовсім неукраїнські і цілком приватні структури, очолювані людьми, наближеними до президента.

Однак, за результатами дострокових парламентських виборів-2007 право формувати уряд перейшло до БЮТу з її амбітною керівничкою, за якою пропрезидентські ЗМІ закріпили, на свою голову, термін "газова принцеса". "Газова принцеса", діючи у відповідності із своїм іміджем, взялася наводити порядок у газовій сфері згідно своїх уявлень. Досвід у неї у цьому плані колосальний - саме вона в уряді В. Ющенка у 2000 році "знайшла" у довіреному їй паливно-енергетичному комплексі 10 млрд. гривень "корупційних" грошей, завдяки яким Ющенко і зміг ввійти в історію як "успішний" прем'єр.

Енергійність і впертість Тимошенко у газових питаннях дали свої плоди: вважаючи її більш компетентною і адекватною, ніж її політичних конкурентів, В. Путін дав згоду на укладення прямих договорів між "Газпромом" і "Нафтогазом" за ціною 235 дол./1000 куб. м газу при старих ставках транзиту у 1,8 дол. за 1000 кубів/100 км. Однак, без права реекспорту.

Населення України споживає біля 20 млрд. кубометрів газу, що приблизно дорівнює її власному видобутку. Відповідно, купуватиме Україна газ в Росії, чи ні - до добробуту українців це жодного відношення мати не може. Увесь імпортований (і спожитий) Україною газ у такому випадку можна віднести на потреби підприємств, які, власне, повинні були б самі вирішувати, який газ і в кого їм закуповувати.

Нібито все ясно і гранично просто. 235 доларів за тисячу кубів - це не та ціна, заради якої варто було б розпочинати усю цю катавасію. РУЕ готове платити і по 285 дол. Однак, така проста і прозора ситуація не врахувала одного: життєвих інтересів тих структур, які прозорості в стосунках в принципі не переносять. Золота жила газових оборудок, якою в Україні традиційно живляться близькі до президента структури, постала перед загрозою тотальної катастрофи. А якщо президент не може забезпечити своїй "гвардії" ситого шматка у державному бюджеті і теплого місця в тіні національної економіки, то навіщо він цій "гвардії" такий здався? Як же без реекспорту?

У вересні минулого року Ющенко зробив відчайдушну і слабо продуману, а тому авантюрну спробу усунути Тимошенко від влади, з висоти якої вона могла бути небезпечною для "РосУкрЕнерго". Як і майже всі починання президента, ця спроба завершилася фіаско, а після Нового року стала і взагалі "неактуальною". Втративши будь-яку надію "просунути" свої інтереси порівняно легальними методами, Ющенко пішов ва-банк і скористався методом А. Райкіна: "Я вас спрашиваю: где насосы??? - А я вам отвечаю: колеса отправили самолетом!!!"

Якщо Ющенко вважає ціну у 235 дол. "невиправданою", то чому він мовчав кілька місяців, а дався чути лише 31 грудня? Припустити, що він нічого не знав про переговори - думати про нього гірше, ніж його закляті вороги.

От, припустимо, прийшов я у крамницю. І прошу продавця показати мені товар. І так, і сяк. Прошу товар загорнути. Виписати чек. А тоді й кажу: "Вибачте, шановний - ціна не підходить".

Ціна у 201 дол., на якій наполягає Ющенко - це ціна, м'яко кажучи, волюнтаристична. Та ж Росія закуповує газ у азіатських республік по 340 дол./1000 кубів.

Добре, не хоче Україна купувати газу в Росії - хай не купує. Росіяни мають право запропонувати - українці відмовитися. Стосунки вільних суверенних країн у вільному світі. Ринок, до якого так прагнуть усі "свідомі" українці. Росія, однак, виявилася "винною" в тому, що не хоче продавати Україні газ за тими цінами, які Україна сама для себе хоче встановлювати. Українським теоретикам "економічно виправданої" ціни на російський газ чомусь не приходить в голову виступити з подібними претензіями, скажімо, стосовно США чи Німеччини.

Але при чому тут Європа?

Транзит Україною російського газу до Європи завдяки старанням того ж "РосУкрЕнерго" і політиків, що за ним стоять, з січня 2006 року оформляється окремими угодами, і до імпорту газу не має жодного відношення. Згідно з цими угодами, забезпечення транзиту технологічним газом лежить виключно у компетенції України. Тобто: Росія дає Україні "на вході", скажімо 10 млн. кубів газу, і ці 10 млн. кубів Україна повинна дати європейським споживачам "на виході", одержавши за це плату відповідно до ставок транзиту.

Добра ця угода, чи погана, влаштовують когось існуючі ставки, чи ні - питання десяте. Головне: під міждержавною угодою стоять підписи державних мужів з обох сторін, і єдине, що ці мужі повинні зробити - виконати всі домовленості до кінця.

Не купивши у Росії жодного кубометра газу, Україна у перші дні січня стала забирати до 10% транзитного газу "для забезпечення технологічних потреб".

Одна з головних характеристик мужності - це здатність ставитися до свого опонента, як до самого себе. Вступаючи в конфлікт з ким-небудь, потрібно спочатку задатися питанням: а наскільки справедливою і виправданою є моя позиція. Якщо б, скажімо, я доручив перевізнику розвозити свій, припустимо, хліб, і платив йому за це гроші, а перевізник ні з того, ні з сього "для забезпечення технологічних потреб" став би 10% цього хліба споживати, про що ми з ним ніяк не домовлялися, то в цьому випадку мої стосунки з цим перевізником були гранично простими і прозорими.

Якщо Україна самовільно забирає російський газ, на який не має жодного права, то в чому тут "провокація чистої води" з боку Росії?

Реакція Росії теж була вкрай простою і прозорою: газ передавати в Україну перестали взагалі.

Я особисто завдав собі труду переглянути і перерити усі заяви і пояснення української сторони. Пояснень цих зараз більше, ніж досить. Особливо активним у цьому плані є сам Ющенко і його оточення. Однак, на своє превелике розчарування, жодної, я повторюю - жодної - логічної формули чи угоди, за якою Україна мала б право відбирати російський газ для будь-яких своїх потреб, за нього не платячи, я не знайшов.

А ціна питання зовсім не мала: станом на 15 січня Україна вимагала від Росії передачі їй 1,7 млрд. кубів газу на безоплатній (?!) основі. Навіть при 201 дол./1000 кубів це складе біля 350 млн. дол. Складається враження, що українська сторона формулює свої вимоги тільки для того, щоб російська їх не змогла прийняти.

Заяви Тимошенко на цю тему вкрай скупі, але з них можна почерпнути набагато більше інформації. І ця інформація свідчить про одне: поки що стосовно України Росія не порушила жодного свого зобов'язання. Більше того: не зробила жодної офіційної заяви, яку можна було б трактувати, як загрозу національній безпеці України, не відмовилася від участі у переговорах, не зреагувала симетричним чином на провокаційні заяви українських клерків від великої політики.

Таке відчуття, що "українська сторона" генерує свої версії і теорії тільки для того, щоб остаточно заплутати будь-які сліди своєї реальної поведінки.

Газотранспортна система - це певний закритий простір з заданим об'ємом. Побудована вона на принципі регулювання тиску в металічних трубах, а кожному школяреві відомо, що регулювати тиск можна тільки у замкнутих системах. Якщо в закритий простір, незалежно від його об'єму, закачати через один отвір, скажімо, літр газу, то в будь-якому іншому місці з будь-якого іншого отвору цей літр можна буде випустити.

Методами псевдонаукових умовиводів "фізик" Соколовський, вважаючи, очевидно, освіту своїх слухачів нижчесередньою, намагається переконати їх, що прокачати 23 млн. кубів газу українською трубою "абсолютно технічно невиправдано". А це як? Як це можна щось "технічно виправдати"? Особливо газ.

А 73 млн. газу українські газопроводи не можуть передати, бо, виявляється, внаслідок цього "весь Схід України залишиться без газу". Знову ж таки: а це як? При чому тут Схід України і його газ до 73 млн. кубів російського газу?

Уся минула інформативна діяльність секретаріату українського президента вселяє тверду впевненість у тому, що у його надрах знайдеться виправдання навіть найбезглуздішим вчинкам. Проблема в тому, що, генеруючи інформацію, у кращому випадку розраховану на дилетантів, українська влада добивається безсумнівних успіхів. Громадяни України щиро вірять, що в усьому винна Росія, а громадяни Росії переконані, що - українці.

З цього можна зробити висновок, що український народ у своїй масі деградує до рівня натовпу, для якого жодні логічні аргументи вже не мають ніякої ваги. Люди просто не думають над тим, що їм з розумним видом "втуляють" владоможці. Головне - лозунг і вказати на "винного".

От, скажімо, на мою дружину напав якийсь хуліган і привселюдно її гвалтує. А я, насамперед, повинен поцікавитися, якої він політичної орієнтації і, не дай Боже, національності. Смішно? А те, що маси людей ведуться на "локшину" найпримітивнішого замісу тільки тому, що ця "локшина" вдягнута в псевдопатріотичні шати?

Але, не ставши на позиції взаємоповаги і чесності, неможливо налагодити жодних нормальних стосунків. А саме це зараз найбільше цікавить і українців, і росіян.

Головний інтерес Путіна полягає в усуненні всіляких турбулентних моментів з торгівлі Росії з європейськими споживачами. З цієї точки зору Україна з її архаїчною ГТС, непередбачуваним політичним керівництвом і схильністю до переоцінки своєї ролі у світових процесах для нього є постійним зубним болем, який він з неймовірною радістю негайно вирвав би разом з зубом. Якщо припустити, що для Тимошенко теж існує свій смисл (цього, однак, за відсутністю фактів, я стверджувати не можу), і полягає у її власному доступі до перепродажу російського газу, то в цьому випадку позиція української сторони втрачає всяке моральне виправдання.

Головне обвинувачення з боку "української сторони" полягає у тому, що Путін хоче забрати в України ГТС. А хто б не хотів? Виходячи з сьогоднішньої ситуації - просто спить і бачить. Але ж це нормальна ситуація в усьому світі - хотіти чогось, що тобі недоступно. Ніхто нікого за це агресором і провокатором не обзиває. Українська ГТС - не жінка Ющенка, щоб її Путін не мав права бажати.

Українські ГТС бажає не тільки ненависний Ющенку Кремль, але й Єврокомісія вже вважає доцільною ідею створення міжнародного консорціуму для контролю над транзитною газотранспортною системою України, як заявив голова представництва Європейської комісії в РФ Марко Франко. Очевидно, "дістали" вже й їх.

У кандидата фізико-математичних наук Б. Соколовського своє бачення і своя логіка. Помимо того, що "керівництво Росії вже починає говорити про можливість участі у приватизації ГТС України", воно одночасно ще й хоче "розбалансувати українську ГТС і фактично її знищити". Виявляється, керівництво сусідньої держави - зборище неадекватних ідіотів, яке хоче спочатку щось дуже потрібне для себе знищити, щоб потім його придбати: "Задум, якщо він такий був, а так думати є всі підстави, то задум знищити українську газотранспортну систему не вдався".

Соколовський сам сумнівається, чи був задум, чи ні, але виводить його існування виключно з власних думок і на основі цих думок від імені українського президента обвинувачує Росію у тому, що можуть робити лише ідіоти. Це, очевидно, вершини української дипломатії.

"Якщо тиск впаде ще на 50-70 мільйонів кубометрів, то компресори зупиняться, автоматика спрацює, що призведе до техногенної аварії", - підтримав його вже згаданий вище депутат від Партії регіонів Ю. Бойко. Тиск впаде на кубометри? Автоматика приведе до техногенної аварії? Це, очевидно, рівень інтелекту тих, хто придумує "аргументи" для "української сторони".

Якби Соколовський був один у полі воїн, то його, очевидно, ніхто б не слухав і в пристойне товариство б не запрошував. Проблема, однак, у тому, що цей товариш представляє "усю президентську рать" сучасної України. Причому, питання ставиться вкрай однозначно: якщо ти не готовий сприймати весь цей маразм як істину у останній інстанції, то, значить, ти - ворог України і московський прихвостень.

Заступник глави секретаріату президента Андрій Кислинський: "Громадяни України та український політикум повинні чітко усвідомлювати, яким є національний інтерес у відносинах з нашими стратегічними партнерами - Росією та Європейським Союзом". Кілька місяців тому цей пан на основі, як водиться, власних припущень, обвинувачував прем‘єр-міністра України у державній зраді. Сьогодні він зобов'язує всіх "чітко усвідомлювати", де саме є український "національний інтерес". Самі українці, очевидно, навіть до цього б не додумалися.

Як людина з виразним відчуттям честі і гідності і з вищою освітою, не можу я поділяти будь-які ідеї тільки тому, що їх пропагує актуальний український президент. Не можу я відчувати себе частиною спільноти, яка думає лише про свої інтереси, забувши, що живе у третьому тисячолітті і в глобалізованому світі, а не в епоху феодалізму. Не можу я сприймати як аргументи вислови і припущення, зроблені випадковими людьми на основі своїх власних думок. Несолідно це.

Я не бачу у сьогоднішній ситуації загрози Україні з боку Росії, а бачу халепу, в яку Україну загнало її власне керівництво.

Будь-які умови повинні базуватися на фактах. А факти сьогодні стоять не на боці тих, хто самовільно проголошує себе захисниками національних інтересів України.

Мене особисто цікавлять відповіді на три запитання:

1. Хто конкретно і з яких мотивів дав наказ перервати переговори 31 грудня 2008 року?

2. Який варіант розвитку подій передбачає наше політичне керівництво і як воно уявляє собі позитивний для себе результат?

3. Чи вважає сучасне курівництво України, що псування усіма способами стосунків з Росією підвищує авторитет і вплив нашої країни у світі?

Стосовно першого - усі дотичні мовчать, як риби, що нівелює будь-яку цінність усіх їхніх інших заяв і пояснень.

Стосовно другого, то, очевидно, що ніхто Україні газ безплатно надавати не буде, ціни на газ можуть бути тільки ринкові, а Європа вже морально готова до того, щоб почати застосовувати проти України економічні санкції. Загальний виграш від різниці між ціною 201 і 235 дол./1000 кубів газу у випадку успіху України склав би аж 2 млрд. дол. при обсягу закупівель у 60 млрд. кубометрів газу. Судячи з репортажів "з місць подій", втрати України від "газової війни" вже цю суму перевищили. Тобто: в найкращому випадку Україна "виграла" втрату міжнародного авторитету.

Виходить, що вище керівництво України втягнуло її у конфлікт, в якому її позиції є завідомо програшні.

Третє питання виглядає не за адресою.

У стратегії існує золоте правило: не втягуватися у конфлікт, якщо не впевнений у своїй перемозі. У міжнародних стосунках з цього приводу існують загальноприйняті норми. За якими, скажімо, А. Гітлеру не слід було у 1938 році сміятися з Ф. Д. Рузвельта і Й. Сталіна, а С. Хусейну у 2002 - топтати ногами портрет Д. Буша-старшого. Виникає враження, що не всі державні керівники з цими загальновідомими істинами знайомі.

"Ми переживаємо другу україно-російську газову війну, яка ще далеко не закінчилася. Проте висновок очевидний: Україна програла, точніше залишилася наодинці. Навіть з огляду на те, що в цьому питанні Європа віддає перевагу своїм власним інтересам. І, очевидно, це правильно", - сказав на засіданні парламенту у вівторок 13 січня спікер В. Литвин. Залишилося тільки вирішити, що робити з горе-полководцями.