Нам здається, "зоряний" шлях літератури мерехтить поки що десь попереду, і треба ще багато працювати, щоб туди дістатися.

Удвох писати легше! Це така допомога, така підтримка! Скільки веселих хвилин ми мали, обговорюючи сюжети й героїв! "Вичитували" тексти одна після одної.

Щодо ідей та їхнього втілення, то з кожним твором виходить по-різному. В одному першу скрипку грає одна, в другому - інша. У будуванні сюжету помітніші заслуги Світлани, більш посидюча й копітка - Наталя.

Ми живемо в різних містах, це є проблемним моментом. Без кінця телефонуємо одна одній (добре, що знайшли вигідний тариф!), їздимо в гості, пересилаємо уривки й готові твори. Інтернет - велика допомога у спілкуванні.

Без суперечок не обходиться, адже іноді бачимо роман з різних ракурсів, але це творча, ніжна незлагода. Здебільшого відносно художніх засобів. Опрацьовуємо кожен варіант, разом обираємо оптимальний. Іноді сперечаємося, який із задумів уже "дозрів" і вимагає першочергового опрацювання. Саме зараз ми на такому роздоріжжі. Світлана хоче після завершення нашого детективу починати роботу над одним романом, Наталя - над іншим. Згоди ще не дійшли.

Світлана. Наша перша спільна повість - "Апокриф", була написана в 1995 році. Коли померла наша бабуня, жінка дивовижної долі, захотілося загоїти рану втрати та зберегти все, що колись вона розповідала про себе. Часу для роботи у мене майже не було, і я звернулася до Наталі... Народилася майже документальна повість, що стала нашим творчім дебютом.

Мені здається, що краща книга ще не написана.

Кожен роман - певний етап нашого життя, в кожний дуже багато вкладено власного світобачення і праці, у кожному є те, чим можна пишатися.

Наталя. Я починала з віршів та маленьких фантастичних оповідань. А студентські поезії Світлани й досі циркулюють по інституту "в списках". Перша велика книга довго й тяжко йшла до читача. "Ловців чарівного вітру" ми написали в часи перебудови, коли книговидання в Україні практично припинилося. Нам пропонували видати роман власним коштом, ми шукати спонсорів, але... Слава Богу, що тепер все змінюється на краще.

Важко серед своїх творів визначити кращий. Ми їх любимо всі!

Ми не пишемо на наших книжках жодних присвят. Мабуть, варто було б присвятити їх нашим батькам, рідним, друзям, чию допомогу й піклування ми відчуваємо повсякчас.

Наталя. Обидві ми народилися на Сахаліні, там через страшну колективізацію в Україні, яка передувала голодомору, опинилася родина наших дідуся й бабусі. Саме деякі епізоди з життя бабусі Марини складають повість "Апокриф" - це коротка розповідь про долю української жінки ХХ століття. Дід, а за ним і інші односельчани відмовилися приєднатися до колгоспу. Через це він лише випадково уникнув розстрілу...

Батько був військовослужбовцем, тому ми постійно мандрували й навчалися в різних школах - на Далекому Сході, в Білорусії, в Якутії. Викладання велося виключно російською мовою. Українські літери нам з сестрою показала бабуся Марина за допомогою старенького "Кобзаря", що його завжди возила із собою. Перше, що я прочитала українською, була "Причинна" Шевченка. Той "Кобзар" ми і досі зберігаємо.

Приїхавши в Україну в останні роки навчання, я не встигла опанувати шкільну програму з української мови та літератури, таких, як я, просто звільняли від вивчення цих предметів, вчителі на уроках не звертали на нас уваги. Результат - запис в атестаті про середню освіту навпроти української - "не вивчала". Рідну мову самостійно опанувала вже в дорослому віці. Дуже цим пишаюся та іноді показую той атестат під час зустрічей із читачами. А Світлана кілька років тому заочно закінчила факультет української філології при Черкаському педагогічному університеті, це її друга вища освіта.

Останні роки я працювала шкільним психологом. Світлана зараз бере участь в роботі Міжнародного шкільного проекту (International School Project), мріє написати популярну книгу для школярів з християнської культури. Нещодавно я закінчила курси WEB-дизайну та WEB-програмування.

Світлана. Живу в чудовому місті - Черкасах, обожнюю його й пишаюся Черкащиною, яка стала мені рідною, тут я здобула дві вищі освіти, народила сина Романа та доньку Анастасію, тривалий час викладала світову літературу та художню культуру. Тарас Шевченко і Нечуй-Левицький, Чигирин і Корсунь, Канів і Умань - майже вся Україна сфокусована тут. Мрію займатися виключно літературною творчістю, але мушу іноді підробляти на тимчасових роботах.

Наші досягнення - наші тексти.

Першою нагородою був "Золотий Бабай" (Перший Всеукраїнський конкурс гостросюжетного роману, 1999). Тоді ще публіка не звикла до розмаїття конкурсів та фестивалів, і преса приділила йому чимало уваги. Церемонія нагородження проходила в музеї "Золоті Ворота" у Києві й запам'яталася як веселе та інтелектуальне шоу. Завдяки цій нагороді наш роман "Ловці чарівного вітру" нарешті був виданий. Потім була відзнака "Коронації слова 2004", але детектив, за який ми одержали диплом, досі доопрацьовуємо, навіть змінили назву.

У 2001 році було оголошено міський конкурс "Легенди про козака Івана Кременчука", який очолили громадська організація "Асоціація гуманітарно-інформаційних технологій (АГІТ)" та "Асоціація розвитку місцевого самоврядування "Наш дім - Кременчук". Місцеві автори створювали "легенди" про заснування міста. Насправді у Кременчуці немає свого фольклору. Перемогла весела криптоісторична повість Наталі Лапіної "Тисячолітній Кременчук".

Що принесли нагороди, крім публікацій? Як і Петрарці, таланту і вільного часу не додали, а от недоброзичливість від деяких колишніх друзів побачили.

Ми не вважаємо наші романи стовідсотково "дамськими", вони завжди мають декілька прошарків. Дехто вважає "Увертюру" соціальною книгою. "Невинна грішниця" може сприйматися і як сентиментальний жіночий роман, і як історичний авантюрний, і як психологічно-філософський. "Якщо подолаєш прокляття", здається, найбільш стильна наша річ, написана в рамках канону фентезі.

Ми прагли в кожному творі знайти якусь нову форму, цікаву і нам, і читачеві, жанр - це вже наслідок цих пошуків. Ми ніколи не пишемо за шаблоном. Життя - розмаїте, тому й твори в нас виходять такими строкатими.

Наталя. "Ловці чарівного вітру (Невинна грішниця)" - фантазія на історичні теми. Події й герої - вигадані, але історичний антураж ми намагалися відтворити максимально точно. Одяг, інтер'єри, дух епохи ми вивчали довго й старанно, читали, відвідували музеї, консультувалися зі спеціалістами. Там є лише один анахронізм, ми ввели його навмисно, це було потрібно для розвитку сюжету, але ще жоден з читачів, з якими ми говорили про це, не звернув на деталь, що з'явилася пізніше, жодної уваги, все сприймається достовірно й переконливо.

Певні риси характеру, зовнішності, манери поведінки ми брали в наших родичів та знайомих. Так образ Марка сконструйований з двох старшокласників, яких ми навчали, лікар Шарвіль дуже схожий на нашого батька, тітонька Софія нагадує нашу маму, один негативний персонаж - точна копія неприємного колеги, прізвище Заліський позичене в голови Кременчуцької спілки літераторів... Цей список можна продовжувати й продовжувати.

Світлана. Коли друзі мене питають, чи вигадані події в романах, чи ні, я відверто кажу: все вигадка - і все щира правда, все асоціація, спогад, паралель з особистим життям, чи з долями наших близьких і друзів. Будь-яка дрібничка, розмова, річ можуть наштовхнути на новий сюжет до роману.

Нашій літературі бракує героїв-переможців. Тих, хто вміє не впадати у відчай в найскладніших ситуаціях, діє всупереч злій долі, знаходить сили підтримувати інших, цінує життя, яким би боком воно до нього не поверталося. Такі образи ми прагнули створити в "Апокрифі", "Невинній грішниці", "Увертюрі", "Якщо подолаєш прокляття", в наших нових, ще не оприлюднених творах.

Наталя. У мене на цю тему є вірш. Він називається "Казка з хеппі-ендом":

Мабуть, цей вірш про нас самих. І про всіх жінок.

Світлана. Навіть просто жити на світі - це велике щастя.

Донедавна ми працювали в школі. Ця робота забирала майже весь час, майже всю творчу енергію. Писали вночі, у вихідні, на канікулах, у відпустці. Це не відчувалося як будні, навпаки: слава Богу, що нарешті знайшовся час і на літературні вправи!

Але покликання прозаїка таки вимагає не лише піднесення й натхнення, але й величезної чорнової роботи, редагування, кількаразового переписування. Добре, що тепер є комп'ютери. Починали ми олівцями на папері й потім передруковували на дуркарці. Досі вважаємо обов'язковим роздрукувати текст і разом опрацьовувати паперові варіанти.

Світлана. Від задуму до втілення зазвичай проходить дуже багато часу, щонайменше рік-два. Але я живу у постійному цейтноті, мене оточують з усіх боків купи "невідкладних" справ. Щоб писати швидше, треба мати більше вільного часу та поруч себе людей, згодних взяти на себе частину твоїх турбот.

Світлана. Ні. Я особисто себе фантасткою не відчуваю. Навколо і так багато несподіваного та дивовижного, навіть у моєму власному житті були такі пригоди та збіги, що якби я про це написала, читач би вирішив, що це чистісінька вигадка.

Наталя. Ні, скоріше нас можна назвати письменницями, які іноді пишуть фантастику.

Взагалі-то, вигадка притаманна й "найправдивішій" художній літературі, бо все, в ній написане, поза текстом не існує. Але фантастика дає можливість використовувати більше ступенів свободи, не ставити перед собою жодних обмежень.

За радянських часів фантастика була найцікавішим жанром літератури, ми відшукували й "діставали" твори братів Стругацьких, Айзека Азімова, Артура Кларка, Станіслава Лема. Тоді ще в нас не виходили твори Гамільтона та Хайнлайна. Я організувала для учнів своєї школи Клуб любителів фантастики "Зодіак", з часом дехто з них почав писати невеликі оповіданнячка, ми випустили два номери рукописного журналу - по п'ять примірників кожного, саме стільки читабельних копій можна було зробити на моїй друкарській машинці. Тоді я й створила кілька перших фантастичних оповідань, їх критикували (здебільшого за "ненауковість") й ніде не друкували. Як на мене, не такі вже вони були й погані. Фрагмент одного з них ми використали як епізод у романі "Якщо подолаєш прокляття".

Наталя. Таких книжок є кілька. Насамперед, це "Звёздочка-во-лбу (Чакра Кентавра)" росіянки Алли Ларіонової, до речі, серед її оповідань також є пречудові. І твори Урсули Ле Гуїн, особливо подобаються роман "Ліва рука пітьми" та оповідання "Квітень у Парижі". Їх обох відрізняє суто жіночий стиль, жіноче світосприйняття, дивовижна віра в добро та в людей. І цікаві сюжети. Щодо сюжетів, то для мене класика жанру визначена досить чітко. З нашими гуртківцями ми обов'язково читали романи Олександра Бєляєва, оповідання про роботів Айзека Азімова, "Місячний пил" Артура Кларка, "Відкриття себе" Володимира Савченка, "Понеділок починається в суботу" та "Жук у мурашнику" Стругацьких, що-небудь із творів Еріка Рассела, Кіра Буличова, Рея Бредбері. Мені дуже подобаються фільми "Володар кілець" і старий - "Дізнання пілота Піркса".

Не дуже давно я відкрила для себе такого цікавого письменника, як поляк Анджей Сапковський.

Світлана. В студентські роки до моїх рук потрапили оповідання Еріка Рассела та повість Юлії Іванової "Останній експеримент". Саме вони змусили мене змінити ставлення до цього жанру.

Ми, громадяни України, які народилися в іншій країні - Радянському Союзі - практично "переїхали" до іншої держави, залишившись при цьому в тих самих хатах, серед тих же меблів, а подекуди й під впливом тих же уявлень, що їх втовкмачували протягом десятиліть. Хіба це не фантастика нашого повсякдення? Вона знайшла відображення у нас в романі "Увертюра".

У наш час те, що було фантастикою ще кілька років тому, занадто швидко стає реальністю. Історики засвідчують, що ніколи ще зміни в житті не відбувалися з такою шаленою швидкістю. Людина не встигає психологічно пристосуватися до нового. Здавалося б, розвиток техніки повинен сприяти підвищенню культури, але що ми бачимо насправді? Люди, особливо молодь, менше читають, позбавлені повноцінного спілкування. Почуття спрощуються, нівелюються до рівня смайлика в СМСі. Невідомо ще, куди заведе нас генна інженерія, модифіковані продукти тощо... Тотальна уніфікація, глобалізація - чи не призведуть вони до нечуваного збіднення форм життя? До відомих "Восьми смертних гріхів цивілізованого людства" Конрада Лоренца треба додати ще кілька - і задуматися нарешті по-справжньому.

Світлана. Ненавиджу грубу експресивну лексику, мої герої ніколи не будуть її використовувати заради створення ефекту псевдореальності, як тепер це модно робити в літературі. Лихослів'я - страшна хвороба душі, воно може миттєво знищити те світле, що несе справжнє художнє слово.

Світлана. Мрію написати казку для дітей. На мою думку, дуже актуальною є тема становлення людської особистості, трагедія розриву сімейних стосунків, втрати духовних орієнтирів.

Наталя. Нам дуже не вистачає оптимізму, зокрема соціального. Хочу написати щось життєрадісне, життєствердне, щоб підтримати в кожному віру в себе й у свою країну.

Який він - ваш читач?

Наші читачі прекрасні! Зацікавлені, доброзичливі, щирі.

Читач - це найкращій друг, якому можна відкрити будь-яку таємницю, який здатний все зрозуміти і пережити разом з нами.

Наталя. Ось вам приклад. Дала почитати рукопис нової книжки колезі, вчительці української мови, щоб почути її думку. Наступного ранку, ледь прийшла до школи, вона вже на порозі мого кабінету й бахкає об стіл чималенькою текою: "Ось, повертаю!" Я розгублена: не сподобалось, не схотіла навіть прочитати... А вона: "Як я сьогодні працюватиму через цей роман? Читала майже до ранку, не могла відірватися до самісінького кінця! Невиспана, як даватиму уроки? Га?"

Ну що тут скажеш? Благослови, Господи, наших читачів! Вони підтримують і надихають.

Переваги маленьких книжечок у м'яких обкладинках, звісно, в їхній ціновій доступності, а отже, й демократичності та мобільності - вкинув до сумочки та й читай де завгодно. Але... Ми вже зіткнулися з тим, що дрібний шрифт відлякує читачів з поганим зором. Та й у бібліотеках такі книжки (особливо цікаві й популярні) довго не живуть...

Світлана. На даний момент я читаю книги з православної культури, з історії християнства, з іконопису. Дуже подобаються твори з християнської філософії. Пізнання нового для мене і є відпочинком. Обожнюю романи Мілана Кундери, поважаю серба Павича.

Наталя. Вчора й сьогодні - "Щоденник страченої" Марії Матіос. Не можу назвати це відпочинком. З цікавістю (для пізнання) читала "Польові дослідження з українського сексу" й "Шевченків міф України" Оксани Забужко, "Дванадцять обручів" Андруховича, "Капітал" Жадана. Люблю книги, з якими і пізнаєш нове, й відпочиваєш. Насамперед це історичні романи, класика. Веселе задоволення принесли "Кись" Тетяни Толстої та "Конотоп" Кожелянка.

Відпочинок - це зміна виду діяльності. Багато читаємо. Любимо перечитувати твори Шекспіра, Бернса, Сковороди, Пушкіна, Котляревського, Лесі Українки, О'Генрі, Толстого, Хвильового, Мандельштама, Пастернака, Анни Ахматової, Сенкевича, Ліни Костенко, Діни Рубіної, Загребельного, Мушкетика. Любимо мальовничі парки над дніпровськими схилами - в Черкасах та Кременчуці, любимо бувати у Києві. Багато задоволення отримуємо від спілкування з онуками, від участі в їхніх розвагах. Любимо в'язати. Ще Світлана багато часу приділяє квітам, вони ростуть у неї й перед будинком, і за будинком, і на вікнах, і звисають над ґанком. Наталя дуже цікавиться історією.

Іноді, коли дуже втомлюємося, прагнемо тільки полежати на канапі, послухати хорошу музику. Любимо класику, Моцарта, Бетховена, Вівальді, Брамса, Шопена, Чайковського, Штрауса, Поля Моріа, "Пікардійську терцію", Луїса Армстронґа, Олега Скрипку, любимо старі добрі фільми.

Світлана. Це дуже особисте.

Наталя. Бачити близьких здоровими та щасливими. Жити в одному місті. Написати ще багато цікавих книжок. Подорожувати.

Чого хотілося б побажати вашому читачеві?

Лише світлих думок, серця, переповненого любов'ю до оточуючого світу, та жити в гармонії з самим собою.