Продовжую розповідь про мої зустрічі з людьми, які творять життя, під час моїх відвідин Києва восени 2008 року. У № 42 номері часопису "Час і події" розповідалося про лідера руху інвалідів в Україні киянина Миколу Подрезана. Сьогодні - розповідь про клуб "Співуча родина", який майже 15 років діє при Київському міському Будинку вчителя. Ініціатором його створення, головним організатором численних мистецьких і благодійних акцій, ведучою більшості засідань незмінно залишається Галина Михайлівна Лактіонова - доктор педагогічних наук, Заслужений працівник освіти України, старший науковий співробітник Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих Академії педагогічних наук України. Для неї та "її команди" клуб став не тільки захопленням, забавкою, хобі, а часткою життя тривалістю у 15 років.

Що таке 15 років для клубу? Впродовж одного лише творчого сезону це проведення восьми-десяти мистецьких програм, кожна з яких зібрала як мінімум 200 глядачів. Отже, кількісні показники 15-річного існування - це біля 100 різноманітних клубних заходів, понад 20 тисяч глядачів і слухачів. Але насправді їх набагато більше завдяки виїзним концертам, циклу радіопередач, телепрограм.

Недарма свій творчий сезон щорічно клуб розпочинає, зазвичай, 30 вересня - у день Віри, Надії та Любові. Розмова про вічні цінності, творче ставлення до життя, милосердя, благодійність, національну культурну спадщину триває. І ця розмова відбувається не тільки словами, але й музикою, конкретними життєвими прикладами, ставленням до глядачів, творчими здобутками клубу, серед яких видані книжки, аудіоальбоми, концертні програми, що, починаючи з ідеї та назви, дивують, захоплюють.

Спільно з тижневиком "Дзеркало тижня" вже майже десять років щорічно вручається премія "За прагнення до милосердя". Серед лауреатів - лікарі, журналісти, студенти, матері-виховательки дитячих будинків сімейного типу, молоді люди, які тільки стають на шлях благочинної діяльності. Справа не в преміальних коштах, а йдеться про її соціальний престиж.

На благодійних мистецьких акціях клубу збиралися кошти для дитячого притулку, підтримки обдарованих дітей. Незважаючи на те, що часи змінюються, Клубу вдається проводити свої заходи безкоштовно, що свідчить про його авторитет та особливі якості організаторів. Молодь та пенсіонери, які не можуть дозволити собі витрати на театр, концерти, отримують шанс на культурний розвиток. Серед шанувальників "Співучої родини" є вимогливі глядачі, які цінують саме щирість, шляхетність, оригінальність клубних програм, особливу атмосферу його засідань. Без сумніву, важливо те, що Будинок учителя безкоштовно надає приміщення і технічну підтримку. Але кожна програма передбачає запрошення митців та аматорів, видрукування запрошень, вирішення багатьох інших організаційних питань. Під час відвідин Клубу автор стала свідком телефонного розмови між працівником Будинку вчителя та постійною, яка просила обов'язково залишити їй запрошення. І такі звернення є типовими!

Мене, як керівника міського молодіжного дискусійного клубу "Еврика", який був відомий у столиці та Україні у 70-80 роках роках минулого століття зацікавило, як можна у нових умовах вільного ринку продовжити традиції клубної діяльності та реалізувати ідею творити людям добро і що є рушійною силою для її виконавців? А ще, які теми (проекти - згідно з сучасною термінологією) пропонує "Співуча родина" своїм шанувальникам? На поставлені запитання Галина Лактіонова відповіла:

- "Ваша "Еврика", наша "Співуча родина"- це з розряду захоплень, тобто це те, що ми робимо не за гроші, не тому, що маємо робити, а тому, що це нам цікаво, це для нас важливо. Що це? Мабуть, та сама "еврика!", тобто "знайшов!". Можна говорити про знахідки чи відкриття різних рівнів: знання, люди, почуття, фокус бачення, від якого багато залежить. Як виник клуб, запитуєте? 1994 рік був проголошений Організацією Об'єднаних Націй Міжнародним роком сім'ї. Мені спало на думку провести конкурс пісенних сімейних гуртів після того, як я відвідала концерт тріо Мареничів на сцені Палацу культури "Україна". На теренах СРСР цей сімейний гурт із задоволенням слухали представники усіх національних республік. Мареничі були одним із брендів, як сказали б сьогодні, України, української культури, української душі. Саме на тому концерті прийшло усвідомлення, що співуча родина може найкраще презентувати національні сімейні традиції, які варто відроджувати, не втрачати. Нам вдалося організувати перший міський конкурс, що отримав назву "Співуча родина". Його неочікуваним результатом й стало створення однойменного клубу під дахом Київського міського Будинку вчителя. Перші засідання мали суто камерний характер: такий собі модерний салон з 20-40 "дійовими особами" з числа учасників конкурсу, які об'єдналися за інтересами.

Член клубу Аркадій Голубицький

Але поступово коло учасників і слухачів ставало все ширшим. Останні десять років наші засідання відбуваються у великому кіно-концертному залі і збирають аудиторію, серед якої значна частина є нашими постійними шанувальниками. У клубі виступали такі відомі митці, як народні артисти України Павло Дворський, Валентина Степова, Анатолій Матвійчук, Євген Паперний. Нам вдавалося влаштовувати великі імпрези на сцені Національного українського драматичного театру імені Івана Франка чи в Українському домі. Важливо й те, що концертні програми дають можливість познайомитися з виконавцями різних жанрів - класичної музики, романсу, джазу, фольклору, співаної поезії, а інколи - це синтез музики і живопису чи експериментальна балетна постановка.

Різноманітність зовсім не означає розпорошеність, відсутність цілісності. Навпаки, філософія клубу в тому, щоб демонструвати, пропагувати конкретними прикладами творче ставлення до життя; об'єднувати людей, які поділяють цінність життєтворчості; сприяти, щоб коло "Співучої родини" ширшало. Зовсім не випадково у своїх абонементах ми занотовуємо, що чекаємо у своємо колі усіх, хто прагне почути мелодію свого серця, творити своє життя, як пісню.

Радіємо з того, що саме завдяки "Співучій родині" відбулося становлення й розвиток дуету сестер Галини та Людмили Турчак, які стали переможцями нашого першого конкурсу і певною мірою вsзитівкою клубу. Саме завдяки клубу з'явився перший аудіоальбом "Тиха вода", в якому Людмила і Галина зібрали пісні на музику Ігоря Поклада. Сестри Турчак концертували Україною та поза її межами, готували нові програми, завоювували нові титули на пісенних фестивалях і конкурсах. Пісенна складова в їхньому житті постійно присутня, незважаючи на те, що їхні професії не пов'язані з піснею. У цьому році дует відсвяткував своє 15-річчя, підготувавши нову программу і аудіоальбом "Ми - сестри".

Клуб підтримав і відомий нині дует Сергія Мороза та Ігоря Якубовського.

Мені здається важливим те, що у рамках клубу відбуваються оригінальні програми, що стають важливими культурними проектами. Наприклад, програма, що мала назву "За куртиною часу" ("куртина" - завіса, яка відокремлює сцену від лаштунків), автором і ведучою якої стала музикознавець, професор Національної музичної академії Валентина Кузик, започаткувала традицію. Ми ставимо перед собою завдання висвітлити маловідомі сторінки української культури, згадати те і тих, хто з певних причин невідомий пересічним українцям. Наприклад, програма "Співучий рід Чубинських" познайомила не тільки з Павлом Платоновичем, який став автором гімну України, але і з його правнуком - Володимиром Чубинським - автором слів і музики "Маршу КПІ" ( Київського Політехнічного Інституту), який був яскравою особістістю, душею хорового колективу цього вузу.

Виступ гурту « Чумаки» на вечорі, присвяченому Павлу Чубинському

Ще однією родзинкою є наш цикл "Різдвяні зустрічі", коли у рамках концертної програми, виступають хорові колективи різних релігійних конфесій. У минулому творчому сезоні вечір був присвячений 100-літтю композитора і священника Кирила Стеценка. Він надав змогу не тільки поринути у минуле, доторкнутися до славетної постаті українського митця світового значення, але й відчути важливість злагоди, зрозуміти цінність духовної музики, справжнього мистецтва, культури.

Інший проект, який ми цінуємо, називається "Дорога до батьківської хати". Він передбачає виїзд з концертами-зустрічами до села чи міста, де народилися члени клубу. Я - киянка і, чесно кажучи, досить довго не розуміла, що Київ - це столиця, але зовсім не Україна. Для того, щоб зрозуміти, що таке країна, де ти живеш, дуже корисно побувати у місцях, де творилася культура й історія. Перша наша дорога до батьківської хати пролягла на батьківщину заслуженого артиста України Олега Дзюби. Сьогодні він живе у Харкові, а народився на Хмельниччині, у Старо-Костянтинові. У місцевій школі на концертній програмі Олега Дзюби люди тепло вітали свого земляка, раділи зустрічі з ним. Він унаочнював життєвий успіх, що, на мою думку, особливо важливо для молоді.

"Київ без околиць" - це ще один проект. Зрозуміло, культурне життя вирує у центрі Києва з його театрами, концертними залами, музеями. Але так звані спальні масиви не мають бути околицями, відірваними від культури.

Не так вже й важко околиці перетворитися на культурний осередок столиці, адже саме тут жили й живуть представники творчої інтелігенції, аматори. Так, ми провели, наприклад, вечір, присвячений поетесі Любові Забашти в її рідній Конче-Заспі. Звучали вірші, пісні на її слова. Серед слухачів - родичі Забашти, сучасні мешканці відомого курортного передмістя. Багато з них вперше дізналися, що видатна поетеса, яка увійшла в історію української літератури, - їхня землячка. А серед виконавців була онука Любові Забашти...

Впродовж останніх років ми провели низку програм, присвячених творчості відомих митців радянського періоду, які за місцем народження чи походженням пов'язані з Україною. Серед таких постатей - славетний оперний співак Іван Семенович Козловський, який народився у селі Мар'янівка Київської області, і саме там, на батьківщині, за його ініціативою з'явилася музична школа, хоровий коллектив, а зараз існує музей, Центр естетичного виховання молоді, що носить ім'я співака. Клавдія Шульженко народилася й виросла у Харкові. Саме у цьому ж місті, у тому ж театрі, де зробила перші кроки як естрадна співачка Шульженко, згодом відбувалося творче становлення й Марка Бернеса. А його дитячі роки пройшли у Ніжині Чернігівської обл.

Серед наших традиційних програм - "Прилетіла ластівка", "Молоді голоси". Це завжди радісні програми, тому що ми зустрічаємося з обдарованими дітьми - нашим майбутнім. Радісно спостерігати за особистісним, за професійним зростанням наших колишніх учасників "дитячих програм". Наприклад, семирічною дівчинкою вперше виступила на засіданні клубу обдарована Юля Копилова, а зараз вона закінчує Київську національну музичну академію по классу фортепіано. Знайомство з юним композитором Віталієм Кияницею відбулося тоді, коли він навчався у 7-му класі, а сьогодні він навчається на 2-му курсі музичної академії, має доробок симфонічних творів, ліричних пісень. Одним з його співавторів по пісенній творчості - поет Юрій Титов. Цей талановитий 24-літній юнак має уже низку поетичних збірок, а вірші свої набирає... носом, тому що є інвалідом з дитинства. Мама у прямому сенсі "носить його на руках". У нашому клубі з Юрою познайомився поет Владлен Ковтун, який став для нього справжнім наставником. Перші концертні програми Юрія Титова відбулися також у рамках клубних засідань. Йому було вручено спеціальну клубну премію "За поетичну обдарованість".

Сестри Галина та Людмила Турчак

Це лишe окремі приклади, якими є клубні "еврики". Є ще одне, що успадкували від вашої "Еврика". Популярність та успішність можливі лише завдяки ентузіазму, енергії, ініціативі та волонтерству, тобто добрій волі організаторів. Формальним виконанням обов'язків успіху не досягнути. Ми працюємо на добровільних засадах. Ми - це я, Любов Василівна Лавриненко - моя права рука, душа клубу, щирий альтруїст, автор багатьох цікавих проектів, де вона продукувала ідею й досягала її втілення. Так працюють сестри Галина та Людмила Турчак, які за 15 років дали понад 100 благодійних концертів. Ми вдячні директору Будинку вчителя Ларисі Мельник, яка уважно ставиться до нашого творчого об'єднання і всіляко підтримує наші ініціативи. Певна річ, ми вдячні Торговельному центру "Магеллан", без допомоги якого ми б не могли бути успішними.

Коли восени 1994 року відбулося перше засідання клубу, він був "самотній", а сьогодні у нього є побратими і посестри. Створив свій клуб Констянтин Чеченя - керівник сімейного гурту старовинної музики, що став переможцем Першого Всеукраїнського конкурсу "Співуча родина". Працюючи вчителем музичної школи, пан Костянтин у вільний від роботи час керує ансамблем старовинної музики "Бароко", очолює українську асоціацію гітаристів, проводить конкурси та фестивалі і щомісячні засідання клубу. Він розвиває свій напрям, що дуже добре. Спілка жінок України за нашим прикладом організувала клуб "Світлина". Аркадій Голубницький теж заснував і очолив клуб авторської пісні на базі будинку культури "Росток", але продовжує залишатися активним учасником наших програм.

Гадаю, що заохочення інших до подібного, але на свій манер - це дуже позитивно, бо з'являються нові вогники і вогнища культури, самодіяльності.

Таким чином, підводячи підсумок, можна сказати, що, з'явившись наприкінці ХХ століття, "Співуча родина" ХХІ століття, є посестрою "Еврики". Як і "Еврика", грунтуючись на інтересі, вона є проявом клубної роботи і передбачає самоврядування. Кожен може бути як організатором, так і виконавцем, чи глядачем. Саме у фантазії, імпровізації, творчій самореалізації виявляється та свобода духу, що є рушійної силою клубу, ще однією дуже важливою "еврикою".

Ви запитуєте, чому я цим займаюся? Я впливаю на формування свого найближчого оточення, пізнаю щось нове. У мене є моя сім'я, а є ще родина, що складається з родичів за духом, світосприяйняттям. Згадаймо у Василя Симоненка: "Можна вибрать друга та по духу брата..." А таки ж можна! Поки на засіданнях клубу панує така дивна атмосфера абсолютної тиші, коли люди слухають кожне слово, що наповнене сенсом, я вдячна аудиторії і вневнена, що клуб виконує свою місію: творити культуру, чи вносити в різноманіття київської культури свою частку з дуже чистим звуком, в якому немає ніякої фальші.

"Еврика" таким чином продовжується. Як кажуть: "Король помер, хай живе король!". Можливо, приклад "Еврики" слугував нам певною моделлю, натхненням, налаштував на творчу хвилю. Все має свій початок і своє продовження..."

Здається можна поставити крапку в цій розповіді. Але навіть всупереч вимогам жанру - не повертатися назад - автор не в станi. Вірю, що читач з вищеописаного монологу Галини Михайлівни уже склав певну уяву про непересічність її особистості. Та все ж хочу додати ще кілька власних мазків для змалювання портрету моєї героїні, яка живе на зламі двох епох - не тільки політично-економічних, а й змін духовних цінностей - суспільних та особистих.

Галина Михайлівна для мене перш за все - чудова людина, яка залишилася вірною своєму вибору, покликанню і системі духовних цінностей. Її перше покликання - педагог. Педагогічною роботою вона, власне, займається все своє життя. Вчить і вчиться. Без зупину. Новатор-експериментатор. Це вона відкрила першу вечірню жіночу гімназію в Києві на початку 90-х і ввела в програму нові нечувані раніше у радянській школі предмети: історія жінки, культура людського спілкування, "Дівчинка-дівчина-жінка", "Вічні істини", "Історія мистецтв". Це вона зініціювала відкриття Київського жіночого ліцею й довела існуючі для дівчат переваги роздільного навчання. Вона знає про жіночу долю багато чого з власного досвіду. Коли вирішила навчатися в аспірантурі у Москві, то щоп'ятниці приїздила додому, у Київ, тому що тут залишалися чоловік і донька. Вона з успіхом захистила дисертацію, стала кандидатом філософських наук, але не зупинилася на досягнутому. Згодом своєю докторською дисертацією, присвяченій соціально-педагогічній роботі з жіночою молоддю в умовах великого міста, вона започаткувала гендерні дослідження у вітчизняній педагогиці.

Сьогодні вона один з провідних українських фахівців з соціальної педагогіки та соціальної роботи, один з фундаторів Української асоціації соціальних педагогів і спеціалістів з соціальної роботи. Останніми роками вона багато уваги приділяє розвиткові навчальних та просвітницьких програм для батьків. Галина Михайлівна очолювала творчі колективи, які створювали одну з програм підготовки кандидатів у прийомні батьки, що набула державного визнання і зараз впроваджується в Україні. Вона має багатий досвід роботи в органах державного управління, неурядових організаціях. Її донька згадує, що не пам'ятає жодної прогулянки з мамою вулицями міста, під час якої вона б не зустріла друзів, коллег, знайомих...

І весь цей час - вірність паралельному покликанню - Клубу "Співуча родина". Так, це її захоплення, її особисте самовдосконалення, самовираження і сприяння іншим так само реалізовуватися. Це ніби у вільний час. Як і де він береться паралельно з постійними професійною службою, науковою роботою та сімейними обов'язками? Це феномен її досвіду.

Любов Лавриненко- найближча соратниця Галини Лактіонової

Здавалось би - є клуб, популярність, публічне визнання, моральне задоволення. Можна і зменшити темп. Ні! І тут потрібно копати в глибину і в широчінь. Мало їй "Співучої родини". E рамках цього Клубу вона, - як співачка і любитель жанру романсу, - організує дочірній "Клуб любителів романсу". Вперше в Києві був проведений вечір українського романсу, цикл міських романсових вечорів, виданий аудіоальбом "Рожевий квіте" ("Старовинні та сучасні українські романси"). Більш того, Клубом (читай: стараннями Галини Михайлівни) підготовлено і видано унікальну книгу "Русский романс на рубеже веков", презентація якої проходить у концертному залі "Росія". Клубом підготовлено і випущено шість аудіоальбомів - це все, так би мовити, позапланово, позапрофільно.

Отож, вірність не тільки покликанню. Вірність небайдужого відношення до всього, за що візьметься, принцип "не зупинятись на досягнутому". Стиль роботи - без метушливості, спокійно, "тихо", але з максимальною відповідальністю робити будь-як справу. А ще - вірність духовним ідеалам. Ціную це особливо, бо на межі двох епох (до і після 90-х) меркантильність, матеріальне повністю і однобоко звабило не одного колишнього колегу. Уміння протистояти спокусі лише матеріальних цінностей робить величезну честь моїй героїні - Заслуженому працівнику освіти України, справжньому наставнику молоді в класичному розуміння слова (пояснюю: "Співуча родина" чи "Палац з мерседесом"? Її вибір зрозумілий).

А ще для мене Галина Михайлівна людина, яка вміє дружити, творчо приятелювати. Ніколи не забуду її приклад відзначення родинного свята - замовила автобус для екскурсії членів своєї родини по Києву. Замість ресторану.

Зрозуміло: спрацьовують її привабливість, шарм, контактність, багатий внутрішній світ, оптимізм, весела вдача, вміння розпізнавати істинну сутність людей. На мій погляд, моя героїня притягує магнітом людей, бо своєю натурою та поведінкою демонструє принципи позитивної психології, випромінює позитивну енергію. А ще люди тягнуться до неї тому, що вміє за веселістю, легкістю, оптимізмом приховувати свої проблеми, які, неминуче, є в кожного. Не навантажувати інших своїм особистим - це талант сильних.

Звичайно легше заводити друзів із довкілля. А ось справжня дружба з членами родини, з дітьми - оце не всім вдається. Їй - вдалося. І з донькою - Іванною - існував сімейний співучий дует. Але з'явилися онуки і, здається, дует може перетворитися, принаймні, у тріо, бо п'ятирічний Матвій на ювілеї бабусі заспівав "Із сиром пироги", переконавши усіх присутніх, що "співучому роду нема переводу". Шестимісячний Микола поки засинає під мамині колискові, його пісня попереду...

Я виписала у свій записник, - впевнена, що згодиться не раз, - її принцип побудови відносин з донькою: "Для мене набагато важливіше зберегти з донькою близькі стосунки і заради цього я готова поступитися принципом та визнати право на існування інших цінностей та інших підходів у баченні тих явищ, які викликають конфлікт. А пізніше можливо поступово знайти спільні точки дотику."

Галина Михайлівна - людина співучого таланту. Люблю талановитих людей. Проте хто ж їх не любить? Впевнена: талановита людина - завжди красива. Галина Михайлівна часто виступає в програмах клубу. У ній гармонійно співіснують бізнесвумен - сучасна ділова жінка: рішуча, зібрана, організована, цілеспрямована та лірична, чутлива, вразлива берегиня.

Якось вона зауважила: "Для мене не має сумнівів, що самостійність та автономність - необхідні якості, завдяки яким ми стаємо особистостями, цікавими як іншим, так і самим собі". Галина Михайлівна із тих, хто створив себе сам. Вона - Особа і Особистість. Яскрава і натхненна, і надихаюча. В одному з інтерв'ю вона сказала: "Іноді життя порівнюють з чорно-білим кіно. А мені подобається кольорова мозаїка життя. Якщо один з фрагментів зникає - полотно змінює своє забарвлення ".

Побажаємо Галині Михайлівні мультикольорового життя ще на многії та благії літа!

 вересень - жовтень 2008 року