З Борисом Небесним, заступником голови Національної ради української національної меншини Сербії, головою комітету у справах освіти я познайомився на ІІ Міжнародному конгресі "Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті", який відбувся 18-20 червня цього року у Львові. У серпні 2008 року мав чергову зустріч з паном Борисом у Сербії. Пан Борис відповідає за українське шкільництво, займається дослідженням історії поселення українців у Сербії, тому розмова торкнеться вузької теми - історії, громадсько-культурного життя та українського шкільництва у цій країні.

- Пане Борисе, як українці опинилися у Сербії? Що їх спонукало покинути рідні землі?

- Прибули вони сюди не тому, що жили на бідних землях, а тому, що на їхні природні багатства споконвіків зазіхали різні завойовники. Умови життя народу залежали від того, хто був при владі. Були часи, коли в школах забороняли читати та писати рідною мовою, друкувати та видавати книжки і тому подібне. З цього становища й потрібно розглядати переселення українців на сербські простори.

Вперше українці прибули до Сербії після зруйнування Запорізької Січі російською царицею Катериною ІІ. Тоді частина козаків попросила в австрійського імператора Йосипа II дозволу на переселення в тодішнє Сербське Царство. Після довгих переговорів вони отримали згоду. Але запропоновані умови були досить несприятливі: козаків зобов'язували самим озброюватися та забезпечувати себе кіньми, служити під командуванням німецьких офіцерів, носити тільки народну козацьку форму. Вони не мали права одружуватись, а їхнє пересування було обмеженим. У таких умовах у 1785 році поселилося від 7 000 до 8 000 людей. Частину козаків, розділених на малі групи, розселили в зоні військової області в напрямку Туреччини. Розміщені в районі Банату козаки мали свій збірний центр в Тімішоарі, а бригади в Панчеві та Білій Церкві.

Подальша доля цих українців не достатньо висвітлена. Деякі історики вважають, що через заборону одруження козаки асимілювалися і поступово вимерли. Сьогодні про їх існування не залишилося достовірних фактів.

Найінтенсивнішими були переселення у XVII столітті на територію сьогоднішньої Воєводини, яка в той час входила до складу Австро-Угорщини. Землі Воєводини в ті часи були слабо населені та економічно нерозвинені. В 1735 році викладачами латинської та слов'янських мов, філософії та богословських наук в Сремських Карловцях були професори з Київської Академії. Одним з найвідоміших серед них був Емануїл Колачинський, котрий зі своїми учнями написав і поставив першу сербську театральну виставу. Перебування українських ченців у Фрушкогорських монастирях на початку XVIII століття відкриває ще один розділ сербсько-українських зв'язків. У 1743 році Арсеній Шакабенда з київського монастиря Печерська Лавра (перший вищий навчальний заклад східних слов'ян і предтеча Київської академії) створює в Карловачці митрополію іконописців. Вони розписували монастирі та навчали ремеслу сербських малярів. Деякі з тих фресок і досі прикрашають стіни та арки цих монастирів. У монастирях Обед (не зберігся), Врднік, Язак, Бешеново, Шишатоваць, П'ятковиця, Кувеждин, Дівша, Привина Голова, Хопово, Крушедол, Велика Ремета, Гргетег, Раковиця і Беочін зберігалися Богослужебні та церковні книжки, видані в Україні. Більшість з них збереглася до сьогодні.

У двадцятих роках XX століття майже 70 тисяч біженців з України і південної Росії знайшли свій притулок в Королівстві Сербів, Хорватів і Словенців. Було близько 40 тисяч військових і 30 тисяч цивільних людей. Спочатку біженці були розміщені по цілому Королівстві у приблизно 300 колоніях, а в 1924 році отримали право вільного вибору постійного місця проживання. Більша частина вибрала Сербію.

У Белграді зосередилася велика кількість російських біженців. Всіх переселенців сприймали за росіян, тому українцям було нелегко зберегти свою самобутність, адже на них чинився шалений тиск.

Переважна більшість українців, які населяють Воєводину, походять з Боснії. Сюди переселялися люди, незадоволені умовами проживання і праці. Їм обіцяли землю і допомогу, а натомість кинули напризволяще на неосвоєних землях. Люди жили у злиднях, проїдали гроші від проданих маєтків в Україні. Наймасовіші переселення українців з Боснії до Сербії були у 1945 - 1946 роках. Новоутворена держава - Федеративна Народна Республіка Югославія населяла Воєводину партизанськими сім'ями з Боснії, Ліки, Банії, Герцеговини, Далмації, Чорногорії та Сербії. Українці тоді поселилися в Руському Селі, Нових Козарцях і Країшніку в районі Баната, пізніше в Будісаві, Ковілю, Качу, Бачком Ярку, Змаєву, Раткові, Бешкі, Добановцях і Соко Салаші. Беручи до уваги велику територію, на якій знаходилися колонії, та малу кількість сімей, українці становили малочисельну громаду у всіх цих місцях.

- Ви правильно зауважили. Уже в перших роках поселення українці успішно організували культурно-освітню діяльність. Було засновано Культурне товариство "Просвіта", а згодом "Українське товариство". Проводили Шевченківські вечори, співали українські пісні, читали вірші, танцювали народні танці, відкривали власні бібліотеки та читальні. Шевченківські вечори переросли y "Дні української культури". Театральний гурток Товариства створив театральний репертуар у співпраці з сербським хором. Були організовані успішні концерти, де виконувалися сербські та українські пісні. З часом "Просвіта" відкрила свої філії в Новому Саді, Великому Бечкереку (сьогодні Зренянин), Суботиці, Шіду та інших місцях. У Смедереві було засновано Товариство "Кобзар", яке мало драматургічні та музичні гуртки. Такі ж гуртки існували в Шабці, Пожаревці, Заєчарі та інших містах. Українська молодь заснувала Товариство студентів. Товариства та організації отримували від держави фінансову допомогу. Серед українських емігрантів було багато високоосвічених людей, які залишили глибокий слід в освіті, мистецтві та культурі Сербії між двома світовими війнами. Більша частина українців після 1944-1945 років виїхала в Західну Європу та заокеанські землі.

- За переписом населення, який відбувся після Другої світової війни, неможливо було визначити справжню кількість українців у Воєводині. Українська національна меншина не була виділена як самостійна, а поділялася на "русинів", "рутенів", "українців" і "малоросів". Була також поділена за релігійною приналежністю. Ці дані не вказували справжньої кількості українців. Тільки після перепису 1971 року українці отримують свою національність і на списках перепису населення мають свою колонку.

За переписом у 2002 р. в Сербії зареєстровано 5354 українці, а в 1991 році їх було 4957, що вказує на зріст на 8%. Між тим, цей показник тільки примарно показує збільшення загальної кількості українських людей. По суті, громадяни від одного до другого перепису по-різному висловлювались з питання національності.

У Воєводині живе 4635 українців, що є 87% від загальної кількості українців у Сербії. В інших частинах країни живе тільки 750 українців, з них 60% в Белграді. Найчисельнішими є общини в Кулі (1500), Вербасі (1000), Сремській Митровиці (600), Новому Саді та Інджії (450) . Українці проживають майже в п'ятдесятьох населених місцях, які часто віддалені одне від одного до двадцяти кілометрів.

- Зараз ситуація набагато краща ніж була раніше, адже Сербія обрала демократичний шлях розвитку, але часті зміни місця проживання, режим Мілошевича і війна на початку 1990-х років, мала кількість сімей в одному місці, перехід в православну або католицьку віру, велика кількість мішаних шлюбів, відсутність шкіл з вивченням рідної мови, мала кількість культурно-художніх товариств - головні причини того, що третє, а тим більше наступні покоління українців, народжених у колишній Югославії чи Воєводині, не знають рідної мови. Забуваючи рідну мову, люди забувають про своє походження. У таких умовах збереження національності українців в Сербії знаходиться під великою загрозою. Потрібно вказати й на дуже малу кількість освіченої інтелігенції, яка б могла взяти активну участь у суспільному житті: освіті, культурі, мистецтві, інформуванні. Ці області безпосередньо впливають на збереження та плекання національної

- Відомо, що у Сербії Ви маєте проблему з русинством?

- Оскільки українська меншина у Сербії визнана офіційно владою, то проблеми трохи вщухли. Раніше русини мали першість, а ми, українці, були від них залежними. Перші поселенці у Сербії, як і в сусідній Хорватії, називали себе русинами або руснаками, але ж це були вихідці з українських земель. Зрозуміло, що ці люди принесли зі собою свою культуру, звичаї, народний одяг і мову. Русинська або руська мова є бачвансько-сремським діалектом української мови і належить до південно-західної розмовної мови, яка поступово відокремилась, переймаючи багато елементів з інших мов. Проте, ця мова дістала свою граматику, письмо і словник. Русини і після 250 років зберегли і зміцнили свою самобутність. З метою збереження національної характерної риси в галузі освіти, культури та інформування збудовано багато закладів. Сьогодні русини в Сербії мають статус окремої національної меншини. Але ця проблема і надалі є доволі серйозною, адже русини ніколи не визнавали себе українцями.

- Необхідно наголосити, що вивчення української мови у Сербії було дуже складним процесом. Школи були організовані у приватних будинках, церквах і в короткому періоді при монастирі у Камениці. Так як професійних учителів не було, заняття проводили освічені люди, найчастіше монахи і священики. Заняття проводилося за допомогою книг і часописів, які періодично доставляли з України. У місцях, де мало українців, велику роль у питанні збереження рідної мови відіграє сім'я.

Третє покоління українців, яке народилося і виросло далеко за межами Батьківщини погано володіє рідною мовою. Тепер підростає і п'яте, котре часто не розуміє рідної мови.

Із заснуванням Національної ради української національної меншини Сербії, українська спільнота вперше в історії українців на цих просторах отримала статус національної меншини, а разом з тим і значну підтримку.

Маємо також факультативні уроки, організовані в середовищах, де є достатня кількість учнів. Навчання проводиться у восьмирічних школах з сербською мовою викладання, по два уроки в тиждень. Класи згруповані з учнів різного шкільного віку. Задля вирішення питань з вивчення рідної мови Відділ освіти запропонував Національній раді сформувати Батьківський комітет. На сьогоднішній день у комітет входять по два представників з Кули, Вербасу, Нового Саду, Сремської Мітровиці і Інджії.

Вивчення української мови у Сербії організовано тільки у Воєводині. Заняття проходять у Кулі (22 учні), Вербасі (21), Сремській Мітровиці (15), Новому Саді (8), Інджії (15), Будісаві (4). Загальна кількість становить приблизно сто учнів, а це є четверта частина українських дітей.

Організація "Просвіта" організовує літні школи, що є одним з важливих видів освіти рідною мовою малочисельних національних меншин. Перша Літня школа україністики зорганізована 1998 року на Фрушкій Горі. Школу відвідало 50 дітей. Вихователі були зі Сербії, а уроки проводили вчителі зі Львова і Києва. Серед предметів були катехизм, історія України, література і драматургія, малювання, спортивні предмети і танці. У рамках програми "Впізнай свій край" були організовані поїздки у монастирі на Фрушкій Горі. Згадану Літню школу відзначили найвищими оцінками спеціалісти з галузі освіти, Крайовий секретаріат освіти, Крайовий секретаріат національних меншин, Виконавча рада Воєводини.

- Букварі та підручники, придбані в Україні досить якісні, зроблені професійно, але вони не зовсім підходять до нашого рівня. Наші діти, які українську мову вивчають по дві години тижнево і близько десяти днів в Літніх школах не можуть осягнути програму і весь матеріал з українських підручників, які призначені для вивчення предметів в школах з повним навантаженням. Тому необхідно приділити увагу підручникам для навчання дітей у діаспорі. Це питання можна вирішити тільки при співробітництві зі спеціалістами з України.

Щодо викладачів, то це також складне питання. Викладач повинен в короткому обсязі навчальних годин навчити дітей української мови, літератури, культури, звичаїв та обрядів тощо. Не менш важливим завданням є пробудити у дітей відчуття приналежності до свого народу.

Питання відповідного освітнього рівня кадрів є першочерговим завданням Національної ради української національної меншини у Сербії. У його вирішенні великою допомогою була б організація в Україні спеціальних курсів для викладачів з діаспори.

- Вивчення української мови можна успішно здійснювати і за допомогою освітніх телепередач, адже телебачення, на сьогоднішній день, є одним із найвпливовіших засобів інформування. Популярними є телепередачі, які допомагають у вивченні іноземних мов. Телевізійні передачі українською мовою у Сербії транслюються дві години місячно. Їх можна використати для вивчення української мови, історії і культури. У цьому випадку необхідно збільшити кількість україномовних передач. Вони повинні виходити в ефір серіями за допомогою педагогів, психологів і професійних акторів (вимова, наголоси, читання). У такий спосіб освіту може здобути і середнє, і молодше покоління. Наприклад, якби у Воєводині передачу подивилося 10% українців, то був би клас з 550 учнів.