Армія зайців, керована левом, завжди переможе армію левів, керовану зайцем.

Наполеон

Чисельність українських Сухопутних військ сьогодні складає 180 тисяч осіб. На їхньому озброєнні біля 3800 танків, 11500 бойових машин піхоти та бронетранспортерів, 2500 гармат, в тому числі - 1300 самохідних, 360 вертольотів та 440 ракетних установок.

Сухопутні сили Росії сьогодні налічують біля 390 тисяч осіб., на озброєнні яких є біля 22800 танків, 24000 БМП і БТР, 19000 гармат, з них 6000 самохідних, 7000 ракетних установок, в т. ч. - 2500 зенітних. Необхідно зауважити, що в російській армії тільки 20-30% танків і бронемашин знаходяться в активному використанні. Вік більшості видів озброєнь становить понад 20 років, а більше половини з них - старші 40 років.

Приблизно така сама картина спостерігається і в українському війську.

 

Країна	Чисельність ЗС
Україна	200000
Росія	960000
США	1626000
Німеччина	284000
Франція	259000
Італія	200000
Польща	124000

 

Тобто - росіяни не мають вирішальної переваги у наземних силах.

Як видно з таблиці, чисельність українських збройних сил пропорційно до чисельності населення є приблизно однаковою з чисельністю армій європейських країн. Ця цифра регулюється міжнародними угодами, тому особливого простору для творчості не допускає.

200 тисяч солдатів для країни з населенням 46 мільйонів громадян. - багато це, чи мало?

Залежно, з якої точки зору на це подивитися.

У російському "бліцкригу" в Грузії взяло участь кількадесят тисяч вояків при підтримці півтори сотні танків - значно менше, ніж у війні в Чечні. Однак, суверенна Грузія з населенням у майже п'ять мільйонів осіб і з армією у 22 тисячі вишколених і озброєних США солдатів (що обійшлося бюджету США у 3 млрд. доларів), перестала існувати як бойова сила після кількох днів боїв і втрати біля 500 осіб. Нагадаємо, у Чечні напівпартизанські збройні сили налічували біля 3000 активних бійців, а втрати чеченців досягли 100 тис. осіб, переважно мирного населення.

У 1935 році німецький Вермахт налічував 100 тисяч військовослужбовців, включаючи 4600 тисяч медиків. Не мав на озброєнні жодного танка і військового літака. У 1940 році він став найсильнішою армією світу.

З цього можна зробити висновок: з точки зору суто чисельної двісті тисяч військовослужбовців повинно бути більш, ніж достатньо, щоб захистити сьогодні Україну від будь-якого зовнішнього посягання.

Чим відрізнялися чеченці від грузинів перед лицем московської загрози?

Лише одним: волею до перемоги.

У 1939 році німецька розвідка зробила аналіз настроїв населення у країнах - ймовірних противниках Німеччини. Загальний моральний стан населення у Франції було визнано, як вкрай низький. На противагу цьому, моральний дух британців був дуже високим. Розвідники порекомендували Гітлеру не починати війни з Англією. У травні 1940 року п'ятимільйонна французька армія при абсолютній технічній і півторакратній чисельній перевазі в обороні була вщент розгромлена німцями за кілька тижнів. Солдати кидали зброю і дезертирували. Але кількасот тисяч британців майже без важкої техніки та авіації зуміли захистити від Гітлера Британські острови і таким чином змінили весь хід Другої світової війни.

Очевидно, питання боєздатності української армії треба ставити наступним чином: наскільки активно ці 200 тисяч вояків готові захищати свою Батьківщину?

Українські міністри оборони традиційно кивають у бік недостатнього фінансування, коли їм ставлять запитання про обороноздатність країни. У 2008 році у бюджеті на оборонні витрати заплановано 9,9 млрд. грн. або 1,03%. Юрій Єхануров, котрий в армії ніколи не служив, уважає, що цього недостатньо. До такої міри, що солдатам невдовзі не буде чого їсти.

9,9 млрд. гривень - це біля 2 млрд. доларів. Необхідно зауважити, що це рекордна сума для українського військового бюджету. В попередні роки виділялося менше. Але за даними Рахункової палати України за роки незалежності було нелегально продано військового майна на суму 32 млрд. доларів. Це дані станом на 2005 рік, які, сьогодні, швидше за все, потрібне буде відкоригувати, зважаючи на пожежі на військових складах. 32 млрд.доларів. - це більше, ніж за всі роки незалежності було виділено на оборонні потреби. Значно більше. Але за цю унікальну за своїм розмахом аферу ніхто не постраждав (якщо не рахувати кількох засуджених на символічні терміни прапорщиків). Якщо подивитися на умови життя українських генералів і порівняти їх із їхніми зарплатами, то можна прийти до твердого висновку, що садити є кого.

Генерал, що наживається за рахунок армії - це мародер, злодій. Це ворог української незалежності та обороноздатності. Свого часу Наполеон застосував проти такого роду "воєначальників" єдиний можливий і виправданий спосіб боротьби - розстріл на місці, чим моментально підняв боєздатність свого війська до небаченої раніше висоти.

Нас же повинно цікавити інше питання: чи є здатним такий "командир" пожертвувати своїм благополуччям заради незалежності країни, яку він з таким смаком обдирає? Чи згодні будуть його підлеглі закрити у вирішальний момент його своїм тілом? Чи підуть вони за його наказом у смертельну атаку?

Заради справедливості потрібно сказати, що в українській армії крали (і, очевидно - крадуть) не тільки генерали. Одним генералам "освоїти" 32 млрд. доларів (мова йде лише про доведені факти) було б не під силу. Така "благородна" діяльність з підриву обороноздатності країни вимагає злагодженої діяльності всіх рівнів і кругової поруки усіх дотичних до "справи".

Війна завжди традиційно важалася можливістю для професійних військових проявити свої кращі якості та зробити кар'єру. Тим більше, що в бойових діях "витратний матеріал" - це, зазвичай, солдати і сержанти, а полковники і генерали гинуть рідко. Тому генерали чекали війни з надією і лицарським азартом, нудьгуючи за справжньою справою.

Українських генералів це не стосується. Абсолютна їхня більшість, що наразі визначає моральний клімат в армії в цілому, жодним чином не потребує воєнних подвигів, щоб досягнути високих чинів і найвищих нагород. У невоюючій українській армії на двісті тисяч вояків сьогодні генералів і орденоносців більше, ніж у воюючій американській армії.

Якщо мир і спокій гарантують генералам максимум сприяння і просування по службі, то будь-які військові тривоги у цьому випадку є фактором у найвищій мірі турбулентним. Більше того - якщо військова кар'єра в Україні сьогодні визначається протилежними до військової доблесті та честі якостями, то неминучим буде відбір за цими якостями усього командного складу. А те, що для українського генерала честь і доблесть ніяк не можуть конкурувати з відчуттям обов'язку та елементарної відповідальності, свідчать приклади Пукача і Білоконя. З усіх людей у мундирах тільки один Юрій Кравченко знайшов у собі сили застрелитися, та й то, подейкують, - не без чужої допомоги.

Блискавичний розгром іракської армії певною мірою був зумовлений тим, що американці запропонували певні суми і можливості для особистої кар'єри іракським високопосадовцям, через що опір іракських сил був мінімізований до рівня фанатичних груп. Чи можна вважати українських генералів, розгодованих на крадених у солдатів харчах, імунними до подібних спокус? Тим більше, що є підстави підозрювати наявність певних "папочок" у певних структурах російських спецслужб, в яких реальні подвиги нашого генералітету задокументовані краще, ніж у їхніх службових досьє.

Свого часу, коли питання обороноздатності України поставало у зв'язку з подіями першої чеченської війни, я на запитання: "Що потрібно зробити для підвищення боєздатності українського війська?" напівжартома відповідав: "Призначити Дудаєва міністром оборони України". За такого стану справ, яким може зараз похвалитися українська армія, жодне фінансування не буде достатнім, щоб задовільнити її апетити.

Якщо в українських генералів об'єктивно немає жодних мотивів віддавати свої безрозмірні "животи" за українську незалежність через надмірну матеріальну заангажованість, то у довірених їм солдатів цих мотивів теж не особливо багато, але з причин прямо протилежних.

В Україні сьогодні призовного віку щороку досягає біля 300 тисяч осіб, а призивається менше третини від цього. Тому, хто знайомий з особливостями українського призову, відомо, що в нашій армії служать переважно хлопці з матеріально незабезпечених сімей. У сьогоднішній Україні 35% сімей на свої доходи може забезпечити собі лише необхідне харчування. І більше нічого. Логічно припустити, що наші солдати строкової служби походять саме з таких сімей.

На протилежному соціальному полюсі - "золота молодь" України, яка грошей не рахує, і єдине, чим займається - підготовкою до перейняття влади у свої руки від старших. Очевидне, що ця молодь не зіштовхнеться зі загрозою смерті від ворожої кулі ні при якому розвитку подій, тому для неї буде характерним найвищий відсоток виживання за будь-якої війни. Іншими словами - цим "дітям" не буде ні холодно, ні жарко від того, чи збереже Україна свою незалежність, чи ні. Як показує приклад того ж Бакая чи Білоконя - декому від зміни громадянства в особистому житті навіть покращає.

Виходить, що солдат-бідняк, для якого існуючий в країні стан речей означає лише фіксацію його рабського соціального становища на "всю оставшуюся жизнь", повинен без вагань віддавати своє молоде життя задля благополуччя тих, хто його на це рабське існування прирікає. Якщо цей хлопець у цивільному житті мав лише на хліб і воду, то що він втратить, якщо Україну захопить який-небудь розвиненіший в економічному відношенні сусід (станом на сьогодні, якщо не рахувати Молдови, в України немає сусідів, економічний розвиток яких не був би мінімум у два рази вищим, від українського)?

Майже 90% українців у 1991 році підтримали створення власної національної держави. Але абсолютна більшість з них зробили це зовсім не тому, що побачили в цьому вищу духовну ідею. Правильніше буде сказати - такої ідеї, якщо не брати до уваги окремі метафізичні екзальтації найбільш ейфорично настроєних осіб - не було сформульовано взагалі. Українська Гельсинська Спілка тоді розповсюджувала листівки з підрахунками, скільки м'яса, цукру і молока буде більше їсти українець, якщо віддасть свій голос за незалежність. Президентом новоутвореної держави обрали колишнього завідувача ідеологічним відділом ЦК КПУ.

Тобто: Українська Держава зразка 1991 року була створена не на ґрунті якоїсь духовної ідеї, а на основі прагнення більшості українського народу до суто матеріального благополуччя. На четвертому році незалежності новий президент України, колишній партійний секретар трохи нижчого рангу запитував у парламенту: "Скажіть, що будуємо? Комунізм, капіталізм?"

Історія не знає здорових національних утворень без великої духовної ідеї. Відверто кажучи, вища духовна місія лежить в основі будь-якого індивіда на Землі. Саме ця місія і визначає, як, де і скільки буде матеріально існувати цей індивід. Якщо створити державу без вищої духовної ідеї, то така держава буде нагадувати купу сміття, яка весь час загрожуватиме то загорітися, то розсипатися, то бути рознесеною вітром. Саме ідея, закладена у фундамент держави, визначає систему цінностей цього етносу, мірило, за яким можна визначити цінність внеску будь-якого громадянина, його місце в суспільстві та пріоритети розвитку суспільства в цілому. І ця ідея притягує, концентрує навколо себе духовно сильних людей, що проходять, як ніж крізь масло, через усі перепони на шляху національного самоствердження.

У сучасного політичного утворення під назвою Українська Республіка такої ідеї немає. Тому його можна розглядати не як самоціль, а лише як шанс, історичну можливість для українців створити новий етнос і нову державу. З цієї точки зору територіальна цілісність України сьогодні ніяк не залежить від її обороноздатності. Бо немає основи обороноздатності - вищих моральних цінностей, за які маси будуть готові віддавати свої життя.

Якщо здатність України до самозахисту можна оцінювати як мінімальну, то тоді ймовірність зовнішньої агресії необхідно виводити із зацікавленості у ній та можливостей її здійснити. Якщо йдеться про Росію, то зміст територіальних завоювань для неї треба шукати насамперед у тих процесах, які у ній відбуваються.

Напад Росії на Грузію зараз прийнято порівнювати з анексією Німеччиною Судет у 1938 році. Це спричинив Дмитро Медведєв, порівнявши Михайла Саакашвілі з Гітлером. Пропаганда країн НАТО порівнює з Гітлером самого Дмитра Медведєва.

Я вже писав, що таке порівняння зовсім некоректне, і не перестану доводити, що єдиним фактором, який зумовлює його живучість, є пропагандивний. От, мовляв, втратили західні країни у 1938 році шанс зупинити Гітлера - і заплатили за це "по-повному". Звідси ідеологічно правильний висновок: сьогодні такого шансу не можна втрачати і треба добити російського "ведмедя" у його барлозі.

Насправді ж - ця аналогія живе лише тому, що це чи не єдиний приклад, який вписується у фінальний висновок ідеологічної установки. Всі інші подібні випадки в історії закінчувалися практично нічим, однак, про них ніхто не згадує. Таке трактування перетворює аналітичні роздуми на істеричні заяви, а серйозну дискусію - на сварку, зміст якої втрачається навіть для тих, хто її починав.

Різниця між Німеччиною зразка 1938 року і сьогоднішньою Росією полягає у внутрішній суті цих політичних утворень.

Німеччина у 1938 році знаходилася на вістрі соціально-економічного прогресу і розвивалася, як жодна інша країна світу. Єдине, чого їй не вистачало - це землі та ресурсів для розвитку. Сімдесять мільйонів німців у ті часи тулилися на території, у півтора рази меншій, ніж територія сучасної України, більшу частину якої складали неродючі супіски та гори.

Росія сьогодні знаходиться в стадії занепаду і, фактично, переходить у стадію розпаду. На території, більшій від площі США, Китаю та Індії разом узятих, зараз живе лише 140 мільйонів населення. І згідно всіх прогнозів це населення може зменшитися ще на 30% у найближчі 40 років. При цьому Росія володіє чи не всіма відомими корисними копалинами та природніми ресурсами у більш, ніж достатній для динамічного розвитку кількості.

Кордони Росії мають найбільшу у світі протяжність. І на цих кордонах зосередилися три найдинамічніші та найагресивніші на сьогодні сили: Китай, мусульманський світ та НАТО. І всім цим силам не вистачає власних ресурсів для розвитку.

Виникає запитання: для чого Росії втрачати своїх солдатів, яких у неї і так занадто мало, завойовуючи чужі території, яких вона не потребує?

Основною ідеологічною "фішкою", яка "вичерпно пояснює" цю проблему, є теорія російського неоімперіалізму, що нібито прагне відновлення Московської імперії у межах колишнього СРСР. І головними прихильниками цієї теорії є так звані "націонал-демократи", світогляд яких сформувався під впливом українських дисидентів-шестидесятників. Фактично, вся сьогоднішня ідеологічна основа української незалежності базується на цих поглядах.

Ментальність дисидентів-шестидесятників формувалася під впливом умов утримання у таборах, з якими вони щоденно зіштовхувалися фізично, і пропагандивної інформації про "вільний світ", в якому мало хто з них взагалі бував, і ніхто ніколи не жив у якості повноправного члена. Відповідно, національне визволення України для них було нерозривно пов'язане з антикомунізмом, а що в ті часи жодної альтернативи "комунізму", крім "ринкової демократії", не було, а свого "проекту" створити не спромоглися за браком відповідних знань, то прагнення до незалежності України від Москви плавно переходило у евроатлантичну орієнтацію. За щонайменшої нагоди ці люди сьогодні впадають в пронатівську істерику, впритул не зауважуючи, що світ за останні двадцять років докорінно змінився, а розхвалюваний ними поза всякі межі здорового глузду Захід вже давно перестав бути суто оборонною і демократичною спільнотою.

Люди, що позиціонують себе українськими патріотами, чомусь закликають до впровадження в Україні цінностей, яких не тільки тут ніколи не було, але й які завжди, в усі епохи нашої багатої історії мали в українському менталітеті виразно негативне забарвлення. Загострюють увагу на Голодоморі і впритул не бачуть сучасного "ринкомору" в Україні, обвинувачують Росію у відновленні імперії (на що у неї сьогодні немає жодних потенцій, ані реально обгрунтованих потреб) і нічого не знають про імперіалізм американський, що коштує сьогодні людству не менших жертв, ніж усі війни, які Росія провела з часів розпаду СРСР.

Якщо підходити до питання тверезо і неупереджено, то немає ніяких підстав вважати солдатів НАТО в Іраку, скажімо, гуманнішими, ніж російських військових у Чечні. І зовсім вже безглуздою видається віра в те, що хтось десь у ЄС палко бажає нас прийняти у свою сім'ю і поділитися з нами своїми благами. Зі суто об'єктивної точки зору єдине, чого може Захід від нас потребувати - це рабської відданості та готовності обслуговувати його інтереси, особливо за рахунок наших національних ресурсів. У чому полягає вища ідея "євроінтеграторів" і як вона суміщається з історичною місією України - поки що ніхто зрозуміло пояснити не зміг. Очевидно, тому що сам не знає. Зате бачить перед собою матеріальні спокуси Європи і думає, що ними з ним обов'язково поділяться, якщо тільки він згодиться бути тим, чого від нього хочуть.

І ці матеріальні спокуси впливають на свідомість українського обивателя сильніше, ніж будь-які логічні умовисновки чи, тим більше - моральні застереження.

У 1990 році населення московської "імперії зла" було більшим, ніж у США, а ВВП складав половину від американського. У 2008 році населення Росії є удвічі меншим, ніж населення США, а виробляє вона одну десяту від американського ВВП. У технологічному, економічному, військовому, науковому стосунках Росія відстала від США на багато років. Будь-який неупереджений есперт скаже, що у такій ситуації країна повинна прагнути не до територіальної експансії, а навпаки - до максимального зосередження на питаннях внутрішнього розвитку і мінімального військового напруження.

Росія і не прагне. Союзна угода з Білоруссю була укладена ще попередником Путіна, і якби Росія дійсно мала хоча б найменше бажання відновити СРСР, то Білорусь давно би стала однією з російських губерній. А проте не стала. Тому що Росія сьогодні шукає союзників, а не заклятих ворогів.

Внутрішня ситуація в Росії є лише одним з багатьох факторів її політики. Головним фактором же, що визначає геополітичні реалії у світі, є історична епоха, в якій ми живемо. Основа сучасного українського політикуму сформувала свою ментальність в часи СРСР, а що думати своїм розумом в усьому, що не стосується способів власного збагачення, поки що схильностей не проявляє, то на тому рівні і застрягла. Але світ, в якому ми живемо, за цей час змінився кардинально.

США і СРСР були конкурентами у світових перегонах епохи індустріалізації, коли головним завданням кожної країни вважався економічний розвиток з метою досягнення максимального матеріального забезпечення свого населення. США представляли собою втілення ідеї "ринкової демократії", СРСР - марксівського соціалізму. Ці соціально-економічні системи були несумісними з точки зору мирного співіснування, тому головним "яблуком розбрату" було ідеологічне.

Для українців як нації у ті часи головним було мати право самим визначати оптимальний для себе соціально-економічний лад, що означало, по-перше, необхідність розвалу Московської імперії, а, по-друге, необхідність заміни адміністративно-командного способу господарювання більш економічно і соціально ефективним.

Ринок виявився ефективнішою моделлю з точки зору економічного розвитку, тому США перемогли, а СРСР розпався. З цієї точки зору ідеологічне протистояння завершилося. Однак, виникло протистояння ресурсне.

Рівень споживання природніх ресурсів Землі сьогодні знаходиться на межі толерантності його біосферою і будь-яке його подальше підвищення загрожує людству екологічним колапсом. З іншого боку - економічний потенціал людства сьогодні потужний, як ніколи і дозволяє нарощувати матеріальне виробництву будь-де і будь-чого - був би тільки попит на нього. Людство сьогодні вступає в постіндустріальну епоху, головне питання якої - це розподіл обмежених ресурсів Землі між основними світовими гравцями. А природні ресурси стають головним обмежуючим чинником для економічного розвитку. Тому причиною всіх війн, які НАТО і США розв'язали після розпаду СРСР, були явно не мотиви високої моралі.

А головне - це об'єктивні моменти, що не залежать ні від того, хто керує Білим Домом, ані від емоційного стану його співгромадян.

Якщо Росія сьогодні нагадує старого ведмедя, що намагається сховатися від чужого ока, то Україна - молоде нерозумне дитя, вередливе, плаксиве і беззахисне, а проте - з цілим життям попереду. У такій ситуації єдине, що повинно хвилювати українців по-справжньому - це забезпечення за собою джерел природніх ресурсів на перспективу. І навряд чи це завдання буде вирішене оптимально, якщо Україна опиниться у зоні впливу незрівняно потужніших за неї в економічному і військово-політичному, і тому - набагато голодніших до усіх ресурсів, країн НАТО. У цьому сенсі треба відзначити урочистості в посольстві США у Києві з нагоди знищення Анатолієм Гриценком за угодою з НАТО мільйона одиниць української стрілецької зброї. Для чого це було зроблено? Адже для США наші "калаші" ніяк не були небезпечними, а от якраз у випадку російської агресії були б на вагу золота.

Вступ у НАТО - це не просто вигідна політтехнологічна "фішка" чи технічне оформлення кількох томів різноманітних документів. Це, передусім - серйозні зобов'язання. Свого часу головним аргументом проти ЄЕПу було запитання: "Чи хочете Ви, щоб Ваші діти воювали в Чечні?" А чи хочете Ви, щоб Ваші діти воювали в Ірані? Не хочете? А доведеться! Розвиток подій у світі свідчить, що в епоху дефіциту природніх ресурсів кампанії на зразок іракської є лише легкою розминкою перед справжніми битвами.

Країни Північноатлантичного блоку об'єднали свої сильні армії, щоб стати ще сильнішими. Якщо головним мотивом вступу України в НАТО є нездатність власної армії захистити свою країну, то навіщо така армія НАТО? А якщо нашу армію довести до рівня боєздатності натівських, то навіщо нам НАТО?

390 тисяч російських вояків проти 180 тисяч українських не залишають ніякої можливості Росії для агресії проти України.

Для того, щоб успішно атакувати, потрібно мати мінімум потрійну перевагу в силах. Розбивши ворожу армію, потрібно окупувати саму країну, а для цього знову ж таки потрібні війська. В Іраку з менш, ніж 30-мільйонним населенням, розірваному громадянськими протистояннями, одні лише США для підтримання порядку змушені стаціонувати 150 тисяч набагато краще озброєних і підготованих військ. При тому, що ідеологічно та інформаційно вони виграли війну вже давно. В Україні сьогодні налічується біля 11 мільйонів придатних для несення військової служби чоловіків. Якщо навіть одна десята від них вирішить вчинити спротив окупаційній владі, росіянам доведеться перекинути в Україну всі свої наявні сили (згадаймо УПА). Однак, найдовші у світі кордони теж потрібно охороняти. А всі хижі сусіди Росії зараз чекають тільки приводу, щоб урвати від неї найласіші шматки. І цей привід у вигляді реакції ООН на агресію обов'язково буде. У такому випадку з нафто- і газодоларами Росії доведеться розпрощатися навіки з причини конфіскації в неї місць залягання нафти і газу.

Окупація України Росією у випадку її успіху розвивалася б за іракським варіантом: "бліцкриг", за яким наступила би затяжна епоха партизанських воєн. Надто мало боєздатності в армії і надто багато українців, що не бачать себе підданими Московської імперії.

США змушені тримати в Іраку всі свої вільні сили і витрачати на їхнє утримання сотні мільярдів доларів. Якщо співставити ці витрати з іракською нафтою, яка тепер регулярно надходить до Америки, то це бізнес невигідний, витрати перевищують прибутки. Але США сподіваються на "демократизацію" Іраку. Тобто: облаштування іракського життя по латиноамериканському варіанту, коли невелика проамериканськи настроєна група олігархів, опираючись на американські технології та спецслужби, буде самостійно "впроваджувати" ринкову демократію і таким чином позбавить США необхідності безпосередньої військової присутності в цій країні. Приблизно так само, як це налаштовано в Саудівській Аравії. Від цієї політичної верхівки США потребуватимуть лише нафти, а за те гарантуватимуть їй недоторканість.

З "демократизацією" Іраку у США, незважаючи на всі принади пропагованої ними ринкової демократії, явні проблеми. А на що може сподіватися Росія, завоювавши Україну? Жодних передових технологій у неї немає, а налагодити сучасне високоефективне господарство на основі фізичного примусу неможливо. Всі колоніальні імперії тому і розпалися, що в сучасному світі вигідніше торгувати, ніж примушувати до праці. Жодних багатств чи наукових секретів в Україні теж немає, тому нічого й грабувати. То для чого Росії захоплювати Україну?

Зі суто військової точки зору напад на Україну буде для Росії самогубством. А з точки зору народних прагнень?

Лише 13% росіян сьогодні бажають об'єднання з Україною в одну державу. Але 52% росіян і 66% українців висловлюються за те, щоб наші країни були незалежними дружніми державами з відкритими між собою кордонами. Максимальне число тих, хто підримує вступ до НАТО, серед українців ніколи не перевищувало 40%. Чи можна в такому разі ігнорувати волю народу?

Якби Росія хотіла відібрати в України Крим чи Севастополь, вона зробила би це на п'ятнадцять років раніше, коли Україна могла розвалитися сама по собі. Більше того - на початку 90-х жодна країна не виступила би проти Росії, якби та ввела в Україну війська. І жодних технічних проблем у зв'язку з цим би не виникло: США вже півстоліття незаконно окупують Гуантанамо на Кубі й чхати хотіли на резолюції ООН (це для тих, хто вважає Захід моральним мірилом і взірцем рівноправних стосунків в останній інстанції). І, зрозуміло, ніякої орендної плати нікому не платять.

Я не прихильник орієнтації на Москву і більшу частину свого свідомого життя провів у Німеччині і США, однак, потрібно сприймати речі такими, якими вони є: чи існує в природі хоч один офіційний документ російського керівництва, в якому недвозначно формулюються територіальні претензії до України? Чи зробив який-небудь президент Росії хоч одну офіційну заяву, яку можна було би трактувати як спрямовану на агресію проти України? Таких заяв і документів у природі не існує. А стосовно Абхазії і Південної Осетії - є, і не один.

Більше того - Росія запропонувала Україні вигідніші умови оренди у випадку, якщо Україна погодиться продовжити оренду морської бази у Севастополі після 2017 року. І ця пропозиція аж ніяк не виглядає ні нещирою, ні ультимативною, ані зверхньою. З політичної точки зору це звернення має епохальну вагу і, в усякому випадку, повинне трактуватися як цінніший здобуток, ніж стандартні відмовки очільників атлантичного блоку.

Україні військово-морська база на Чорному морі без потреби. Якщо після виходу ЧФ її не віддати в оренду якій-небудь іншій країні, то це можна буде вважати виключно поганим бізнесом. Тим більше, що для господарського використання вона непридатна. Чи варто Україні відмовлятися від мільярдів доларів? Хто так вважає - керується явно не прагматичним розрахунком і не тверезим глуздом.

З цього можна зробити висновок, що сьогоднішня істерика навколо подій в Грузії, якщо це не чистий піар-хід з метою підняття рівня уваги до себе, характеризує нашого президента як людину явно не на своєму місці. Виходячи з інтересів України, актуальну ситуацію більш розумно було б використати, щоб без зайвих образ спонукати Росію до остаточної відмови від атавізмів імперського мислення і переходу на рівноправні і взаємовигідні стосунки з Україною - наш східний "клієнт созрєл" для цього. Росії зараз як ніщо інше потрібно налагодити стабільні стосунки з Україною та іншимим своїми потенційними партнерами.

А наш життєвий інтерес полягає у забезпеченні нашого впливу на території колишнього СРСР. Тільки тоді Європа перестане вважати нас "буферною" країною і сприйме як рівного собі.

Щоб успішно реалізувати такі наміри, потрібно беззастережно вірити в силу українського народу, бути витриманим, далекоглядним, володіти тверезим розумом, феноменальною працездатністю і бути здатним до самопожертви, тобто - володіти якостями, сьогоднішньому політичному керівництву України явно не властивими.