Катруся залишилася сама. Вона стояла і дивилася услід мамі та брату Максиму, котрі підтюпцем наздоганяли від'їжджаючий автобус. Ще хвилина і - вони заскочили. Двері автобуса зачинилися, ніби ховаючи від Катрусі невеселий настрій.

Сьогодні вранці у сім'ї відбулася гучна суперечка. Все розпочалося із того, що Максим прокинувся не з тієї ноги. А далі пішло-поїхало: мама сварилася на Максима, хлопець на кота, кіт мерщій вискочив на полицю із посудом, упало горнятко - розбилося... Сварка розігралася ще та! Все гуділо та вже котрий раз посеред шуму Катруся помічала дивний звук: хтось, ніби гучно ляскотів у долоні. Ляскіт часто з'являвся у їх квартирі, коли сім'я сперечалася.

Незгоди та сварки у Катрусині родині займали постійне місце. І ніхто не міг тому зарадити. Ось і зараз дівчинка услід автобусу буркнула щось невесело і некрасиво. Вона б і ще бубніла, але знову роздався ляскіт. Катруся аж принишкла - злякалася. Вона підбігла до шафи, взяла віника і крикнула:

- Виходь, хто б ти не був! Я тобі покажу!

Звук все продовжувався.

- Я кому сказала! Виходь! - дівчинка розмахнулася щосили.

І тут вона побачила маленького хлопчика, котрий швидко перебирав ніжками, виходячи із-за посуду наставленого на полиці. Катруся роззявила рота.

- Ти хто?

- Щасливчик! - крізь сльози мовив хлопчик.

- Ба! Домовичок, чи що?

- Ага! - махнув головою, закинув на плече торбину, що була завбільшки із нього і попрямував до дверей. Вже й би вискочив через шпарину, але Катруся міцно схопила його.

- Е, ти куди це так - ні слова, ні півслова? Чи так красиво? Диви, який неввічливий!

- Хто б казав! - різко потягнув торбину на себе Щасливчик. - Я би й жив із вами - оберігав, аби ви...ех, - махнув рукою хлопчик, - аби ви мій дім не розбили. Все суперечки: злість, нечемність! Скільки разів я ляскотів у долоні, тупотів ногами - все хотів сказати «Будьте взаємо ввічливими! Не сперечайтеся!», але чи ви чули?

- А-а-а, от воно що! - Катруся підійняла розбите горнятко. - Це твій дім? Таке буває насправді?

- Ну! - Щасливчик знову потягнув торбину. - Час вже мені!

- Залишися, я тобі дім залагоджу! Якби я знала...

- Ні, хоч і хотів би та не можу! Я, Катрю, слово дав таточку Домовику, що вашу родину навчу ввічливими бути, що з моїм ляскотом, ви не сперечатиметеся. Але не зміг! Час мені - пора!

- Чекай! А що зробити можна?

Щасливчик скривився.

- Нічого!

- Але дім без домовика - ще й Щасливчика, ой-ой, так не годиться? Що, скажи, мені що, зробити...ну! - тупнула дівчинка.

- То не в моїх руках - у ваших! - хлопчик закину торбинку на плечі й вискочив через шпарину.

Катря трохи постояла здивовано вдивляючись у двері, а несамовитий сум вже огортав її дужими долонями. Вона тихенько сіла на підлогу і взялася лагодити горнятко. Шматочок за шматочком, шматочком за шматочком - дім готовий. Але для кого? Повертіла-покрутила у руках горня і все ж, із надією, поставила його на полицю.

Катруся із розпачем розуміла, що їх родина ніколи не зміниться, а отже і Щасливчик не повернеться. Весь вечір дівчинка мовчала. Вона похнюплено слухала як брат виказував матусі свої незадоволення, але сама у розмову не встрявала. І наступного дня , і наступного...

Одного ранку брат помітив склеєне горня. Він вмить дістав його з полиці, показуючи матусі.

- Це ще навіщо? - мама підозріло глянула на Катрю. - Битий посуд у домі не до ладу! На, Максиме, кинь до сміття!

Дівчинка спохватилася, підбігла до брата і почала відбирати горня.

- Дай! Дай! - кричала вона.

- Авжеж! Ага ж! Атож! - нечемно глузував брат, ніби для того, аби образити дівча.

- Дай! Дай!

Тут і матуся вв'язалася.

- Ану, віддайте мені!

- Ні, ні! - аж підстрибувала Катря.

Братик сміявся.

- Та як ти можеш! Ти...- Катря почервоніла від злості.

Ще раз крикнула:

- Дай!

І тихенько додала, скривившись:

- Будь ласка! Будь ласка!

Склеєне горня упало і розбилося вдруге. Брат підняв галас, мама розпочала знову сварити його: і ось шум, гам, тарарам! Але тут, як із нізвідки, роздався ляскіт. Дівчинка підійняла голову і посміхнулася.

- Повернувся! Повернувся! - сплеснула у долоні. - Чуєте?

Всі принишкли, бо звук і справді був надто гучний. Катря подивилася на полицю і побачила не тільки Щасливчика, а ще й кількох схожих на нього хлопчиків. Вони дружньо ляскотіли у долоні і тупотіли ніжками.

- Будь ласка! Будь ласка! - казали вони. - Будьте взаємо ввічливими! Будьте чемними - доброзичливими!

Катря перевела погляд на матусю і Максима. Вони стояли нишком, бо таке бачили вперше.

Дівчинка розказала про Щасливчика, про його дім-горня і про те, чому він потрапив саме до їх квартири. Тоді матуся з Максимом дали слово, що більше ніколи не будуть створювати ті пекельні суперечки. А наступного дня на полиці з'явилося кілька нових горняток.

З того часу сім'я ввічливо і чемно шанувала не тільки домовика та його друзів, але й один одного.