«Пересопницьке Євангеліє - пам'ятка нашого українського Відродження»

Академік П. Толочко

«Така ниньки Пересопниця, що годі й вгледіти. Дуже легко прогавити автобусну зупинку"

Місцевий мешканець

 

В літо 2008 року щедрими на події для українського православ'я стали липневі дні. Одні за одними проходять зустрічі, семінари, презентації, акції - встигай лише слідкувати. Яскравою подією стала серед іншого і презентація факсимільного перевидання Пересопницького Євангелія. Щоб зрозуміти значення цієї книги для духовної історії України, не зайвим буде згадати головні контексти, у яких створювалося та нині існує Пересопницьке Євангеліє.

 

Контекст історичний

Лист з Пересопницького Євангелія, на якому зображено Євангеліста Луку.

Пересопниця сьогодні - це вмираюче село Рівненської області. Всього лише в 34-х кілометрах від нього знаходиться обласний центр - місто Рівне - в якому, незважаючи на всі труднощі сьогодення, життя відносно буяє. А село Пересопниця, як і десятки йому подібних по всій Україні, ледве скніє. До нього на трасі немає навіть вказівника. Півсотні хат, ледь за сотню мешканців. У Пересопниці нема ні влади - сільська рада знаходиться у сусідньому селі Верхівськ, ні власної школи - неповний десяток пересопницьких дітей ходить до школи у ще одне сусіднє село Іскра. Якби якимось дивом сьогодні ожив князь В'ячеслав Володимирович, а з ним іще інші Рюриковичі - Гліб, Мстислав і Андрій сини Юрія Довгорукого, Ізяслав Мстиславович, Володимир Андрійович, Володимир Мстиславович, Мстислав Ярославович (Німий), Василько Романович - які правили удільним князівством у Пересопниці з 1149 по 1246 роки - вони б, дійсно, оніміли. Адже за їх часів влада знаходилася безпосередньо у Пересопниці і не абияка - князівська. Бо Пересопниця мала юридичний статус міста - одного з 94-х на Волинській землі. Крім того, тут містився княжий двір - один із 13-ти на Волинській землі. Підкреслю - вісімдесят одне місто Волині, у тому числі й такі, як Дубно, Любомль, Кременець, інші не були князівськими осередками, а Пересопниця була! Пересопницьке князівство було у княжу добу відомим, життя тут вирувало. Хоча населення було й, начебто, небагато - орієнтовно декілька тисяч осіб, але структурувалося воно за всіма ознаками міста Київської Русі княжої доби. Проживали тут із княжих та боярських людей, а також містичів-міщан такі категорії: старці градські, посадські люди, майстри, ключники, вірники, гриді, отроки, детські, уноти, рядовичі-ремісники, челядники, вдачі, закупи, половники, пущеники, задушні люди і прощеними, гулящі люди, вбогі люди, сироти, гості. Князівську адміністрацію представляли княжі дружинники, посадники, тіуни городові, осьменики, митники, мостники, ємці, ябедники. Князівська канцелярія потребувала свого апарату - хранителя печатки, правників, писарів, копіїстів, перекладачів, бібліотекарів, архіваріусів, церемоніймейстерів тощо. При дворі була мистецько-розважальна група - музики, поети, співці, жонглери, акробати, дресирувальники диких звірів, а також кухарі та інша обслуга.

Отож хіба порівняєш це з Пересопницею-2008, у якій тихо старіють та спиваються три сотні екс-колгоспників без усілякого поділу на майнові чи суспільні стани?

Задумайтеся - це княже містечко було вщент зруйноване монголо-татарами аж 750 років тому, а відродити Пересопницю досі так і не спромоглися - ні за Хмельниччини, ні за царату, ні за радянських часів, ні за добу Незалежності. А що таке була Пересопниця у княжу добу - свідчить той факт, що у Київському та Галицько-Волинському літописах про неї існує 18 згадок, перша з яких датована 1149-м роком - коли на мапі та й на землі ще не було ні Одеси з Севастополем, ні Донецька з Луганськом, ні Харкова з Полтавою, ні багатьох інших відомих міст сьогоднішньої України.

Соціально-економічне та культурне відродження Пересопниці, як і подібних славетних сіл та міст України - Батурина, Глухова, інших - має стати важливим пунктом програми історичного відродження країни. Недопустимо, щоб Батьківщина байдуже спостерігала за тихим сконом села, яке колись було відомим на всю Україну містечком, осередком удільного князівства і місцем, де тихими днями й ночами, аркуш за аркушем, малюнок за малюнком народжувалася українська Першокнига.

 

Контекст культурно-духовний

Сторінка з Пересопницького Євангелія

На світогляд волинян у ХVІ столітті впливали і православ'я, і католицизм. Спольщення українських князів та шляхти йшло через латинізовану освіту, через прийняття католицизму, а русифікація - через православ'я. Але християнство східного обряду було опертям, переважно, простішого люду. Так історично склалося, що саме Православ'я перепліталося з народною культурою, традиціями та мовою Київської Руси-України, було ближчим і ріднішим простим верствам населення. Це була віра їх батьків, дідів-прадідів, звична, своя, зрозуміла. Тому й необхідність поєднати духовні скарби православної віри, зібрані у Євангеліях, з мовою народу - назрівала. І хтось її мусів зреалізувати.

Високий рівень тогочасної української культури позначався і на культурі книги та документу. Історики підтверджують, що «розвиток державного документу в Галичині та на Волині у XIII-XIV ст. випереджав аналогічні процеси в інших землях, що було зумовлено широкими контактами не тільки з сусідніми угорськими та польськими землями, південнослов'янськими державами і Візантією, але й зв'язками з австрійськими, саксонськими та іншими більш віддаленими землями, де правова культура мала більш глибокі писемні традиції».

Потужна латинізація, яка йшла із Західної Європи, зокрема і через книгодруки та високий відсоток дружин-католичок у панівних верств Галицьких та Волинських земель, викликала в українських православних патріотів бажання протиставити цій лавині щось своє, національне, що мало би прадавні корені.

До того ж у традицію галицько-волинських князів увійшло виготовлення та дарування церквам різного роду духовної літератури, як то Євангелій, молитовників, апракосів (різновидів Євангелій, у яких текст подавався не підряд, а понедільно, згідно богослужбового розкладу). Так, наприклад, волинський князь Володимир Василькович, як повідомлялося, «вложив у церкви: у місті Кременці у Блоговіщенську церкву Євангеліє апракос, окуте сріблом, Апостол апракос, Паремийник; у єпископську церкву переписав Євангеліє, в церкву св.Богородиці - Апостол апракос, окутий сріблом, молитовник «Збірник отця свого», у свій монастир Великий - Апостоли, Євангеліє апракос; у Перемишлі у Єпископську церкву - Євангеліє апракос власного письма, окуте сріблом і оправлене перлами; у Чернігів в собор Спаса Прербраженія послав золотом писане Євангеліє апракос, окуте сріблом і оправлене перлами, у нову кам'яну церкву св.Георгія у Любомлі - Євангеліє апракос, окуте золотом і оправлене перлами з Деісусом кованим з золотом, друге Євангеліє апракос, Апостол апракос, Прологи 12 місяців, в яких описано житіє святих отців, Мінеї». І такі приклади були не поодинокими.

Історичні джерела свідчать: «за його прикладом замовляли книги і люди з князівського оточення. На замовлення Петра - тіуна князя Володимира Васильковича були переписані твори єгипетського пустельника Єфрема Сіріна (IV ст.) (543, с.68). Збереглися книги переписані у Володимирі, Луцьку, Острозі і Городно (Гродно). У1475 р. коморник Артемій за велінням князя Михайла Васильовича Чорторийського переписав Мінею жовтневу. Для князя Андрія Васильовича у 1482 р. були переписані «Слова постничі» Василя Великого. Все, що збереглося, переважно походить від князівських дворів та монастирів, які мали князів-покровителів». Отож було з кого брати приклад ініціаторам створення Пересопницького Євангелія.

Через триста років після знищення князівського осередку в Пересопниці, вона перетворилася на звичайне, нічим не прикметне провінційне містечко. Але стояв у цьому містечку Різдвяно-Богородицький монастир. З першого погляду монастир, як монастир - таких y тодішній України налічувалися десятки, як не сотні. Але була у тому монастирі людина, якій судилося зробити те, чого не встигли, не змогли, не зуміли на той час зробити ні в Києві, ні у Чернігові, ні в жодному іншому великому місті, переповненому освіченими людьми. Звали цю людину архимандрит Григорій. І цей чернець, разом з писцем Михайлом Василієвичем, сином протопопа, здійснили переклад та перепис на пергаментних аркушах Четвероєвангелія. Розпочавши роботу 15 серпня 1556 року у монастирі с.Дворці, закінчили її 29 серпня 1561 році у Пересопницькому монастирі.

Що важливо підкреслити - у цьому проекті священні книги фактично вперше у повному обсязі перекладалися на староукраїнську мову. Мовознавці відзначають, що стилістично текст відзначається виразами, фразеологізмами, зрозумілими тодішньому простому люду.

Пересопницьке Євангеліє переписане так званим уставом та півуставом - раннім типом письма рукописів, писаних кирилицею, хоча й містить деякі написи дробним письмом.

Уставом писали на пергаменті й то була робота вельми художня. Писець-каліграф чорною фарбою та циноброю (червоною фарбою) писав, як малював, і текст, окрім інформаційної функції, ніс також функцію естетичну. Сторінкою милувалися, як твором графіки. Літери мали канонічний геометричний малюнок і вимоги до їх написання були суворими. Окрім того, Пересопницьке Євангеліє містить сторінки, химерно прикрашені українськими народними орнаментами - як рослинними, так і графічними.

Таким чином, Пересопницьке Євангеліє з естетичного боку є справжнім шедевром українського книгодрукарського мистецтва ХVІ століття, а з боку змістовного - справжньою українською Першокнигою, оскільки саме в цьому варіанті Біблія вперше зазвучала тодішньою народною мовою.

 

Контекст матеріально-речовий

Пересопницьке Євангеліє є товстезною книгою, вагою 9кг 300 грамів. На виготовлення 482-х високоякісних пергаментних аркушів розміром 380 на 240 мм князі не пошкодували шкір цілого стада молоденьких ягнят, козенят і телят.

 

Контекст доленосний

Зразок орнаментованої сторінки

Доля фоліанту Пересопницького Євангелія була непростою, він зберігся, можна сказати, дивом. Після створення цей манускрипт залишався у Пересопницькому православному монастирі. І ціле століття - з 1600 по 1701 рік - його місцезнаходження була невідомим. Перша після столітнього мовчання згадка про Пересопницьке Євангеліє з'явилася 17 квітня 1701 року, коли гетьман Мазепа подарував його Переяславському катедральному собору.

Через 98 років воно перекочувало до бібліотеки Переяславської, а потім Полтавської семінарій, пізніше було передано до Полтавського історико-краєзнавчого музею і, нарешті, осіло у Києво-Печерській Лаврі.

У 30-х роках ХІХ століття цю книгу відкрив, як наукову та культурно-мистецьку пам'ятку, і увів до наукового обігу визначний український і російський філолог-славіст і фольклорист Осип Бодянський. Хоча він був член-кореспондентом Петербурзької академії наук з 1854 року, працював у Росії, похований у Москві, але все життя відчував себе українцем - про що свідчать, зокрема, і творчі псевда, які обирав собі цей талановитий уродженець Чернігівщини - О. Бода-Варвинець, Ісько Материнка, І. Мастак.

Більшовицька влада у 1948 році вилучила книгу з церковного вжитку та передала її до відділу рукописів тодішньої Державної публічної бібліотеки АН УРСР. Під час страшної чотирьохденної пожежі у 60-х роках Євангеліє уціліло невідомо як - тільки з Божою допомогою та завдячуючи героїзму персоналу. З тих пір відділ став Інститутом рукописів, а сама бібліотека з 1996 року носить назву «Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського». У 2001 році було здійснено її наукове перевидання з ретельно пропрацьованим науково-довідниковим апаратом, який займав вдвічі більше місця, ніж сам текст.

 

Контекст державно-політичний

Роль Пересопницького Євангелія в житті незалежної України полягає ще й в тому, що саме на ньому приносить свою Присягу на вірність українському народові кожен новообраний Президент України. Першим це зробив у 1991 році Леонід Кравчук, потім двічі Леонід Кучма та у 2005 році Віктор Ющенко. Таким чином, Пересопницьке Євангеліє, яке під час принесення Присяги лежить на трибуні поряд з Конституцією України та Актом проголошення Незалежності України, вже стало традиційним символічним атрибутом церемонії інаугурації Президента України, чим остаточно виокремилося з поміж усіх інших першодруків країни.

 

Меценати, спонсори, натхненники

Жодна велика справа не робиться без замовлення та запиту - дотичного чи прямого. Українську Першокнигу вирішили створити і замовили її волинські князі з Ольгердовичів - княгиня Анастасія Юріївна Заславська-Гольшанська (інколи пишуть Заславська-Дубровицька, Жеславська), її донька Євдокія з чоловіком І. Чарторийським.

Президія (зліва направо): ігуменя Серафима, єпископ Олександр, Блаженіший Митрополит Володимир, Леонід Кравчук, Юрій Богуцький

 

І ось через 450 років священне Пересопницьке Євангеліє отримало друге народження. Інші ініціатори - УПЦ МП разом з Національною Академією Наук, Національною бібліотекою ім. В. Вернадського, де нині зберігається манускрипт, вирішили оновити українську святиню та здійснити її факсимільне видання, тобто максимально точне графічне відтворення текстового оригіналу. З боку УПЦ МП перевидання благословив її Голова, Блаженіший Митрополит Володими (Сабодан), керував проектом його найближчий помічник, кандидат богослов'я архиєпископ Олександр (Драбинко) разом з директором видавничого будинку «АДЕФ-Україна» І. Шпаком. До Опікунської Ради разом з головою УПЦ МП входять Президент України Віктор Ющенко та Президент Академії наук України Борис Патон. Науковими консультантами проекту виступили академік НАНУ, директор Національної бібліотеки ім. В. Вернадського Олексій Онищенко та директор Інституту рукописів член-кореспондент НАНУ Л. Дубровіна. Група благодійників допомогла коштами, які пішли на факсимільне видання тисячі примірників цього унікального манускрипту та будівництво Свято-Вознесенського Катедрального собору УПЦ МП.

Той, що присягав на Пересопницькому Євангелії у 1991 році

У неділю, 20 липня 2008 року, в Українському Домі відбулася презентація факсимільного видання Пересопницького Євангелія. У фойє можна було ознайомитися з виставкою стародруків, фотографій та інших експонатів, присвячених ювілею Хрещення Русі та Пересопницькому Євангелію.

Модерував та вів процедуру нагородження єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр (Драбинко), Синодальний відділ «Церква і культура» представляла її голова, настоятелька Свято-Архангело-Михайлівського монастиря ігуменя Серафима (Шевчик), Секретаріат Президента репрезентував заступник голови Юрій Богуцький, почесним гостем був Леонід Кравчук. Очолював зібрання голова УПЦ МП Блаженіший Митрополит Володимир.

Президент України Віктор Ющенко та Президент НАНУ Борис Патон були відсутніми, як і голови інших церков України.

Після вступного слова Ігумені Серафими, яка підкреслила особливу роль книговидавничої справи в розвитку духовності і назвала найголовнішим духовним вектором України Євангеліє, до слова був запрошений Митрополит Володимир. Голова УПЦ МП підкреслив роль керівництва держави у сприянні розвитку християнства та побажав:

«Щиро вітаю всіх вас, дорогі брати та сестри, хай Божа милість завжди робить ваші життєві та професійні шляхи прямими та успішними».

Голова Оргкомітету з відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Русі Леонід Кравчук у виступі згадав своє хвилювання, з яким він у 1991 році поклав руку на Пересопницьке Євангеліє перед принесенням президентської Присяги.

Презентацію він оцінив у контексті усіх святкових заходів на честь 1020-ліття Хрещення Русі та очікуваному приїзду до Києва Вселенського Патріарха Варфоломія І, як подію непересічну в культурному та духовному аспектах. Особливо наголосив колишній український атеїст № 1 на видатній ролі Православ'я в історії українського народу і становлення держави.

Академік Толочко

Чув би ці слова компартійного ідеолога 80-х років ХХ століття його колишній шеф Володимир Щербицький - вухам би своїм не повірив. Що ж, час іде, епохи та режими змінюються, облуда з очей спадає і всі ми - хто щиро, а хто хамелеонськи - змінюємо свої погляди та оцінки. Сподіваюся, що еволюція світогляду Кравчука від матеріалістично-атеїстичного до християнського якоюсь мірою відбулася і колишній богоборець насправді почав шанувати Господа.

На незамінній ролі вічних християнських ідеалів наголосив також і представник Президента на цьому зібранні Юрій Богуцький. «Мир, любов, милосердя та інші цінності, які несе у собі Святе Письмо, мають лежати в основі національного духовного розвитку українського народу» - сказав він.

Директор Інституту археології НАНУ академік Петро Толочко вважається визнаним фахівцем з вітчизняної історії. Тому свій виступ він розпочав з того, що підкреслив - освічені українці у всі часи були в курсі європейських інтелектуально-культурних тенденцій. Ось і Григорій Пересопницький, як сучасник релігійного реформатора Мартіна Лютера, знав про тогочасні європейські ідеї адаптації Святого Письма до національного сприйняття. Тому й переклад ЧетвероЄвангелія на тодішню писемну давньоруську мову був модерним проектом і відповідав основним європейським тенденціям - зробити Євангельські тексти доступними для читання і слухання простого люду. З короткими яскравими промовами виступили Голова Українського Фонду культури поет-академік Борис Олійник та директор Інституту літератури НАНУ академік Микола Жулинський, отримавши на пам'ять примірник свіжовиданого Євангелія.

Отримали новенькі фоліанти ще й деякі почесні гості, керівники наукових та музейних закладів. Було оголошено про вручення книги усім трьом Президентам України.

Крім того, голова УПЦ МП відзначив своїми нагородами всіх, причетних до реалізації проекту. На потреби подальшого науково-дослідних та реставраційних зусиль НАНУ Владика передав їм чек на 100 тисяч гривень. Було повідомлено, що можливим наступним спільним проектом УПЦ МП та НАНУ стане факсимільне видання Требника Митрополита Петра Могили.

Цікаво було дізнатися також і про те, що примірники факсимільного видання Пересопницького Євангелія були вже презентовані у Британії, де їх отримали англійський православний митрополит Діоклійський Каліст (Уер) та Голова Англіканської Церкви Архиєпископ Кентерберійський Роуен Вільямс. Відтепер Пересопницьке Євангеліє лежатиме поряд з знаменитою археологічною знахідкою - Синайською Біблією V століття, яку, до речі, віднайшов свого часу київський вчений архимандрит Порфирій (Успенський).

Борис Олійник (зліва) та Микола Жулинський з Пересопницьким Євангелієм (справа) на сходах Українського Дому 20 липня 2008 року

Подібні презентації планується провести ще в ряді європейських країн та у штаб-квартирі ООН. Приємно, що національна українська духовна святиня, шедевр рукописного та книгодрукарського мистецтва буде побачена світом і зможе переконливо засвідчити високий культурний рівень України ХVІ століття.

На закінчення церемонії присутні переглянули документальний фільм про створення факсимільного видання Пересопницького Євангелія.

На сходах Українського Дому я ще поспілкувався трохи з Борисом Олійником та Миколою Жулинським, обмінявся з ними враженнями про цю неординарну подію. За пропозицією Миколи Жулинського ми вчергове сфотографувалися на пам'ять. Він дорікнув мені, що я ще не віддав йому світлини з минулої зустрічі, підважив на руці книгу, похитав головою: «Ой, важка, довго не втримаю, побіг до машини», - і з тим розпрощався. Борис Олійник ще дочекався Юрія Богуцького, сів з ним у службову машину і також від'їхав. Український Дім опустів. Але культура українська цим виданням поповнилася. Чекатимемо нових видань.

Віктор Рибаченко, Київ, 22 липня 2008 р.

Світлини автора та Софійки Рибаченко.

Адреса для відгуків та спілкування [email protected]