З дос'є редакції

Петро Яцик народився у селі Верхнє Синьовидне на Львівщині у селянській родині. Емігрувавши після війни в Західну Европу, а в 50-х роках у Канаду, Петро Яцик став великим бизнесменом і меценатом, допомагав своїм співвітчизникам як в Україні, так і в інших державах.

Петро Яцик був основним меценатом "Енциклопедії українознавства" Українського дослідницького інституту при Гарвардському університеті у ЗСА, Центру досліджень історії України в Канадському інституті українських студій при університеті Альберти. Кілька років тому він пожертвував мільйон долярів для відкриття спеціяльного українського відділу в Інституті Гаррімана при Колумбійському університеті. Науково-дослідні й інформаційні центри його імені існують при Торонтському та Лондонському університетах.

Нині його головне дітище - Освітня фундація П. Яцика - перекладає і видає англійською "Історію України-Руси" Михайла Грушевського, покликану стати своєрідним "вікном в Україну" для англомовного світу. Вартість проекту - понад $15 млн., а в цілому добродійні пожертвування мецената вимірюються десятками мільйонів долярів

Петро Яцик - унікальний українець, бо одним із перших у сучасній історії України мислив категоріями патріотизму в контексті глобального розвитку цивілізації.

Він не лише бив у дзвони нашого сумління, щоб українці порвали пута, здерли полуду меншовартости і самовтіхи, він - звитяжний будівничий духу - зводив сучасні форпости українознавчої науки, аби наша прадавня нація зі своїм перлинним надбанням не залишилась у замшілій мушлі якимсь екзотичним етносом - в історичному тупику, осторонь магістралі світового поступу. Задля цього Петро Яцик завзято діяв. Натхненно жив...

Моє знайомство з Петром Яциком, як і для більшости сучасників, спочатку відбулося заочно - навесні 1994 року - завдяки книжці Михайла Слабошпицького "Українець, який відмовився бути бідним". Прочитав, як-то кажуть, на одному диханні і мав подвійну радість: і за нове творче досягнення пана Михайла, з яким тепло приятелюємо вже з десяток літ, і з того, що довідався стільки цікавого про надзвичайно талановитого чоловіка - бизнесмена і мецената Петра Яцика, тим паче, нашого краянина.

Читаючи, іноді просто дивувався сміливости думок і різкости висловлювань героя книги, гостроті спостережень, дошкульному сарказму, безжалісним вердиктам... і тут же, освоюючи його аргументи, простежуючи розвиток думки, всеціло поділяв ту чи іншу дискусійну тезу свого невидимого візаві. Подекуди виникало враження, що мене, уже літню людину, добряче висварили, привселюдно завстидали, а потім, уже якось спокійніше і доброзичливо сказали: шановний, треба робити ось так.

Петро Яцик міг говорити українцям прикрі речі. Втім, це був нещадно самокритичний погляд, в першу чергу, на самого себе, це був його біль і в жодному разі не злорадство. Від нашого першого, заочного, знайомства у моєму записнику з'явилося кілька фраз-афоризмів (імперативи Петра Яцика): "Убогий духом не може бути багатим", "Бизнес - справа чесних людей", "Справжній патріотизм вищий за будь-які партії"...

Через кілька років по тому львівський тележурналіст Едуард Занюк створив відеофільм "Візія Петра Яцика", одним із спонсорів якого стала Львівська кондитерська фірма "Світоч". Власне, на презентації фільму й відбулося наше знайомство. Пригадую, у своєму виступі я тоді сказав, що чим більше українців, зокрема молоді, будуть знати про славетного земляка, його особистий внесок в українську справу, чим більше з нас, сущих нині, залучать досвід Петра Яцика до свого інструментарію пізнання сучасного світу і сприймуть його фірмовий "рецепт любові до Батьківщини", тим швидше утвердиться Україна серед цивілізованих держав.

Наступного дня Петро Яцик з дружиною Джінет побували у нас на підприємстві. Пройшли цехами "Світоча", оглянули нове шоколадне виробництво - тоді ми щойно запустили найсучаснішу технологічну лінію, яких ще не було в Україні. Десь з годину, бесідуючи за чаєм, дегустували світочанські солодощі.

Здавалось би, чим можна подивувати цього чоловіка: респектабельний мільйонер, який за океаном поставив й успішно розвиває власний бизнес, знатний меценат сучасности, котрий своїм добродійництвом на українську справу не має рівних, людина, яка побачила уже весь світ. Ну що для нього може бути дивовижним?.. Як і годиться, пропоную гостям скуштувати одну цукерку, потім іншу, а ось такий шоколад, а це - наша новинка... Подружжя Яциків не приховувало свого щирого захоплення: О-о!.. Ду-у-же смачно!

"На власному досвіді переконався, - пан Петро чудово вмів резюмувати розмову чи ситуацію, - треба опановувати одну справу, одну ділянку життя. І знати її досконало, щоб бути найкращим. Тоді станеш кимось справді помітним у ній. Уміння що-небудь робити добре - це найбільша проблема у сьогоднішній Україні. А ви, світочани, як на мене, у своєму ділі неперевершені. Чи не так, Джінет?" - Петро Яцик любив у компанії приятелів звертатися до дружини, мовби консультуючись, потребуючи авторитетної поради. І робив це або з таким шляхетним сентиментом, або так по-дипломатичному почтиво, що відразу ж виникала якась особливо щира атмосфера спілкування для всього товариства.

Звісно, мудре чи ніжне слово жінки ніколи не буває зайвим, але, окрім цього, прагматичний Петро Яцик (вже якось згодом зізнався), таким чином спонукав, створював ситуацію, аби його дружина щораз більше набувала навиків української мови. І справді, з кожним приїздом в Україну пані Джінет приємно вражала своїх знайомих новим рівнем знань, старанною вимовою.

Кілька разів ми зустрічалися з Петром Яциком у Києві на засіданнях правління Міжнародної ліги українських меценатів, натхненником якої він був. Щоразу мав приємність і світлий спогад про ці зустрічі, розсудливу бесіду, навіть якийсь заряд оптимізму, енергії додавався від спілкування з ним.

А востаннє ми побачились на церемонії нагородження переможців Першого міжнародного дитячого конкурсу знавців української мови, ініціятором і меценатом якого був Петро Яцик. Можливо, як ніхто інший, він був переконаний у необхідности такої масової акції для майбутнього України. Бо знав: ніщо і ніколи так не об'єднає українців, як рідне слово. І це дуже добре тямлять наші лукаві недруги - автори так званої мовної проблеми, фарисейськи підкинутої новітніми політичними технологами та іміджмейкерами для нашого розтривоженого сьогодення.

Отож: Київ, Національна філярмонія. 24 травня 2001 року. Можливо, саме ця велелюдна і значуща подія (за участю Президента, віце-прем'єра, міністрів уряду), якій передував піврічний марафон і на старт якого вийшло понад 200 тисяч дітей з усіх областей України, близького і далекого зарубіжжя, своїм оптимістичним акордом переведе відтепер цю печальну для українців дату в мажорну тональність. Бо саме в ці травневі дні 1861 року перенесли і перепоховали на кручі біля Канева тіло Тараса Шевченка; саме в ніч на 24 травня 1964 року спалахнула і вуглилася ще три доби Центральна наукова бібліотека імені Вернадського у Києві...

Зрозуміло, небагато радости від того, що на десятому році державної незалежности України гостро визріла проблема захисту мови корінної нації. Покладатися далі на недолугу політику вітчизняних можновладців, як бачимо, - марна справа. Тож, спільно з однодумцями з Ліги українських меценатів Петро Яцик ще раз збудив світову українську громаду і насамперед своїх співвітчизників в Україні, що вже трохи були задрімали.

Наша прекрасна мова - солов'їне слово, - витворена славними пращурами, виплекана національними достойниками духу і думки, котрі самі стали світочами цивілізації, увібрана нами з материнським молоком, не може і не повинна бути ущемленою і зацькованою, спаплюженою й упослідженою нині - в самостійній Українській державі. ...Пригадую виступ Петра Яцика у переповненій залі Національної філярмонії. Певно, не одному достойнику тоді муляло крісло.

Ще один випадок запам'ятався з тієї останньої зустрічі. Ми зібралися повечеряти в ресторані столичного готелю "Либідь". Звичайно, темою № 1 у нашій розмові була подія дня - успішно проведений Міжнародний дитячий конкурс знавців української мови - перший і, як вже було вирішено, не останній. Щойно сіли за стіл у гостьовій залі, як підходить елегантний молодик з метеликом і рушничком через руку і, не чекаючи навіть слушної паузи, на "исконно русском" повідомляє, що він "рад приветствовать и предложить отведать"... За столом - німа сцена: де ти, телепню, взявся? Ну, все, думаю, зараз Яцик встане і піде - категоричности йому ні в словах, ні у вчинках теж не бракувало. Щоб якось вийти з ідіотської ситуації, головний редактор газети "Урядовий кур'єр" Михайло Сорока навмисно голосніше починає мову на кшталт "а пригадуєте..." з паном Петром і Джінет, а тим часом підприємець Іван Кікта делікатно, попід лікоть, виходить з офіціантом... Буквально за кілька хвилин ми почули в тому ж "авторському виконанні", що нас "раді щиро вітати", і весь подальший вечір офіціянт уважно, навіть дещо запопадливо, обслуговував наше товариство, чудово розмовляючи українською. Наприкінці частування хтось пригадав стартовий курйоз, і Петро Яцик скрушно зауважив: "Та то не його, бідолахи, вина"...

Домовлялися ще зустрітися з Петром Яциком і Джінет у серпні, знову в Києві, на ІІІ Світовому конгресі українців, на святкуванні десятиліття Незалежности України.

На початку липня щиросердечно здоровили пана Петра з 80-річним ювілеєм, який він зустрічав у далекій Канаді. Радо телефонував з Києва Михайло Слабошпицький і повідомляв, що підписано президентський Указ про нагородження Петра Яцика орденом Ярослава Мудрого.

Ми жили в очікуванні нової близької зустрічі, на якій, крім уже заплянованих офіційних урочистостей, мали ще детально обговорити умови проведення наступного конкурсу знавців української мови, намітити програму дій Міжнародної ліги українських меценатів. Не судилося...

...У листопаді 2001 року розпочався перший етап Другого Міжнародного дитячого конкурсу знавців української мови. Відтепер - імені Петра Яцика, великого українця, який зробив усіх нас багатшими своєю любов'ю до України.

Андрій Тавпаш, президент, генеральний директор Львівської кондитерської фірми "Світоч"