Заходами Товариства Української Мови імені Тараса Шевченка (ТУМ) було відзначено 70-річчя визначного українського поета, критика, публіциста, автора самвидаву, та члена Гельсінської Групи і ПЕН Клубу - Василя Стуса. Вечір присвячений його пам'яті відбувся 12 квітня 2008 року в Українському Осередку св. Андрія в Норт Порті (Флорида).

Вечір відкрила голова ТУМ професор Віра Боднарук і розказала про життєвий шлях поета, який за свої всього 47 років зумів так багато написати, ніколи не відступаючи від людських ідеалів та любові і вірності до свого народу, до своєї Батьківщини-України. А любов до своєї мови, до свого народу прищепила йому його мати, співаючи синові-немовляті українські народні пісні, яких вона знала безліч. І хоч Василь Стус виростав і вчився в зросійщеному Донецьку, він прагнув дістатися до "справжньої" України і це сталося.

Він вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка при Академії Наук у Києві та працює в Державному історичному архіві. Але це все раптом уривається, коли в 1965 році в Києві на перегляді фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова в кінотеатрі "Україна" Стус запропонував присутнім у залі встати і цим запротестувати проти арештів київської інтелігенції, т. з. "шістдесятників". Увесь зал встав й від цього часу починається його переслідування. Його виключають з аспірантури, з праці, його віршів не друкують, хоч вони отримують дуже позитивні рецензії. А коли його збірку "Зимові дерева" було видано в Бельгії в 1970 році, Стус стає вигнанцем системи.

У 1972 році його заарештовують за антирадянську агітацію та пропаганду на підставі 14 віршів і 10 правозахисних статей. Його засуджено на 5 років суворого режиму і 3 років заслання.

У своєму відкритому листі "Я обвинувачую" Стус писав, що судові процеси 1972-1973 років в Україні - це суди над людською думкою, над процесом мислення, суд над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу. Співкамерники не переставали дивуватися з його колосальної ерудиції в світовій літературі, літературознавстві, історії та філософії. Його співкамерник, письменник Михайло Хейфец описує Стуса, що він "гордий і гонористий, як китайський імператор... З начальством і урядниками говорив тоном переможця... казав, що вони злочинці".

Стус читав усе, що тільки діставалося до таборової бібліотечки та що можна було замовити. Також багато писав, хоча часто під час обшуків забирали його вірші, що для Стуса було найгіршою карою. Він старався якнайбільше пересилати своїх віршів дружині або передавав через друзів. Його часто карали карцером. У1978 році його було прийнято до ПЕН Клюбу.

В 1979 році, відбувши 8 років ув'язнення та заслання, він повертається до Києва, але не надовго. Він вступає до Гельсінської Групи, знаючи добре, що тюремна брама знову відкривається для нього і то надовго. Його знову засуджують на 10 років особливого режиму і 5 років заслання. Але хоч умовини були дуже жорстокі, він багато писав і перекладав.

Як пише він у своєму "Таборовому зошиті" у 1983 році: "Я не міг інакше, коли життя забране - крихт не потрібно. Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачинеться за мною - і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають, яка вона вже не є. А голови гнути я не збираюся, бодай щоб там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину". Так писав два роки перед смертю, фізично вимучений, але духовно сильний, поет трагічної долі - Василь Стус!

У 1985 році міжнародне товариство висунуло Василя Стуса на Нобелівську премію! Переслідування його посилилися і він знову був кинутий до карцеру, де оголосив голодівку "до кінця". Загинув поет і борець 4 вересня 1985 року і був похований у Пермській області у таборі № 9.

Під час нарису життєпису Василя Стуса, хор 56 Відділу СУА (диригент Любов Інгрем) виконав дві пісні: "Лебеді Материнства" та "Києве мій ". Присутні почули (награний на диску) голос Василя Стуса, як він читає свій вірш "Осліпле листя відчувало яр". Сценарій базований на творчості Василя Стуса приготовила Олена Рузайкина і разом з Тарасом Романом виконувала його. Вірші Василя Стуса декламували Галина Король, Оленка Кривенок, Ірина Жизномирська, Богдан Лехман і Руслана Борисенко. Пісню "Рушничок" виконав Богдан Лехман у супроводі Іраїди Черняк. А квартет "Мрія", у складі Олі Пастернак, Марії Ковальської, Надії Лобур та Зої Филипович виконав три пісні: "А мати ходить на курган ", "Качки летять" та "Скажи мені правду". Музичний керівник квартету - Іраїда Черняк.

Присутні побачили на сцені портрет Василя Стуса в чорній рамці з написом його слів "НАРОДЕ МІЙ, ДО ТЕБЕ Я ЩЕ ВЕРНУ" та дати 1938-1985, а під портретом дошку з числом 9, перев'язану вишиваним рушником. Ця дуже зворушлива сцена була виконана мисткинями Богданою Більовщук та Іванною Мартинець.

Після програми була товариська зустріч при каві та солодкім. Для гостей була виготовлена Нелею Лехман таблиця з відбитками фотографій з життя та ув'язнення Василя Стуса. Також можна було купити книжку "Василь Стус у віддзеркаленнях", яку було видано в Полтаві в 2007 році.

Пророчі слова Василя Стуса "НАРОДЕ МІЙ, ДО ТЕБЕ Я ЩЕ ВЕРНУ" таки сповнилися. Він повернувся - його, разом із дисидентами Тихим і Литвином, було перепоховано в Києві на Байковому кладовищі в 1989 році. У незалежній Україні його творчість була відзначена Державною премією імені Тараса Шевченка, твори його зібрано і видано в шістьох томах, дев'яти книгах, його творчість вивчають у школах та університетах, йому ставлять пам'ятники. Народ його пам'ятає і шанує. Він бо безсмертний!

Щира подяка членам Товариства Української Мови за дуже успішне пpoведення вечора.

Пресова референтура Товариства Української Мови