У мого односельця є незрівнянно більший талан, аніж уміння добирати рими, це спраглий поклик служити іншим. Бандура душею поет і поет у всьому. Кажуть, поезія - втеча від життя. Та ні, все тут зумисне поставлено з ніг на голову. Суєтне життя - це втеча від поезії, звичайно, в широкому розумінні цього слова.

Із виражено козацьким прізвищем - Бандура - Владко таки з козацького роду, бо характером - козак. Зрештою, мати його, Тетяна Артемівна, моя і його вчителька української мови, родом із козацького краю, з Черкащини. Вона з тих сотень учителів, переважно дівчат, яких скерували в Галичину, щоб скоріше перетворити нашу землю на совєтську. Тим часом усе повернулося інакше. На західних землях багато "східнячок" влилися в рух опору, активно допомагали повстанцях. Виховала ж Тетяна Артемівна такого національно свідомого сина, як Володя - дай, Боже, більше нам таких синів.

(На місці маленької солом'яної хатки Бандурів, навпроти прегарної каплиці, яку ще хлопчиськом збудував мій богомільний дід Петро, тепер стоїть пам'ятник Тарасові Шевченку роботи львівського скульптора Володимира Ропецького. На постаменті натхненний молодий поет сперся до стели - грифа бандури. Диво дивне - цей збіг. Вибираючи проект пам'ятника для рідного села серед проектів для Львова, на прохання мого брата Славка - а він зі своєю бригадою встановлював монумент, - я цього не зауважив, зауважив через роки). Владків батько, Петро Андрійович - наш, сновидецький чоловік, чи не з роду козаків, які після ліквідації Запорозької Січі з волі цариці Єкатєріни розбрелися по всій Україні, тисячами - по Галичині. Петро Бандура нас обох водив у світи як учитель географії.

Володимир, син Петра, належить до тих людей, які ніколи не були і не будуть байдужими до справ громадських. Я добре пам'ятаю його на початках і в роки нашої "шовкової" революції. У парі з другом Мирославом Задорожним він у Золочеві організовує перше на теренах Львівської області Товариство української мови, та ще й на режимному підприємстві, військовому радіозаводі. В роботі, в побуті - Володимир ніде не давав і на дасть спуску кривдникам, шовіністам, ніхто не чув від нього звичної в нас фрази: "Та най там! Най хам іде на другі руки".

Володимир Бандура один із тих семи мільйонів українців, які виїхали за кордон, щоб знайти роботу, аби вижити, вчити дітей. У нього їх четверо - три сини і донька, вже мають вищу освіту. Діти дуже талановиті. Найстарший Анатолій - священик. Середущий Андрій, на моє глибоке переконання, один із найталановитіших бардів, автор 70 пісень. Його ще почує Україна, і я про нього напишу. Високої думки про Андрієві пісні геніальна наша співачка, герой України Ніна Матвієнко. Третій - комп'ютерник-програміст.

Четверта хвиля еміграції покотилася на Південь, Північ, на Захід і за океан уже в часи незалежної України, коли з політичних мотивів ніхто нікого не переслідував. Часто доводиться чути, особливо від тих, хто нікуди не виїжджав і хто полюбляє навіть спати в патріотичних одежах - от вони кажуть, що четверта хвиля еміграції не зовсім чиста: "Могли й не їхати. А шо, ту роботи нема? Хто хоче, той си здибе". Гірко, що це повторюють і деякі політики, вони легковажно та без докорів сумління - але ніби з великої любові до України - викреслюють мільйони емігрантів із числа співвітчизників, мовляв, вони - пропаща сила, назавжди втрачені для рідної землі. Хибна думка простих людей, як і хибна - умудрених політиків. Простим можна відповісти просто: а чому ви не подумали, що, виїхавши, вони звільнили робочі місця для вас, маючи на це більше прав, у силу того, що активніші та міцніші. Що ж сказати політикам? Ні одна цивілізована країна світу не полишає сам-на-сам зі своїми проблемами свою еміграцію, бо ж світовий досвід вчить: найбільше багатство держави - це її люди. (Ось Японія, фактично не маючи жодних копалин, на малородючій землі досягла економічного дива). Із України за кордон виїхало найактивніше населення, тепер воно ще й збагачене чужим досвідом. Там наші люди часто потрапляють під глум господарів. Щоправда, ситуація змінилася після великого захоплення у світі помаранчевою революцією. Мільйони українців-емігрантів серцем прив'язані до України. Десятки тисяч приїжджали до Києва, щоб узяти участь в протестних акціях. Мільйони ці повернуться на рідну землю, врешті, вони й повертаються постійно, хто фізично, а майже всі - економічно. За різними розрахунками, четверта хвиля щорічно вкладає в нашу економіку до 14 мільярдів доларів. Ще недавно така сума творила весь український бюджет. Нашій діаспорі потрібна підтримка, насамперед у духовному плані. Тим часом уряди, які були досі, і теперішній - від Аза до Яна, вимітають на підтримку еміграції та заплановані в бюджеті копійки - копійки в державних масштабах. В останньому бюджеті було менш ніж десять гривень річно на одну особу, це що, багато? Так звані антикризовики цілком вимели і цей мізер на своє благо, і знаєте чому? Майже вся українська еміграція - на боці В. Ющенка, проти В. Януковича. Бандура зняв і показав по телебаченню свій із сином Андрієм фільм "Чужа Україна?" Там є вражаючі кадри, як Владко дає бій українським дипломатам, зокрема й першому секретареві Посольства України в Португалії, який мав завдання не допустити створення Союзу українців Португалії, бо вони, а це в посольстві знали, всі проголосують за В. Ющенка, а не за ставленика Кучми В. Януковича. Дивлячись ці епізоди, я безмежно радів за свого друга і так само никнув, як трава при вогнищі, від ганьби за тодішню владу.

Володимир Бандура зі своїми однодумцями, як тільки може, старається змінити ставлення українського суспільства, нашого уряду до своїх же громадян, адже з них лише невеликий відсоток пов'язав життя з країнами, де вони облаштувалися, більшість почуває себе на чужині тимчасово, очікує змін в Україні, насамперед достойної роботи і змін у ставленні до себе. Інженер і поет, направду майстер на всі руки, генератор ідей Володимир Бандура задумав, розробив програму та бізнес-план західноєвропейського україномовного видавничого концерну, який має випускати газету "Український кур'єр", часопис "Україна європейська", книги рідною мовою; вони ж там, на чужих землях, забезпечені, як і тут, в Україні, всім російським. Від нашої влади проситься найменше, бо в перспективі концерн заробить власні кошти. Росія знає ціну своїм громадянам, щорічно виділяючи понад 200 мільйонів доларів на підтримку своєї четвертої хвилі. Лише в Португалії видає чотири російськомовні газети, де й Владко друкується, а куди ж йому діватися. Коли українського видання немає. Так і там, за кордоном, наших людей русифікують, бо наші уряди - не наші, не свої. Доки це триватиме?

А ось лишень одна душевна робота, яку виконав сердечний мій друг. У час підготовки з'їзду українців Португалії - а Владко невипадково обрав місцем його проведення Фатіму - мільйони християн з усього світу з'їжджаються сюди, щоб побути на полі, де Мати Божа творила чудо, якого прагли португальці, і тут його побачили, як і було обіцяно. От у цей час телефонує йому якийсь молодик Ігор і плаче, що його покинула дружина та пішла за португальцем. Що робити? А що може поет? Він пише вірш "Ігорова сповідь".

Ти не моя? Тож поверни мені весну

У тім гаю, де трави

Гнулись вітрові в покорі,

Де рахував з тобою світанкові зорі,

Де твань мінлива гладить косогори -

Оту весну мені верни.

Так сталося, що після публікації і прочитання цього вірша дружина повернулася до Ігоря.

Якось попросив Владка перерахувати всі свої спеціальності, які набув там, поза рідною землею, а він лише 28 разів виїздив до Москви, працював у Польщі, найбільше в Португалії. Цей запис є, він дуже великий. Напишу лише, що його улюблена праця, в ній він добрий фахівець, - покриття дахів. За комп'ютером колишній інженер-електронік розробляє кожну деталь даху, тому на землі підготовляють усе до найменшого шматка. Господар не купує нічого зайвого. Там, на дахах Європи, Володимир безстрашний. "Як кіт", - кажуть про нього. Господи, бережи мого чудового друга, я так люблю його.