Сьогодні Дмитро Стус є редактором провідного українського літературно-критичного часопису "Київська Русь" - часопису, котрий глибоко торкається всіх аспектів сучасної української літератури. Отож, аби дізнатися більше про роль часопису "Київська Русь" у сьогоденні та про книгу "Василь Стус: життя і творчість", я звернулася до Дмитра Васильовича Стуса.

Як часто в Україні буває - поштовхом стало наша традиційна безвідповідальність. Спробую пояснити. Всі ми люди, в тому числі й бізнесмени. У кожного є свої слабкості й свої захоплення. І от два з половиною роки тому до мене звернувся власник типографії "Київська Русь" з пропозицією стати головним редактором заснованого ним журналу. Пропозиція мені видалася цікавої (навіть попри те, що я відмовляв його від цього кроку), ми обговорили фінансові питання й запустили проект.

На жаль дуже швидко з'ясувалося, що утримувати журнал літературний нашому середньому бізнесу складно. За кілька місяців почалися фінансові проблеми й навіть деякі прикрі речі. Проте журнал я встиг полюбити. Скажу більше: він нині є для мене пріоритетним проектом. І хоча вже наприкінці першого року існування журналу довелося думати про зміну власника (з 2007 р. "Київська Русь" належить видавництву "Факт"), журнал вдалося не лише зберегти, але й дуже повільно розвивати. Утім, постійне виживання всупереч об'єктивним і суб'єктивним обставинам - карма всієї української культури доби незалежності. Хтось і щось витримує цей іспит, хтось і щось - занепадає і зникає. Особливо прикро за "Соняшник" - добрий дитячий журнал, який зник за одним із поворотів вітчизняної історії. Ми поки тримаємося і, маю надію, якщо в наступному році збережеться нинішня тенденція зростання кількості передплатників, все буде добре. Якщо ж ні - "Київська Русь" однак залишиться поміж тих, хто прагнув допомогти у створенні нетусовочного спільного літературного поля перших десятиліть незалежності.

Власне, це й є основною метою - створення простору, в якому початкуючі молоді літератори будуть існувати і конкурувати з Б.Олійником і С.Жаданом, Ю.Покальчуком і О.Забужко, В.Герасим'юком і П.Кралюком, літераторами ближнього і далекого зарубіжжя. Мені здається, що це допомагає витворенню нелінійного простору сучасної літератури.

Власне, я вже частково відповів на це запитання. Журнал заснували до мене і зареєстрували під назвою "Київська Русь" (водночас це було й назвою поліграфічної компанії). Тому мені залишилося думати лише над тим, як "обіграти" назву й придумати такий формат журналу, щоби назва не була цілковито відірваною від змісту.

Ще одна болюча проблема. Постійно журнал робить три людини і верстальник. Починалося все ще з меншої кількості людей. Формат і рубрики ми придумували утрьох - я, Тетяна Щербаченко і верстальник і дизайнер Роман Марчишин. В різні часи з нами працювали Наталка Гаук, Юля Підмогильна, Катерина Бабкіна... Зараз окрім мене в журналі працює Оксана Плаксій та Роксолана За рівчак (щойно взяли на роботу). Всі інші встигли народити красивих діток (я навіть жартую, що тепер "Київська Русь" може лікувати безпліддя, як не як троє немовлят за два з половиною роки, та й у Юлі, маю надію, все буде добре).

Утім, навіть за такого кількісно малого складу можна багато встигати, якщо в колективі гарний мікроклімат. От і працюють два мої заступники поки я бігаю у пошуках коштів, а потім Роман Марчишин - як маг і віртуоз - переводить текстовий набір у кінцевий журнальний продукт.

Кожного року, та що там, кожного місяця думаємо запровадити журнальний сайт. Але поки доводиться працювати по домівках і у курилці видавництва, це нереально. Втім, всі члени редакції сприймають це з посмішкою, вважаючи труднощі за випробування всіх нас на віру і міцність духу.

З найважніших виокремлю три - передусім ми найбільш відкриті для нових авторів, яких щорічно з'являється у нас більше, ніж у яких-будь інших журналах України. Окрім того, на відміну від більшості, ми інколи запрошуємо на наші сторінки найкращих російськомовних українських письменників, без яких сьогоднішня література країни буде неповною. Ну й, зрештою, кожне наше число - своєрідний альманах, спільна книга десятків авторів, де кожен текст продовжує або відтінює попередній.

Скажу, що ми пишаємося тим, що кожна з кожної книги журналу пізніше виростає дві-три книжки різних авторів номеру.

На жаль, в Україні конкуренції не існує й ще довго не існуватиме. Живих журналів дуже мало. У нашому просторі згадаю журнал "Кур'єр Крив басу", "Ї", "Четвер", може, "Березіль", "Дзвін", "Всесвіт"... Це дуже, дуже мало. Конкуренція з'явиться лише тоді, коли в українському літературному просторі матимемо бодай три-чотири десятки добрих журналів. Але тоді нам стане простіше, адже не буде потреби закривати всі ніші, які з тих чи інших причин виявляються недоступними навіть найбільш цікавим читачам.

Рукописів отримуємо справді чимало. Багато доброї і дуже доброї поезії. З прозою складніше. З критикою і публіцистикою зовсім погано. Але ми нині без гонорарні, тому нічого дивного. Шукаємо молодих чи не розкручених авторів, хоча часом нам дають щось і популярні письменники.

А критерії... Якість тексту. Це передусім. Якщо текст добрий, ми шукаємо йому місце в одній з найближчих книг. Якщо дуже добрий - саме довкола тексту будуємо цілий номер. Все ніби просто, але роботи це все чомусь забирає багатенько. Тому рятує усвідомлення того, що в сьогоднішніх (і чи тільки сьогоднішніх?) реаліях, за право займатися улюбленою справою треба платити.

Слабкі і безграмотні текст, твори "зшиті" з порожніх навіть правильних декларацій ми не друкуємо. Не друкуємо посередню поезію (в Україні дуже багато справді доброї). Не друкуємо статті та твори геть вторинні, де нема живих рефлексій на сучасну добу й сучасне життя. Думаю, що письменники, які уникають викликів сучасної доби, а "мужньо" повторюють давно і краще за них сказане, не будуть цікавими й нашим читачам. Та й потім, у редакції ніхто одноосібно не "рубає" текст і не може поставити до номера якийсь твір лише тому, що його автором є близький приятель чи "потрібна" людина. Всі твори обговорюються колегіально, і якщо двоє членів редакції вважають текст слабким, то навіть я не можу нічого вдіяти. Такі випадки вже були, за що на мене й досі дехто гнівається. Але це принцип основоположний: порушиш його один раз і пряма дорога до низу.

Не дуже розумію питання. Утім, маю надію, що як інколи чергову книгу готують майже без мене (бо я займаюсь вирішенням справ фінансових) так колись і журнал зможуть робити інші люди. Власне, якби в "Київській Русі" не був відлагоджений технологічний процес підготовки і випуску чергового номеру, ми, певно, давно б перестали існувати.

Це ще одна безвідповідальна акція нашого засновника. З рекламною метою він заснував премію. Ми визначили лауреатів і на цьому все... Компанія збанкрутувала а я в різний спосіб якось залагоджував питання. Було прикро й ніяково, але сьогоднішні українські реалії саме такі - безвідповідальні. З іншого боку, лауреат премії Нестора Василь Портяк нині висунутий на Шевченківську премію, його ім'я стало доволі популярним і Україні, а книга "В снігах" добре продається. Себто, щось та премія дала, але, даруйте, далі продовжувати тему не хочу. Банкротство - річ ніби об'єктивна, але я вважаю, що ховатися за ним не зовсім чесно.

Видавців. Передусім, те ж видавництво "Факт", львівську "Піраміду", харківське "Фоліо", "Зелений пес". Власне ті приватні видавництва, які не лише випускають, а й продають книжку, дозволяючи людям знайомитися з найцікавішими іменами сьогодення.

Коли ж мова про авторів, то всіх авторів "Київської Русі" вважаю "двигунами", як Ви висловилися. Якщо ж говорити про письменників, чиї твори були важливими особисто для мене, то це, безперечно Василь Герасим'юк, Тарас Федюк, Ігор Римарук, Маріанна Кияновська і Олексій Зарахович (пише російською) - в поезії, і Василь Портяк, Любов Голота і Леонід Кононович поміж прозаїків. Вони болять тим, чим і я. Любив раннього Жадана. З зарубіжних письменників на мене справили останнім часом найбільше враження Орхан Памук (Туреччина), Олексій Іванов (Росія) і Отар Чіладзе (Грузія). З європейців чомусь особливо не зворушив ніхто, хоча цікавих та якісних текстів там багато.

Ми вижили фізично (себто, фінансово) і не зрадили обраному курсу. Це основний позитив. Нині непросто і видавництву, і журналу. Себто, ми стоїмо на ногах, але про розвиток проекту говорити наразі не дуже випадає. Себто, розвиток стає можливий лише тоді, коли ми знаходимо когось, чиї інтереси співпадають з нашими. Зараз саме готуємо номер "Азербайджан - країна вогнів", цілу книгу буде присвячено зовсім невідомій у нас Азербайджанській літературі. Власне, навіть для мене, хто уважно слідкує за літературами пострадянського простору, настільки цікава література виявилася зовсім незнаною На жаль. Ведемо попередні перемовини про литовське, сербське, румунське і хорватські книги. Чи вийде з цього щось, поки говорити зарано, але постколоніальний статус цих країн подібний до нашого, лише можливості й культурні особливості інші - звідси інші пошуки, інші реакції на подібні виклики. Поки в цьому напрямі лише й можливі зміни. Можливо, таки доб'ємо створення сайту. Дуже хочемо цього, але поки "гріхи" не дозволяють...

Утім, я вважаю, що можливості з'являються тоді, коли існує необхідність у чомусь. Головне бути готовим до можливостей, що їх у різний спосіб пропонує життя.

Важко сказати. Передусім це людина мисляча й читаюча. Не пуританська, але й не розбещена. Людина яка бачить світ як він є, а не підганяє реалії про власні уявлення, яким би цей світ мав бути, аби їй, цій людині, було добре.

Знаю, що більшість наших читачів - жінки. Багато молоді до 20 років. Чимало людей старшого покоління "після 40". Активно читають нас видавці. Письменники, на жаль, читають менше, але це давня хвороба наших письменників, які часто читають лише себе самих.

Мрія на разі одна - перестати більшість часу витрачати на фінансово-організаційні заходи, аби бодай два тижні на місяць займатися творчою, а не організаційною частиною. Хотілося б, у перспективі, почати видання бібліотечки "Київської Русі"... Багато чого хоілося б, але поки реалії саме такі. Отож сподівання одне: кожна наступна книга має в чомусь бути цікавішою для читача за прочитану...

Певне розчарую, але особливих відчуттів не пам'ятаю. Себто, будь-яке визнання звісно приємне, але в той час я вже більше жив журналом, його клопотами, його проблемами. А найголовнішою винагородою стало те, що в крамницях вже немає другого видання книги.

Думаю не так. Себто, все з названого Вами там ніби є, але книга не про це. Книга про те, як стати (СТАВАТИ) людиною, яка має сили жити так, аби в кожній ситуації бути собою, зберігати гідність, бути достойним високого кохання й високої трагедії. Я писав про пошуки Василем Стусом самого себе - в історії країни й роду, в реаліях Вінниччини, Донеччини, Києва, поміж друзів і ворогів, з книгами і в "позвах з історією". Часто використовував власний досвід і власні спогади, то правда, але ж від цього книга лише виграла...

Але моя книга - то інтепретація. Може й не найгірша, але - інтерпретація. Стуса треба читати в огромі його текстового матеріалу. На жаль, нині ситуація з 12-томним науковим виданням його творів настільки невизначена (навіть попри укази президента), що я думав на якийся час взагалі відійти від цієї праці. Не вдалося. Хоча наукову роботу я на разі призупинив: не можуть фахові люди місяцями працювати під невизначене фінансування. Але в цьому вся наша культура: попит є, а задовольнити пропозицію ніяк. Хоча тенденції дуже сприятливі. Цей ріквзагалі симптоматичний: навіть за умов цілковитої пасивності з боку держави, в Україні масово провадяться різноманітні заходи, присвячені 70-й річниці з дня народження. Впродовж двох місяців цього року лише я знаю про проведення приблизно сорока читань, вечорів, концертів і т.ін. І все на тлі майже повної відсутності у книгарнях його книг. І що ще приємніше, в Україні дедалі більша потреба у виданні української класики, якої теж немає в книжкових крамницях. Їх би видати, але наші банки не дають кредити видавцям. І дійсно, чого давати? Продаж спритного, машин, ліків і т.д. значно безпечніший, а культура, врешті-решт, однак візьме своє. Не нині, так через 30-40 років. Нині пробуємо з "Фактом" знайти кошти для видань української класики з боку меценатів (державним обіцянкам давно віри нема). Навіть сайт для цього заснували (stus.net.ua). Якщо все це людям потрібно, то знайдуться меценати або люди, готові дати кредити під розумні відсотки, а ні - кілька поколінь українців виховається на чужій літературній класиці. Прикро, але не смертельно...

Наразі друге видання закінчилося. Третє може бути лише у "Факті", тож всі питання до Леоніда Петровича Фінкельштейна - [email protected]

Переважно світова класика, яку читав за порадами тата. З найбільш пам'ятних з дитинства та юності - Хемінгуей і Толстой, поети-ваганти і Ф.Рабле, Шекспір і Айтматов, Цветаєва, Рільке, Гете, і, дуже важливий для мене, Кіплінг. Дуже вплинуло на мене знайомство з Ортегою-і-Гассетом і Ніцше, дуже й дуже шаную Пантелеймона та Миколу Кулішів, Сергія Кисельова. А ще - і це мабуть особливий досвід - розмови про літературу й життя з батьком і Іваном Світличним, Іваном Калениченком, Сергієм Набокою, всім тим неспокійним колом, в якому довелося виростати й мужніти.

Трішки пишу, але все поки в напівфабрикатах (окрім критики, публіцистики, наукових статей, окремих есеїв). Колись під псевдонімом, напевне, дещо вийде. Хочеться колись "віддати" людям той неймовірний емоційний досвід, який я в різні часи отримував від багатьох людей, в тому числі пов'язаних і з Василем Стусом.

Кількість передплатників - лише це дозволяє рухатися далі.

Не знаю, але теоретично це можливо. Хто хоче, може звернутися до головного редактора видавництва "Факт", чи відділу збуту видавництва - [email protected]

Передусім завжди і скрізь квітування - життя на повну - бо лише так, як на мене, вибраним вдається стати людьми. А ще - бути добрими громадянами своїх країн, а Україну зберігати в серці, бо її присутність збагатить кожного додатковим емоційним і культурним досвідом, себто тією інакшістю, яка дається за правом народження, а не вивчається в життєвих університетах.

Дмитро́ Васи́льович Стус (15 листопада 1966, Київ) - український літературознавець. Кандидат філологічних наук (1995).

Член Асоціації українських письменників (від 1997).

Син поета Василя Стуса.

Закінчив філологічний факультет Київського університету (1987-1992). 1995 захистив кандидатську дисертацію «Палімпсести» Василя Стуса: творча історія та проблеми тексту».

Науковий працівник відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ.

Від 2001 - заступник головного редактора журналу "Книжник-Review".

Від 2001 - завідувач відділу критики та бібліографії журналу "Сучасність".

Генеральний директор Благодійного фонду "Україна Інкоґніта".

Від лютого 2004 - віце-президент Асоціації українських письменників.

Головний редактор літературно-критичного часопису "Київська Русь".