Тарас Шевченко для кожного з нас є тим Мойсеєм, котрий хотів вивести свій народ з неволі. Українці всього світу шанують творчу спадщину Великого Кобзаря. У різних містах Сполучених Штатів Америки, де мешкає українська громада, 9 березня відбувалися різноманітні концерти та вистави, присвячені творчості Тараса Шевченка.

Пам'ятає про нашого національного пророка й українська громада Детройту. Цей лист надійшов до часопису саме з цього міста. Пропонуємо Вашій увазі роздуми про долю двох вірних та славних синів України.

У людських долях Тараса Шевченка та Василя Симоненка багато спільного. Одного й другого тогочасна система передчасно спровадила зі світу. Вдумаймося у поетичні рядки вірша "Скільки в тебе очей", який написав Василь Симоненко:

"Скромна праця моя, то не пишна окраса,

Але в тому, їй Богу, не бачу біди,

Щось у мене було від діда Тараса

І від прадіда Сковороди".

 

Цими словами поет засвідчує своє походження, зазначає свій національний корінь, який єднає його з великими поетами-філософами України всіх часів. Але вже у вірші "Є тисячі доріг" Василь Симоненко підкреслює той магнетичний зв'язок, який єднає його з нашим генієм і пророком Тарасом Шевченком.

 

Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,

Є тисячі ланів, але один лиш мій.

І що мені робить, коли малий зажинок

Судилося почать на ниві нерясній?

 

Чи викинути серп і йти байдикувати,

Чи долю проклясти за лютий недорід

І до сусід пристать наймитувати

За пару постолів і шкварку на обід?

 

Коли б я міг забуть убоге рідне поле,

За шмат ції землі мені б усе дали...

До того ж і стерня ніколи ніг не коле

Тим, хто взува холуйські постоли.

 

Та мушу я іти на рідне поле босим,

І мучити себе й ледачого серпа,

І падати з утоми на покоси,

І спать, обнявши власного снопа.

Бо нива - ця моя! Тут я почну зажинок,

Бо кращий урожай не жде мене ніде,

Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок

Мене на ниву батьківську веде...

 

Ці рядки перегукуються з поезією Тараса Шевченка, зокрема з його віршем "Не нарікаю я на Бога", який було написано за сто років до написання вірша Василя Симоненка "Є тисячі доріг"

 

Не нарікаю я на Бога,

Не нарікаю ні на кóго.

Я сам себе, дурний, дурю,

Та ще й співаючи. Орю

Свій переліг - убогу ниву!

Та сію слово. Добрі жнива

Колись-то будуть. І дурю!

Себе-таки, себе самóго,

А більше, бачиться, нікóго?

 

Орися ж ти, моя ниво,

Долом та горою!

Та засійся, чорна ниво,

Волею яснóю!

Орися ж ти, розвернися,

Полем розстелися!

Та посійся добрим житом,

Долею полийся!

Розвернися ж на всі боки,

Ниво-десятино!

Та посійся не словами,

А розумом, ниво!

Вийдуть люде жито жати...

Веселії жнива!..

Розвернися ж, розстелися ж,

Убогая ниво!!!

 

Чи не дурю себе я знову

Своїм химерним добрим словом?

Дурю! Бо лучше одурить

Себе-таки, себе самого,

Ніж з ворогом по правді жить

І всує нарікать на Бога!

 

Обидва ці вірші співзвучні та майже ідентично висловлені. Ні Шевченко, ні Симоненко не пішли служити московській імперії. Хоч за життя засіяні ними ниви й не дали врожаю, якого вони бажали, але під час тієї сівби вони не пішли у найми до сусідів, не взули холуйські постоли, як зробило багато їхніх сучасників і тому вони були так жорстоко покарані московською імперією.

Цікаво зазначити, що ставлення імперії до вільнодумних людей і в ХІХ, і у ХХ столітті було однаковим: Тараса Шевченка за участь у Кирило-Мефодіївському братстві заслали в казахські степи на військову муштру, без права писати і малювати. Але як сказав граф Орлов після закінчення слідства у цій справі: "Шевченко карається за стішки", - тобто вірші, в яких прославляє гетьманські часи. Імперія відчула загрозу, що під впливом улюбленого свободолюбивого поета в Україні може засіятися бажання звільнитися з-під панування Московщини. Тож нічого дивного немає, що думки висловлені Великим Кобзарем у середині ХІХ століття проросли в поезії Василя Симоненка століття по тому.

Після заслання Шевченка імперія вбивала його повільно, але методично. Поетові не дозволили жити в Україні, а лише в Петербурзі, в маленькому помешканні біля Петербурзької Академії Мистецтв, де за ним наглядав московський солдат. За словами письменника Лескова, котрий відвідав Шевченка за декілька місяців до смерті, Тарас скаржився на стан свого здоров'я, кажучи: "Мушу вирватися звідси, бо сконаю тут". І він повільно конав...

Василя Симоненка комуністична імперія також засудила на смерть, але без арешту, суду, таборів, щоб не привертати уваги суспільства до його вільнодумних поглядів. Його вірші були такими ж небезпечними для "червоної імперії", як і вірші Тараса Шевченка для царської.

Внаслідок жорстокого побиття Василя Симоненка у застінках відділу внутрішніх справ у місті Сміла, куди його забрали після спровокованого міліцією інциденту на залізничному вокзалі у Черкасах, поет незабаром помер. Влада намагалася всіма силами подати цю смерть під виглядом невиліковної хвороби, але ті, хто знав Василя Симоненка, чудово розуміли, що його раніше чи пізніше все одно було би знищено за те, що він не погоджувався скоритися антилюдській системі.

Якщо би ці два велетні духу погодилися на співпрацю з існуючим режимом за шмат гнилої ковбаси, то вони були би обласкані владою і вознесені на найвищий п'єдестал. Однак вірні сини України вибрали смерть, ніж колаборанство, а цього система вже не могла їм вибачити. Та засіяні ними ниви проростають для наступних поколінь, які, віримо, теж будуть незламними та нескореними духом. Долі Василя Стуса, Алли Горської, Володимира Івасюка та багатьох інших українських патріотів у чомусь подібні до доль Тараса Шевченка та Василя Симоненка.

Закінчити свої роздуми хочу словами Василя Стуса, які він написав в пам'ять Алли Горської:

 

"Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі серце України.

А ти шукай - червону тінь калини

на чорних водах - тінь її шукай,

де жменька нас. Малесенька щопта

лише для молитов і сподівання.

Усім нам смерть судилася зарання,

бо калинова кров - така ж крута,

вона така ж терпка, як в наших жилах.

У сивій завірюсі голосінь

ці грона болю, що падуть в глибінь,

безсмертною бідою окошились".

 

Товариство збереження української національної спадщини, Детройт, березень 2008 р.