Про українську жінку Шевченківських часів і часи сьогоднішні, про святе ім'я Матері, про вимушені розлучення матерів та дітей, про Нью-Йоркську театральну прем'єру "Там матір добрую мою"... і про те, якою є сучасна імміграція - вимушена чи вільна

Про українську жінку Шевченківських часів і часи сьогоднішні, про святе ім'я Матері, про вимушені розлучення матерів та дітей, про Нью-Йоркську театральну прем'єру "Там матір добрую мою"... і про те, якою є сучасна імміграція - вимушена чи вільна.

Дев'яте березня 2008 року. Нью-Йорк. Друга Авеню. Український Народний дім. Декорована сцена: чорний оксамит, на ньому полотнище з написом "Мамо моя дорога! Я сумую без тебе щодня!" А ще дитячою рукою намальоване сонце, дві гілки дерева, що тягнуться до сонця. Дитячі іграшки. Розкидані приватні листи (з дому-додому?)

Переповнений зал. Відчувається збудження в передчутті чогось особливого. Бо Іван Бернадський, вистава якого "Там матір добрую мою"... ось-ось розпочнеться, не може поставити щось звичайне. Звикли за п'ять років до його шедеврів. Та ще ж сьогодні - шевченківський день.

А тим часом слово народному артисту України, актору театру та кіно - Івану Бернадському - керівнику Драматичної студії під патронатом церкви Cвятого Юра в Нью-Йорку:

- Я виріс у багатодітній сім'ї в Україні. Для нас Мати - це було святе слово, величне, на "Ви". Навчаючись у Києві, вважав своїм обов'язком приїжджати додому на кожне свято.. Коли професійно зіткнувся з творчістю Шевченка, то пересвідчився, з якою любов'ю, повагою, трепетом, елітарною сентиментальністю ставився він до жінки, до Матері. І як багато поезій їй присвятив, будучи сам нещасливим.

Тому мене дуже хвилювала ця тема, особливо тут, коли я приїхав до Америки і сталося так, що я залишився ... Я розумів, що, ми, чоловіки, винні в тому, що наші жінки змушені їхати сюди на заробітки. А коли проклав місток до часів кріпацтва, до Шевченківської "Наймички", до його Оксанни, Ганнусі, яких описав, то вийшло дуже страшно. Бо ніхто з них - навіть покритки, не залишали своєї дитини. Катерина пішла інкогніто наймичкою доглядати своє дитя... Наші ж залишили дітей, поїхавши на заробітки. Думалось, на коротко.

9 березня. Нью-Йорк. Український Народний Дім. Учасники вистави «Там матір добрую мою...» разом з духовним наставником Драматичної Студїї отцем Бернардом Пінчуком.

Я з великою повагою ставлюся до сучасної жінки. Не засуджуючи, не ображаючи тих, хто поїхав на заробітки, щоб покращити своє життя, ставлю лише запитання, хто вчинив так, що наші жінки змушені в наші дні піти з торбою світами, як колись ходили? Це моє образне мислення. І я почав писати листи, перевтілюючись в образи дітей, залишених в Україні... І одночасно приступили до репетицій уривків з "Наймички", "Відьми", "Утопленої".

Вчителька Святослава Гольстром і Наталка Грешко написали вірші на цю тему. Слова одного з них стали епіграфом до всієї вистави:

"Мамо моя дорога! Я без тебе сумую щодня.

Сумую і ранками, і вечорами.

Без тебе погано, мамо!"

Так вималювався сценарій сьогоднішньої нашої театральної роботи.

 

Вистава розпочалася. Пролог

Усі театральні постановки Драматичної Студії розпочинаються проповіддю та молитвою пароха Церкви Святого Юра Бернарда Панчука.

І лише після цього надається слово світському пароху, як називають Івана Бернадського. Сьогодні він та 12-річний Максим Лабунський виконали дуетом "Заповіт" Шевченка, як пролог до вистави.

 

Дія перша

На сцену один за одним виходять діти, залишені в Україні. В сучасному вбранні, з мобільними телефонами в руках і кожен з них телефонічно говорить зі своїми матерями, які працюють в Америці.

Дівчинка 1-ша (тексти тут і далі дослівні по суті):

"Мамо! Я тебе дуже люблю, але чому я повинна мати телефонну маму? Ти вже 10 років в Америці, а я мрію, мамочко, що коли ти приїдеш, то заспіваєш мені колискову, помиєш мені голову...

Я тебе не засуджую, мамо, я тебе люблю. Приїжджай!"

Дівчинка 2-га:

"Мамо! Ось ми в школі вчимо "Наймичку" Шевченка. Яка це прекрасна, хороша жінка.. Вона народила дитину, підкинула чужим людям і найнялася до них нянькою. Жорстокі були часи. А тепер не жорстокі? При живій мамі я - сирота".

Хлопчик.

Почав з вірша "Мамо моя дорога!"... і закінчив словами:

"Мамо! Ти вишиваєш мені сорочку в Америці. Але щоб ти знала, що я вже більший від тата..."

Дівчинка 3-тя:

"Мамо! Я потрохи починаю тебе забувати, але я тебе дуже люблю"...

І читає вірша:

Мати Божа! Пречиста, єдина!

Ти ростила, леліяла сина.

Як згубився - шукала три дні...

Як матусі діждатись мені?

Дівчинка 4-та:

Головні виконавці вистави ( зліва направо): Христя Місюк - «Утоплена», Максим Лабунський і Іван Бернадський -«Заповіт», Вероніка Канінська- співачка, Людмила Грабовська - «Наймичка» та «Відьма»

"Мамо! Ти казала мені: "Вчи англійську!" "Вчи англійську і я тебе заберу". І коли я говорю про це бабусі, то вона опускає очі. Але як ти мене забереш, коли ти не маєш документів? Може ти мене обманюєш? Коли приходить пошта, я, як ненормальна, біжу до скриньки, чи нема запрошення?! Мамо! Ти ж моя дорога, моя улюблена, моя найдорожча!

Я тебе люблю!"

Я не хочу вже більше дарунків,

Так бракує твоїх поцілунків!

Вже і джинси, і куртка мала.

Як я прагну любові, тепла!

Юнак 24 роки. ( Історія ця справжня. Якось до редакційного пункту газети "Міст" у Нью-Йорку прийшла жінка і, розплакавшись, показали листа сина з України. Просила її ім'я не називати)

"Мамо! Ти 14 років в Америці. Чому ти мене так покарала? Ти думаєш, що ті пачки і долари, які ти висилала, замінили тебе? Невже ти думаєш, що Україна - це чорна діра, якій потрібні лише гроші та їжа? Мамо! Ти засліплена Америкою. І ти вже ніколи не повернешся додому. Я так чекав тебе на своє весілля, а ти мене зрадила, зрадила... (Починає плакати). Мамо! Якби ти зараз і приїхала, в мене все перегоріло, що мені було б...."

(І далі читає з Шевченка):

Не молилася за мене,

Поклони не клала моя мати,

А так собі мене повивала

Співаючи: нехай росте

Та здорове буде.

І виріс, хвалить Бога,

Та не виліз в люди.

Лучше було б не родити,

Або утопити....

І далі дуже щиро, сердечно каже: "Мамо! Я тебе дуже, дуже люблю".

Дівчинка 5-та:

"Мамо! Ти виховуєш мене по-телефону. Ти говориш, як я мушу вдягатися, що я мушу робити це, мушу робити інше. Мамо! Я - доросла! Я виходжу заміж. Ти його не знаєш. Він мене НЕ-ПО-КИ-НЕ. Я хочу тебе запросити за традицією: "Просили вас тато, просили вас мати і я прошу до мене на весілля Благословіть, мамо!"

Починає ридати, а далі каже: "Мамо! Я хочу зробити тобі духовний подарунок". Читає пролог до "Марії" Шевченка:

Всеупованіє моє на тебе,

На тебе, мати, возлагаю....

 

Дія Друга

Професійна співачка Вероніка Канінська виконує "Аве Марію", взиваючи "Матір Божа! Захисти нас". На цьому музичному фоні з'являється Наймичка Шевченка. У цій ролі Людмила Грабовська грає свою міні-моно-виставу за сюжетом поеми: підкидає дитя (не під тин, а під сценічне Сонце), йде найматися до цієї хати, грає і за діда, і за бабу Настю, і за Катерину - свою героїню. Покривши голову чорною старовинною хусткою, доходить до відомих слів: "Марку, подивися ти на мене... Я не Ганна, не наймичка... Я каралась весь вік в чужій хаті.... Прости мене... Синочку! Я є твоя мати..."

...На фоні іншого звучання "Аве Марії" йде "Утоплена" (виконує Христина Місюк). Тут інша драма. З'являється молода дівчина - "утоплена". Колись мати позаздрила доньці, що та молодіє, а вона старіє і втопила її в річці. За сюжетом поеми випливає й утоплена її мати. Донька, глянувши, на неї - таку страшну, посинілу - пожаліла її, оплакуючи з любов'ю. Бо це ж її мати!...

...І знову ще на іншій мелодії "Аве Марії" (кажуть, їх є півсотні різних звучань) після прочитаного Іваном Бернадським прологу до поеми "Відьма" з'являється її героїня (виконує Л. Грабовська). Згідно сюжету: проста дівчина, збезчещена паном, народила близняток. Коли діти підросли, пан забрав їх і віддав кудись у найми. А мати совою літає над байраком і шукає своїх дітей:

"Чи я знайду своїх діток, чи так і загину?"

 

Коментар постановника

Ганна з "Наймички", народивши дитя від коханого чоловіка - не кинула свою дитину. Весь вік каралася, страждала, але була поряд зі сином Марком. Героїня "Відьми" народила збезчещена, але втілилась у сову, щоб відшукати, знайти своїх діток. Утоплена Ганнуся постраждала від матері, але говорить про неї з любов'ю.

Так виник місток між тим часом і сьогоднішнім.

 

Епілог вистави

Як тільки виконавиця героїні "Відьми зайшла за лаштунки, звідтіля випурхнули діти - учасники Першої дії з тими ж телефонами в руках. І кожна дитина по черзі радісно, голосно, на величезному емоційному піднесенні сповістила:

"Моя мама приїхала!!!",

"Моя мама приїхала!!!",

"Моя мама приїхала!!!..."

І на закінчення, повертаючись за лаштунки, кожна з них знову повторила, тихо, без емоцій, як молитву:

"Моя... мама... приїхала..."

"Моя... мама...приїхала..."

"Моя...мама... приїхала..."

Так на світлій ноті під звуки тієї ж "Аве Марії" закінчилася ця вистава-розмова. Розмова з Америкою, тобто залом, де сиділи матері і ридали. Розмова зі сьогоднішньою Україною, можновладці якої вислали матерів у світи. Розмова з Тарасом Шевченком, котрий залишається актуальним на всі часи.

 

Заключне слово сценариста, постановника, актора Івана Бернадського:

"Я вважаю, якщо хоч одна мати, що сиділа в залі, повернеться додому, то це буде велика моя заслуга, як режисера. А ті матері, які затрималися так довго, мали би задуматися над тим, що лишати на так довго своїх дітей не можна. Вже зовсім інші часи пішли. Годинник б'є трошки по-іншому, як п'ять років тому і раніше.

Нікого не засуджую, не ображаю своєю виставою, а навпаки - співчуваю і вірю. Якщо діти і говорили матерям деякі жорстокі речі, то потім - з вирозумінням. Ми розмовляли зі залом з повагою і любов'ю.

Я втілив свій задум поєднання різних часів і цим хотів сказати, що жінка в будь-які часи несла на своїх плечах великий тягар. І хто це розуміє, той може поспівчувати жінці. Навіть якщо жінка купається в розкошах, то це ще не жіноче щастя. Воно в чомусь іншому...

А над назвою "Там матір добрую мою... нехай подумають, куди її запрягли, чи в ярмо, чи на таку вже велику волю..."

А для вашої дискусії "Економічна чи вільна імміграція? однозначну думку висловив своєю виставою. Вона аж ніяк не вільна".

9-11 березня 2008 р.

Фото Любомира Кулинича