Нещодавно Український Католицький Університет приймав у себе відомого філософа Мирослава Поповича. Гостюючи у Львові, пан Мирослав здійснив щонайменше дві основні місії.

Символічно означив початок сертифікатної програми з філософії "Інша Європа: вчитуючись в альтернативи", яку УКУ з 27 лютого цього року ініціює для молодих інтелектуалів: студентів, журналістів, християнських лідерів. А також створив необхідний простір для львівської інтелігенції, яка змогла подискутувати на теми філософії свободи, світоглядного зв'язку Європи й України.

Пане Мирославе, якось ви зауважили, що Львів найбагатший своїм людським ресурсом. Які якості вас найбільше приваблюють у тих львів'янах, які є духовним капіталом міста? Їхній інтелект, світогляд, наукові досягнення чи, може, щось інше?Тоді я думав передусім про конкретних людей, яких знаю і шаную і яких у Львові дуже багато. Водночас, якщо перейти до абстракцій, Львів - це зразок інтелектуального й морального середовища. Ми чудово розуміємо, що наша українська історія складалася в такий спосіб, що різні регіони України мали єдину ціль, проте виражалася вона у різних комбінаціях.

Трьома найпринциповішими речами для українців завжди були національна незалежність, демократичний устрій і соціальний добробут. Проте в боротьбі за cуто економічні реформи лідерами ставали південні й східні регіони, для яких проблеми свободи та демократії не були надто актуальними, а ще менш важливими для них були проблеми української незалежності, такі важливі для заходу України. У цьому аспекті Галичина й сьогодні є центром національного руху, чітко орієнтованим на демократію. Головне, як на мене, що ця ідея в Галичині не ксенофобська. Це те, що дуже втішає мене в галицькій інтелігенції. Львів може навчити інших здатності відчувати власну відповідальність за долю України.

Чи не стане євроінтеграція загрозою для тих об'єднавчих процесів, через які найближчим часом повинна пройти Україна?

У моєму житті трапився такий випадок. Коли подорожував Швейцарією, приїхав у місто і мусив зателефонувати. Це було в суботу, і працівник готелю скерував мене до пошти. Але оскільки він вказав мені неправильний шлях, я замість пошти потрапив у швейцарське село. Найцікавіше: я зрозумів це лише в той момент, коли до мене почали вітатися незнайомі люди, точнісінько так, як це роблять у наших українських селах. І тоді я подумав: а чим, власне, кардинально відрізняється Україна від Європи? Зрозуміло, що таким "відривом" є наше злиденне існування. Адже Європа живе завдяки своєму внутрішньому ринку, велику частину того, що виробляє, вона сама й споживає. Якщо ми не піднімемо свій внутрішній ринок, то станемо постколоніальною країною, і тоді нічим не відрізнятимемося від азіатів. Тому передусім нам потрібно подолати вузькість ринку, і це стосується насамперед села. Але вже зараз виграємо не менш важливими речами: своїми духовними й інтелектуальними можливостями, наукомістким виробництвом, серйозністю наукових центрів. Проте й це ми можемо з часом втратити, а коли це трапиться, то Європою нам уже ніколи не стати. Адже село нині має великі проблеми не тільки в економічних площинах, а й духовних, до прикладу - відсутність бібліотек. Тому сьогодні село вже не народжує нових Стусів.

У діалозі з Європою ми апелюємо такими категоріями, як свобода й гідність, право й повага, натомість в Росії та Білорусі влада обіцяє населенню стабільні зарплати й дешеве масло. Якби проєвропейські та євразійські сили одночасно почали активну боротьбу за прихильність українців, яка була б значно цілеспрямованіше й гостріше, ніж це відбувається зараз, хто б переміг? Чи наша інтелігенція, для якої поняття свободи є одним із найпринциповіших, настільки сильна, щоб повести за собою більшість?

Знаєте, такі речі дуже чітко дослідили американські соціологи в спільних проектах із фахівцями Київського міжнародного інституту соціології. Ставлення українців до категорій свободи й гідності виміряли статистично. Виявилося, що найменше реагують на цінність свободи старші та неосвічені категорії населення, їм це просто байдуже. Хоч сумніватися, звісно, в тому, що свобода - то саме інтелігентська цінність, ніколи не доводилося. Але якщо не згадувати інтелігентів, то насправді втрата свободи для звичайної людини - на другому місці після втрати життя, ми це бачимо в патологічно загострених ситуаціях, коли люди у в'язницях здатні пережити що завгодно, але тільки не неволю.

Мусимо пам'ятати і про те, що свобода часто передбачає відчуження. Соціологи зазначають, що зараз багато людей перебувають у стані великої байдужості й розчарування, а рівень аномії серед українців досить високий. Це найбільша небезпека - байдужість, яка є наслідком відчуження свободи. Ми змогли показати на Майдані, що існує межа, за яку люди не відступлять. Проте, чи вистачить і надалі в людей мужності й любові до свободи? Я сподіваюся, так...

Пане Мирославе, чому українці перестали сьогодні довіряти ЗМІ? Адже якісна преса в Європі має великий вплив на суспільство...

Одна з причин цього - економічний фактор. Люди просто втратили можливість читати і купувати те, що їм цікаво. Адже колись "Сільські вісті" читали в кожному селі. А в радянські часи черги за газетами були довжелезні, хоча там не було жодної інформації, крім спорту. У час розпаду СРСР, коли комуністичну пресу просто не сприймали, треба було завойовувати ринок, і творити нову журналістику. Тільки тепер виросло те покоління, яке може формувати новий рівень і нові мас-медіа. Думаю, що сьогодні ситуація не критична, працюють цікаві журналісти, але не називатиму їх.

Чи здатен текст - а саме публіцистичний - принципово змінити світоглядні, ментальні, психологічні установки нації?

Ніщо крім публіцистики на це не здатне. Хороше кіно, повчальний роман, серйозна книжка, які піднімають інтелектуальний рівень, - це традиція просвітництва, але частково це вже пройдений етап. Проте зв'язати у слові глибоку ідею й повсякдення може лише публіцистичний текст. Мені передусім цікава та преса, яка здатна піднятися над буднями. Нині, до прикладу, Європа дуже заклопотана подіям у Кенії - найблагополучнішій країні Африки, яка раптово потрапила у прірву жорстокості й криміналу. Де ви про це у нас прочитаєте? Кенія цікавить Європу не тому, що має до неї певні нафтові інтереси, а через яскраву антигуманну ситуацію. Ми повинні мати таку публіцистику, яка висвітлює світовий біль, яка може бачити на кілька тисяч кілометрів далі, ніж відбувається під носом у людини. На таку публіцистику в нас я дуже чекаю.

Однією з найгостріших суспільних тем сьогодні є ситуація зі вступом до НАТО. Чи не стануть наші настрої засторогою для ЄС?

Безсумнівно, окремі політичні сили грають саме на пам'яті й підсвідомості українців, які травмовані перебуванням у складі СРСР, а тому можуть боятися будь-якого членства, в тому числі й у НАТО. Вигідно це тим силам, які хотіли б окремо від Заходу мати свій світовий центр, що протистояв би йому власними цінностями, про що нещодавно сказав В. Путін. Але головну проблему сформульовано так: чи ми погодимося бути в орбіті євразійського центру, чи будемо орієнтовані на Захід? Усе інше - дрібниці. Нині Росія ставиться до України так, як СРСР - до Чехословаччини 1968 року. Наш антагонізм не культурний, не економічний, бо про газ можна домовитися, але не можна домовитися стосовно демократичних цінностей. Очевидно, що рано чи пізно Україна розвернеться у напрямку Європи. Назад дороги немає, а тому всі ці надувні кульки, на яких написано "Нато - ні!", скоро гучно луснуть.

Пане Мирославе, ви не є прихильником люстрації і вважаєте, що ідеологію можна засуджувати лише ідеологічно. І все ж, можливо, люстрація в певних формах стає доцільною?

Маємо сьогодні приклад із Польщею - як не треба проводити люстрацію. Я не підтримую цього, бо люстрація - це анкетний спосіб виявлення ворогів народу. Треба притягати до відповідальності лише людину, а не колектив. Адже за іншою логікою завтра ми судитимемо нації. Важливо, щоб була саме індивідуальна відповідальність, а не колективна. Натомість є символічні речі: коли прем'єр-міністр Австралії попросив пробачення в аборигенів за шкоду, яку заподіяла влада. Або вибачення польського й українського президентів щодо подій на Волині 1943 року. Але це зовсім інша площина. Нюрнберзький процес, який згадують, був процесом особистої відповідальності конкретних людей. Нагадаю також: коли Вацлав Гавел підписував закон про люстрацію, то зізнався, що зробив це під тиском і насправді є противником люстраційних методів. У нас було 4 млн. комуністів і 40 дисидентів. То що - сорок дисидентів судитимуть 4 млн. представників комуністичного режиму? Я не вважаю, що на комуністичну діяльність треба заплющити очі, проте кожен має відповісти за самого себе.