Розмова з Фуатом Мансуровим, російським диригентом

Фуат Мансуров - одна з легенд сучасної диригентури. Понад сорок років він очолює оркестр Великого театру в Москві, а також низку провідних оркестрів Росії, у тому числі й Державний симфонічний оркестр, як педагог виховав декілька поколінь музикантів, виступав на всіх континентах, спілкувався з видатними постатями історії музики ХХ століття. Окрім того, свого часу здобув фізико-математичну освіту, навчався в художньому училищі вільно володіє десятьма мовами, має перший розряд із шахів, є майстром спорту з бігу на ковзанах і з альпінізму.

Фуат Мансуров - одна з легенд сучасної диригентури. Понад сорок років він очолює оркестр Великого театру в Москві, а також низку провідних оркестрів Росії, у тому числі й Державний симфонічний оркестр, як педагог виховав декілька поколінь музикантів, виступав на всіх континентах, спілкувався з видатними постатями історії музики ХХ століття. Окрім того, свого часу здобув фізико-математичну освіту, навчався в художньому училищі вільно володіє десятьма мовами, має перший розряд із шахів, є майстром спорту з бігу на ковзанах і з альпінізму.

До Львова Фуат Мансуров приїжджає не вперше. Цим разом диригент виступатиме разом з Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії на Міжнародному фестивалі диригентського мистецтва пам'яті Миколи Колесси. Виявилося, тут музикант зупинявся ще 1955 року, причому також у номері на четвертому поверсі. Тільки замки були іншими - замикалися самі, залишаючи мешканців у коридорі й без ключа. Тоді, як пригадує пан Мансуров, він із вікна чоловічого туалету пройшов десять метрів по карнизу будівлі (адже професійно займався альпінізмом) і таки потрапив до свого номера через вікно. Правда, каже, було кілька неприємних моментів.

Отож наша розмова розпочалася зі спогадів про патріарха західноукраїнської диригентської школи:

- Пригадую, мені пощастило зустрітися з Миколою Філаретовичем під час мого попереднього виступу у Львові, 1993 року. Я знав, що це патріарх усіх диригентів України, й тому був зворушений, коли після концерту він прийшов в артистичну, щоб привітати мене. Обійняв і сказав такою гарною українською: "Дуже талановитий диригент! Приїжджайте до нас частіше". А я йому відповів: "Миколо Філаретовичу, я буваю у Львові в середньому раз на 25 років, тож чекатиму Вас на своєму концерті 2018-го". - "Я неодмінно прийду", - відповів цей унікальний чоловік. Тоді йому було вже дев'яносто, він вразив мене своєю енергією, жвавістю в очах, гостротою розуму.

До речі, диригенти є довгожителями - це своєрідний феномен історії музики, який кожен пояснює по-різному. У чому він полягає - на вашу думку (в січні Фуат Мансуров відзначатиме вісімдесятиліття)?

Справді, історія знає чимало диригентів, які провели довге й насичене творче життя. Хоча, гадаю, дякувати за це мали би не професії, а передовсім татові з мамою.

Я особисто все життя займався ще й спортом. Але не тими його видами, що вимагають від людини понаднормових навантажень - адже серце розраховане лише на певну кількість крові, яку може перекачати. Мене цікавлять ті види спорту, які вимагають зусиль, але в межах людських можливостей, і які водночас є гарними й приносять задоволення. Тому зацікавився альпінізмом та ковзанярським спортом. Звісно ж, і там є перенавантаження - спорту без перенавантажень не буває. Однак і наша диригентська професія їх вимагає. Зрештою, як казав видатний диригент Борис Хайкін, диригентові гріх нарікати на надмір служби. Гірше, коли її мало.

Для диригента найстрашніше - незатребуваність. Мені, звісно, гріх нарікати на брак запрошень. Хоча, як каже мій іспанський імпресаріо, часто доводиться make bonbons from the shit - керувати не першорядними колективами. Проте це також питання професіоналізму. Моя кваліфікація дозволяє мені й посередніх музикантів підняти до рівня високопрофесійних.

Як оцінюєте рівень Львівського симфонічного оркестру?

Оркестр має великі перспективи. Й найголовніше: у ньому ще не вбита любов до музики, як у багатьох столичних реномованих колективах. Гадаю, за місяць-два роботи можна було би досягти найвищого рівня. Бо вже за чотири години першої репетиції він виріс на голову! Відбувалося диво на очах. Та найбільшою винагородою для мене було запитання одного з оркестрантів після чотиригодинної виснажливої репетиції: "А що, сьогодні вже не гратимемо?" Отже, самим музикантам робота сподобалася. Просили ще "помучити" їх. Сподіваюся, львівський концерт покаже відповідний результат. Хоча твори гратимемо аж ніяк не легкі. Четверта симфонія Чайковського вимагає неабияких зусиль. Сюїта Арама Хачатуряна з музики до п'єси Лопе де Вега "Валенсійська вдова" - маловідомий, віртуозний твір, яскрава, іскрометна, винахідлива музика. З її автором мав нагоду познайомитись у 1970-х роках (з 1973-го по 1979 рік я вів цикл телепередач-антологію радянської симфонії).

Звучатиме також "Українська сюїта" Миколи Колесси - твір, безперечно, новий для вас, однак добре знайомий львівській публіці. Можливо, саме цей факт дозволить вам розкрити чимало нового у відомому загалу творі?

Так, я зараз багато сиджу над партитурою, слухаю власний запис із першої репетиції, думаю, що можна зробити з цим твором. Сучасний "темп" сприйняття трішки інший, гадаю, можна скоротити - без шкоди для цієї цікавої композиції.

Ви не лише симфонічний диригент, а й оперний. Як оцінюєте тренди сучасних оперних постановок?

Я консерватор. Але дуже хороший консерватор. Знання традиції ще не означає повтору, вторинності. Традиція - це збереження тієї культурної планки, якої зуміло сягнути людство. У сучасних постановках, на жаль, дуже часто відсутній талант і переважає ремесло. І це найстрашніше.

Ну як можна назвати талановитим нещодавнє прочитання опери "Кармен" московською "Гелікон-опера" з купою металобрухту в циганському танці? Чи трактування "Євґєнія Онєґіна", коли Ґрьоміна вивозять на сцену в інвалідному візку? Не можна так буквально трактувати слова Тетяни "Мой муж в сраженьях изувечен"... Йому, до речі, лише сорок шість років. Так-так, а ви не знали? В одному з перших видань клавіру опери вказано вік усіх героїв. Тетяні - вісімнадцять років, Ользі - дев'ятнадцять (вона, виявляється, старша!), Лєнскому - двадцять, Онєґіну - двадцять три, "старенькій" Ларіній - тридцять сім, а Власівні - п'ятдесят два. А коли Євґєній повертається через три роки, йому, відповідно, двадцять шість - і він переживає найбільшу трагедію свого життя.

До речі, надзвичайно цікавою є реальна історія прототипів "Євґєнія Онєґіна". Її описали чомусь в журналі "Наука и религия" за 1981 рік, де я свого часу з великим зацікавленням її перечитав. Чоловік Тетяни, князь, був послідовником князя Єрмолова, тож його відправили на заслання в Сибір на 25 років. І Тетяна вирушила за чоловіком у заслання й відбула там 25 років. У подружжя було два сини, яких вони залишили під опіку брата князя, і коли повернулися, вже не застали живими - обидва померли від невідомої інфекційної хвороби.

Від дитинства Тетяа була дуже вразливою. У 13 років, побачивши якось, як у церкві відспівують її однолітка, вона вирішила, що це несправедливо, і, щоб хоч якось у своїй свідомості подолати цю несправедливість, прийшла додому й приклала обидві долоні до розпеченого самовара. А потім замовила собі в місцевого коваля важкі мідні колодки, носила їх у взутті. У 15 років й справді закохалася в такого собі пана Ронсбрука, втекла з ним - звісно ж, утікачів спіймали... Такою була історія кохання Тетяни Ларіної.

Повертаюся до вашої консервативності. Ви полюбляєте у своїх інтерв'ю цитувати Володимира Ілліча Леніні - "Керувати - значить контролювати"...

Так! Я дотримуюся цього кредо!

Де закінчується авторитет і починається тиранія диригента?

Будь-яка спонука ґрунтується на страху. А людина, скута страхом, не може сповна розкрити свої здібності.

Є такий відомий колаж - двадцять найкращих диригентів ХХ століття. І там з одного боку - Бруно Вальтер, людина надзвичайно доброї душі, а з іншого - Отто Клемперер. Сам Клемперер говорить: Бруно Вальтер - романтик, а я - деспот. Історія показала, до чого це призвело.

Але ж і Тосканіні ввійшов до історії, а він, як відомо, слів у спілкуванні з оркестрантами не вибирав?

Ні, не вибирав. Що більше, концертмейстерові вибив диригентською паличкою око й потім до кінця життя сплачував йому компенсацію. А віолончелістові якось дав по голові важким кишеньковим годинником. Про слова, якими спілкувався з музикантами, промовчу. Але, на мою думку, тиранія, яка користується не зброєю насильства, а зброєю інтелекту, - значно сильніша. Тому намагаюся поєднувати різні риси.

Я - диригент, який володіє ще й іншими музичними спеціальностями - грою на дев'яти музичних інструментах. За першою освітою - віолончеліст. Отже я максимально озброєний, кожне моє зауваження не лише ставить перед музикантом якесь завдання, а й пропонує його вирішення. І це сприяє налагодженню особливого контакту між диригентом та оркестром. Мені здається, що з львівським оркестром ми розлучаємося великими друзями.

Ніколи не підвищую голосу, проте моє зауваження може зранити більше, ніж грубе слово. Я не сварюся - я гніваюсь. Відчуваєте різницю?

Вас називають усеросійським "державним тренером" оркестрів...

Так, адже я брав участь у створенні кількох молодіжних оркестрів і 21 рік був професором Московської консерваторії. Через мої руки пройшли сотні музикантів. Не здивувався, коли в Тель-Авіві зустрів в оркестрі 13 моїх колишніх студентів. Днями у Львові відвідав концерт, де також виступала моя колишня студентка - львів'янка, а нині громадянка США Наталія Хома. Свого часу один із колишніх студентів сказав: мабуть, серед нас немає жодного, хто б від вас не плакав. Та завдяки вашій школі ми працюємо в найкращих оркестрах світу. В Аргентині й у США, в Австралії й у Європі, і звісно ж, у більшості міст Росії - усюди мої студенти помітно відрізняються від інших виконавців. У музиці, як у футболі, - все залежить від тренера.

А ще вас називають "російським Караяном"...

Колись ми з оркестром Московської консерваторії з легкістю виграли конкурс Караяна. Сам легендарний диригент був у залі на репетиції й вигукував Wunderbar! Unglaublich! (Чудово! Неймовірно!) А концертмейстером у тому оркестрі, до речі, був Юрій Башмет.

Караянівські риси вам притаманні?

Диригентський фах потребує дуже багато рис. Диригент повинен передовсім чути, а головне - бачити. Переді мною зазвичай немає партитури на пульті, але коли дивлюся музикантові в очі, та ще й чую, що він грає, - я озброєний максимально. Диригент, який погано чує, не може контролювати. А отже, керувати, за Леніним.

Здається, ви п'ятнадцятилітнім віолончелістом грали під батутою Сергія Прокоф'єва?..

Так, я брав участь у записі музики до першої серії фільму "Іван Грозний". Музику написав Сергій Прокоф'єв, він і диригував записом. Оскільки оркестр кіностудії був настільки малочисельним, що перед Прокоф'євим було би просто соромно, то зібрали майже всіх, хто знав, у якій руці тримати смичок. Так і я потрапив на один з останніх пультів. Тож якщо вас у стрічці "Іван Грозний" вражатиме незлагоджене звучання струнних у першій серії, то знайте, що до цього причетний Мансуров (сміється).

Ви відомі ще й як талановитий публіцист...

Так, я завжди писав багато статей. Пригадую, якось колега зі студентської лави, знаний російський диригент Євген Свєтланов, відреагував на мою статтю: "Стаття Мансурова - найкраще, що про мене написано". І повірте, я не лизав його зад, не розсипався компліментами. Просто писав "по суті", як професіонал, зумів оцінити той результат, якого досягнув диригент Свєтланов. До речі, ми навчалися на одному курсі - Свєтланов, я, знаменитий болгарський співак Ніколай Гяуров. А Мстислав Ростроповіч був на курс старший.

Ваша творча біографія рясніє керівними посадами в оркестрах, а також педагогічними здобутками. Де ви сьогодні?

Основне місце роботи - Великий театр, а також симфонічний оркестр у Казані. Ще я - "майже головний" диригент Саратовського оркестру і викладаю в Казанській консерваторії. Маю чотирьох аспірантів, хоч навчатися прагне значно більше.

Чого очікуєте від львівської публіки та чого побажаєте їй?

За кордоном публіку не потрібно запрошувати на концерти. У Німеччині, наприклад, захоплення класичною музикою - традиція, частина національного менталітету. А тут доведеться ще дуже довго виробляти таку традицію. Тому намагаюся кожен концерт проводити, як свято. Так і у Львові - якщо буде публіка, буде свято. А отже, і перспектива на майбутнє.