"На межі XIX-XX ст. у мистецтві всіх країн Європи з великою інтенсивністю поширився новий оригінальний художній напрям. Він отримав різні назви: "ар нуво", "юґендстиль", "ліберті-стиль", "модерн", "сецесіон". Саме під впливом останнього, прийнятого в Австро-Угорщині терміну (в перекладі з німецької - "відокремлення"), на західних землях України в науковій літературі й широкому вжитку цей стиль традиційно називали "сецесія". У новому розумінні сецесія - не тільки орнаментально-декоративний стиль, це глобальний художній рух із визначеною ідейною програмою, який на зламі століть охопив майже всі види творчості, створив своєрідну інтегральну культуру", - пише Юрій Бірюльов у монографії "Мистецтво сецесії" (2005).
Сьогодні мова піде про видатного українського скульптора епохи fin-de-siеcle Юліяна Марковського.
Він народився 1846 р. у Львові, був онуком скульптора Йогана Шимзера - одного з фундаторів львівської скульптурної школи. У 17-річному віці брав участь у польському повстанні на підросійській Україні. Повернувшись додому, виступав на сцені мандрівного театру. Однак Артур Ґроттґер, якого пізнав завдяки приятельці своїх дитячих забав Ванді Моне, переконав його спробувати сили на поприщі скульптури - зрештою, давнього родинного ремесла предків Юліяна Марковського. У 1867-1870 рр. навчався у скульптора Париса Філліппі й у Відні, куди поїхав завдяки фінансовій підтримці графа Володимира Дідушицького.
У той час львівські скульптори мали обмежене поле діяльності. У Львові ще не будували ні пам'ятників, ані споруд із розкішним декором, замовлення зазвичай обмежувалися надгробками. Повернувшись додому, Юліян Марковський відкрив різьбярську фірму біля Личаківського цвинтаря. Заробітки, однак, були незначні. Перший успіх прийшов 1876 року, коли Ю. Марковський переміг у конкурсі на пам'ятник класикові польської літератури Северинові Ґощинському й отримав 3 тисячі гульденів гонорару (зауважимо, заробітки львівських скульпторів не були високими; Юліян Марковський якось навів дані про 120 скульпторів, із яких лише 20 мали стабільний дохід).
Поступово розбудова Львова зумовила зростання попиту й на талант Ю. Марковського. Львівська міська рада замовила йому пам'ятник Теофілові Вісьньовському та Йосифові Капусцінському на Страдецькій горі, Янові Кілінському в Стрийському парку, Бартошеві Ґловацькому на Личаківській рогатці (ці пам'ятники стоять досі), постамент для пам'ятника Янові III Собєському (перенесли до Ґданська), статую "Фортуна вінчає працю" у фойє Галицької каси ощадності (тепер - Музей етнографії на проспекті Свободи), фігуру театральної музи Полігімнії для міського театру (тепер - драматичний театр ім. М. Заньковецької; до речі, відтворює образ доньки Ю. Марковського Софії, дружини офіцера угорських гонведів Арпада Ріманоци). Скульптор також виконував замовлення, які надходили з інших галицьких міст, а також Чернівців.
Усе ж найкращими роботами Ю. Марковського були надгробні пам'ятники. Прикметно, що Марковський водночас є автором першого нарису про скульптуру Личаківського цвинтаря (1890). На Личакові Станіслав Славомир Ніцєя нарахував 60 робіт майстра, з них 30 мають фігуральний характер. Здебільшого це реалістичні жіночі постаті сентиментально-романтичного настрою, зі старанно відтвореними шатами й зачісками; найбільш імпресивні образи Ю. Марковського - крилаті янголи.
Зауважимо також толерантне ставлення майстра до українського національного руху. У селі Шельпаки Ю. Марковський встановив гарний пам'ятник на могилі видатного українського політика Степана Качали (1888) й узяв участь у конкурсі на пам'ятник Володимирові Барвінському у Львові (конкурс виграв краківський скульптор Станіслав Левандовський). В останній період життя його "правою рукою" був виходець із багатодітної української селянської сім'ї з Любачівщини Григорій Кузневич, якого Ю. Марковський вивчив на доброго майстра (до речі, автор фігуральної групи львівського головного вокзалу).
Елегантні сецесійні роботи Ю. Марковського справляли на сучасників неабияке враження. Особливим предметом захоплення львів'ян є надгробок у вигляді сплячої дівчини на могилі Людвіка й Катерини Марковських (неподалік пам'ятника І. Франкові). Захоплення було настільки велике, що за невідомих обставин іще перед Першою світовою війною викрали янгола болю, який стояв біля узголів'я пам'ятника. А радянські екскурсоводи навіть розповідали легенду, нібито вночі кам'яна дівчина плаче...
Спадщина Юліяна Марковського справляла враження й на комуністичну верхівку Львова. Наймонументальнішою з усіх його робіт є пірамідальний пам'ятник на могилі привезеного з Флоренції до Львова героя оборони Варшави 1831 р. генерала Юліяна Ордона, подвиг якого Адам Міцкевич оспівав у поемі "Редут". На площі перед цим монументом радянська влада вирішила влаштувати пантеон львівського комуністичного істеблішменту. На її протилежному краю посередині спершу поховали Ярослава Галана, невдовзі - Семена Стефаника. Їх оточують могили комуністів, генералів і письменників.
Найвидатніший львівський сецесійний скульптор помер 13 січня 1903 р. унаслідок запалення легенів, на яке захворів під час різьблення пам'ятника Б. Ґловацькому у своїй холодній робітні. Працю над цим монументом завершив Григорій Кузневич.
лист до редактора
версія для друку
