31 грудня 2007 року виповнилося 130 ро-ків з дня народження літератора, мистецтвознавця, етнографа, історика, режисера, музиканта-бандуриста, громадського і культурного діяча Гната Хоткевича.

Хоча в радянські часи ім'я Хоткевича не було заборонене, але й не було надто відоме. Знання про цього мистця зводилися до мінімуму, а деякі факти були небажаними для розголосу. Всі знали про його діяльність на Гуцульщині, дещо про харківський період, але майже не згадували про Хоткевича 20-30-х років ХХ століття і про його етнографічну та історичну діяльність. Навіть зараз деякі сторінки життя і діяльності цього подвижника української нації ще невідомі. Насправді ім'я Гната Хоткевича варто поставити в один ряд з такими постатями як Михайло Старицький, Леся Українка, Марко Кропивницький, Христина Алчевська та інші.

Добре ім'я Гната Хоткевича було реабілітоване лише в 1960-х роках. Тоді й вперше вшанували його пам'ять, видавши двотомник вибраних творів. І тільки в 1990 році побачила світ його історична проза. Справжнього дослідження творчості Гната Хоткевича так і не було. Залишилася невиданою його тритомна "Історія України". Найбільше - восьмитонне зібрання творів Гната Хоткевича вийшло друком у видавництві "Рух" у 1928-1932 роках. Саме це видання пізніше фігурувало як найбільший аргумент у звинуваченні Хоткевича в "українському націоналізмі". Про його шестирічне перебування на Гуцульщині у своїх дослідженнях торкаються Петро Арсенич, В. Россельс, К. Балабуха і П. Черемський. У Львівському державному історичному архіві збереглися рукописи, музичні роботи, літературознавчі статті, спогади Гната Хоткевича, але вони більше стосуються гуцульського періоду життя. У Харкові про велику роботу Хоткевича знають дуже мало.

Народився Гнат Мартинович Хоткевич 31 грудня 1877 року в Харкові - культурному центрі Слобожанщини. У 1901 р. закінчив інженерне училище, здобувши професію інженера-залізничника. Проте юнака більше вабили література та культурно-громадська робота. Навчаючись в училищі, хлопець цікавиться історією свого краю, збирає фольклор, вчиться гри на бандурі та скрипці, захоплюється українською літературою. Пізніше в харківському технологічному інституті по-справжньому почав вивчати світову літературу. У духовний світ юнака увійшли Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Вільям Шекспір, Віктор Гюго. Розкрилися імена письменників-земляків: Григорія Квітки-Основ'яненка, Христини Алчевської, Петра Гулака-Артемовського.

У львівському журналі "Зоря" друкує перше оповідання "Грузинка", а через два роки під псевдонімом Гнат Галайда видає книжку "Добром усе переможеш". Перші оповідання молодого літератора традиційні за формою, але актуальні за змістом. Це, наприклад, оповідання "Сердешна опіка", в якому розповідає про єврейського хлопчика, якого не зарахували до вищого навчального закладу. Згодом письменник модернізує свою прозу. В 1902 р. видає збірку "Поезія у прозі". Тут в центрі стоїть людина, почасти розгублена перед неозорими просторами Всесвіту та незбагненністю своєї душі. Пізніше Гнат Хоткевич почав писати історичну прозу.

Харківський робітничий театр. Зліва направо: стоїть (друга у білій свитці) письменниця Христина Алчевська; четвертий (у смушевій шапці) Гнат Хоткевич; поруч його перша дружина Катерина; восьмий (у білій шапці) співак Іван Алчевський

Студентів-одногрупників дивувала неймовірна працездатність їхнього товариша. Адже вчився добре, при цьому міг годинами грати на бандурі в імпровізованих концертах разом з обшарпаними лірниками, яких на той час було багато в Харкові. Така активна діяльність не залишилася поза увагою охранки. Одного дня Хоткевича викликали до поліції і зачитали рішення, згідно з яким його вислали з Харкова без права повернення на два роки і позбавили права вступати у вищі навчальні заклади. Це була перша "зустріч" з поліцією, але не остання. Врятувало його керівництво інституту, яке вважало, що позбувається кваліфікованого і талановитого інженера. Поліція дозволила повернутися на навчання, яке він успішно закінчив. Допоміг йому також український композитор Микола Лисенко. Він узяв "неблагонадійного" студента до себе в хор, де й почав Гнат Хоткевич свій шлях бандуриста-професіонала.

У 1899 р. він збирає з усієї України кобзарів та лірників, організовує їхній виступ на ХІІ археологічному з'їзді у Харкові. Після закінчення технікуму працював у технічному відділі служби тяги Харківсько-Миколаївської залізниці. У вільний час займався улюбленими справами.

Незважаючи на опір місцевої влади, Гнат Хоткевич не припиняє освітньої діяльності: в Харківському товаристві грамотності засновує українську видавничу комісію, створює перший робітничий театр при Харківській залізниці. Артисти грали ролі українською мовою, яка тоді була заборонена, але в нього вийшло. Усі артисти театру були письменні, тому Гнат Хоткевич увів курси письменства і довів їх до розуміння багатьох національних проблем. Фольклорно-театральна трупа студентів механічного відділу ставила твори Тараса Шевченка та Івана Карпенка-Карого. Саме в цьому студентському гуртку дискутували ті, про яких пізніше скаже поліція: "Вони підривають самодержавство".

Значною подією в житті Гната Хоткевича стало відкриття пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві. Сюди, 30 серпня 1903 року, з'їхався цвіт української культури. Тут Гнат Хоткевич спілкувався з Михайлом Старицьким, Оленою Пчілкою, Володимиром Самійленком, Лесею Українкою. Вже пізніше він знайомиться з Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Володимиром Гнатюком, які лишили помітний слід у його творчості.

У французькому місті Греноблі проживає 80-річна дочка Гната Хоткевича - Галина Хоткевич, яка потрапила туди в 1944 році, коли разом з матір'ю Платонідою Володимирівною втікала від навали радянських військ. Втікаючи на Захід, вони розгубилися і Галина Гнатівна опинилася у Франції. Зі своїх дитячих спогадів про батька згадує такий епізод: "Змалку я пам'ятаю батькову гру на бандурі. Він грав спеціально для мене танок "Дрібушечки", а мені належало витанцьовувати...". З ностальгією згадує пані Галина батькові прогулянки: "Місце, де знаходиться наш родинний будинок, з чотирьох сторін оточений лісом. І в батька була звичка піти в одну сторону і вже не повертатися тією ж самою дорогою". Галина Гнатівна добре пам'ятає всі ті місця: добре знає, де була калюжа з п'явками, де живуть жаби тощо.

Гнат Хоткевич любив або сам читати, або дочка Галина чи молодший брат читали йому літературу. Брат, до речі, відбув 14 років совєтських таборів. Потім його випустили, але він все одно зник і десь загинув.

 

Що привело Гната Хоткевича з далекої Харківщини на Гуцульщину?

- Не так привело як зобов'язало, - згадує дочка Галина. Сталося це в 1905 році, коли була перша невдала революція. Революція, зазвичай, починається зі страйків. Гнат Хоткевич не належав до жодної партії, але колеги обрали його головою Центрального комітету залізничників Харківського вузла, а потім - головою страйкового комітету. Йому випало їхати до Москви для встановлення тісних контактів з революційними силами країни. А коли почалася завірюха, загули кулемети, царська преса розголосила фальшиві чутки, що Гнат Хоткевич завідує якоюсь кулеметною станцією. Хоча було відомо і навіть занесено в документи, що Гнат Мартинович у цей час перебував у Москві. Тут він потрапив у самий вир повстання. Його бачили на барикадах зі зброєю в руках.

Донька Гната Хоткевича - Галина

Таку активність посланця з України помітила царська охранка. Відчувши неминучість арешту, Хоткевич терміново виїхав в Україну. Коли повернувся до Харкова, страйки вже були придушені, а Хоткевич був занесений до "чорних списків". Робітники-залізничники, які знали про небезпеку, провели його потайними стежками до поїзда і він опинився у Львові. З бандурою.

Пізніше приїхала його дружина Платоніда з двома дітьми. У товарняку перевезли до Львова весь архів Гната Хоткевича. Добрі люди зберегли його до цього часу. У Львові Хоткевич був як емігрант, але на чужині не усамітнився, а навпаки поринув у працю на культурній ниві. Знайшов багато однодумців і прихильників. Інженером бути не міг, але ставив концерти. З часом познайомився з інтелігенцією Львова. Потім Володимир Гнатюк порекомендував Хоткевичу поїхати на мальовничу Гуцульщину, в село Криво рівню, на Станіславщину (тепер Верховинського району Івано-Франківської області), де можна було на той час спокійно працювати. Потім всі шість років Хоткевич з вдячністю згадував свого товариша. Криворівня в той час була невеличким центром інтелігенції, куди часто приїжджали корифеї тодішнього часу: Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та інші.

Опинившись на Гуцульщині, Хоткевич так захопився цим краєм, що й забув про свої попередні естетичні принципи і написав повість "Камінна душа" місцевим діалектом. Побачивши Карпати, Гнат Хоткевич вже не міг уявити собі нічого кращого. Його дивувало все: і розкішна природа, і гуцули зі своїми звичаями, обрядами та віруваннями. Тоді в нього народилася така крилата фраза: "Я як роззявив рота від здивування, то так і з роззявленим ротом ходив усі ті шість років". Відтоді письменник став великим співцем цього краю та його людей. Написав п'єсу про Довбуша і великий роман про нього, етюди "Гірські акварелі", що належать до перлин світової мініатюри "Гуцульські образки".

- Якось Хоткевич сидів у сільській корчмі, - розповідає дочка Галина, - і побачив як горяни-гуцули зійшли додолу і почали між собою розмову: "Як днювали? Як ваша маржинка?" Спочатку запитували як маржинка, а вже потім як жінка, діти і т. д. Вони такі веселі, все обговорили, а потім їхні обличчя посерйознішали, вони схопили свої бартки, вийшли на подвір'я і давай битися. Побилися, а потім знову зайшли в корчму і продовжили гостину. А Хоткевич тоді запитується: "А чому то ви так билися?" А вони у відповідь: "Бо наші старені сі били і ми сі мусимо бити". І тоді Хоткевич зауважив, які вони артисти, як вони все це театрально роблять і виникла ідея створити театр. З цього моменту почалася історія першого гуцульського театру.

Гнат Хоткевич запримітив, що гуцули самим Богом обдаровані природнім артистизмом. Тому вирішив з числа мешканців села Красноїля створити селянський театр. П'єси для театру писав, черпаючи матеріал з народних джерел гуцульського краю.

Актори театру грали правдиво, щиро, незалежно чи була це головна роль, чи епізодична. Аматори Гуцульського театру - це переважно селяни, частина яких була неписьменна, а ролі вивчали зі слуху і вміли своєю грою хвилювати глядача. Вони гастролювали по Галичині і Буковині, пробуджували у людей надію на краще майбутнє свого народу.

Важливо є те, що цей театр був створений на Гуцульщині - далекому від "цивілізації" краю. Але ця віддаль була затишною і самобутньою. Занедбані, неписьменні і забиті нуждою горяни продемонстрували світові високу духовну культуру. Вони виступали у своїй барвистій одежі, розповідали своєю місцевою говіркою про своє життя і свій побут, про історичну боротьбу. Танцювали свої запальні танці під супровід оригінальної музики, співали свої самобутні і милозвучні пісні.

Після вистави були такі випадки, коли публіка довший час не виходила зі зали, бо хотіла поспілкуватися з артистами, кожному було цікаво, чи це живі гуцули. А самого Хоткевича постійно запрошували на вечірки, де виступали з промовами і подяками. Театром захоплювалася уся українська інтелігенція і навіть поляки. Їм не вірилося, що малописьменні гуцули можуть мати такі пречудові акторські здібності. Гастролі мали неабияке значення для самих акторів, адже вони були ізольовані від світу, а поїздивши по різних землях, вони побачили і почули багато нового. Пізніше ділилися зі своїми односельцями враженнями від побаченого.

Польська газета "Глос народу" (№ 74 за 1911 р.) зазначила, що "на сцені бачимо не загримованих, а справжніх гуцулів, які виконують танці і пісні не вивчені, а увібрані в себе з молоком матері. Це дає повну ілюзію, що то не сцена, а карпатські гори, що глядач безпосередньо дивиться на правдиве гуцульське життя".

Родинний будинок Хоткевичів за малюнком сина Гната Хоткевича - Володимира

Наприкінці 1909 р. у селі Красноїлі Гнат Хоткевич готує для аматорського театру п'єсу "Верховинці". Вона була близькою акторам, позаяк її головний герой, опришок Антось Ревізорчук, родом з цього ж села і серед гуцулів побутувало про нього багато легенд та переказів. Цей успіх навів Гната Хоткевича на думку показати виставу не лише в околицях Галичини чи Буковини, але й в Польщі. Гуцульський театр став справді народним, неповторним явищем в українському театральному мистецтві. Цим театром захоплювалася Марія Заньковецька. Вона рятувала його артистів від злиднів, віддавши їм свої заощадження. Частина трупи, якій вдалося виїхати на Наддніпрянщину, давала концерти в Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні і навіть у Москві.

Незважаючи на свою безмежну любов до Гуцульщини, Гната Хоткевича все ж тягне на Батьківщину. Він уже передбачав арешт, але не думав, що він настане так швидко. Як тільки туди повернувся, його відразу ж заарештували, ще в Києві, звідки відправили до харківської пересильної тюрми. Йому було висунуто звинувачення в участі у революційному повстанні, отож не могло бути й мови про звільнення.

Свій арешт він переживав дуже тяжко, особливо його мучила вимушена бездіяльність - відсутність змоги писати, грати. Дуже хвилювався за Гуцульський театр, оскільки він міг розпастися без нього. Нелегко було й артистам без Гната Хоткевича. Вони переживали тяжкі часи. Проте сидів Гнат Хоткевич у тюрмі недовго. Як тільки його випустили з тюрми - він найперше зв'язується з Гуцульським театром і поступово реалізує давню мрію - гастролі Гуцульського театру на Наддніпрянській Україні. Щоби вижити матеріально Гнат Мартинович відкрив у Харкові майстерні по виробництву гуцульських сувенірів.

У 1913 році Гнат Хоткевич стає редактором журналу "Вісник культури і життя". А 1915 року виступає на останньому зібранні "Літературно-наукового відділу товариства імені Григорія Квітки-Основ'яненка", обстоюючи думку про необхідність об'єднання інтелігенції, робітників та селян навколо ідеї державної самостійності України.

Поліція постійно тримала Гната Хоткевича під своїм наглядом, він тим часом успішно виступає у Києві, Миколаєві, Одесі, Херсоні і Харкові. Зірвавши успіх, артисти поїхали до Москви і виступили на публічному засіданні комісії імператорського товариства природознавства, антропології і етнографії, де також мали шалений успіх.

Перша світова війна звела нанівець усі плани Хоткевича. Артисти поїхали додому, а Гнат Мартинович до Харкова. Згодом Хоткевича вислали за межі України. Так він опинився у Білгороді Курської губернії, а тоді й у Воронежі. У 1917 р. повертається в Україну і видає популярну брошуру "Хто ми і чого нам треба". У 1918 р. в Полтаві виходить перша частина "Історії України", написана Гнатом Хоткевичем. У пожовтневий час Хоткевич пише і видає театрологію "Богдан Хмельницький", закінчує повість "Довбуш".

Робота над театрологією з життя Тараса Шевченка "В сім'ї геніїв" - окрема сторінка творчої біографії Гната Хоткевича, що розгортається у двадцятих роках. Працюючи над романом, Хоткевич хотів заповнити прогалини в шевченкознавстві. Тетралогія про Тараса Шевченка мала стати грандіозним словесним пам'ятником нашому національному поетові. Але Хоткевич, на жаль, не завершив розпочату роботу - життєпис поета він довів до викупу його з неволі.

Протягом 1921-1928 років Гнат Мартинович викладає українську літературу в Харківському зооветеринарному технікумі, пізніше веде клас бандури в Харківському музично-драматичному інституті. Паралельно перекладає твори Шекспіра, Мольєра, Міллера, Гюго, пише дослідження і розвідки "Народний і середньовічний театр в Галичині", "Театр 1848 року", "Музичні інструменти українського народу". За своїм подвижницьким потенціалом він близький до Івана Франка та Бориса Грінченка.

Гнат Мартинович читав лекції у робітничих колективах про кобзарів і бандуристів, організував капелу бандуристів, робітничий хор, інструментальний ансамбль у селі Бірки, вищих навчальних закладах, військових частинах. Тоді були у Харкові люди, які пам'ятають концерти Гната Хоткевича, організовані просто неба. Займався і видавничою справою. Редагував літературно-громадський тижневик "Гасло". Це було перше видання українською мовою.

Гнат Хоткевич, маючи здібності гри на бандурі і спеціальність інженера, переробив бандуру на свій спосіб, який пізніше був названий як "Хоткевича спосіб". Він побільшив можливість торкати струни, що додало мелодійності. А ще був харківський спосіб, що ліва рука, яка лежить на держаку - переверталася навиворіт і чіплялася ще струни зверху, тобто приструнки. А Гнат Хоткевич, як інженер дійшов висновку, що навіщо перекидати руку навиворіт, якщо можна поставити бандуру просто отак різко перед себе і з двох сторін грати двома руками відразу.

У Полтаві була капела бандуристів, якою диригував Микола Кабачок, яка грала звичайним способом. Якось Микола Кабачок почув гру Хоткевича, який уже переробив цю бандуру на свій спосіб і написав до Хоткевича листа: "Гнате Мартиновичу! Мій ансамбль музики мусить тільки так грати як Ви". Але він був у Полтаві й тоді Гнат Хоткевич приїжджав до цього міста раз на місяць (вони так домовилися) і давав їм завдання ось те і те вивчити. За вісім місяців вони опанували цей спосіб. Кабачок був у захопленні, а Хоткевич, коли навідувався до Полтави, дивувався як у них все справно виходить. Цей спосіб опанували всі 12 хлопців, а в 1928 році вони заграли в Харкові на конкурсі і отримали найвищу оцінку. Коли "Хоткевича спосіб" прослухав якийсь представник з Києва, то зачислив Гната Хоткевича до Київської зразкової капели.

Спосіб Хоткевича гри на бандурі досі мандрує світом, а в Канаді та Австралії існують капели бандуристів його імені. Після Другої світової війни один із учнів Хоткевича Григорій Бажул емігрував до Австралії, де організував гурток гри на бандурі, запровадивши "Хоткевича спосіб". У цього бандуриста навчався хлопець Віктор Мішалов, який згодом став славнозвісним українським бандуристом Австралії. Потім Віктор Мішалов хотів продовжити цей спосіб в Україні. Приїхав, а там це все заборонили, ніхто того не знає. Зате добре цей спосіб зберігся в Австралії.

Галина Хоткевич добре пам'ятає, коли батька заарештували: "Це було в січні: холод страшенний і багато снігу випало. Органи КДБ приїхали автомобілем і залишили його на розчищеній від снігу площі кілометр від нашої домівки. А до нашої хати був розчищений кавальчик, по якому могли ходити люди. По цій доріжці повели батька, а потім повезли куди треба. А наш собака в той час безперервно скавулів, просто роздирався, відчуваючи що діється".

Через жорстокі допити, знущання, погрози зламали дух арештованого. Приписали Хоткевичу членство в "українській націоналістичній повстанській організації і агентство німецької розвідки". Звинуватили не лише у боротьбі проти радянської влади шляхом друкування контрреволюційних книжок, але й в організації кадрів у боротьбі з цією владою.

Постановою Управління НКВС у Харківській області від 29 вересня 1938 року Гнат Хоткевич був засуджений до розстрілу. Вирок виконано 8 жовтня на 61-му році життя. Він був розстріляний як "ворог народу". Досі невідоме місце поховання Гната Хоткевича. Але нещодавно у Харкові виявлено кілька поховань розстріляних у період масових репресій. Цілком ймовірно, що серед цих кісток у яму вкинуто і тіло Гната Хоткевича.

Галина Хоткевич відстоює, щоби родинний будинок повернули у її власність з подальшою метою передачі його для громадських потреб. У совєтські часи його багато разів переробляли. Було в ньому шість кімнат, а пізніше зробили вісім і там мешкало чотири сім'ї.

З допомогою харківської облдержадміністрації вдалося ці сім'ї переселити в інші квартири. Мрія Галини Хоткевич - зробити в цьому будинку гуртки писанкарства, гри на піаніно та бандурі, а також запровадити курси французької мови. Дві кімнати вже обладнані всім необхідним. А ще Галина Гнатівна заснувала фонд імені Гната Хоткевича. Гроші для фонду пані Галина заробляє за допомогою українських вареників та борщів, якими годує французів, а також продає французам свої писанки.

У серпні 2002 року в Криворівні відкрито меморіальну дошку дружині Гната Хоткевича - Платониді Володимирівні на будинку, в якому мешкала родина Хоткевичів. А в 2006 році науковий співробітник музею імені Івана.Франка, що в селі Криворівня п. Микола Дзурак видав книжку "Неопубліковані п'єси Гната Хоткевича" на гуцульську тематику.

P. S. Автор статті висловлює щиру подяку пані Галині Хоткевич за допомогу у зборі матеріалів про її батька Гната Хоткевича.