Два дні поспіль я зустрічалася з ним... Ми приходили на одну і ту ж галявину, що між Рейном та Siebengebirge, сідали на одну і ту ж лавку (зовсім не тому, що нам разом на ній хотілося посидіти, а просто вона була тут лишень одна). Раніше сюди майже ніхто не приходив, окрім мене, однак кілька днів тому усе змінилось. Усе...

Того ранку, коли ми зустрілися, мені було дуже недобре. Паморочилася голова: нудило так, що я готова була зненавидіти увесь світ і себе саму, а ще мене страшенно дратували темно-зелені та чорні трамваї, що всі, як один, були пофарбовані саме такими дурнуватими фарбами. Проте, для мого тодішнього стану усі фізичні та психічні розлади були закономірними (принаймні, так мене заспокоював лікар).

Отже, було три причини, чому так сильно припало до душі мені те відлюдькувате місце. Бо! Перше - я знала чітко, що на кілька кілометрів повздовж та впоперек трамваї-депресняки там не водяться, а друге - якщо мене ненароком знудить, ніхто не побачить. Третя причина з‘явилася саме того ранку, коли...

- Перепрошую, чи можна мені сісти поруч? - Незнайомий чоловічий голос, що пролунав зненацька, трохи налякав мене, однак без жодного хвилювання в голосі, майже автоматично промовила: "Прошу". Кілька хвилин поспіль сиділа нерухомо. Мене абсолютно не цікавило - що це був за чоловік, як він виглядав, та й взагалі - його присутність мене страшенно дратувала. Я тільки перепочину кілька хвилин і піду далі, не потрібно так дратуватися.

Іронійний тон незнайомця примусив мене подивитись в його бік.

- Нарешті ви мене зауважили. - Я усміхнулась на його слова.

- Ну ось, так уже краще, - дивлячись кудись у простір, промовив чоловік.

Справді, мені таки стало трохи краще. Голова вже не паморочилась. А ще огорнув мене дивний теплий спокій. І я, як і цей незнайомець, що затято дивився кудись у простір, втупилась очима у чоловіка поруч.

- І кого ви бачите? - несподівано запитав він.

- Вас.

- О'К, - усе ще не дивлячись на мене, усміхнувся він, - тоді опишіть того, кого ви бачите.

Що ж... це було дивне прохання. Але ні, не дивне, швидше ризиковане. Оскільки в будь-який момент я готова була сказати йому якусь гидоту (просто так, під настрій). Але тоді, саме тієї секунди, засумнівалась у доцільності гидоти для цього чоловіка, тому вирішила зорієнтуватись у процесі розмови.

Перш, ніж складати словесний портрет, хотіла уважно роздивитися незнайомця: його риси, вираз обличчя... А він все дивився кудись у далечінь, ховаючись за темними окулярами, немовби захищаючись від того простору, від якого не міг відвести погляду. Я підвелась і стала навпроти чоловіка. Він не поворухнувся. Якусь мить мовчки дивилась на нього. Порушив мовчання він:

- Якщо хочете, можете зняти мої окуляри.

- Це можете зробити і ви самі.

- Ні, не можу.

- Чому?

- Від того, що я їх зніму, нічого не зміниться для мене. А от ви - краще зможете роздивитись моє обличчя.

Логіки у цьому діалозі було мало. Однак поведінка чоловіка мене страшенно інтригувала. Якась дика, майже інстинктивна цікавість охопила моє єство, що я, начебто і намагаючись борсатися, покірно почала дослухатися до його слів.

Підійшла до нього майже впритул. Ще кілька секунд вагалася - чи варто знімати ті окуляри?.. Але, він все так само тупо дивився на свій простір навіть крізь мене, начебто я була зовсім прозорою... Раптом він відгукнувся на мої думки і подивився на мене. У дзеркальному відображенні його окулярів побачила себе, власне обличчя. Тоді, не відводячи від незнайомця погляду, промовила:

- На мене дивиться дуже молода Frau. Чорноволоса, темноока, бліда на вигляд...

- А тепер, кого ви бачите тепер?!... - чоловік різким рухом зірвав із себе окуляри і міцно стиснув дерев‘яний, красиво оздоблений ціпок, який я спочатку навіть і не

помітила.

- ... а тепер...

... я більше нічого не могла сказати. "Тепер" побачила сліпого, який насправді мене і не бачив. Моє тіло просто розіп‘яв цей скляний погляд - крізь нього просвічувалось небо, але в якому зовсім не було мене, не було нікого і нічого... Мені зробилося геть погано. Перед очима застрибали червоні цятки, але я боялася зробити крок, аби тільки не знепритомніти.

- Дайте мені свою руку, - дуже тихо і лагідно звернувся до мене чоловік.

Слухняно протягнула йому долоню і, ледь спершись на його плече, сіла поруч. Кілька хвилин ми мовчали...

Я потихеньку приходила до тями, червоні цятки перед очима майже зникли. Глибоко вдихнувши повітря, мені стало трохи краще і я вже могла чітко усвідомити усе те, що відбулося. Незнайомець все ще тримав мою долоню в своїй. Однак наше спільне мовчання зробило мене співучасницею якогось магічного дійства, від якого я не мала сили ані звільнитися, ані утекти. Та ні! Насправді мені нікуди не хотілося тікати. Нікуди...

Здавалося, що час перестав існувати, міцно прив‘язавши мене до цього незнайомця. Тоді, у той момент, мій глузд начебто хто вимкнув. Не могла нічого собі пояснити - навіщо тут сиджу із цим сліпим чоловіком?

- Та "Frau" - то ви? - несподівано запитав він.

- Так, абсолютно.

- Отже, я її нарешті знову знайшов. Нарешті... Та навіть, якби ви ні слова не сказали про себе, я би і так дізнався, як ви виглядаєте насправді. Для цього не потрібно бачити, як усі зрячі. Вірніше, якби був зрячим, то ніколи її не знайшов... вдруге.

Після його слів мало би прийти на думку, що він не тільки сліпий, але й божевільний... Однак подумала про інше. Почав накрапати дощ, а я була без парасольки. До того ж різкий вітер проймав аж до кісток і мені страшенно захотілося загорнутись у мамину пухову хустку, яку вона мені подарувала перед від‘їздом до Дойчлянду.

- Вам час іти, я знаю... Ідіть.

Але він не відпускав мою долоню. Тримав дуже ніжно, але, водночас, міцно. Я смикнула руку, але він не відпускав.

- Послухайте, мені справді час іти... І я змерзла.

- Так-так, - начебто виринаючи із якогось забуття промовив чоловік - я геть здурів, тримаючи вас на дощі, та й взагалі... уявляю, що ви про мене думаєте...

...(але я ні про що не думала). Нарешті він звільнив мою долоню. Підвівшись, в останнє подивилася на чоловіка: він сидів нерухомо і тримав в руках окуляри. Хотіла сказати "Auf wieder sehen", але передумала. Здалося, що ці тривіальні слова можуть перекреслити все. Я пішла мовчки, не озираючись.

***

Того вечора, щільно закутавшись у пухову хустку, згорнувшись клубком в обіймах свого чоловіка, я намагалася повернутись у вранішній час. Але в мене нічого не вийшло. Хустка пахла мамою, чоловік говорив про нашу дитину, що повинна була з‘явитись через шість місяців, і я... пригрівшись, мов кошеня, у нього на грудях, просто заснула. Але ні... не заснула. Оскільки сновидіння були схожі на дуже яскраву реальність, що загубилась в якихось інших вимірах та часових координат.

Я знаходилась у кімнаті, яка була для мене чужою. Сиділа за столом разом із літньою жінкою. Вона розповідала про свого сина. Бідкалась, що він і досі самотній, і коли її не стане, не буде кому доглядати його... Я затято відмовчувалась на її слова, втупивши очі на скатерку, якою був покритий стіл. Намагалася робити вигляд, що мене це не стосується. ЩО я тут абсолютно випадково з‘явилась і виконую роль того ж стола чи скатерки на ньому, не більше... Однак усе виявилось зовсім не так, як собі могла уявити. Жінка сказала, що вона давно хотіла мене побачити, оскільки її син багато розповідав про мене.

"Так... Розповідав про мене..." І тоді я згадала. Абсолютно все...

...що справді знала її сина. І знала так давно, що це не вимірювалось мізерністю років, ні... То були цілі життя і цілі безмежні світи. Раптом побачила ЙОГО. Ми не розмовляли вголос, а тільки подумки. Він не кликав мене, ні...Виглядав дуже змученим. І від того здавався на десяток років старшим, аніж був на справді. Але ця краса, ця неймовірна його краса випалювала мене зсередини і мені хотілось заплакати. Я любила його. Якби він був маленькою дитиною, то міцно би притисла його до серця і забрала з собою, не залишила би його "там". Але ж він був не малою дитиною, а тому не могла навіть доторкнутись до нього. Навіть доторкнутись... Бо якби зробила хоча б жест, ніколи би не могла піти "звідти"!..

... ми мовчали...

Його мати казала, що на тілі її сина є не виліковні рани. І доки вона жива, зможе його доглядати - а потім - якщо ніхто не знайдеться на його долю - сина нестане. Я знала, що вона говорила правду. Але як могла їй допомогти, чим?! Коли порятунку не було навіть для мене! Безвихідь хапала мене за плечі - прив‘язувала мої руки до стільця, на якому сиділа, робила мене безсилою. Я тупо дивилася на стіл, начебто чекаючи якогось спасіння від цієї бездушної дерев‘яної речі. І воно прийшло, спасіння. Неподалік помітила цілу гору фотокарток. На них були я, мій чоловік і... наша дитина. Ось. Це було моє зелене світло, яке дозволяло мені перейти вулицю поміж двома світами...

... а ми мовчали...

-Скучаю за тобою, - мовчала я.

-Я без тебе гину, - мовчав він.

-ТИ ж бачиш, я «ЇМ» потрібна, - дивлячись на фотокартки, мовчала я.

-Знаю. Іди...

І тієї ж миті знову відчула запах маминої пухової хустки, рівне серцебиття мого чоловіка, на грудях якого заснула, і якийсь такий непевний, ледь відчутний поштовх всередині мене...

Я прокинулась.

***

Ранок почався, як завжди - мені було зле. Я вже втратила віру, що колись усе «це» скінчиться і таки зможу повернутись до нормального існування. Мене нудило від всього: їжі, води, повітря... та навіть від вигляду домашніх фіалок, які стояли на підвіконнях. А про тутешні трамваї годі було і говорити: тільки одна думка, що ці чорно-зелені потвори існують в природі, наганяла на мене страшенну апатію.

Але того нового дня, всупереч усім обставинам, мої думки заплутались у подіях, що полишив ранок минулої доби і ніч, що розпочала прийдешню...

Чоловік збирався на роботу чомусь довше звичайного. Я бачила по ньому, що хотів мені щось сказати, однак не наважувався. Він довго пив каву, переглядав газети, комусь телефонував... А потім, уже відчиняючи вхідні двері, раптом повернувся до мене і промовив: «Знаєш... ти б не ходила у ті свої Siebengebirge. Мені ніколи не лізли дурні думки в голову. Але оце вчора якось нізвідки прийшов неспокій... Якесь погане передчуття, що з тобою може щось трапитись. Взагалі я не вірю ні в які передчуття, у різні там сни (ти ж знаєш), але вчора... ледь дочекався твого дзвінка, що ти вже вдома». Від цих його слів у мене почала терпнути ліва рука... Я намагалась усміхатись, аби не видати саму себе.

Нічого не розповідала чоловікові про зустріч із сліпим. Не тому, що намагалася щось приховати, ні. Просто знала, що це будуть: тотальне нерозуміння, страх, ревнощі і просто... «домашній арешт». На Siebengebirge довелось би поставити хрест. І я би ніколи не дізналася про те, що таки варто було знати мені (в першу чергу). Отже, без зайвих докорів сумління твердо вирішила нічого не говорити йому. Але я не врахувала однієї суттєвої деталі. Мій чоловік, який не вірив ні в що і ні в кого, жодним снам та прикметам, мав дуже сильне, якесь майже інстинктивне чуття мене. На якій би відстані ми не були, він майже завжди знав: як мені, що зі мною, де я... Звичайно, він нічого не міг знати про сліпого, але те, що стосувалось мене, розпізнав дуже чітко.

Пересиливши власну розгубленість, я усміхнулась... Запевнивши його, що нічого поганого зі мною статись не може, провела його аж до авто і, ласо промуркотівши йому на вухо найсолодших ніжностей, таки видурила дозвіл на мої Siebengebirge.

Залишившись на самоті, почала швиденько збиратись. Уже майже виходячи з дому, машинально поглянула на свій ручний годинник...

Час закам‘янів. Мій крихітний часовий механізм зупинився: маленька стрілка стояла на позначці «4», хоча насправді вже давно було по дев‘ятій ранку. Звичайно, нічого надприродного не сталось, але думка про те, що час зупинився, голкою почала прошивала мої скроні.Бажання іти на свій відлюдькуватий «острівець» відступило геть.

Пішов дощ. Я підійшла до вікна і кілька хвилин спостерігала за рухом води, що розтікалась тоненькими цівками по асфальту (та весна була холодною і дощовою... іноді мені навіть здавалось, що ось-ось впаде сніг і тепло загине ще в зародку). Знову подивилась на свій годинник - нічого не змінилось, стрілка вперто стояла на позначці «4».

«Я нікуди не піду, - подумки сказала сама собі, - нікуди...» Повільно скидаючи з себе черевики, куртку, розмотуючи шарф, намагалася переконати себе, що зупинка годинника - це абсолютно нормальне явище і будь-яка ірреальність тут ні до чого...

***

Взагалі мені не щастило з годинниками... Я їх постійно губила. Та ні! вони самі губились, начебто не витримуючи тієї думки, що колись, в один момент стрілки зупиняться і я просто викину заламаний механізм на смітник. Одного разу мій брат пожартував: сказав, що подарує такий годинник, який ніколи не зможу загубити. І подарував... Відтоді мої годинники не губляться, ні. Вони просто зупиняються.

Коли телефонувала братові, і майже плакала в трубку, що годинник зупинився відразу по приїзду «сюди» ( на наступний же ранок) отримала дуже логічне: «ну... ти, як мала дитина, заміни батарейку». Ні-ні! Він нічого не зрозумів...

Мій час зупинився «тут». Пояснити це майже не можливо. Це приблизно так, як зупиняється людське серце... Але тоді ніхто не каже «заміни механізм, заміни лівий шлуночок, чи якийсь там клапан, і воно, серце, застукотить далі, далі, далі...» Отже, ніякої батарейки я не міняла. Просто вирішила так занишпорити той годинник, щоб забути де він, і врешті, щоб той загубився назавжди. Але годинник виявився хитрішим за мене. Куди би я не «переховувала» його, обов‘язково знаходився: то у моїх паперах, то в якихось кухонних дрібничках... постійно нагадував про своє існування. І навіть, коли тривалий час не потрапляв мені на очі, неодмінно приходила думка, що «він десь тут, поруч...»

Досить довго взагалі ходила без годинника, аж поки не купила дешеву дрібничку, майже іграшковий механізм, що мав дві стрілки, які здатні були відбивати хвилини та секунди. Але ця «іграшка» не протягнула навіть кількох місяців, вона закам‘яніла на позначці «4». Мій час зламався всередині мене. Вірніше, зупинився...

***

Залишившись вдома, довго не могла придумати для себе ніякої роботи. Кілька разів намагалася читати журнали про дітей, які різнокольоровими зшитками яскравіли на столі. Однак нічого не виходило - статті видавались мені нудними, а поради «майбутнім мамам» - пришелепкуватими.

Думки про сліпого та про чоловіка зі сну міцним кільцем стискали мою голову, не дозволяли думати про щось інше. В якісь моменти мені здавалось, що усі ці історії не мають до мене геть ніякого стосунку, але находили миті, коли просто була переконана, що спорідненість між мною та цими людьми існувала! Закрадався страх...

Не могла собі пояснити, чого саме боялась. Це було якесь тотальне усвідомлення жахливої безпомічності та не розуміння тієї сили, що була не стільки сильнішою за мене, скільки інакшою. Тиняючись із кутка в куток власної квартири, мимоволі стискувала скроні, аби не думати, не дозволяти собі піддатися тій невідомості, що з неймовірною силою притягувала до себе. А ще... був якийсь внутрішній протест, спротив. Начебто хтось з середини мене кричав: «Ти не мусиш боятись! Тобі однак доведеться дізнатись! Мусиш, мусиш іти...»

І таки я пішла...