Іван Іваницький - професійний журналіст, випускник факультету журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка 1984 року.

Перша газетна публікація з'явилася у київській молодіжці "Молода гвардія" 1973 року. Відтоді автор активно співпрацює з різними виданнями. З 1976 року - з газетою "Комсомольское знамя" (згодом "Коза", а потім - "Независимость"), куди й був зарахований до штату після отримання диплому: кореспондентом відділу літератури і мистецтва, відтак - завідувачем: спочатку - цього ж відділу; потім - нарису і публіцистики; публіцистики і проблем розвитку засобів масової інформації.

Лауреат "Золотого пера" редакції і "золотого періоду" (1987 р.) премії "Незалежність" Київської обласної організації Спілки журналістів України за публіцистику 1997 року. Про його творчість 1995 року знято документальний фільм "Останній герой" (виробництво Міжнародного Медіа-Центру "Інтерньюз").

За час роботи в "Независимости" підготував до друку кілька оригінальних збірок власних публікацій. "Розсипана Україна", уривки з якої друкуються, - перша спроба видання окремою книжкою частинки солідного доробку "шухляди" Івана Іваницького.

Горезвісний доктор Геббельс міг би працювати на "Останкино" лише асистентом телеведучого, не більше. Ось як, для прикладу, Москва подала інформацію про смерть славетного прикордонника Микити Карацупи: "В Москве умер Карацупа. Родившийся в Запорожье, ныне это - территория независимой Украины, он..."

Слухаючи це повідомлення, я пригадав класичний випадок з історії американської журналістики. До США прибув Папа Римський. Репортер, відкривши блокнота, запитує Папу: "А як ви ставитеся до будинків розпусти?". "А вони тут є?" - у свою чергу перепитує ватиканський лідер. На ранок виходить газета з великою фотографією Папи Римського на першій сторінці з невеличким текстом: "Учора до США прибув Папа Римський. Перше його запитання до нашого кореспондента було таким - чи є у вас будинки розпусти?.."

На перший погляд, все начебто так і було, але ж "трішечки не так", як казав Шельменко-денщик.

* * *

Я з повагою ставився до російського актора Інокентія Смоктуновського не лише тому, що він володів унікальним даром перевтілення, а й тому, що він брав участь у визволенні Києва, і цілком ймовірно - мого рідного села. Я завжди про це пам'ятав і дуже образився, коли міська влада не запросила його на торжества з нагоди 50-річчя визволення столиці України від німецьких окупантів... І коли Смоктуновський помер, всі українські газети написали, що він був генієм.

... А коли помер "великий русский режисер" Сергій Бондарчук, Україна навіть не згадала, що до останнього дня він не забував рідної мови.

Отак ми ставимося до своїх українців. Чи ж варто дивуватися після цього, що так само й вони ставляться до своєї батьківщини?

* * *

Ми весь час плачемо, згадуючи то голодомор, то війну, то Чорнобиль, то ще щось... Та, можливо, час вже вчитися веселитися хоч би на День Незалежності?

* * *

Якщо в Україні державна мова - українська, значить і держава - українська. Це, як два на два - чотири.

Але державну мову потрібно захищати у сто разів сильніше, ніж саму державу. Тому можна відмовитися від ядерної зброї, не шкода, але відмовитися від державності України і цього разу - остаточно.

* * *

Якщо підійти до справи формально (документально), то виявиться, що такої держави, як Росія, на карті світу ніколи не існувало. Офіційно існували лише: Московське царство (Московія), до того - князівство, Російська імперія, потому - РРФСР у складі СРСР, і лише нині є Російська Федерація (РФ), в конституції якої вперше, та й то - в дужках, записана її друга назва - Росія.

* * *

Як відомо з історії, в Російській імперії кріпосне право (рабство) було відмінене 1861 року. Для порівняння - 1863 року у Лондоні з'явилась перша у світі лінія метро.

Мені завжди до вподоби був один з перших рухівських лозунгів: "Росіяни в Україні повинні жити краще, ніж росіяни в Росії, євреї - краще, ніж в Ізраїлі". І так далі.

Згоден. Але кожного разу, слухаючи ці слова, я запитував творців подібного гасла: а де ж, власне, українці повинні жити краще за українців в Україні? В якій державі?

* * *

"Кожний транспортник, котрий отримає із міністерства розпорядження не державною (українською) мовою, повинен, не читаючи, відправити такий папірець назад у міністерство". Це рядки з наказу Бориса Бутенка, міністра шляхів в уряді гетьмана Павла Скоропадського 1918 року.

* * *

Така риса характеру, як сентиментальність, завжди була притаманна українцям.

Нічого в тому поганого нема, аби тільки ця риса не набувала інколи абсурдного відтінку. Для прикладу: осідають у Києві поети родом із села. А з часом у їхніх віршах, а надто ж у піснях, розпочинається вселенський плач за селом, рідною хатою, вишнями, крапельками дощу, городами і ніжинськими огірками. І той плач ледь не щодня підсилює радіо на всю Україну.

Та візьми ж ти квиток, якщо вже тобі так тужливо та й поїдь собі мовчки до рідних і близьких тобі людей, для чого ж голосити на весь світ? Саме так, до речі, й робив Григір Тютюнник - на літо виїжджав на рідну Полтавщину "полювати за образами", а взимку сидів у Києві і писав. Прочитайте його новели, там отого вселенського плачу нема, там є сільське життя, просто життя.

* * *

Із розмови в метро двох гостей Києва: "Сматрі, Свєтка, еті націоналісти даже "Святошино" на "Святошин" перєдєлалі".

Переді мною оригінальна карта Києва 1869 року. Читаю "Святошинъ" Це був Святошин хутір, тобто - хутір, де жили священики, святоші. По аналогії ще з одним хутором - Красним (красивим).

Але колись комусь дійсно прийшла в голову думка додати "о" в закінченні слова. На російський манер, типу: "Бородино", "Простоквашино", "Переделкино"... Тепер іржу зняли, і знову українці стали "націоналістами", бо написали, "по-ни-маш", українську назву по-українськи.

* * *

Опісля того, як трапилася аварія на ЧАЕС, у Києві деякий час хліб і булки продавалися лише у целофанових пакетах. То невже для того, аби хліб завжди був свіжим, потрібна ще якась екологічна катастрофа?

* * *

Для багатьох зросійщених українців перейти на рідну мову - все одно, що у спеку змінити чорні штани на зручні шорти. І видно ж по всьому, хочеться, а щось заважає.

* * *

Якось запитую сусіда-старшокласника: "У тебе ж батьки - українці і розмовляють вони українською, а ти ж чому розмовляєш російською?". "А мені так льогче" - відказує. Може, й його Москва запише у "русскоязикіє"?

* * *

Треба, аби кожний новий президент України на перший рік свого правління ставав абсолютно "невиїзним" - хай спершу розбереться із внутрішніми проблемами, а тоді й гастролює. Є ж міністр закордонних справ - хай їздить.

* * *

З оголошення, яке завбачливо написала одна кіоскерка, що торгує морозивом: "Люди, вибачайте, але стаканчики злегка прим'яті". Люди посміхалися і навперебій прохали саме прим'ятих стаканчиків.

А в одному з вагонів метро, клеєному-переклеєному рекламою імпортних товарів, я вичитав написане губною помадою: "Люди, давайте посміхатися!". І всі, хто читав - посміхалися.

* * *

Я служив у Монголії. В інженерно-саперних військах. У понтонній роті. На нашій машині - КрАЗ, якій я завдячую навіть життям, був маленький прапорець УРСР на капоті.

До мене підходили білоруси і казали: "У нас є МАЗ, але він з буйволом, а у тебе КрАЗ з прапорцем". А росіяни казали: "У нас "Волга" з оленем, а у тебе КрАЗ з прапорцем"... І я був дуже гордий від того, що українську машину впізнають по прапору...

Але як тільки Україна стала незалежною, то маленький прапорець зник з капотів КрАЗів. І мені сумно. На цю ж бо машину дуже великий попит у світі, надто ж - у Азії. То хай би на цю частину світу ми й далі несли свою марку у вигляді вже справжнього, синьо-жовтого, прапора України. Ну якому-такому "конструктору" стала на заваді ота така велика маленька деталь на капоті?

* * *

За спогадами Кузьми Мартиненка, колишнього голови колишнього Чорнобильського райвиконкому, ЧАЕС починалася так. Приїхали міністр електрифікації СРСР Нєпорожній з міністром електрифікації УРСР Побігайлом. Забили у мерзлу землю кілок. Нєпорожній сказав, що розбивати об кілок шампанське не збирається, краще шампанське випити, а вже порожню пляшку розбити. Так і зробили опісля тосту Нєпорожнього - "За атомную электрификацию Украины".

Був січень 1970-го. Так починалася Чорнобильська АЕС. Можливо, якби Нєпорожній не порушив традицію з шампанським і не став спростовувати свого прізвища, хтозна, як би воно потім все склалося.

* * *

З-поміж усіх європейських країн Франція - чи не єдина, яка тривалий час "в упор нє замєчала" Україну і ставилася до її незалежності скептично.

Чим це пояснити? Як на мене - великою амбітністю французів, які ведуть з німцями постійні змагання за право називатися лідируючою нацією Європи.

А, може, справа в іншому? Може, французи так довго не могли пробачити той факт, що дочка київського князя Ярослава Мудрого Анна, яка свого часу була королевою Франції, одного разу написала батькові про Париж: "Тату, забери мене з цього болота!".

Чи той факт, що всесвітньо відомий аеропорт Орлі названий саме на честь українського гетьмана Пилипа Орлика, який свого часу купив собі дещицю землі поблизу Парижа, і вона стала землею Орлика, чи ж - Орлі на французький манер?

Хтозна, якщо це дійсно так, то не гріх би було б французам згадати й інший факт зі своєї історії - 1812 року Наполеон Бонапарт пішов на Москву в обхід України, маючи щодо неї, як стверджують деякі історики, зовсім інші - союзницькі - наміри.

* * *

Моя знайома харківська юристка Раїса Бишкова часто повторює фразу: "Доки ми потрібні політикам, доти ми для них народ. А як тільки вибори закінчуються, ми вже для них "населення".

І ще. Вона ніяк не може збагнути зміст словосполучення "рядовий громадянин". Каже, що перечитала всі закони і ніде не знайшла означень типу "громадянин-єфрейтор", "громадянин-генерал" і т. п.

То навіщо ж, дійсно, нести "в маси" подібну нісенітницю з усіляких "високих трибун"? Якщо є держава і є її громадяни, то перед законом всі вони однакові, всі - рядові.

* * *

Сиджу в одній київській компанії у київському ж ресторані з китайською кухнею. По "відику" демонструються китайські кліпи - радянські забуті шлягери китайською мовою. Присутні спілкуються російською. Випили. Закусили. Вимкнули телевізора. Почали співати українських пісень і механічно перейшли на українську...

То скільки ж іще треба випити українцям, котрі забули рідну мову, аби вони нарешті згадали її?

* * *

За територією Україна - найбільша країна в Європі (без урахування європейської частини Російської Федерації) - 603,7 тис. кв. км. На перший погляд, ця цифра важка для сприйняття. Але вона дуже легко запам'ятається, якщо на кишеньковому калькуляторі зробити елементарну дію: 777х777.

* * *

Були колись дві доярки у моєму рідному селі. Назвемо їх Манькою і Олькою. Бо так, зрештою, їх і звало все село - від малого до великого.

Та випало їм якось їхати на солідну, або, як тоді казали, республіканську нараду, де була маса поважних людей. І Манька з Олькою вирішили - досить! І стали вони називати себе Марією Петрівною і Ольгою Василівною. Саме так величала їх вся нарада. І саме так потім їх стало звати все село.

Отак і з Україною. Доки не пошануємо самих себе, своє ім'я, свою історію, мову, честь і гідність - то хто ж, де й коли шануватиме нас? А ми такі гідні тієї шани.

Поки ж - "маємо, що маємо". В одному престижному університетському центрі інформації США, де зібрані дані про наймікроскопічніші країни світу, наші дослідники вирішили подивитися, що є про Україну. Знайшли таку інформацію з одного речення: "Україна - це така держава, розташована в Центрально-Східній Європі, де жінки відмовилися від запобіжних засобів..."

* * *

Коли мені деякі росіяни кажуть, що Росія зробила великий внесок у долю українського пророка Тараса Шевченка, викупивши його з кріпацтва, я завжди відповідаю однаково - а нічого було тій Росії впроваджувати кріпацтво в Україні, тоді б нікого ні в кого і не треба було викуповувати...

Так ото і з теперішніми розмовами на тему, що Україна лише завдяки радянській імперії має таку територію, яку має. Нічого подібного! Предковічні українські землі не чіпаючи, варто лише згадати, скільки землі відрізала від України радянська влада і скільки дозволила це зробити сусідам Радянського Союзу.

* * *

Сучасна Москва дуже ображається, коли посткомуністична преса апелює до неї не інакше як до імперської столиці. Але що ж тут дивного? Якби столицею російсько-радянської імперії був Лондон, то тоді б усі претензії були до нього.

* * *

Німці після війни усіх своїх колишніх "фюрерів" до влади не допустили, а судили. І де тепер Німеччина? А де Україна?

У нас секретар райкому був президентським представником, потім головою райради. Потім головою райдержадміністрації. Що ж змінилося? Кабінети - ті ж самі, та ж територія, ті ж заступники. А що прапор і герб інші - так "мода тепер така".

У студентські роки мій однокурсник весь час говорив "Україна", "український". Врешті-решт викладачка української мови не витримала та й каже: "Сергію, ти весь час неправильно ставиш наголос, ну хто так говорить?". "Брєжнєв", - простодушно відповів той, і одразу наголос став на своє місце.

* * *

На момент розпаду Радянського Союзу УРСР, займаючи лише 2,7% його площі і 18% населення, виробляла:

- 25% консервованих продуктів;

- 25% м'яса;

- 25% пшениці;

- 25% картоплі;

- 33% усіх овочів;

- 41% кольорових телевізорів;

- 50% соняшника;

- 51% цукру;

- 96% тепловозів.

З такими стартовими показниками Україна вступила в період своєї незалежності. І куди все поділося потім?

* * *

Перший посол США в Україні Роман Попадюк вже втрапив у історичні хроніки своєю принциповістю. Поїхав він якось до Сум на зустріч з місцевими князьками. Він до них українською, а вони йому російською. Пан Попадюк знизав плечима і... перейшов на англійську...

* * *

Кажуть, що король Іспанії Хуан-Карлос їздить вулицями Мадрида на власному автомобілі. Більше того - залюбки підвозить тих, хто "голосує". А коли пасажири дають королю гроші за проїзд, то він їх бере і на знак вдячності піднімає капелюха. І в цей момент ті, хто впізнають короля, непритомніють.

А я пригадую покійного голову сільради рідного села, котрий, нічого не підозрюючи, обігнав на своїх "Жигулях" "Волгу", що ледве пленталася по дорозі. Не пройшло й п'яти хвилин, як його наздогнали "даішники" і, ні слова не кажучи, просто "закомпостували" талона". Виявилося, що голова сільради обігнав машину з Щербицьким, який їхав на полювання.

України компартійних часів більше нема, але що змінилося у ставленні влади до свого, як вони кажуть, "електорату"?

* * *

З усіх кандидатів у президенти України зразка 1994 року Іван Плющ був єдиним, за ким не було ні партії, ні комерційної структури, ні посади, на відміну від інших господ, товаришів, панів і просто добродіїв.

Плющ пішов на вибори просто як Плющ - і програв їх...

Останній правлячий лідер комуністів в Україні Станіслав Гуренко, не погодившись з лінією Верховної Ради, добровільно склав з себе депутатські повноваження.

І що? А нічого. Просто ці люди створили прецеденти джентльменства у сучасній українській політиці. Хіба цього мало?

* * *

Опісля повідомлення по радіо про звільнення міста Радомисль на Житомирщині Сталін розгнівався. Ще б пак, адже Радомисльський - справжнє прізвище його партійного конкурента Зінов'єва. Тоді на карті України з'явилося нове місто Радомишль. А трохи раніше - обласний центр Миколаїв. "Совинформбюро" помилково назвало його "обласним", після чого Сталін і сказав крилату фразу про те, що "Совинформбюро" ныкагда нэ ашибается", так на карті України виникла нова область.

* * *

Російський історик Ключевський якось сказав: "Уявіть собі, якби Київ не взяли і не зруйнували татари.... Київ залишився б столицею великої руської держави, "великоруське" місто Москва не стало б центром великого князівства, а потім - царства російського.

Офіційною мовою стала б не... суміш старослов'янської і фінської мов, а слов'яно-українська. Український письменник Гоголь не був би змушеним писати російською, а Пушкін писав би українською".

* * *

У Агати Крісті є такий діалог - один політик запитує іншого: "Чому ти всіх неполітиків називаєш ідіотами?". "Бо вони за нас голосували", - відповів той.

* * *

Хто забув - нагадаю, що Україна дуже багата своїми корисними копалинами, видобуваючи більше 80 їх видів. А сконцентровані вони більш ніж у семи тисячах родовищ, з яких експлуатується лише не більше чотирьох тисяч. Так що голосити про те, що ми проїли все, і нашим дітям, і онукам нічого на вистачить, не варто. Може, це й грішно звучить, але саме завдяки економічній кризі Україна зберегла для нащадків законсервованими тисячі родовищ. Найбільше видобувається: залізної руди, марганцю, кам'яного вугілля, каоліну, сірки, титану, ртуті, урану, нікелю. Японці стверджують, що Україна може бути супердержавою лише завдяки трьом "С" (ясна річ, це кажуть "русскоязычные японцы"): "сера, соль, сахар". Японці знають, що кажуть, бо нічого цього у них нема, а живуть набагато ліпше за нас.

* * *

Десь вичитав у бібліографів, що в рукописі Павла Чубинського було написано: "Ще не вмерла України і слава, і воля". А в друкарні трапилася помилка, і світом пішло гуляти: "Ще не вмерла Україна".

Наскільки цей факт відповідає дійсності - не знаю, хоча з досвіду журналістської роботи знаю, як іноді одна літера може повністю поставити з ніг на голову весь зміст. Скажімо, за "Сталінград" без літери "р" коректори однієї фронтової газети у війну поплатилися життям, так само, як одна знайома друкарка вилетіла з роботи за "Больной кремлевский дворец" замість "большой".

Але якби навіть і не було подібного факту, літеру треба змінити зараз. І все стане на свої місця.

До речі, а через деякий час після написання цієї заміточки спеціальна урядова комісія поставила все на свої місця. Отож український Гімн починається тепер логічно: "Ще не вмерла України і слава, і воля..." Відповідала б лише дійсність змісту слів. І це - найголовніше.

У той рік, коли помер перший Президент України ХХ століття Михайло Грушевський, народився майбутній перший всенародно обраний Президент України Леонід Кравчук.

* * *

А дійсно, чи співали б і далі пісню "Розпрягайте, хлопці, коней" наші радянські хори, якби знали, що то не стільки козацька пісня, скільки - махновська, бо ж написав її капельмейстер військового оркестру армії Махна?

І ще одне - а кого, власне, має на увазі депутат-суперсоціаліст Володимир Марченко, коли час від часу обзиває в парламенті своїх опонентів не інакше як "петлюрівцями"? Ні для кого не секрет, що Петлюра за політичними поглядами саме й був соціалістом.

* * *

За столом сидять п'яні росіянин і українець.

Діалог дослівний:

- У вас, б... хахлов, ничего своего нет, вы даже водку жрете нашу, "Русскую".

- Бо ви, б... кацапи, нашу "Українську з перцем" вже всю випили.

Чокаються і п'ють далі.

* * *

Коли президентом УНР був Грушевський, то президентом Чехії був Масарик. Два видатні історики свого часу, два прихильники ідеї панславізму з великою повагою ставилися один до одного.

Куди кинулися російські білогвардійці після того, як зазнали поразки від більшовиків?

До Парижу.

Чому - зрозуміло: не останню роль зіграло їхнє дворянське походження, де знання французької було обов'язковим.

А яке місто стало центром еміграції української буржуазії після приходу до влади більшовиків?

Прага.

І безумовно, що й тут відіграв свою роль фактор схожості мов. Але не він головний. Головним все ж таки був отой незримий міст взаєморозуміння двох держав і двох столиць, створений аурою світоглядів Грушевського і Масарика.

* * *

За кількістю пам'ятників поетам у світі перше місце належить Тарасу Шевченку - йому побудовано їх близько 400.

* * *

З історії відомо, що 1 серпня 1911 року у Києві було вбито голову уряду Російської імперії Петра Столипіна. А чи всі пригадують мету його приїзду до Києва? Він лише супроводжував Миколу ІІ з родиною, котрий прибув сюди з метою вивчити ситуацію на предмет переселення столиці імперії з сирого Петербурга до священного Києва. Економіка була в зеніті, й імперія прагнула розширення своєї сфери впливу аж до Балкан. В центрі нової імперії й мав стати Київ. Але спланований постріл, за яким стояли противники переносу столиці "назад", зірвав плани царя-імператора...

Я вичитав у "Аргументах і Фактах" думку одного сучасного російського політика про те, що він згоден на нову державу на теренах колишньої радянської імперії з назвою "Київська Русь" і столицею в Києві, аби лише всі жили, як і раніше, - "єдіной сємйой народов".

Але Київ - столиця України. І ніякої більше держави.

* * *

Одного разу у П'ятихатках, що на Дніпропетровщині (де стоїть пам'ятник матросу Залізняку за єдину його фразу "караул устал"), не в кафе навіть, а у гастрономі мені подали склянку чаю за 3 коп., попередньо розмішавши ложечкою цукор. І цей факт став для мене чи не єдиним проявом сервісу радянських часів.

* * *

Згадую знайомих колег, які виїхали з України після розвалу СРСРу. Ця - в Канаду, ці - в США, ці - до Німеччини, ці - в Ізраїль, хтось - ще кудись. Стоп! А чому ніхто не подався до Росії? Згадав-таки одного журналіста з Луганщини, він таки виїхав, бо "через дорогу", тобто по той бік кордону, йому у спадок дісталася садиба.