4 роки тому невблаганна Доля поставила перед українцями жорстку вимогу - як умову Незалежності: не боятися. Впровадження йде поволі, але досить впевнено. На черзі ще дві вимоги: не лінуватися - і не підтримувати лежнів.

 

Загалом не лінуватися українці звикли. Та й не боятися теж виходить час від часу. Але еволюція підкидає нову варіацію: не лінуватися не боятися. І тут вже процес починає пробуксовувати...

4 роки тому ми вчилися не боятися воювати з ворогом. Але не зуміли вчасно навчитися не боятися наших українських лежнів. Лежнів, котрі однією рукою хтіли воювати - а іншою розповідати російському командуванню, яким шляхом і коли військо виходитиме з оточення. Ну бо й справді - як не зробити послугу хорошим людям, колись і вони тобі послугу зроблять... Або однією рукою воювати - іншою оформляти фірму в офшорах.

Наслідки - відомі, Іловайськ для багатьох громадян затьмарив не тільки День Незалежності, а й весь серпень.

Група лежнів, котрі свого часу вдало прихватизували державне добро, і витискають з того добра всі соки, настільки звикла до паразитування, що ні загроза поразки у війні і справжньої окупації цілої країни, ні осуд закордонних колег їх не зупиняє.

На двадцять сьомому році Незалежності нам починало здаватися, що ми більш-менш зупинили навалу окупантів, проблема минулася, і те, що лежні починають відновлювати свою активність - не така вже й біда.

Однак це - вкрай оманливе і вкрай небезпечне враження.

В російській камері помирає Олег Сенцов - і наразі жодні аргументи, прохання чи погрози не можуть змусити Росію розтиснути щелепи і відпустити бранця.

На Азовському морі не стихає повзуча окупація, фактично, до того, щоб «вєжлівиє люді» висадилися на берег Маріуполя, лишається зовсім небагато. 

Українські лежні гуділи, свистіли і всіляко кланялися окупантам, сподіваючись, що їхній бізнес росіяни не зачіпатимуть - і не заважатимуть вигрібати з окупованих надр вугілля. А на продажу того вугілля за роттердамськими цінами можна собі заробити компенсацію за незручності окупації. Не так сталось, як гадалось - виявилося, що окупантам, за великим рахунком, глибоко до лампочки всі українські лежні, разом взяті, і якщо їм хочеться перекрити порт Маріуполь, то вони це зроблять, незважаючи ні на що.

А воювати на воді у нас наразі взагалі нема чим...

Один із найпопулярніших каналів країни - 112, котрий, загалом, і раніше викликав в уважного глядача певні підозри, відверто перекупив кум Путіна Віктор Медведчук.

Засновник іншого телеканалу, котрий теж на диво став популярним - «NewsOne» - прийняв кума Путіна у свою партію. Керівництво третього каналу - 1+1 - на всю країну заявило про своє право випустити в ефір популярного шоу дружину кума Путіна.

І все це - в країні, для якої Путін є безпосереднім військовим ворогом, котрий докладає всіх зусиль, аби цю країну знищити, а перед тим - втопити у крові.

Для будь-якої людини, котра перебуває при своєму розумі, така ситуація видалася би нонсенсом - але для лежнів, котрі звикли до дармових російських грошей, і в котрих мізки запливли жиром, а очі - грошима, це цілком нормальна річ. А грошей у Росії ще на багатьох таких лежнів вистачить, попри всі санкції...

	Фото прес-служби Міністерства оборони України

Так, армія зараз стала дещо сильнішою - але, разом з тим, до неї знов повертаються довоєнні лежні-бюрократи, котрі за часи страшних боїв відлежалися в тилу і наїли собі нічогенькі запаси. Ці лежні здатні винищити довкола себе все живе, і зруйнувати найменші  ознаки не тільки живого інтелекту, а й штучного.

Зараз ці лежні-бюрократи намагаються вкотре вижити з фронту волонтерів, попри те, що досі саме на волонтерських плечах лежить значна частка забезпечення фронту найнеобхіднішими речами. Офіційно це називається «волонтерською акредитацією».

Мовляв, порахуємо волонтерів, оберемо, кому давати право доступу до фронту - і нарешті їх спекаємося, не буде кому виносити бюрократичне сміття з фронтової хати і розтрушувати його по всьому Фейсбуку. І це при тому, що наразі армійське керівництво навіть не може порахувати життєво важливі для фронту речі, зокрема: куди і як щезає пальне, і дати раду з постійними крадіжками цього популярного товару. А це те завдання, яке легко вирішує навіть невеличке фермерське господарство. Щоправда, за умови, що господар не хоче, аби його пальне щезало у невідомому напрямку...

Волонтерка Діана Макарова у своєму Фейсбуку розповіла про одну зі спроб налагодити «волонтерську акредитацію».

«Учора були переговори військових з волонтерами щодо волонтерської акредитації. Нам показали вже четвертий документ злощасної Інструкції (зараз вона називається Тимчасовим порядком) і з впевненістю сказали, що:

- Ми зібрались тут з основною метою - вмовити волонтерів прийняти проміжковий документ.

- Що-що? - здивувались волонтери.

Фото з ФБ-сторінки «Книга «Іловайськ. Війна, якої не було»

І далі були змушені пояснити військовим, що ми зібрались тут, аби вкотре довести військовим непотрібність такого папірця для системи, яка давно працює і без рознарядок, спущених згори.

Переговори з армією - це завжди цікаво. Бо весело. Ось подивіться самі і зрозумійте, як воно.

Головний Юрист, чарівний красунчик, затягнутий штабний офіцер, нарешті зміг піти назустріч нашим проханням і пояснити нам головне - якими МОТИВАМИ керувались військові, що розробили документ для волонтерської акредитації.

Мотиви були оголошені Головним Юристом, прізвище не вказую, самі зрозумієте чому.

1. Щоб був порядок. Бо волонтери до цього працювали не в правовому полі, а зараз мусять якось юридично оформити стосунки з армією. Тобто - ми мусимо нарешті вийти заміж за армію.

2. Безпека. Наша, волонтерська. А раптом нас вб'ють? Тобто - бігали ми фронтом до цього, заміняли собою армійські підрозділи, ніхто не переживав, що оті міни гепнуть на наші бідні голови, а тут раптом перейнялися.

3. Відповідальність командирів. Це коли нас раптом вб'ють - то командир повинен бути захищеним від нападок «А чого в тебе по позиціях вештаються сторонні?»

Усе ясно, все досить зрозуміло навіть. Звичайно, ми пояснили високим штабним офіцерам, як це діло вдарить по волонтерству загалом, але тут я про інше.

Головний Юрист вирішив добити нас прикладами і оголосив їх, ці «устрашающі» приклади.

- От був випадок на фронті. Вбили волонтера Ендрю. Вбили у сірій зоні. Що він там робив, для чого туди поліз без дозволу? А командиру Вєтру через це були неприємності.

- Що-що? - спитали волонтери. - Ендрю був там офіційно, у складі мобільної групи, в присутності військових та СБУ. Ви цього не знали?

По обличчю Головного Юриста стало зрозуміло, що він цього не те що не знав, а навіть не зрозумів, ПЕРЕД КИМ він виголосив цей спіч. Майже кожен з волонтерів, які сиділи перед ним, був знайомий з Ендрю, і, як виявилось, всі були краще за Головного Юриста обізнані з особливостями тієї справи. Та й Вєтру неприємності були зумовлені підозрами. То що, в нас комбриги вже непідсудні?

На це питання Головний Юрист вже не зміг відповісти.

Добре, подумав Юрист, і вирішив добити нас ще одним танцем:

- А от прецедент Марківа. От був на позиціях італійський журналіст Рокфеллєр... Рокелєр... - погляд у папірець. - О, Рокеллі! І його вбили. Тому що був без дозволу. А наш хлопець тепер сидить за це в тюрмі.

- Що-що? - перепитали волонтери.

Хороші приклади наводить Головний Юрист, чи не так? Італійський журналіст Рокеллі, який зайшов на фронт з росіянами, з боку окупантів, і заходив він теж через Росію - йде для нас страшним прикладом???

Та ви б ще згадали прецедент Мотороли чи Захарченка, пане УКРАЇНСЬКИЙ військовий.

Далі - більше.

Ми заговорили про те, що волонтери давно вже не їдуть на передову, а хто виголосить таке бажання - командири самі їх не пустять. Крім тих волонтерів, які приїздять для роботи саме на передовій. Це одиниці. І йдуть вони туди у супроводі військових.

І тут вже нам стало цікаво - а як же щодо тих цивільних, які живуть у червоній зоні, практично на першій лінії? От коли їх вбивають, то як це? А коли вбивають тих, хто приїздить туди на гостину до родичів? - нещодавній випадок, коли сім'я не вигадала нічого кращого, ніж поїхати на дачу у селі на першій лінії. Приліт міни - і люди загинули.

І тут Головний Юрист здивувався і навіть обурився:

- Ви хочете сказати, що на першій лінії фронту живуть люди? Звідки вони там?

... коли волонтери добряче відсміялись - дуже хотілось порадити офіцеру поїхати на фронт. Не в Краматорськ, а дійсно кудись у Піски, Новотошківку, Золоте, Гранітне, Водяне нарешті. У будь-яке з двох Водяних. І нарешті побачити на власні очі, що там діється. Можливо, хтось навіть познайомить пана Юриста з місцевими, які чотири роки живуть там, під вогнем, під мінами.

А взагалі було досить смішно.

Довгий переговорний стіл. З одного боку військові, високі чини. З іншого - волонтери, абсолютно цивільні люди. І оці цивільні люди пояснюють військовим «на пальцях», як і що робиться на фронті.

Сторонньому спостерігачу було б дуже дивним це бачити у країні, де йде війна. З одного боку військові, які НЕ ЗНАЮТЬ фронту, з другого боку - цивільні, які знають там кожен камінчик і кожну обставину.»

З Фейсбук-сторінки  Діани Макарової

 

Військові, життя котрих волонтери рятують своєю допомогою, вступатися за волонтерів наразі побоюються. Смерті не бояться, а от бюрократичні лежні на них навіюють жах і паралізують волю повністю. І ці лежні таки можуть отримати своє...

Ця розповідь могла би бути смішною.

Смішною - якби держава змогла би нарешті забезпечувати військо всім необхідним. Так, звісно, США обіцяють найближчим часом допомогти коштами, зброєю, устаткуванням. Можна було б на це сподіватися, якби не одне питання: а куди подівся чудовий американський військовий шпиталь? На котрій з передових ліній він допомагає пораненим? Не знаєте? Так отож...

Смішною - якби ми врешті святкували Перемогу. І не треба було би думати, де дістати торпедні катери і торпеди до них, якщо раптом що. І не тільки для Маріуполя і Азовського моря - як відомо, апетит приходить під час їжі. Однак провести головний військовий парад країни на честь Дня Незалежності в Одесі українське керівництво чомусь не наважується. І взагалі намагається у передсвяткові дні про проблему Азовського моря не згадувати - вочевидь, щоб не заважати громадянам тішитися парадними новими машинами і красивою військовою формою. А дрібніші представники влади, як, для прикладу, заступник міністра закордонних справ України з питань європейської інтеграції Олена Зеркаль, в ефірі «5-го каналу» називають ситуацію довкола Азова «штучно створеним загостренням в інформаційному полі».

Так само, як колись заперечували проблему 32 блокпосту.

Так само, як колись не знали координати бійців під Іловайськом - щоб їх захистити. Щоб повідомити росіянам - то добре знали...

Так само, як не зізнавалися, що за Мінськими угодами давно віддали аеропорт ім. Прокоф'єва окупантам.

Так само, як колись заперечували до останнього оточення Дебальцевого.

То що ж тоді - не святкувати?

Не пишатися новенькою і гарною картинкою з параду?

Святкувати. Пишатися.

Але - пам'ятати Іловайськ.

Пам'ятати Дебальцеве.

Пам'ятати, що на фронті картинка зовсім не така, а якщо ще й волонтерів звідти виженуть - картинка буде дуже невеселою.

І мати на увазі: якщо не дати раду з лежнями, в яких мізки запливли бюрократичним жиром, а очі - російськими грошима, то Незалежність може дуже швидко скінчитися.

І тоді доведеться все починати навіть не з нуля - а з від'ємних величин.

Хочеш пишатися Незалежністю - не бійся і не дозволяй лежням взяти гору.