Мабуть, особливо у зв'язку з відзначенням 100-річчя наших визвольних змагань запримітив я в Україні і в діаспорі шанобливе ставлення до писань ідеолога українського консерватизму В'ячеслава Липинського та гетьмана Павла Скоропадського. Ці постаті не є однозначними, та шанувати одного не означає звеличувати іншого чи навіть з ним погоджуватися. Мабуть, найбільша різниця між цими особистостями полягала у тому, що Липинський був самостійником, а Скоропадський у кращому випадку був федералістом. Правда, його нащадки були, здається, самостійниками, хоча нічого певного, бо у них не було будь-якої влади.

Чи сьогодні консервативні теорії і лозунги Липинського актуальні? Мабуть, так, але якоюсь мірою тільки, бо в своїй основі Липинський не був демократом, а Скоропадський був зовсім далеким від того. Чи український народ, беручи до уваги роки лихоліття і психологічний та політичний гніт, потребують твердої руки? Відповідь повинна бути коротка і недвозначна - ні! Тверда рука окупанта вже довела до психологічного рабства наш народ і зробила з багатьох просто хохлів. Українці повинні при повній свободі розвивати всі свої природні здібності для свого економічного розвитку та стабільного життя у площинах духовній та матеріальній.

Тому демократія (а то і пряма, бо інакше може статися те, що й у США) є найкращою формою правління для українців, з вільною ринковою економією, приватною власністю майже всіх галузей індустрії і якнайменшим втручанням держави у діяльність населення та людини. Одначе, підставою всього повинен бути розумний і справедливий закон, прийнятий більшістю населення, але, враховуючи інтерес також меншості та його пристосування до економічного та політичного життя, бо в атмосфері абсолютного лібералізму, тобто хаосу та безправ'я, домінує верховенство не права, а всіх найгірших вад, що сидять у нутрі людської істоти - що суперечить не тільки християнським, але і засадничим людським етичним засадам. Тому в моєму світогляді будь-яка релігія грає значну роль, і тому закон мусить забезпечити її вільний розвиток, але засадою тієї релігії є не навертати нікого, а залишати за кожною людиною власний вибір - вірити чи не вірити.

Основним аргументом позитивного висвітлення об'єктивних політологів та істориків про гетьмана Скоропадського було те, що після лібералізму та аморфності Центральної Ради він намагався запровадити конечні інституції та важелі порядку. Правда, це йому вдалося дуже мінімальною мірою, і його владу скорочено Директорією, напевно найбільш вдалою владою в час визвольних змагань, яка просто не могла дати мілітарної ради всім чужим ворогам.

У контексті лекції історії на сьогодні слід розуміти роль держави як удосконалення прагнень націй. Держава не є самоціллю, а формою забезпечення прав нації і мешканців території, яку вона охоплює. Держава, що впроваджує та утримує владу, оподатковує своє населення, має певний обов'язок супроти того населення далеко поза встановлення інституцій влади. Вона має гарантувати рівні правила конкуренції, рівний майдан гри та рівночасно забезпечення якоюсь мірою найбільш примітивних потреб представників найбідніших та найменш забезпечених верств того населення.

Які є ці найбільш необхідні потреби населення: це ті права, які гарантуються Універсальною Декларацією Прав Людини Організації Об'єднаних Націй - свобода слова, зібрання, віросповідання та свобода від страху та злиднів. Держава не може гарантувати медичне забезпечення чи освіту людині, але вона може і повинна регулювати поведінку населення до певної міри та оберігати представників біднішого та менш здібного населення від жорстокого використання у цих площинах.

Чому ці міркування почалися вступом про гетьмана Павла Скоропадського?

Тому що ми відзначаємо 100-річчя визвольних змагань, щоби навчитися, як будувати сьогоднішню державу. Тому що історія часто є несправедливим суддею. Критичне писання чи історичне дослідження - це одна справа, інколи воно ображає, але надмірна хвальба - це  також не завжди добре. Ми чомусь маємо схильність до надмірної похвали. Ми любимо творити легенди там, де їх не було. Називати вулиці наших міст іменем гетьмана Павла Скоропадського - це просто смішно. Подібно можна і назвати вулиці іменем Володимира Винниченка. Обох цих політиків треба оцінювати справедливо, а на прикладах їхніх вчинків і життєвого досвіду треба хіба навчатись, як і що не робити, але не ставити як приклад до наслідування майбутнім поколінням.

Ось що ми навчилися від останнього гетьмана. Що Москва, біла чи червона, не є братом, а ворогом, і нам треба намагатися бути якомога далі від неї, тобто впевнено рухатись у напрямку Європи і колективної безпеки НАТО, але рівночасно ми самі повинні бути сильними у найгіршому випадку, а також щоби задавати тон, тобто напрям колективного захисту. Розуміти, що інші наші сусіди не є беззастережними нашими приятелями, але можуть бути партнерами, хоч у більшості лише у стратегічному плані. Знати, що держава існує не для певної групи населення, а для її цілості, і що це населення має бути господарем своєї землі символічно та практично. У жодному випадку не потрібно автократа, ні повного централізму, ні політичного регіоналізму.

Мене особисто російськомовний гетьман (а гетьман Павло Скоропадський розмовляв російською, не українською мовою) переконує щораз більше, що той, хто не розмовляє українською мовою, не може тримати владу у своїх руках у державі, яка будується для того, щоби захищати інтереси не тільки населення її території, але українського народу, де б він не проживав. Тим більше, наставник чужої ворожої окупаційної влади, якими були німці у той час, хоча був підписаний мирний договір. Як думали Липинський, Скоропадський, Винниченко та багато інших 100 років тому? Думали погано! Ми повинні вчитись на їхніх помилках!

У 2019 році Україна обиратиме президента і парламент. У теперішніх обставинах обираймо свою українську владу, таку, яка буде керуватися тільки добробутом народу, а не власною кишенею.