Наука і мистецтво взаємопоєднані - це доведено неодноразово. Інколи твір мистецтва
дає поштовх науковій думці, інколи - навпаки.
Казка про
голого короля данського казкаря Ганса Крістіана Андерсена давно стала класикою.
А описано в ній феномен, котрий добре відомий соціальним психологам усього світу,
зокрема, й українським. Феномен, який стосується явищ групового сприймання і ролі
в цьому навіювання та самонавіювання.
Коли король у казці Андерсена,
щоб перевірити відданість свого оточення, оголосив, що покаже підданим нове вбрання,
а натомість, вийшов до них голим, усі придворні наввипередки почали хвалити цей
новий «одяг», розсипаючись у компліментах, розхвалюючи навіть окремі деталі костюма,
якого не існувало. Ними керували змішані емоції страху, сліпої слухняності і відданості,
кар'єризму і т. п.
І тільки один маленький хлопчик,
котрий, так би мовити, не входив у «систему» і тому був вільний від явища цього
масового самогіпнозу, сприйняв те, що побачив, саме так, яким воно було насправді.
І здивовано-задерикувато вигукнув: «А король же голий!».
Подібне явище добре відоме і
часто прослідковується у державах з диктаторським, тоталітарним, автократичним типом
правління. Коли все замкнено на одну особу й усі управлінські команди виходять саме
від цієї однієї особи - короля, диктатора тощо.
Тоді часто доводиться чути,
як піддані цього автократа, зазомбовані і підігріті шаленою пропагандою та культом
особи, наперебій розхвалюють не тільки «новий одяг короля», але і все, що він робить.
І коли нечисленна та маловпливова
в таких країнах опозиція (якщо вона дійсно там є) спробує услід за казковим хлопчиком
вигукнути: «А король же голий!», її дуже погано чують або не чують взагалі. Або
ж дружно погоджуються з придворними пропагандистами, що то є не патріоти країни,
а «заслані козачки», «агенти впливу» і тому подібна «шелупонь».
Нещодавно схожий ефект сприйняття
перевірили у Лос-Анджелесі сестри-близнючки Ханна і Леа Стейсі. Одну з них художник
боді-арту роздягнув до трусиків і намалював на її тілі джинси і топ. Точнісінько
такі, в які була одягнена її сестра.
Коли винахідливі сестри підходили
на вулиці до перехожих і запитували їх: «Ми близнючки, але між нами є різниця. Чи
помічаєте ви її?», то виявилося, що практично ніхто не помітив ключової, принципової
різниці.
Говорили про різний відтінок
кольору джинсів, про відмінності у фігурах, але з відстані одного метра не бачили,
що одяг на одній зі сестер намальований.
Дивно, неймовірно, але факт.
І подібні факти можна, наприклад, помітити у політиці країн, які є не диктаторськими,
а, як мінімум, перебувають на шляху до демократії.
Україна - не диктаторська країна,
хоча ледь не кожен її всенародно обраний президент намагався посилити свій вплив,
збільшити повноваження, підтягнути, а то й підім'яти під себе все, що тільки міг,
і всіх, кого вдавалося.
Те, що
кожен наступний президент практично одразу, а через деякий час так то вже гарантовано,
чув від конкурентів та опозиції, а потім уже і від ЗМІ та громадян, що «король голий»
- це реальність вітчизняного політичного життя.
Стосовно того, що новий король
голий, ніхто не обманювався. І наприкінці своєї каденції (якщо до такого закінчення
президент ще й міг дотягнути) кожен із них мав невеликий, а то й малесенький рейтинг
і йшов на політичну пенсію з фатальним і невідворотним реноме «голого короля».
Сьогодні
главою держави Україна за Конституцією є обраний у 2014 році Петро Порошенко. Його
високий рейтинг у 54% на момент отримання булави обвалився до 28% після Іловайського
«котла», де масово загинули українські вояки, а тепер коливається у межах
12-16% (більше чи менше у різних опитуваннях). І має тенденцію до зниження більш
ймовірну, ніж до підвищення.
Як зазначають політичні експерти,
у гіршому випадку справа може завершитися тим, що падіння рейтингу президента України
зупиниться десь на позначці 5-7%, що вважається так званим «ядерним» рейтингом для
влади.
Цим ядром
відданого владі електорату і є, по-перше, ті, хто до останнього примудряється бачити
на своєму королеві його «одяг», тобто, досягнення - навіть ті, які важко знайти.
По-друге, ті, кому його правління принесло посади, доходи та інші бонуси. По-третє,
ті, кому він подобається як особистість і політик. Це його персональні «фани», які
зі своїм кумиром разом і в радощах, і в горі.
Усі ці 4 роки чинна влада в
особах президента, прем'єрів, провладних нардепів та пропагандистів, спеціально
найнятих «порохоботів» і подібних «бійців невидимого фронту», в соцмережах та ЗМІ
наполегливо намагаються переконати електорат, тобто «підданих», що король не такий
уже і голий.
Що така-сяка «одежина» на ньому
все-таки є. І що в цьому «одязі» є чудові елементи, наприклад, безвіз, відновлення
боєздатності Збройних сил України, підвищення певних платежів - зарплат, пенсій
тощо.
У відповідь
потужний хор опозиційних «хлопчиків» і «дівчаток» дедалі гучніше волає, що король
все-таки голий, а той одяг, яким він похваляється, більшою мірою «намальований»
майстрами пропагандистського «боді-арту».
І якщо, наприклад, порівняти
відсоток підвищення пенсій і зарплат зі шаленим зростанням тарифів і цін, то баланс
буде зовсім не на користь пенсій. Так що успіх цей, як і деякі інші, «намальований».
Політико-психологічний
розвиток вітчизняного електорату полягає, зокрема, і в тому, щоб навчитися чітко
бачити «голих королів» за завісою їхніх популістських обіцянок на будь-якому рівні
українського політичного процесу.
Вибираючи депутата місцевої
чи Верховної Ради, мера чи президента, потрібно нарешті уважно дивитися на його
попередню політичну і професійну біографію, пам'ятати його попередні обіцянки, оцінки,
вчинки і навчитися знімати «локшину» зі своїх вух ще до того, як опустите свій виборчий
бюлетень в урну.
Бо досі достатньо значна частина
нашого електорату потрапляє в таку ж саму пастку сприйняття, як піддані короля і
мешканці Лос-Анджелеса: вони не помічають, що їхній кандидат, котрий на зустрічах
з виборцями і на телеефірах не нахвалиться своїм політичним «вбранням», насправді
є голим.
Вибирають його, зачаровані сеансами
навіювання, а потім зі здивуванням та образою вигукують: «Як же так? Він же так
гарно говорив, так правильно критикував, так багато обіцяв! Що ж це він тепер робить?!»
А робить такий «голий король»
те, що і мав намір робити, навішуючи свою популістську «локшину» на багатостраждальні
українські вуха: отримавши від виборців посаду, він про них майже забуває і працює
на себе та своє оточення. Яке і продовжує запевняти народ, що вбрання «короля» чудове,
справжнє, а зовсім не намальоване.
Отож, народе, подвоюй пильність. Голі королі готуються до
нових виборів.