Наука і мистецтво взаємопоєднані - це доведено неодноразово. Інколи твір мистецтва дає поштовх науковій думці, інколи - навпаки.

Казка про голого короля данського казкаря Ганса Крістіана Андерсена давно стала класикою. А описано в ній феномен, котрий добре відомий соціальним психологам усього світу, зокрема, й українським. Феномен, який стосується явищ групового сприймання і ролі в цьому навіювання та самонавіювання.

Коли король у казці Андерсена, щоб перевірити відданість свого оточення, оголосив, що покаже підданим нове вбрання, а натомість, вийшов до них голим, усі придворні наввипередки почали хвалити цей новий «одяг», розсипаючись у компліментах, розхвалюючи навіть окремі деталі костюма, якого не існувало. Ними керували змішані емоції страху, сліпої слухняності і відданості, кар'єризму і т. п.

І тільки один маленький хлопчик, котрий, так би мовити, не входив у «систему» і тому був вільний від явища цього масового самогіпнозу, сприйняв те, що побачив, саме так, яким воно було насправді. І здивовано-задерикувато вигукнув: «А король же голий!».

Подібне явище добре відоме і часто прослідковується у державах з диктаторським, тоталітарним, автократичним типом правління. Коли все замкнено на одну особу й усі управлінські команди виходять саме від цієї однієї особи - короля, диктатора тощо.

Тоді часто доводиться чути, як піддані цього автократа, зазомбовані і підігріті шаленою пропагандою та культом особи, наперебій розхвалюють не тільки «новий одяг короля», але і все, що він робить.

І коли нечисленна та маловпливова в таких країнах опозиція (якщо вона дійсно там є) спробує услід за казковим хлопчиком вигукнути: «А король же голий!», її дуже погано чують або не чують взагалі. Або ж дружно погоджуються з придворними пропагандистами, що то є не патріоти країни, а «заслані козачки», «агенти впливу» і тому подібна «шелупонь».

Нещодавно схожий ефект сприйняття перевірили у Лос-Анджелесі сестри-близнючки Ханна і Леа Стейсі. Одну з них художник боді-арту роздягнув до трусиків і намалював на її тілі джинси і топ. Точнісінько такі, в які була одягнена її сестра.

Коли винахідливі сестри підходили на вулиці до перехожих і запитували їх: «Ми близнючки, але між нами є різниця. Чи помічаєте ви її?», то виявилося, що практично ніхто не помітив ключової, принципової різниці.

Говорили про різний відтінок кольору джинсів, про відмінності у фігурах, але з відстані одного метра не бачили, що одяг на одній зі сестер намальований.

Дивно, неймовірно, але факт. І подібні факти можна, наприклад, помітити у політиці країн, які є не диктаторськими, а, як мінімум, перебувають на шляху до демократії.

Україна - не диктаторська країна, хоча ледь не кожен її всенародно обраний президент намагався посилити свій вплив, збільшити повноваження, підтягнути, а то й підім'яти під себе все, що тільки міг, і всіх, кого вдавалося.

Те, що кожен наступний президент практично одразу, а через деякий час так то вже гарантовано, чув від конкурентів та опозиції, а потім уже і від ЗМІ та громадян, що «король голий» - це реальність вітчизняного політичного життя.

Стосовно того, що новий король голий, ніхто не обманювався. І наприкінці своєї каденції (якщо до такого закінчення президент ще й міг дотягнути) кожен із них мав невеликий, а то й малесенький рейтинг і йшов на політичну пенсію з фатальним і невідворотним реноме «голого короля».

Сьогодні главою держави Україна за Конституцією є обраний у 2014 році Петро Порошенко. Його високий рейтинг у 54% на момент отримання булави обвалився до 28% після Іловайського «котла», де масово загинули українські вояки, а тепер коливається у межах 12-16% (більше чи менше у різних опитуваннях). І має тенденцію до зниження більш ймовірну, ніж до підвищення.

Як зазначають політичні експерти, у гіршому випадку справа може завершитися тим, що падіння рейтингу президента України зупиниться десь на позначці 5-7%, що вважається так званим «ядерним» рейтингом для влади.

Цим ядром відданого владі електорату і є, по-перше, ті, хто до останнього примудряється бачити на своєму королеві його «одяг», тобто, досягнення - навіть ті, які важко знайти. По-друге, ті, кому його правління принесло посади, доходи та інші бонуси. По-третє, ті, кому він подобається як особистість і політик. Це його персональні «фани», які зі своїм кумиром разом і в радощах, і в горі.

Усі ці 4 роки чинна влада в особах президента, прем'єрів, провладних нардепів та пропагандистів, спеціально найнятих «порохоботів» і подібних «бійців невидимого фронту», в соцмережах та ЗМІ наполегливо намагаються переконати електорат, тобто «підданих», що король не такий уже і голий.

Що така-сяка «одежина» на ньому все-таки є. І що в цьому «одязі» є чудові елементи, наприклад, безвіз, відновлення боєздатності Збройних сил України, підвищення певних платежів - зарплат, пенсій тощо.

У відповідь потужний хор опозиційних «хлопчиків» і «дівчаток» дедалі гучніше волає, що король все-таки голий, а той одяг, яким він похваляється, більшою мірою «намальований» майстрами пропагандистського «боді-арту».

І якщо, наприклад, порівняти відсоток підвищення пенсій і зарплат зі шаленим зростанням тарифів і цін, то баланс буде зовсім не на користь пенсій. Так що успіх цей, як і деякі інші, «намальований».

Політико-психологічний розвиток вітчизняного електорату полягає, зокрема, і в тому, щоб навчитися чітко бачити «голих королів» за завісою їхніх популістських обіцянок на будь-якому рівні українського політичного процесу.

Вибираючи депутата місцевої чи Верховної Ради, мера чи президента, потрібно нарешті уважно дивитися на його попередню політичну і професійну біографію, пам'ятати його попередні обіцянки, оцінки, вчинки і навчитися знімати «локшину» зі своїх вух ще до того, як опустите свій виборчий бюлетень в урну.

Бо досі достатньо значна частина нашого електорату потрапляє в таку ж саму пастку сприйняття, як піддані короля і мешканці Лос-Анджелеса: вони не помічають, що їхній кандидат, котрий на зустрічах з виборцями і на телеефірах не нахвалиться своїм політичним «вбранням», насправді є голим.

Вибирають його, зачаровані сеансами навіювання, а потім зі здивуванням та образою вигукують: «Як же так? Він же так гарно говорив, так правильно критикував, так багато обіцяв! Що ж це він тепер робить?!»

А робить такий «голий король» те, що і мав намір робити, навішуючи свою популістську «локшину» на багатостраждальні українські вуха: отримавши від виборців посаду, він про них майже забуває і працює на себе та своє оточення. Яке і продовжує запевняти народ, що вбрання «короля» чудове, справжнє, а зовсім не намальоване.

Отож, народе, подвоюй пильність. Голі королі готуються до нових виборів.