Багато хто критикує нині українську поліцію. Я і сам, грішний, неодноразово це робив - особливо, коли вкотре доводилося мати з ними справу і побачити у відповідь розведені руки: мовляв, вибачте, пане постраждалий, але нічого зробити не можемо.

 

Однак, як то кажуть, не все так погано у нашій домівці.

Хочеться позитиву, і я його знайшов для вас, шановні читачі.

І ось він, цей позитив: вітчизняні поліцейські спіймали жінку, яка 13 років переховувалася від відповідальності за кордоном.

А справа була ось у чому.

13 років тому в донецькому місті Краматорськ розігралася любовна трагедія шекспірівського масштабу. Одна вкрай ревнива жінка приревнувала свого чоловіка до іншої, напевно, більш молодої і симпатичної.

Справа житейська, і кожен з нас на подібну ситуацію реагує в силу специфіки свого темпераменту.

У нашої героїні темперамент був, очевидно, вулканічний. Та й вік її - 52 роки - вкрай загострював страх залишитися покинутою.

Може, тому вона не знайшла нічого кращого, ніж підстерегти ту, котру вважала коханкою чоловіка, й облити її кислотою.

Зверніть увагу на логіку цієї месниці - логіка ця, як то кажуть, є жіночою, тобто, дивною і непослідовною.

Зрадив (якщо дійсно зрадив) чоловік. А вважала наша месниця винною не його, а ймовірну (чи дійсну) спокусницю. І помстилася вона, знову ж таки, не своєму невірному благовірному, а суперниці. Помстилася жорстоко - кажуть, що 76% тіла нещасної було цією кислотою обпалено.

Добряче таки линула буйна месниця пекучої рідини на звабливе тіло чоловікової коханки, чим фактично і знищила її як жінку.

Тоді ж, у 2005 році, ті, ще тодішні краматорські міліціонери зібрали достатньо доказів провини месниці і передали справу до суду.

Хоча вона своєї провини не визнавала, але за зібраними доказами злочин, що передбачений ч. 1 ст. 121 Кримінального кодексу України «Навмисне тяжке тілесне ушкодження» передбачав вирок - 5 років ув'язнення.

І цей вирок Краматорський суд месниці виніс.

Як їй вдалося за короткий час, що передбачав вступ судового вироку у законну силу, змінити ім'я, документи і вилетіти за кордон - знає лише вона і ті, хто допоміг їй це зробити. Очевидно, не за «дякую».

13 років ревнива месниця перебувала за кордоном. Звідти вона спостерігала всі зміни в судовій та правоохоронній системах своєї батьківщини.

Бачила, як розігнали стару міліцію й створили нову поліцію. Читала чимало нарікань на недостатню ефективність новачків у гарній поліцейській формі. Про плутанину, яка панує в прифронтовій зоні Донбасу.

І від читання цих нарікань та критичних новин вона занадто розслабилася.

Подумала - ну хто її тепер шукатиме, хто, взагалі, пам'ятає про той злочин і той вирок?

13 років - достатній термін, щоб, на її думку, все поросло травою забуття.

Як не добре було в комфортному закордонні, але ж серце - не камінь. У рідні краї все-таки тягне. Тим більше, що наближався її день народження.

І закортіло месниці відсвяткувати його в рідному місті, у колі рідних та друзів.

Надокучили ці привітно-байдужі іноземці навколо, захотілося їй рідних облич.

І зібрала вона речі. І купила квиток до Києва.

Але мала необережність повідомити комусь із земляків про свій майбутній приліт.

Психологи знають: подібна сенсаційна інформація миттєво проходить по широкому колу причетних і непричетних осіб, котрі хоч якось знайомі з героїнею новини-плітки: ще б пак, «вона таки прилітає! Ти дивись! Не боїться!»

Тож хтось із тих, з ким поділилися краматорські кумоньки цією сенсаційною новиною, і хтось, хто її не любив (можливо, з кола знайомих чи рідних обпеченої суперниці), «стукнув» про приліт втікачки в поліцію.

І краматорські поліцейські показали себе найкращим чином. Вони повідомили, що всі ці роки тримали втікачку на «гачку» і попросили столичних колег допомогти «зустріти» землячку в столичному аеропорту «Жуляни». Що ті і зробили - підхопили її на українській землі під білі рученьки і таким от чином «привітали» її.

Адже цього дня необережній втікачці якраз виповнилося 65 років.

Її найближча перспектива очевидна і безрадісна: втікачку доправлять на рідну Донеччину для відбування покарання, призначеного їй 13 років тому.

Ну і хто після цього скаже, що нова поліція не вміє працювати?

Правда, це могли бути не нинішні новобранці, а старі краматорські «менти», котрі служать уже в новій поліції.

Це - не суть важливо. А важливо інше.

По-перше, дякую усім, хто затримував зловмисницю, пам'ятаючи її злочин усі ці 13 років.

По-друге, шановні ревнивиці і ревнивці! Навіть якщо ви суб'єктивно на 100% впевнені в обґрунтованості ваших ревнивих підозр, пам'ятайте, що є такі підступні психічні розлади, яке психіатри називають «марення ревнощів».

Хворий на таке марення в усіх інших аспектах є психічно здоровим, але у цьому єдиному пунктику - ревнивій впевненості, що йому (їй) зраджують - така людина є хворою. Інколи невиліковно.

То навіть у такому випадку нічого не потрібно робити злочинного ні проти свого любовного (шлюбного) партнера, ні проти ймовірних чи дійсних розлучників.

Бо найкращі краматорські, київські та інші українські поліцейські не дрімають. І згадають про вас навіть через роки і відстані.

А ви запитуєте - де ж це Шекспір брав сюжети для своїх драм і трагедій?

Та ось вони, сюжети, - навколо нас. Бери і пиши свою безсмертну п'єсу.

І шануй при цьому Кримінальний кодекс - як любив повчати знаменитий літературний герой, одесит Остап Бендер.