Андрій Заболотний з онукою Людмилою Карапетян, Єреван

Ще якихось 100 років тому для вивчення механізму щеплень, над якими зараз так палко сперечаються, дослідникам-ентузіастам доводилося перевіряти дію вакцини на собі. Уявіть собі, їм після таких перевірок теорії практикою вдавалося не тільки вижити, а й продовжувати свою діяльність! Хто з сучасних політиків таке наважиться повторити?

Ім’я Данила Заболотного відоме простому киянинові у прив’язці до вулиці на Теремках. Імовірно, він може знати про Інститут у тому самому районі, названий ім’ям вченого (Інститут мікробіології та вірусології НАН України імені Данила Заболотного). Проте, є сумніви, що мій сучасник знає про Заболотного далі, ніж топоніміка Голосіївського району. А втім, Данило Кирилович Заболотний – основоположник імунології, епідеміолог, брав участь в експедиціях з дослідження чуми та холери в Індії, Маньчжурії, Саудівській Аравії, Персії, Китаї, Росії. Його запрошували викладати до Університету Пастера в Парижі, він добровільно інфікував себе вірусами, шукаючи вакцини від них, першим дослідив природу сифілісу й не опублікував відкриття спірохети через скепсис колег, а за два роки це успішно зробили австрійські вчені. Він писав вірші, і про нього згадувала в листах Леся Українка. Його щоденник «По світах і людях» було знищено у 1937-му, а, за словами дослідників, якби він сам дожив до 1937-го, то, найімовірніше, його розстріляли б…
Данило Заболотний очолив Всеукраїнську академію наук, випередивши на виборах Михайла Грушевського, прийняв у родину тринадцятеро дітей – і то лише частина фактів з життя цієї, поза сумнівом, видатної людини.
Якби про життя Данила Заболотного вирішили зняти фільм, то мали би з відчуття, ніби крадуть сюжет, адже якщо режисери колись читали роман американського письменника Ноа Ґордона або бачили німецький фільм, знятий за цим романом, – «Учень Авіценни», то однозначно помітили б схожий перебіг подій. У Персії поширюється епідемія чуми, учень Авіценни з’ясовує, що інфекцію переносять гризуни, що уражених чумою трупи необхідно спалювати, але це заборонено Кораном, тому він змушений ризикувати власним життям, прагнучи подолати чуму, й, найважливіше, вперше проводить розтин людського тіла, наодинці, у напівтемній комірчині, знаючи, що за таке передбачено страту.
Кінець XIX сторіччя, третя пандемія чуми в історії людства, Данило Кирилович Заболотний перебуває в експедиції з боротьби з чумою в Монголії. Ставлячи собі питання, яким чином чума поширюється на сусідні міста, доходить висновку, що носіями вірусу є ховрахи – тарбагани, що мають їстівне м’ясо й цінне хутро. Як і учень Авіценни, він стає ініціатором спалення трупів хворих, що насправді було не так просто, адже в мусульманській країні релігійне прокляття вважається страшнішим за чуму – люди ховали трупи своїх близьких скрізь, навіть у погребах, аби не дати спалити. Тож ученому коштувало немалих зусиль переконати місцевих у необхідності таких заходів заради майбутніх поколінь, бо мікроби чуми не гинуть, коли їх захоронити в землю, і через 50-100 років їх виносять на поверхню дикі гризуни, і знову вимиратимуть нові покоління. А далі все відбувалося значно драматичніше, аніж у згаданому фільмі: на той момент Заболотний уже розділив чуму на два види: легеневу та бубонну, тому перш ніж боротися з нею, треба було дізнатися, який саме вид поширено у тому регіоні, а цього неможливо з’ясувати без розтину. Вночі в бараку при місячному світлі професор Заболотний проводив аутопсію – розтин інфікованого трупа. Поспіхом ховаючи у рукав шприц, у якому був гній чумного бубону з трупа, вколовся та захворів сам. Згодом він сам себе і вилікував власною сироваткою.
Поза тим, це був уже не перший випадок самоінфікування: під час навчання в університеті Данило Заболотний разом з Іваном Савченком ввели собі холерний вібріон, щоб дослідити ефективність імунізації, про що свідчить запис у щоденнику: «Першого травня об 11 годині 30 хвилин натщесерце, нейтралізувавши свій шлунковий сік застосуванням 100 см³ одновідсоткового розчину солі, ми в присутності професорів Підвисоцького та Леша, а також працівників лабораторії прийняли у воді 0,1 см³ 24-годинної бульйонної розводки холерних вібріонів, вирощених при температурі 37°С». Успіх цього експерименту зробив його всесвітньовідомим у наукових колах. Пізніше майже всі протиінфекційні сироватки Данило Заболотний випробував на собі.

	Андрій Заболотний (у солом’яному брилі), внизу крайня ліворуч – його донька Ліана, крайня праворуч – дружина Тамара, з односельчанами у селі Заболотному

Якщо про дослідження Данила Кириловича у лікуванні чуми, холери, дифтерії писали в той час багато, то його визначна роль у вивченні сифілісу залишилася менш помітною. У тодішній Російській імперії кількість хворих близилася до мільйона, і 50% із них мали заразні форми захворювань. Зокрема, сифіліс. Дослідження експериментальної моделі сифілісу європейськими вченими тривалий час були безрезультатними: вірус не вдавалося прищепити мавпам, козам, телятам для вивчення етіології хвороби, і коли вчені почали схилятися до думки про несприятливість до сифілісу всіх тварин, без винятку, Данило Заболотний досягнув успіху в щепленні сифілітичного матеріалу павіанам-бабуїнам. Згідно зі сучасними даними павіани найближче стоять у системі тваринного світу до вищих мавп антропоїдів. За дослідами вчений виявив збудника сифілісу – бліду спірохету. Як свідчить учень Заболотного Микола Стражеско, опис спірохети Заболотним датується 1903 роком, тоді як австрійські дослідники Фріц Шаудінн та Еріх Гоффманн повідомили про відкриття збудника сифілісу в 1905-му.
Ще менше, а точніше майже нічого, відомо про Заболотного-поета. Він писав українською, у студентські роки вступив до гуртка «Молода громада», за участь у якому 1889 року був ув’язнений разом з 80-ма іншими студентами. Із листування Маргарити Комарової з Лесею Українкою відомо, що до Заболотного не пускали навіть матір. Але через проблеми зі здоров’ям його випустили після трьох місяців перебування в одиночній камері. Потім він цілком присвятив себе науці, проте його проукраїнська позиція з часом лише міцніла. Через майже 40 років, коли ім’я Данила Заболотного було вже вписане у світову історію медицини, а сам він обіймав посаду президента Всеукраїнської академії наук, у радянській Україні розпочалися репресії проти української інтелігенції. Академіка ВУАН Сергія Єфремова та секретаря Агатангела Кримського звинуватили в належності до вигаданої чекістами «Спілки визволення України». Заболотний намагався врятувати колег, заявивши, що у разі застосувань репресій до Єфремова він подасть у відставку. Наступного року Данила Кириловича не стало. А через сім років зник і його щоденник «По світах і людях». Зберігся лише акт про його знищення: «Дневник академика Заболотного, как содержащий буржуазно-националистические взгляды, подлежит уничтожению путем предания его огню».
Відомо, що у родини Заболотних був син, котрий помер у ранньому віці. Чи були інші власні діти у академіка Заболотного – докладної інформації не знаходимо. Зрештою, численні досліди, проведені на собі, не могли минути безслідно – здоров’я вченого було підірване. Проте це не завадило йому взяти у свою родину тринадцятеро дітей. Нащадки одного з них, а саме Андрія Жванецького-Заболотного, живуть сьогодні у Вірменії, в Єревані, а найцікавіше те, що правнуки Андрія Заболотного – громадяни України! Вкотре пересвідчившись, що прислів’я «нашого цвіту по всьому світу» вигадане небезпідставно, ми сконтактували з онукою Андрія Заболотного й, відповідно. правнукою Данила Кириловича й ось публікуємо її листа:
«Мене звуть Людмила Карапетян. Власне, ім’я мені дали на честь моєї прабабці Людмили Радецької, дружини Данила Кириловича. Я мешкаю в Єревані, проте волею долі всі мої троє дітей: сини Юрій та Вардан, донька Марія – громадяни України. Моя донька Марія – лікар у п’ятому поколінні: Данило Заболотний – Андрій Заболотний – Ліана Карапетян-Заболотна (донька Андрія Заболотного), Михайло Карапетян (онук Андрія Заболотного, брат пані Людмили, лікар, проживає в США. – О. Г.) – Марія Степанян. Ми мешкаємо у квартирі, яку колись мій дідусь Андрій Заболотний обміняв на квартиру в Одесі.
Точної інформації про те, скільки дітей було в Данила Кириловича, немає. Мій дідусь Андрій Заболотний – один із них. Він народився 17.07.1895 року, в селі Чоботарка (нині Заболотне). Вищу освіту здобув в університеті в Одесі, там і захистив дисертацію, був доцентом у Медінституті, хірургом. У 1923 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тамарою, вірменкою за національністю, з котрою прожив у шлюбі 45 років до смерті Тамари. Тамара була піаністкою, закінчила консерваторію. У них народилося двоє дітей. Синів вони втратили в ранньому віці, залишилася єдина донька Ліана, 1934 р. н. – моя матір. Ліана навчалась у школі імені Столярського в Одесі, музичній десятирічці, але потім вирішила стати лікарем і вступила до Одеського медінституту, а звідти перевелась у єреванський медінститут 1953 року у зв’язку з одруженням. До Вірменії разом з єдиною донькою переїхали й батьки.
Андрій Заболотний переїхав до Вірменії у віці 58 років, залишив кафедру в Одесі. Певним чином йому довелося починати життя спочатку: нова країна, нове середовище, нове оточення. Вже у поважному віці він освоївся тут і вивчив вірменську мову.
Андрій Заболотний і далі працював хірургом у клініці в Єревані, проте головним тепер у його житті стали онуки. Я – перша внучка, мене назвали на честь матері Андрія Даниловича, є ще Михайло, а народження мого брата Андрія, названого на честь дідуся, Андрій Данилович не дочекався лише 1,5 місяця. Помер Андрій Заболотний 7 січня 1972 року, похований у Єревані поруч із дружиною, а тепер уже й донькою та зятем.
У 2016-му вся наша родина в складі 11 осіб разом із братами з Америки зібралась у селищі Заболотному, на батьківщині Данила Кириловича, з нагоди його 150-річчя».