Один з відомих вітчизняних політологів написав: «Що мене пригнічує, так це негативістська зацикленість на конкретних політичних персоналіях.

Згадаєш Порошенка, отримуєш хвилю ненависті. Згадав Ю. Тимошенко - знову хвиля ненависті. Те ж саме при згадуванні про Анатолія Гриценка. І т. д., і т. п.

Мене починають мучити сумніви. Може, нам не новий президент потрібен, а новий Кашпіровський зі сеансом колективної психотерапії?»

Дискусія

На цей вислів пригніченості жваво відреагували, і кожен учасник дискусії висловив свою точку зору.

Мені впала в око думка Інтернет-користувача Анатолія Мазуренка: «Всіх їх ми вже більше, ніж 2 десятиріччя бачимо біля влади на різних, досить відповідальних посадах, але особливого позитивного результату вони не показали, тому така реакція у людей. Люди хочуть, щоб з неба під білим куполом парашута впав білий і пухнастий президент України, а такого не буде, доведеться вибирати з тих, котрі є.

Та й навіть якщо назвати білого і пухнастого кандидата, то значна частина суспільства і йому не повірить.

По-перше, надто довго громадян України дурили, і люди зневірені.

По-друге, це, значною мірою, особливість українського менталітету».

Йому, зокрема, відповів Інтернет-користувач Sergiy Loktionov, іронічно запитавши: «То проблема в парашуті чи в людях, готових бути обдуреними? Ви можете порівняти результативність чинного президента з Януковичем, Ющенком, Кучмою і Кравчуком?»

Мені захотілося продовжити тему, розпочату в цій дискусії.

Адже Україна впритул наближається до нових подвійних виборів - Верховної Ради України і президента України - які наступного року або допоможуть змінити баланс політичних сил у країні і політику влади, особливо внутрішню, соціально-економічну, та й політичну, культурну, або ж можуть продовжити той період напіврозпаду і застою, котрий уже так вимучив народ за минулі роки.

І де взяти того парашута, на якому з неба може спуститися до нас такий очікуваний багатьма «білий і пухнастий»?

Модель формування влади в радянській Україні

Всі сім десятиріч, поки Україна була в складі СРСР і називалася радянською, модель формування її влади була такою ж, як і в усьому СРСР. Ця модель мала як позитивні, так і вкрай негативні аспекти.

Коли пишуть чи говорять, що Україна була з початку 20-х років ХХ сторіччя окупованою і 7 десятиріч у ній керувала окупаційна адміністрація, в цьому є історична правда, але в такому підході більше публіцистичності і звинувачень, ніж можливостей аналітичного підходу.

Я ж пропоную, не відхиляючи історичну правду, згадати минуле з точки зору фактичного стану речей, аналізуючи той стан справ, який був тоді, і вживаючи ті поняття, які були в ті часи.

Стрижнем влади тоді була компартія та її перший секретар (Генеральний секретар, або Генсек) після свого обрання на цю посаду ставав головним керівником і у всьому СРСР і в кожній з 15-ти республік, включно і в Україні.

Таким чином, першого керівника кожної республіки, зокрема, й УРСР, ніколи не вибирав народ, і така особа виникала як перший керівник республіки одразу після з'їзду чи пленуму ЦК КПУ.

Тобто, народ ставили перед фактом: ось ця людина від сьогодні буде вашим головним керівником і ваш обов'язок вважати його «білим і пухнастим», взірцем усіх чеснот. Крапка. Хто був цим невдоволений, тими займався КДБ.

В ті часи кожний перший (тим більше, Генеральний) секретар ЦК був чимось на кшталт чинних президентів, тому що був першою посадовою особою республіки (держави), тільки мав незмірно більше влади й абсолютно не залежав від думки виборців.

Ця особа, до того, як стати першою у владній структурі республіки (і всього СРСР), проходила багаторічний шлях кадрового зростання, набуваючи різноманітного досвіду - виробничого, господарського, в місцевих органах влади, включно до найвищої в кожній області посаді першого секретаря обласного комітету компартії України.

І в цьому був своєрідний кадровий плюс - діяч у процесі поступового кадрового зростання, долаючи сходинки влади нагору, що називається, «проварювався в семи водах» і лише після цього з багажем необхідного управлінського досвіду міг вийти в перший ешелон влади.

Його зірковий час наставав тоді, коли рішенням згори, волею політбюро ЦК КПУ чи одноосібною волею першого секретаря ЦК КПУ, цю особу, нарешті, переводили на роботу в центр.

У столиці у таких висуванців були різні сценарії подальшого кадрового зростання, коли їх могли призначити по черзі чи то міністром, заступником голови, а згодом і головною Ради міністрів УРСР, чи то головою Верховної Ради УРСР, чи то секретарем, а згодом і першим секретарем ЦК компартії України.

Будь-які кадрові перестановки і в областях і, насамперед, у столиці кожної республіки, зокрема, і в Києві, обов'язково узгоджувалися в Москві, в ЦК КПРС, а часто нею ж ініціювалися. Там уважно слідкували, щоб нагору не потрапив українець зі сформованою національно-патріотичною свідомістю і пропускали через своє кадрове «сито» лише функціонерів радянського штибу і гарту.

	Радянські вибори - імітація демократії

Саме на цю обставину звертають увагу ті історики, котрі кажуть, що в радянській Україні були по суті лише так звані колоніальні адміністратори, зокрема, етнічні українці, і ніколи не було справжніх українських керівників, вільно обраних українським народом. І саме в цьому був колосальний мінус цієї моделі, котрий переважував усі її «плюси».

Коли через політику перебудови останній радянський генсек М. Горбачов у середині 80-х років ХХ сторіччя зробив спробу оновити СРСР і врятувати його від розпаду, він, окрім іншого, захотів демократизувати модель кадрового зростання. Була дана команда всім першим секретарям райкомів, міськкомів, обкомів компартії, які реально керували на місцях, але мали статус партійних, а не державних керівників, обиратися головами відповідних рід - районної, міської, обласної.

Оскільки ради були стовідсотково підконтрольні тій же компартії, то ці «вибори» насправді стали імітацією виборів. За всіх партійних функціонерів слухняно проголосували місцеві депутати при відсутності альтернативних кандидатів, і вчорашні «партократи» стали головами відповідних рад, тобто, отримали легітимний статус державних керівників.

Такий виборчий фарс не приніс демократії, а став лише декорацією, за якою продовжилося всевладдя компартії.

Тож, перші вільні вибори в Україні відбулися лише після того, коли в них отримали можливість брати участь як кандидати вчорашні опозиціонери.

Ці люди, декотрі з яких ще нещодавно були політв'язнями або піднаглядними КДБ, і не мали жодного права і шансу потрапити у легальну політику, раптом таку можливість отримали. І, пройшовши кількарічну школу перебудовних мітингів, дискусій та протестних зібрань, стали справжніми бродильними дріжджами для вітчизняного політичного «тіста».

Модель формування влади в пострадянській Україні

Перші вільні вибори до Верховної Ради України та на посаду президента України остаточно зламали радянську модель кадрового зростання.

Зламали її мінуси, а заодно і плюси.

На відміну від радянських часів, коли депутатом, особливо Верховної Ради України, міг стати лише той, хто пройшов певну школу трудового і громадсько-політичного життя, мав вагомі здобутки у своїй професії чи сфері роботи і отримав «добро» від відповідних компартійних органів, народним депутатом України могли стати і ставали дуже різні люди: і ті, хто повністю цього заслуговував об'єктивно, і той, хто умів лише гостро критикувати, солодко обіцяти чи вміло підкупити.

У політику поринули і небайдужі громадські активісти та авантюристи всіх відтінків. Це були люди, більшість з яких ще не знали можливостей влади, не мали свого бізнесу чи капіталів. Пам'ятаю, як були задоволені більшість нардепів першого скликання, коли апарат Верховної Ради допоміг усім бажаючим придбати «Жигулі» - дуже простеньку дешеву автомодель, якої, тим не менше, не було у вільному продажу.

Таким чином, на перших вільних «парашутах» до українського народу у Верховну Раду України (і у відповідні місцеві ради) спустилося перше пострадянське покоління вітчизняних політиків, якому історією судилося приймати перші закони Незалежної України, закладати її законодавчо-нормативну базу.

Вони були дуже різними в усіх аспектах - ідеологічному, політичному, фаховому, морально-психологічному - але це було перше покоління, яке українці вибрали самі на формально вільних виборах.

Можна погоджуватися чи не погоджуватися, але ці «парашутисти», в цілому, відображали політико-психологічну картину тих виборців, котрі за них проголосували.

А вибрали виборці тієї пори депутатів на всі смаки: і компартійних діячів (чинних та екс-), і націоналістів, і демократів, і республіканців, і промислових, аграрних, гуманітарних «баронів», і технократів, і ще цілу низку сіро-буро-малинових (у всіх планах) осіб.

Були серед них і гідні особистості, і не дуже. Були ті, що стали становим хребтом вітчизняного політикуму на одне-два десятиріччя, і ті, імена котрих сьогодні не згадають навіть професійні політологи.

Були ті, котрі ввійшли в новітню історію України, і ті, що в неї «влипли».

Не даючи оцінок цим особам, я назву лише низку імен, яку викинула на поверхню перша потужна хвиля демократизації політичного процесу в Україні.

Які першим політичним «десантом» густо накрили всю країну і спустилися не тільки в столицю під купол Верховної Ради України, але й в кожну область і кожен район, стали обличчями тієї епохи.

Згадаймо: В'ячеслав Чорновіл, Леонід Кучма, Левко Лук'яненко, Іван Плющ, Іван Драч, Дмитро Павличко, Олександр Мороз, Євген і Володимир Щербані, брати Горині, Павло Лазаренко, Ірина Калинець, Валерій Пустовойтенко, Іван Заєць, Інна Богословська, Володимир Яворівський, Микола Поровський, Юрій Костенко, Віктор Пинзеник, і т. д., і т. п.

Когось ми пам'ятаємо краще. Когось - гірше. А когось і майже зовсім забули.

Не здивуюся, якщо дехто з молодих не пам'ятає прізвищ рекордсмена з перебування у декількох складах Верховної Ради України Ярослава Кендзьора. Або Юрія Спіженка, котрий одночасно очолював комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров'я і був міністром в цій же сфері і таким чином певний час одноосібно «господарював» у медицині.

Чи Володимира Гриньова, заступника першого голови Верховної Ради України, активного демократа і технократа, доктора технічних наук - нині забутого, котрий добровільно пішов з політики після першої каденції.

Але значно більше уваги на зорі Незалежності було до тих новітніх «небожителів», хто ризикнув увійти до складу першого десанту кандидатів на булаву.

Кандидатсько-президентські «парашути» одягли і наважилися стрибнути до виборців Леонід Кравчук, В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Ігор Юхновський, а ще нині абсолютно забутий дніпропетровський бізнесмен, прізвище котрого навіть я без довідника не згадаю.

Декілька кандидатів від національно-демократичних сил, звичайно, розпорошили електорат, але, припустімо, якщо б вони всі поступилися, зняли свої кандидатури і віддали голоси свого електорату В. Чорноволу, пану В'ячеславові їх все одно не вистачило б для перемоги.

Під «білим куполом» президентського парашута до народу України спустився переможець - Леонід Кравчук, історично перший всенародно обраний глава Української держави. І народ України почув його афоризм: «Маємо те, що маємо».

Що ж мали в особі Леоніда Кравчука українці?

Мали колишнього секретаря ЦК компартії України з питань ідеології, одного з трьох політиків, котрі своїми підписами в Біловезькій Пущі скріпили і формалізували розпад СРСР, претендента на булаву, котрий опонував усім кандидатам від національно-демократичного табору, а до того провів перші теледебати проти Народного Руху України від імені Компартії.

Мали колишнього комуніста, котрий звичними зигзагами будував свою політичну кар'єру уже в часи Незалежності, декларуючи прихильність спочатку до націонал-демократичного крила, потім ставши членом фракції СДПУ (о) разом з В. Медведчуком, Н. Шуфричем та іншими і, у підсумку, намагаючись грати роль політичного аксакала, мудреця, третейського судді і ледь не батька Незалежності.

Частина українців, котрій були близькими прокомуністичні погляди, довіряла тоді Кравчукові, частина, котрій були близькими антикомуністичні погляди, не довіряла йому. Частина українців вагалися, не бажаючи Л. Кравчука й одночасно не бажаючи В. Чорновола як першого президента.

У цифрах ці частини приблизно відповідали відсоткам голосів, котрі були віддані (чи не віддані) кожному з кандидатів. А в сумі вони фіксували, що електорат, як і суспільство в цілому, є надто різним у всіх аспектах. І на перших виборах Україна не отримала ні політика, ні політичної сили, навколо якої могла би згуртуватися і розвиватися Українська Нація і Держава. Такою хворобою Україна нездужає і до сьогодні.

Протягом каденції першого президента України Л. Кравчука були зроблені необхідні початкові кроки у формуванні державних інституцій, фінансово-політичної системи, освітньо-культурної політики. Вибудувалися у першому наближенні органи влади й управління, армія, правоохоронна і судова системи, національна грошова одиниця (чи її тимчасова заміна), інші необхідні структури.

Незалежна Україна поволі ставала на ноги, але на цих ногах все ще були тяжкі гирі.

Євген Марчук – необраний варіант розвитку України, нині політичний пенсіонер

На других парламентських виборах Україну накрив наступний «парашутний» десант. Багатьох говорунів, котрі на чистому популізмі і риторській майстерності стали першими народними депутатами, під час других виборів відтіснили.

До Верховної Ради України спустилася на своїй «парашутах», навантажених гречкою, ціла група бізнесменів, котрі за минулі три роки усвідомили, що звання і, головне, статус нардепа - це добре. Бо дає недоторканість і допомагає на місцях навести контакти з місцевою владою, зміцнити власний бізнес, потіснити конкурентів і навіть в деяких випадках дає можливість стати «господарем» краю.

Не хтось, а саме вітчизняний виборець одягнув переможні «парашути» на Віктора Пінчука, Павла Лазаренка, Юлію Тимошенко, Петра Симоненка, Наталію Вітренко, Дмитра Табачника, інших подібних політиків.

У залі парламенту і поза нею згуртувалася ціла група бізнесменів, котра була готова до того, щоб здійснити потужний якісний ривок і зі статусу бізнесменів середньої руки перейти у статус фінансово-економічних важковаговиків, стати першими вітчизняними олігархами.

Для цього їм було необхідно дві умови.

Перша з них - густо засіяний бізнесменами склад парламенту, котрий був би морально готовим проголосувати за необхідні великому бізнесу закони.

І друге - президент, який створить для такого потужного ривка в олігархію умови і політичний «дах», використає всі свої могутні державні важелі тиску, щоб протиснути створення олігархічної системи і допомогти провести масштабне розграбування країни під привабливим іменем приватизації.

Таким президентом і став колишній «червоний директор», нардеп першого скликання і голова Союзу промисловців та підприємців України Леонід Кучма.

Період першої каденції президента Л. Кучми якраз і характеризується подібними процесами. Окремим особам чи фінансово-політичним групам за умови персональної політичної лояльності та певної «вдячності» були віддані у власність не тільки заводи, фабрики, інші гіганти промисловості, але й цілі галузі економіки.

На зміну мільйонерам, до котрих уже звикли, прийшли мультимільйонери та перші вітчизняні мільярдери. В суспільстві зазвучали імена не тільки політиків-бізнесменів, які казково збагачувалися, не встигши спакувати свої переможні «парашути», на яких виборці спустили їх на український Клондайк, а й тих олігархів, котрі самі не балотувалися, але фінансували цілі команди своїх ставлеників, котрі ставали нардепами і лобіювали у Раді їхні інтереси, часто ігноруючи національні інтереси України.

	Л. Кучма, В. Янукович, В. Медведчук

Рінат Ахметов, Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов, Віктор Пінчук, Павло Лазаренко, Сергій Тарута, Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, Олександр Ярославський, інші склали групу вітчизняних олігархів, кожен з котрих організовував, фінансував, в окремих випадках особисто очолював якусь політичну силу чи патронував політичного діяча, котрого всіма силами і ресурсами намагався привести до вищого ешелону влади й втримати там.

Боротьба між олігархами за сфери впливу загострювалася. Відповідно, загострювалася і боротьба їхніх політичних ставлеників, інших політичних груп того періоду.

Обраний нардепом другого скликання перший помічник президента Л. Кучми Олександр Волков, як стверджують, першим вніс у парламентське життя великі гроші. Подейкували, що саме через цього бізнесмена-політика, до котрого приклеїлося прізвисько «директора парламенту», в життя Верховної Ради ввійшли традиції платити за перехід із фракції до фракції, за потрібне владі голосування і т. п.

Традиції, які відтоді більше з Ради не вивітрювалися.

Посилювався і тиск ззовні. З одного боку Росія, з іншого - Захід - намагалися взяти Україну під контроль. Правда, кожен зі своєю метою.

Точки тиску зійшлися на постаті Леоніда Кучми у період його другої каденції.

Росія була невдоволена його кроками, навіть достатньо символічними, у бік Заходу. Захід відчував аналогічні почуття через половинчастість курсу Л. Кучми, котрий правою рукою обережно рухав свої шахові фігури у бік США, НАТО та ЄС, а лівою рукою повним ходом підставляв свої шахові фігури росіянам.

У підсумку, низка антикучмівських акцій завершилася масштабною політичною кризою через обвинувачення у причетності президента до вбивства Георгія Гонгадзе, посилений так званими «плівками майора Мельниченка» і протистояння з О. Морозом.

Л. Кучма, котрому виборці, що потрапили у пастку технології «менше зло», перед цим вдруге подарували переможний президентський парашут, закінчував свою другу каденцію зі всіх боків опльованим, зганьбленим, зневаженим. Багато хто його навіть ненавидів.

А це ж був той самий Л. Кучма, котрого вітчизняні виборці так чи інакше, з різних мотивів, але все-таки обирали главою держави двічі поспіль.

Його нам не посилали якісь сили зла. Його обрали вітчизняні виборці.

Кажуть, що об'єктивно на переломі тисячоліть у країни було два шляхи - шлях Марчука і шлях Кучми.

Прихильники Євгена Марчука наголошують, що, незважаючи на його минуле генерала КДБ, Є. Марчук як кандидат у президенти України мав намір запропонувати українцям шлях демократичних змін і антиолігархічного облаштування системи.

Однак виборець у 1999 році вибрав так званий «шлях Кучми», вручивши йому булаву вдруге.

Проте, Л. Кучма не хотів відходити спокійно і доклав руку до наступної гострої внутрішньополітичної кризи. Отримавши фіаско у спробі втретє висунути свою кандидатуру на посаду президента, він вручив кандидатсько-президентський «парашут» ставленику від його збірної фінансово-політичної групи, в якій кучмісти об'єдналися з так званими «донецькими», - прем'єр-міністру Вікторові Януковичу. 

Другим стрибнув, розкривши свій опозиційний «парашут», кандидат від так званих демократичних сил екс-прем'єр-міністр України Віктор Ющенко.

Коли після затяжної виборчої кампанії обидва «парашутисти» приземлилися, ніхто не захотів визнавати свою поразку.

В. Ющенко виглядав енергійним. Світлина В. Гриба

Старі кучмівсько-ахметовські сили організували офіційне визнання перемоги Януковича, але Помаранчева революція 2004 року погасила купол його «парашута», виборовши право на переголосування підсумків другого туру і в результаті переголосування здобувши визнання перемоги свого «парашутиста» Віктора Ющенка.

Пам'ятаю, скільки радощів тоді було не лише у прихильників В. Ющенка, скільки надій на швидкі та якісні зміни!

Адже до Верховної Ради України також зайшов потужний десант ющенківців під прапорами партії «Наша Україна». І хоча низка бізнесменів практично одразу ж під тиском вийшла з лав ющенківської фракції, це була серйозна політична підтримка Вікторові Ющенку.

Складалося враження, що демократичні сили переламали в Україні баланс на свою користь, і консерватори проросійської спрямованості відповзають, зализуючи рани.

Гасло нових лідерів - «Слово і діло» - гриміло над країною.

Тим більше, що Віктор Ющенко уклав політичну угоду про співпрацю з Юлією Тимошенко. Однак, цій угоді судилося недовге життя.

Слів було чимало, діла замало. 

Коли і тепер послухати кожного з них, щоразу складається враження, що винен у цьому інший. Але ж саме цим двом політикам Помаранчева революція і демократичні сили суспільства вручили свої надії на рішучі зміни.

Однак, рішучі зміни можливі лише у випадку, коли рішучий лідер, що очолює рішучу політичну силу, спирається на рішучість більшості суспільства і робить рішучі швидкі кроки до мети.

Нічого цього не було.

Нерішучий президент Віктор Ющенко, котрий очолював різнорідну, тому і нерішучу партію, не знав, на кого йому спиратися.

Чи то на свого кума Петра Порошенка, котрий наполягав на тому, щоб стати прем'єр-міністром України й обіцяв бути опорою президентові.

Чи то на Юлію Тимошенко, котрій він перед виборами, укладаючи з нею угоду, обіцяв прем'єрство і спочатку дав його.

Чи то на Віктора Януковича з Рінатом Ахметовим та їхньою партією регіонів, котрим він, відсторонивши Ю. Тимошенко, спочатку віддав посаду глави уряду, а потім фактично і булаву, не підтримавши Юлію Тимошенко у її двобої з Віктором Януковичем у 2010 році.

Після того, коли Ющенко ще за часів свого президентства почав стрімко втрачати підтримку електорату, громадськості, ЗМІ, його ще декілька років тому переможна партія «Наша Україна» почала сипатися, наполовину перейшовши до Юлії Тимошенко, частиною вичікуючи, а якоюсь частиною намагаючись піти у самостійний політ.

Імена колишніх соратників В. Ющенка - Петра Порошенка, Романа Безсмертного, Юрія Луценка, Арсенія Яценюка, Миколи Томенка - почали звучати в інших, неющенківських контекстах.

«Король» станом на момент президентських виборів-2010 стрімко ставав політично «голим».

А вкрай розчарований електорат, який у 2004-2005 роках на київському Майдані і десятках майданів по країні, став стіною за кандидата у президенти Віктора Ющенка і тим самим подарувавши йому переможний президентський «парашут», у 2010 році не залишив йому жодного шансу на розкриття вдруге переможного «парашута».

Отримавши принизливі 5%, В. Ющенко з так і нерозкритим «парашутом» каменем врізався в матінку-землю, ставши політичним пенсіонером.

А електорат уже приймав дві нові панівні політичні сили, котрі двома «десантами» на численних «парашутах» спускалися під час нових виборів і безкомпромісно билися між собою.

	Двоє головних «парашутистів»-2010

Це були команди Віктора Януковича та Юлії Тимошенко.

Спустилися до народу обидві команди, але розмістилися в усіх гілках та органах виконавчої, судової влади тільки «парашутисти» Віктора Януковича.

Електорат, якому В. Янукович навіював: «Почую кожного!», з ентузіазмом приготувався розповідати новому президентові про всі утиски місцевої влади - аякже, він же почує. Кожного.

«Парашутисти» Юлії Тимошенко змогли посісти певні позиції лише в органах представницької, законодавчої влади. Зокрема, склавши серйозну фракцію БЮТ у Верховній Раді України.

Не забуваймо, що значна частина того самого електорату, що радо вітав парашутистів Віктора Януковича і його самого у 2010 році, через три з половиною року їхнього правління силою вигнала Януковича з країни, а партію регіонів - із влади.

З величезним ентузіазмом вітаючи так звану післямайданну опозицію, яка у лютому 2014 року після втечі В. Януковича миттєво розсідалася по посадах, стаючи новою владою, електорат готувався «на ура» у травні 2014 року приймати головний «парашут» того року - нового президента України.

Віддавши від щирого серця Петрові Порошенку 54% і таким чином обравши його уже в першому турі, електорат склав руки і приготувався «жити по новому» - як і обіцяв головний «парашутист» року.

А так звана об'єднана європейська парламентська більшість із п'яти фракцій (Блок Петра Порошенка, «Народний фронт» Яценюка, «ВО «Батьківщина» Юлії Тимошенко, Об'єднання «Самопоміч» і Радикальна партія Олега Ляшка) у Верховній Раді України, яка склалася після осінніх парламентських виборів 2014 року, досить швидко розпалася на дві, нібито, провладні (БПП і НФ) і три опозиційні фракції.

Відокремлено, четвертою фракцією, проти влади стоять у Раді екс-регіонали - так званий Опозиційний блок, що насправді фактично нині є партнером влади і голосує з нею разом в унісон доволі частенько. Кажуть, що не задарма.

З кожним новим президентом України всю владну вертикаль країни згори донизу заповнювали представники переможця, його так звана «команда», часто витісняючи при цьому досвідчених фахівців, котрі не належали до членів команди-переможниці.

Так з циклу в цикл чи то оновлювалася, чи то деградувала владна вертикаль, не даючи можливості функціонерам, котрі набули досвіду, продовжувати свою роботу. А взамін приходила нова галаслива зграя голодних невігласів, котрі з величезним апетитом накидалися на Україну як на свою законну здобич.

Про жодне «проварювання у семи водах» для здобуття управлінського досвіду вже давно не йдеться, і важливі посади в державі віддаються направо-наліво «своїм».

Часто-густо гіршим, але зате «своїм» - відданим, покірним, орієнтованим не на країну, а на шефа-годувальника.

То що ж чинна влада, котра з таким тріумфом у 2014 році була сприйнята більшістю виборців, значною частиною громадськості, ЗМІ, іноземними партнерами?

Фатальна карма, котра висить над вітчизняними політиками, і цього разу невмолимо провела політиків та народ через ще одне коло.

Рейтинги провладних партій нині низькі.  Рейтинги чинного президента в зоні ризику, він перебуває під зливою критики звідусіль.

Вищі показники на сьогодні мають політики, котрих електорат або не підтримав циклом раніше (12% Юлії Тимошенко проти 54% Петра Порошенка у травні 2014 року), або ж вперто не бачив раніше на будь-яких виборах (Анатолій Гриценко).

Що ж ми фіксуємо за рік до виборів? Масову зневіру? Небажання знову бути обдуреним? Невиправні особливості українського менталітету?

Звідки той масив розчарування, роздратованості, гніву, проклять на адресу практично всіх політиків (стріли летять з різних політичних таборів та ще й звідусіль від громадян)?

І головне - нині всім, хто мислить тверезо, зрозуміло - «білого і пухнастого» парашутиста чекати нам нізвідкіль.

Через силу жартую: то, може, вся справа в парашуті? Щось не так відбувається під час спуску «небожителів» до «улюбленого народу»? Псуються вони, чи що, поки приземляться у владі?

Яка парасолька врятує П. Порошенка від зливи критики?

З тією ж фатальністю в тому виборчому циклі, що гряде наступного року, вітчизняні виборці приречені ламати голову - як вибрати нових тузів, королів і дам зі старої політичної колоди?

Можна зі сумною, ледь не стовідсотковою вірогідністю прогнозувати, що електорат обере того, кого ще до кінця його повноважень знову вкотре почне критикувати, зневажати, проклинати і навіть ненавидіти.

І тут жоден Кашпіровський чи інший психотерапевт поки що не допоможе. Політико-психологічний стан українського суспільства на сьогодні такий, що він не може ні висунути, ні обрати такого політика, котрого об'єктивно потребує Україна.

А вітчизняні політики ніяк не можуть вирости в українського політика державного масштабу, котрий би любив Україну в собі більше, ніж себе в Україні. Котрий би дбав не про власні статки, а про народ, Україну і своє місце в історії.

Чи не надто різко я говорю? Подумайте самі.

Ще раз подумки пройдіть той шлях, який я тільки що пройшов разом з вами у цій статті, згадуючи вибори і владу різних часів Незалежності.

Навколо кого ж має об'єднатися український народ?

Хто виведе Україну з ями-кризи і поведе від болота на битий шлях? Чи діждемося Вашингтона? - запитував Тарас півтори сотні років тому, і це питання все ще висить у повітрі.

Обіцяльників вистачатиме.

Але якість політиків залежить від якості електорату. Надія на зміни не вмирає, проте, нових політиків може вибрати виборець, котрому до снаги самому оновитися і вибирати не за гречку, не популістів, а тих, хто справді потрібен країні.

Проте, ризикну спрогнозувати, що найближчими роками цього не станеться.

Як не тяжко у цьому зізнаватися, але поки що Україна борсається без відчутного успіху. Складається гнітюче враження, що вона ледь не приречена.

На що і чому - окрема розмова не на одну статтю.