30 квітня офіційно завершилася антитерористична операція на Донбасі. Й одразу ж стартувала Операція об'єднаних сил. Але як би війну не називали, вона залишається війною. І ворог - один. Росія. Це вона фінансує бойовиків. Це вона відряджає на Донбас регулярну армію. З кожним місяцем, з кожним днем через дії Володимира Путіна та його посіпак гинуть дедалі більше бійців та мирних мешканців - українців. І кров кожного українського бійця, кожного мирного мешканця України - на руках РФ.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Віктор Ферлієвич

Віктор Васильович Ферлієвич народився 26 серпня 1994 року, в селі Конятин, Путильського району, Чернівецької області.

2013 року хлопець закінчив Кіцманський технікум Подільського державного аграрно-технічного університету за спеціальністю «ветеринарний лікар».

4 грудня 2013 року підписав зі ЗСУ контракт.

Старший солдат, старший механік-водій БМП 1-го взводу 1-ї роти 1-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 26 травня близько 20:00 на Горлівському напрямку через підрив на фугасі під час бою з ворогом.

Похований 30 травня у рідному селі. У нього залишились батьки, брат та дружина.

Ярослав Дашкевич

Ярослав Михайлович Дашкевич (позивний «Рудий») народився 5 жовтня 1995 року, в селі Синарна, Оратівського району Вінницької області, у багатодітній родині.

Хлопець закінчив 9 класів Синарської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Вінницького ВПУ № 5, де отримав фах «кухар-кондитер». Повернувшись до рідного села, Ярослав не міг знайти собі роботу, аж поки одного разу в газеті не побачив оголошення про військову службу за контрактом.

У листопаді 2013 року поїхав до Яворова, Львівської області, й підписав зі ЗСУ контракт. Із початку березня 2014 року перебував у Луганській області, на передній лінії оборони. Там отримав поранення та лікувався у шпиталях Харкова та Вінниці.

Після одужання Ярослав Михайлович на три місяці повернувся до Яворівського полігону, а потім знову вирушив на війну, цього разу - вже до Донецької області.

У вересні минулого року востаннє був у відпустці вдома. Коли його запитали, чи не досить, чи не навоювався він, чоловік твердо відповів: «Я бачив смерть. Я бачив, як помирають ті, хто ще хвилину тому сміявся з тобою поруч, розумієте? Я вже не можу залишити їх, вони - мої брати».

Солдат, механік-водій 3-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

26 травня на горлівському напрямку під час бою з ворогом Ярослав підірвався на фугасі, а наступного дня помер від травм у Харківському військовому шпиталі.

Поховання відбулося 1 червня у рідному селі. У нього залишились батьки, двоє братів та три сестри.

Юрій Журавльов

Юрій Володимирович Журавльов народився 12 травня 1973 року, в місті Мирноград, Донецької області.

У 2014-му, з початком бойових дій на Донбасі, став до лав Центру спеціальних операцій Служби безпеки України. Упродовж 4 років неодноразово брав участь у спецопераціях СБУ на охопленій війною території Донбасу.

Прапорщик СБУ, військовослужбовець ЦСО «Альфа».

Загинув 26 травня. Юрій потрапив під обстріл у Луганській області під час бойового виходу.

Похований 28 травня у Бердянську. У нього залишились дружина та двоє дітей.

Руслан Муляр

Руслан Станіславович Муляр народився 24 січня 1975 року, в Тернополі.

1997 року закінчив Тернопільську академію народного господарства за спеціальністю «облік та аудит», після чого був призваний до лав Збройних Сил України у 1997, демобілізувався у 1998 році. Вже у 2001 році розпочав службу в СБУ. У жовтні 2014 року був призначений командиром групи відділу ЦСО «А». Від початку АТО його неодноразово відряджали у район проведення Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей.

Займався спортом: легкою атлетикою та футболом; захоплювався автівками.

Полковник СБУ, військовослужбовець ЦСО «Альфа», співробітник УСБУ в Тернопільській області.

Загинув 26 травня під час бойового виходу: потрапив під обстріл у Луганській області.

Похований 29 травня у Тернополі. У нього залишились батьки, дружина та троє дітей.

Юрій Довганик

Юрій Дмитрович Довганик народився 29 травня 1971 року, у Львові.

Навчався у СПТУ № 17 Львова, у 1989 році був призваний на строкову.

Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади ім. короля Данила.

22 травня під час обстрілу наших позицій у районі населеного пункту Зайцеве, Донецької області, отримав важкі поранення, від яких помер 31 травня у лікарні імені Мечникова у Дніпрі.

Попрощалися з Юрієм Дмитровичем у Львові, у Гарнізонному храмі святих Петра і Павла.

Поховали бійця на Личаківському кладовищі.

У загиблого залишились дружина та донька.

Костянтин Гранов

Костянтин В'яче­сла­вович Гра­нов народився 8 червня 1983 року. Навчався у Хар­ків­ському на­ціо­нальному університеті ім. В. Н. Ка­ра­зіна.

Мешкав у Харкові.

Командир розвідувального взводу 92-ї окремої механізованої бригади.

27 травня отримав важке поранення голови, завдане ворожим снайпером. 31 травня помер у лікарні імені Мечникова у Дніпрі.

Поховали бійця у Харкові.

Іван Рященко

Іван Вікторович Рященко (позивний «Скіф») народився 24 березня 1983 року, в місті Вільногірськ, Дніпропетровської області.

Коли хлопчику було 2,5 року, померла його мама, тому далі опікунством та вихованням його та молодшого брата займалась бабуся. До 1995 року Іван ходив у місцеву школу, а далі переїхав жити до селища міського типу Вишневе, П'ятихатського району.

Провчившись у Вишнівській середній школі до 9 класу, хлопець вступив до Саксаганського професійно-технічного училища № 77, у якому отримав спеціальності «тракторист» та «водій». Після навчання одразу пішов працювати, щоб допомагати бабусі, адже з дитинства знав, що таке відповідальність. Працював Іван на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті та на підприємстві «Вільногірське скло».

Іван Вікторович дуже захоплювався технікою, будь-якою, завжди хотів знати, як усе побудоване, як працює. Ми бачимо механізми, автівки, а Іван бачив, який вигляд вони мають всередині, які зубчасті колеса рухаються під кришкою, яка деталь приводить у рух іншу. Технар від природи, йому, проте, властивий був й інший напрямок розвитку: він обожнював історію України, особливо старовинну, також серйозно вивчав культуру скіфів, мріяв придбати собі справжнього скіфського меча. До речі, звідти й пішов його позивний.

Зі своєю дружиною «Скіф» познайомився вже давно. Спочатку вони жили у цивільному шлюбі, але 24 лютого 2017-го офіційно зареєстрували шлюб. Так наполягав сам Іван. Жили вони у будинку, що дістався йому та братові у спадщину від бабусі. Він цей дім увесь час покращував власноруч.

Спочатку його було призвано за мобілізацією 9 червня 2015 року. Після проходження навчання «Скіфа» було відряджено до 28-ї окремої механізованої бригади, в якій він служив у званні солдата та обіймав не одну посаду: радіотелефоніста 1-го взводу 1-ї реактивної артилерійської батареї реактивного артилерійського дивізіону, згодом - водія-заряджаючого 2-го взводу 1-ї реактивної артилерійської батареї реактивного артилерійського дивізіону. Наприкінці служби був переведений на посаду стрільця-санітара 3-го відділення 2-го взводу 2-ї роти 1-го механізованого батальйону.

14 липня 2016-го року Іван був демобілізований, але через два місяці пішов до П'ятихатського РВК та 15 вересня підписав новий контракт.

Молодший сержант, командир бойової машини піхоти - командир 1-го відділення 3-го взводу 6-ї роти 2-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

«Скіф» був Воїном. Крапка. Йому було незнайоме почуття страху взагалі. Неодноразово, коли починався мінометний обстріл наших позицій, хлопці бігли до бліндажа, а він, навпаки, біжить назовні, безпосередньо під обстріл, біжить та дивиться, звідки по них «працюють», засікає вогневі точки, і починає бити по них зі свого СПГ. Настільки безстрашним був, що через його надприродну сміливість хлопці хвилювалися за нього.

СПГ був для «Скіфа» найкращим другом. А коли він працював зі своїм напарником, оператором-навідником БМП, то це було щось, це було видовище. Вони вдвох настільки відчували одне одного, що їхня «робота» по ворогу була такою ж філігранною, як скрипки самого Антоніо Страдіварі.

Зараз на його СПГ білою фарбою написано «іграшка». Побратими дописали слово «Скіфа». Іграшка «Скіфа», яка немало росіян відправила на зустріч із дияволом. Розповім лише про один випадок.

5 серпня 2017 року з полігону майже вся рота була відряджена до Авдіївки на бойову службу. Служба службою, але солдат не лише воює, а й живе побутовим життям, нехай і не таким, як у тилу. І от «Скіфу» треба було випрати речі. Тільки він виходить із бліндажа на вулицю, негайно по ньому починає «працювати» ворожий кулеметник (а до позицій «сепарів» було близько 300 метрів).

«Скіф» перший день не може випрати речі. Другий день. Третій. І тут він розлютився. А розлючений український солдат - гарантовані два метри під землею для ворога.

Іван заступає на вечірнє чергування, бере зі собою гранатомет та захоплює позицію на дереві, чекаючи на свого «улюбленого» кулеметника. Три години очікування - і той нарешті висовується. «Скіф» зрадів, але радощів не виказує, лише потихеньку наводить на вогневу точку приціл і робить смачний постріл, від якого сам гупається з дерева на землю. Кулеметник настільки образився, що більше на цьому світі його не бачили.

Його молодший брат рік тому помер у 27 років від онкозахворювання. Тому дружина та діти - це найрідніші люди, котрі у «Скіфа» залишились. У нього був рідний синочок та двоє синів дружини від попереднього її шлюбу. До них він ставився, як до своїх, ніколи не розділяв хлопців на «свій-не свій» і дуже хотів мати доньку.

8 березня цього року він востаннє привітав дружину. У той день виповнилось 9 років, відколи вони жили разом, а через декілька годин сталося найгірше.

«Скіф» заступив на бойове чергування, було тихо, і раптом повітря, як лезом, розрізала раптова кулеметна черга з боку противника. Одна з куль влучила Іванові Вікторовичу у скроню. Сталося це близько 21:00.

До «дембеля» залишалось 9 днів.

Поховали цього безстрашного та унікального воїна 11 березня у селі Вишневе. Залишились батько, дружина та троє синів.

 

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»