Господь Бог дає людині життя і посилає її у цей світ для того, щоби людина по можливості робила добро. Разом з дарунком життя та талантами Господь дає також труднощі і випробування, але Господь знає, скільки людина зможе подолати.

Люди падають інколи під випробуваннями не тому, що вони не в силі фізично перемогти, але тому, що вони себе не гартують і не налаштовані силою своєї волі ці випробування подолати. Вони просто лінуються, бо здається, що так легше, але наслідки можуть бути значно серйознішими.

Життя покоління українців, котрі народились між двома світовими війнами, на території, окупованій різними імперіалістами протягом їхнього молодого життя, було сповнене випробувань. Ці люди знали і буденні засадничі пригоди, котрі є складовою частиною звичайного життя і праці молоді, тобто, звичайних переживань, але вони ці радісні хвилини цінували більше, бо їх було так обмаль, і звичайні щоденні клопотання відсувалися вбік, бо ці люди жили й інколи вмирали під час важливіших, тобто, більш змістовних подій. Ці події і переживання могли людину зламати або духовно загартувати.

Поляки, росіяни, німці і знов росіяни - це були не просто чужі господарі української землі. Вони були жорстокими окупантами, котрі ставились до українського населення у надзвичайно брутальний спосіб. Життя у цих імперіях було пеклом для непануючої нації, і проти цього треба було боротися від самого початку і майже постійно. Але таке життя і такі обставини породжували революціонерів, своєрідних Дон Кіхотів, більших і менших.

Провідною силою на Західній Україні у той час став рух націоналістичний з Організацією Українських Націоналістів (ОУН) на чолі. Здавалося б, звичайний собі хлопець з Тернопільщини, Мирон, як і декотрі його друзі, змалку зрозуміли свою життєву місію та захопилися революційним змаганням. Вони були молодими і не хотіли жити все своє життя під гнітом окупанта. Сили додавав їм гнів на ворогів, а надихала, зокрема, любов до своєї землі і свого народу.

І так, у випадку Мирона з Тернопільщини, минуло три четверті його життя, тільки перші дві декади на рідній землі, а відтак, на чужині, але і на чужині місія не змінилась. І, мабуть, найцікавіше в історії життя цього хлопця було те, що навіть поза рідною землею він ніколи не припиняв змагання і боротьбу. Донкіхотство тут було проілюстровано до найвищого рівня - мало хто сподівався на незалежну українську державу після Другої світової війни, але цю надію ніс не тільки у своєму серці, але у кожному своєму почині хлопець з Тернопільщини та його друзі - націоналісти. Для цього треба було працювати, і ця праця продовжувалась протягом наступних сорока п'яти років. Остання чверть життя вже після тяжко здобутої перемоги була присвячена відбудові того страждального краю та народу, а також документального опису того великого зусилля у час війни, що освятило подальшу боротьбу й уможливило державну незалежність, бо виховало нові покоління національно свідомих борців.

У 1940 році 15-річний Мирон Лущак вступив в юнацтво ОУН. Відтоді почалась його життєва мандрівка і діяльність на користь України. Ця мандрівка включала такі структури: ОУН, Українська Повстанська Армія, дивізія «Галичина», куди його вислали з ОУН-УПА, щоби набратись військового досвіду, опісля, вже на еміграції, Спілка Української Молоді, Організація Оборони Чотирьох Свобід України, Товариство вояків УПА, Український Конгресовий Комітет Америки, Наукове товариство імені Шевченка, Український Народний Союз, Український банк «Певність». Закінчив свою життєву мандрівку на посаді голови видавничого комітету «Літопис УПА».

Друг Лущак відзначався працьовитістю, принциповістю, чесністю, а також мав у своєму характері доброзичливість та гнучкість, інколи це навіть шкодило його принципам. Коли він щось робив, то робив це з великим ентузіазмом. Він завжди вмів вислухати іншу думку і старався втілити її у свою дію. Одначе, принципи українського націоналіста та добро української нації та її держави ніколи його не залишали.

Покійний був моїм старшим другом. Протягом більше, ніж сорок років ми інколи контактували і радились. І хоча ми не завжди мали спільну думку, але завжди залишались друзями. Я шанував не тільки його відданість і досвід, але також його відкритість і щирість, знаючи завжди, що відповідним аргументом його можна переконати. Серед представників різних поколінь, навіть у середовищі людей націоналістичних поглядів, це було не надто поширеним явищем. Найважливішим завжди у дискусії є те, що я знав: друг Лущак ніколи не керується власними вузькими інтересами, а інтересами національними чи прагненнями громади. Його готовність вислухати і переконатись у думці молодшого друга була яскравим доказом того, що він шукав конкретних відповідей, а у жодному випадку не був засліпленим ані своєю особою, ані своєю думкою чи переконанням. Такий альтруїстичний підхід до громадської і державно-будівничої діяльності давав непересічні плоди та мобілізував молодших однодумців. Він єднав покоління українських націоналістів.

Мирон Лущак відійшов у вічність 3 червня 2018 р., проживши майже 93 роки. Він не загинув для України як герой. Він для неї просто жив. Господнє Провидіння дало йому ласку довгого життя. Мені здається, що він віддав зі себе все, що міг, і не змарнував цієї ласки. Він житиме ще довше не тільки у думках своєї дружини, синів та внуків, але і своїх молодших друзів, котрі будуть іти його слідами. Вічна Йому Пам'ять! Слава Україні! Слава її героям, котрі за неї загинули, і також її вірним синам і донькам, котрі все своє життя трудилися для неї.