Коли щодня читаєш, чуєш, бачиш десятки інформаційних матеріалів, які градом падають на голови (інколи потрапляючи і в голови) пересічних громадян, є небезпека потонути в цьому інформаційному морі.

Коли ж спробувати переглянути поверхово або тільки заголовки цих інформаційних матеріалів, не вникаючи у зміст, то може відкритися інформаційна панорама, в якій виднішими є теми, тональність, спрямованість того, що і називають інформаційною політикою.

Тож, запрошую читача пролетіти над фрагментами інформаційної панорами України і побачити на низці прикладів - чим і як «годували» та «годують» українського споживача інформації і що в інформаційному сенсі означає гасло «Жити по-новому».

Про інформаційну політику просто

У наукових роботах про інформаційну політику (а таких eже є дуже багато і в Україні, й насамперед, у світі) ми можемо прочитати глибокодумні визначення цього явища.

Але пропоную вчинити простіше.

Давайте спробуємо проаналізувати, що називається, «на пальцях» - що то воно таке, інформаційна політика? А далі подивимося, якою вона є в Україні.

По-перше, інформаційна політика держави або є, або її нема. Маю на увазі - нема за фактом, а не на папері.

Тому що чиновники, зокрема і вітчизняні, можуть пред'явити цілі стоси таких паперів, у яких можуть бути проекти, програми, меморандуми і ще ціла купа декларованих розробниками намірів.

Намірів щодо інформаційної політики.

І при цьому все може залишитися на рівні паперотворчості - для звітів. І такі звіти на засіданнях різного рівня, зокрема, і високого, можуть бути оцінені навіть позитивно. Або, принаймні, як пишуть чиновники - «взяті до уваги».

Та насправді, інформаційна політика держави може бути об'єктивно оцінена якраз через те, як вона практично реалізується. Через те, які матеріали публікуються центральними і місцевими ЗМІ. Які теми є популярними, а які - ні.

Якого типу заголовки часто миготять у стрічках новин і як вони виконують свої основні функції.

І чи проглядається через калейдоскоп новин, проблемних, аналітичних, публіцистичних статей, дискусій, різноманітних шоу, інших інформаційних форматів головне - цілеспрямована, побудована на певних принципах і, головне, ефективна робота з формування громадської думки та впливу на індивідуальну свідомість кожного вітчизняного споживача інформації.

Чи існує інформаційна політика в Україні?

Хтось може оцінити таку постановку питання як перебільшення. А чиновники, які працюють у цій сфері, можуть навіть обуритися, або ж назвати це провокативним питанням. Що ж, спробуємо проаналізувати.

Тема інформполітики, нібито, не забута в Україні. Їй присвячено немало публікацій. Було створено ціле міністерство інформаційної політики (скорочено - мін-інформ) на чолі з Юрієм Стецем. Воно з моменту створення, нібито, щось робило і робить. Чи, принаймні, має щось робити.

Однак, наголошу ще раз - інформаційна політика хоча й має вироблятися в мінінформі, насправді складається з тих інформаційних матеріалів, котрі щоденно може чути, бачити, читати український споживач інформації.

Або ж, інакше кажучи, вона не тільки складається, але й реалізується через безліч цих конкретних матеріалів.

І саме вони - ці тисячі інформматеріалів - можуть краще, ніж усі звіти, сказати нам, чи є інформаційна політика в Україні? А якщо є, то як вона нами може бути оцінена?

З поправкою на те, що ця оцінка є суб'єктивною і з нею можна не погоджуватися. А можна і погодитися - якщо вона збігатиметься з оцінками читачів.

Про головний принцип інформполітики держави

Думаю, ніхто не буде сперечатися з тим, що головним принципом інформаційної політики будь-якої держави є зміцнення і розвиток цієї держави.

Цей принцип є головним, але не єдиним.

Адже держави бувають різними.

Є держави-лідери, які визначають світовий прогрес людства.

Є держави-аутсайдери, котрі плетуться у хвості цивілізаційного та культурного розвитку людства.

Є держави-середнячки, у котрих не вистачає потуги або мотивів увійти до лідерської групи держав, але вистачає самолюбства, щоб не скотитися до рівня аутсайдерів.

Зазначу для повноти картини, що є і державні утворення різного рівня міцності, розвитку, рівня міжнародного визнання, котрі, нібито, є (чи, принаймні, називають себе) державами, а з іншого - майже катастрофічно не дотягують до критеріїв самостійної, незалежної держави.

Є держави демократичні й авторитарні.

Є держави розвитку, а є держави застою.

Але ж держава сама по собі не може формулювати власну інформаційну політику. Це від її імені робить та політико-економічна група, яка на кожний даний момент є чинною владою даної держави.

Якщо у результаті виборів (або революцій, переворотів, інших форм зміни влади) до влади приходить інша фінансово-політична група, вона, як правило, змінює - інколи радикально - попередню інформполітику.

І ця змінена інформполітика «папєрєдніков» - навіть якщо з нею не згодна значна частина політикуму (наприклад, опозиційні партії), низка місцевих органів влади, низка громадських організацій, певна (іноді переважна) частина активного населення - все одно стає офіційною інформаційною політикою держави.

Принаймні, на термін перебування при владі тих сил, які змінили попередню і прийняли нову інформполітику.

Залежно від того, які сили прийшли до влади і виробили власну інформполітику, вона може бути інформполітикою, яка працює на державу, а може бути і такою, яка працює на провладний політичний режим - іноді навіть проти держави.

В останньому випадку головний принцип інформполітики не спрацьовує. Він порушується, іноді грубо, особливо, якщо провладна політична група є за суттю своєю антидержавною.

І це проявляється також у тому, що інформполітика такої провладної групи не реалізовує інших принципів, які є обов'язковими.

Інші принципи інформполітики

Важливим принципом інформполітики є об'єктивність викладення фактів, точок зору, реального стану справ, про які пишеться, говориться, показується в ЗМІ.

За часів СРСР на справжній принцип об'єктивності завжди і різко нападали, називаючи його в стилі Леніна і більшовиків «буржуазним об'єктивізмом».

Справа в тому, що, згідно з радянською ідеологією, об'єктивним було тільки таке викладення інформповідомлень, яке працювало на політику більшовизму і радянської влади.

А якщо враховувати, що в історичній плинності протягом семи десятиріч це була політика Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва, інших комуністичних «вождів» та «вождиків», тобто, політика за суттю антинародна, антидемократична, часто людиноненависницька, геноцидна - то і, відповідно, об'єктивність «по-більшовицькому» була насправді наскрізь пропагандистською в найгіршому розумінні цього слова.

І пропаганда ця під маскою об'єктивності складала сутність більшовицько-комуністичної інформполітики від 1917 року до кінця існування СРСР.

Багатократно висміяним прикладом більшовицької пропаганди є хрестоматійний приклад носіння «брєвна» Леніним на комуністичному суботнику.

Але ж подібний приклад повторили і наші сучасні пропагандисти, навантаживши Петрові Порошенку на плесі залізне «брєвно».

Більшовицька інформполітика	Сучасна інформполітика

 

Інформполітика часів горбачовської «перебудови» значною мірою прорвала цю наскрізь заангажовану та зацензуровану «греблю», і населення СРСР вперше в такому масштабі змогло познайомитися з багатьма фактами історичної правди, яка до того в СРСР сім десятиріч приховувалася і перекручувалася.

Недарма наймасовішою газетою того часу стала газета «Аргументи і факти», яка публікувала історично і статистично об'єктивні дані - часто у вигляді сухих фактів, без звичного пропагандистського «соусу» - і тому здобула шалені тиражі.

У непідцензурних емігрантських ЗМІ об'єктивний виклад матеріалів про стан справ у СРСР і, зокрема, в радянській Україні, існував десятиріччями, хоча і пропагандистських матеріалів там вистачало.

Але непідцензурні емігрантські ЗМІ були практично недоступними українському читачеві, тому і впливати на нього практично не могли.

Об'єктивність викладення теми в інформповідомленнях (новинах, статтях, дискусіях тощо) є основою аналітичної журналістики, яка переконує не епітетами, а фактами. Не емоціями, а аргументами на основі повного викладення всіх, або, принаймні, головних обставин.

Але аналітична журналістика сприймається і подобається, здебільшого, тим, хто вміє і любить думати, хто хоче дізнатися про фактичний стан справ, а не точку зору журналіста, котрий намагається емоційно насиченими засобами завчасно «перевербувати» читача на свій бік і «згодувати» йому свою версію подій, власну оцінку осіб, про яких йдеться в матеріалі, а не проінформувати про те, що і як в реальності відбулося.

Важливими принципами «здорової» інформполітики є чесність, правдивість, повнота викладення обставин, збалансованість подання різних точок зору і позицій тощо.

При цьому ніхто не забороняє журналістові мати свою точку зору на те, про що він пише чи говорить. Не рекомендується інше - завчасне нав'язування власної, журналістської точки зору емоційно зафарбованими засобами, підкреслення тих фактів, які працюють на його точку зору, і приховування тих обставин, які в цю точку зору не вписуються і навіть можуть її зробити в очах читача, слухача очевидно необ'єктивною, частковою, корпоративно вигідною, «партійною».

Інформполітика в Україні часів Незалежності

Інформполітика незалежної Української Держави перших років її проголошення готувалася і формувалася в своїх основах під час тієї самої горбачовської «перебудови». Тоді низка українських ЗМІ, які дуже швидко почали іменуватися демократичними, склала загін, котрий став на проукраїнські позиції і почав сповідувати (хоча й з відхиленнями) принципи об'єктивної журналістики.

Їм опонувала інша група ЗМІ, котра продовжувала боронити старі «совкові» цінності, позиції, погляди.

Швидко почала формуватися і третя група видань, яка бачила своє завдання в тому, щоб якомога більше заробити за рахунок лобіювання позицій замовників, або очевидної чи прихованої реклами, так званої «джинси».

Таким було все одно, про що і як писати - лише б замовники без затримок платили - бажано кешем і у «вічнозеленій» валюті.

Інформполітика часів президента Леоніда Кравчука зосередилася на пропагуванні історичної необхідності досягнення Українською РСР статусу незалежної держави і повідомлень про головні кроки становлення незалежної України.

Обговорювали в ЗМІ хроніку міжнародного визнання України, перші кроки до створення основних інституцій керівництва та урядування, української армії, грошово-фінансової системи, проукраїнської гуманітарної політики тощо.

Через ЗМІ формувалися іміджі першої когорти українських політиків, в яких чільне місце посідали рухівці, інші нардепи та урядовці народно-демократичного спектра.

Спроби провладних ЗМІ створити супер-імідж Леоніда Кравчука як одного з трьох політиків, які підписами скріпили розвал СРСР, як історично першого всенародно обраного глави Української Держави, очікуваним результатом не увінчалися.

По-перше, всі пам'ятали компартійне минуле Л. Кравчука, його хитання «між крапельками» в період перебудови і резонансних теледискусій з філософом Мирославом Поповичем, котрий виступав від імені Руху. Кравчук же тоді ще виступав від імені Компартії, і цього йому потім ніхто не забував.

Все це разом із проблемами та невдачами перших років Незалежності призвело до падіння рейтингу президента Л. Кравчука, його затяжного конфлікту з Верховною Радою України та прем'єром Леонідом Кучмою.

А далі - короткий, але гострий період інформаційної війни між цими таборами вітчизняних політиків, рішення про дострокові вибори, впевненість (що межувала з самовпевненістю) Л. Кравчука в тому, що він їх виграє - і виграш Л. Кучми, котрий шокував не лише Л. Кравчука і його команду.

Замість «батька Незалежності», розумного, грамотного, хитрого, але трохи простуватого і, загалом, слабкого державника Леоніда Кравчука булаву перехопив інший Леонід -«червоний директор», зовні неоковирний, авторитарний, жорсткий, і, як потім виявилося, успішний політичний бізнесмен, «батько» вітчизняної олігархії.

Гуманітарну і, зокрема, інформаційну політику режиму Л. Кучми очолив глава його Адміністрації, історик і журналіст Дмитро Табачник.

Президент Л. Кучма з головою поринув у економічні проблеми, боротьбу з галопуючою інфляцією, в гарячкову приватизацію державного та комунального майна, роздачу «жирних шматків» власності України наближеним олігархам та олігарчатам.

А Д. Табачник тим часом безконтрольно формував гуманітарну політику і прибирав до рук інформаційний простір України.

Значною мірою це йому вдалося, і потужні прокучмівські ЗМІ всіх 10 років президентства Леоніда Даниловича воювали в інформаційній сфері із залишками демократичної преси, які не спокусилися на гроші і не піддалися тиску.

Інформполітика часів президента Л. Кучми мала свої ключові теми і «вузли», зокрема, боротьбу з Верховною Радою України та особисто її головою Олександром Морозом, виснажливе перетягування канатів у питанні створення Конституції України, яку потім усі неодноразово порушували, зокрема, і в аспекті свободи слова.

Справа Георгія Гонгадзе, разом зі звинуваченнями в продажу зброї підсанкційним режимам, рухом «Кучму геть!» та іншими потрясіннями того часу підірвала ефективність інформполітики команди Л. Кучми і зробила його хронічно «кульгавою качкою» - нагадаю, що так називають президентів, які фатально втрачають владу і лише досиджують на троні кінця свого терміну.

Спроба Л. Кучми залишитися на третій термін, його ігри з Конституційним судом, який він примусив дати на це згоду, потім інформація про те, що його жорстко застерегли від цього кроку група послів провідних держав світу, остаточно підготувала ґрунт для популярності тодішнього лідера опозиції Віктора Ющенка.

Коли Л. Кучма висунув від свого табору кандидатом у президенти України непопулярного у демократичному інформсередовищі прем'єра Віктора Януковича, демократичні ЗМІ беззастережно стали на бік лідера опозиції.

Драматичні вибори, маса повідомлень про фальсифікації, протести, рішення Верховного Суду України про переголосування другого туру (так званий «третій» тур), виграш В. Ющенка - все це створило передумови для того, щоб усі демократичні і навіть нейтральні ЗМІ дружним фронтом стали на бік новообраного президента і створили йому максимально сприятливу ситуацію для інформаційного супроводження його подальшої реформаторської діяльності.

А в тому, що діяльність президента В. Ющенка буде реформаторською, не сумнівався майже ніхто, окрім тих, котрі добре знали занадто м'який і нерішучий характер нового очільника держави, його схильність до миролюбності і компромісів.

Інформполітика режиму В. Ющенка багато уваги приділяла темам українізації, спробам оздоровлення фінансової системи тощо.

Проте дуже швидко на перший план вийшли теми його суперництва з Юлією Тимошенко, призначення і згодом швидкого звільнення її з посади прем'єр-міністра України, призначення очільником Кабміну уже тоді одіозного Віктора Януковича, невдалий меморандум В. Ющенка про мирне співіснування з Компартією та іншими політичними противниками, розчарування в його здібностях макроекономіста, здивування від його неспроможності зміцнити гривню та інші прикрощі.

Тож до виборів 2010 року В. Ющенко прийшов практично без підтримки ЗМІ. Його інформполітика, як і загалом діяльність на посаді президента України, не викликала тієї позитивної реакції, на яку він очікував.

	Обом спекотно, чи обмін піджаками? Світлина В. Гриба

 

А останній політичний «акорд» В. Ющенка, коли він перед другим туром не закликав своїх прибічників голосувати за Юлію Тимошенко і це фактично (разом з іншими факторами) зумовило перемогу В. Януковича - залишається в його політичній біографії фактом, щодо якого Вікторові Андрійовичу довелося давати багато пояснень. Пояснень, котрі, в цілому, наскільки це можна судити, не задовольнили громадськість.

Інформполітика Віктора Януковича, як і інші аспекти його президентства, залишилися в новітній історичній пам'яті українців періодом ганебного антиукраїнства.

Одіозний Дмитро Табачник, який знову виник з політичної тіні й очолив інформполітику, зробив усе, щоб перекреслити ті недостатньо стійкі паростки українства, котрі намагався виростити в масовій свідомості співвітчизників президент Віктор Ющенко.

Чого варті тільки зусилля Д. Табачника не допустити, щоб українцем № 1 усіх часів став хтось з тих, хто насправді вболівав і боровся за Україну.

Той факт, що українцем № 1 всіх часів в ефірі шоу Савіка Шустера тоді офіційно визнали політично та ідеологічно «нейтрального» русича Ярослава Мудрого, різні ЗМІ та й чутки того часу приписували якраз маніпуляціям з підрахунком голосів, що, нібито, відбулися під контролем Д. Табачника. Подейкували, що князя Ярослава в тому всенародному голосуванні за голосами підтримки випередили - очікувано - Тарас Шевченко, та неочікувано - Степан Бандера (нібито, внаслідок супер-активності в дзвінках українських націоналістів).

Політична та фінансова зажерливість так званої «Сім'ї» президента В. Януковича, його відкрите антиукраїнство, фактичне знищення українських Збройних сил та спецслужб, ув'язнення Юлії Тимошенко, нарешті, відмова від підписання Договору про євроінтеграцію на Вільнюському саміті 2013 року остаточно налаштували проти нього значну частину суспільства та більшість ЗМІ.

Що у підсумку, разом з іншими факторами, і призвело до такого складного, багатоаспектного та маловивченого феномену як Революція гідності.

Ця Революція стала таким всепоглинаючим домінуючим центром в інформаційному полі України, який уже фактично не давав ні найменших шансів провладним ЗМІ того часу провести свою лінію виправдання В. Януковича.

Тому його втеча і драматичні дні переходу влади до колишніх опозиціонерів знову підготували суспільство та демократичні ЗМІ до кредиту довіри новій владі - як це було і у випадку з В. Ющенком.

Перша половина 2014 року поряд з темами, які позитивно сприймалися більшістю суспільства (демократизація влади, повернення до політики євроінтеграції, подолання наслідків панування-грабування команди В. Януковича тощо) висунула на перший план інші теми, що надали трагічного звучання ситуації в Україні після В. Януковича.

Анексія Росією Криму, сепаратистські, підтримані Росією, виступи на Донбасі, що фактично призвели до локальних, але болючих за втратами, бойових дій, які в народі неофіційно назвали війною на Сході, визначили драматичну тональність величезної кількості інформматеріалів, починаючи з весни 2014 року.

Обрання Петра Порошенка президентом України у травні 2014 року сприймалося переважною більшістю електорату як вихід із глибокої кризи, тим більше, що кандидат умів майстерно обіцяти і переконувати споживачів інформації.

Проте, наступні 4 роки породили таке ж саме глибоке розчарування в діяльності чинного глави держави та його команди, яке практично всі попередні президенти викликали у свого народу.

Однак, особливості розвитку технічних засобів праці в інформаційній сфері наклали відбиток на інформполітику сьогодення.

Особливості інформсередовища сьогодні

Те, що раніше виникало як більш-менш окремі явища вітчизняного інформпростору і характеризувалося локальною аудиторією, нині на очах глобалізується.

І раніше прибічники чинної влади захищали свого патрона в інформпросторі. Але ще ніколи ця діяльність такою мірою не професіоналізувалася, як це робиться тепер.

Оскільки соціальні мережі стали потужним центром і майданчиком спілкування, саме в них працює достатньо велика (а може і величезна?) група Інтернет-користувачів, яких прийнято називати порохоботами.

Ця назва пішла від неформального скорочення прізвища Петра Порошенка й охоплює групу спеціально організованих, найнятих на певних, зокрема, і фінансових, умовах любителів годинами сидіти в Інтернет-просторі, зокрема, в соцмережах.

Але раніше вони пропадали в Інтернеті день і ніч безкоштовно, для свого задоволення, а тепер мають шанс регулярно заробляти на своєму хобі.

Якщо таких осіб беруть у команду якогось політика чи партії, їхні професійні обов'язки і щоденні завдання полягають у тому, щоб під виглядом звичайних користувачів соцмереж встрягати у будь-які дискусії, в яких фігурує ім'я чи тема чинного президента, певної партії (чи будь-якого наймача і працедавця) і від імені, нібито, пересічного громадянина відбивати наскоки, критику й образи, які горохом сиплються на голову гаранта і практично всіх, без винятку, партій та політиків.

Оскільки кожен у соцмережах може діяти за бажанням як анонім, у виразах там не стримуються і слів частенько не вибирають.

Отож, порохоботам (та іншим ботам) роботи вистачає з головою, вони ледве встигають відбиватися. Однак, багатьох з них уже знають і одразу ж впізнають як саме ботів, і таким чином цінність їхніх висловлювань одразу різко знижується.

Одна справа, якщо ти дискутуєш з кимось як нібито пересічна особа, інша справа - якщо працюєш у поті обличчя свого як найманий «солдат» інформаційного фронту.

Подібні команди є (чи набираються) практично в усіх штабах політичних партій і політиків, які серйозно змагатимуться за перемогу - чи то у виборах на посаду президента України, до Верховної Ради України, міських голів (мерів) та депутатів місцевих органів влади.

Така «засміченість» інформаційного простору країни нівелює цінність окремої думки, яку висловлюють мало кому відомі дописувачі. Оскільки ніколи достеменно не ясно - чи це дійсно щира думка якогось громадянина (громадянки), чи професійно прорахований вислів порохобота (юлебота, ляшкобота чи інших подібних ботів).

І тільки достатньо відоме (принаймні, для певного кола підписників) ім'я автора повідомлення чи думки допомагає повірити, що це пише саме він (вона), а не якийсь найманець.

То чи проглядається інформаційна політика держави сьогодні?

За калейдоскопічним миготінням різнорідних інформаційних повідомлень, матеріалів, позицій, думок, висловів не так просто відповісти на це питання.

Зазначу, що здорова інформаційна політика ґрунтується на єдності слова і діла. Проголошені й артикульовані головними політичними діячами принципи, меседжі їх політичної позиції, лінії повинні стовідсотково підтверджуватися діями цих промовців, що спрямовані на практичну реалізацію сказаного.

Коли ж суспільство ловить (і то часто, можна сказати постійно) своїх очільників на тому, що їхні слова і справи помітно, а інколи і радикально, відрізняються, настає криза суспільної довіри.

І тоді головні інституції держави, від діяльності яких визначальною мірою залежить національна безпека цієї держави, отримують неприпустимо низькі рейтинги у соціологічних опитуваннях.

Добре відомо, що з року в рік, з циклу до іншого циклу виборів криву суспільної довіри лихоманить як кардіограму хворого сердечника.

Отримуючи порівняно високі показники довіри як опозиції і вмілого критика чинної на той чи інший момент влади, політики і партії, тільки-но перемагають і самі стають владою, з якоюсь фатальною неминучістю починають втрачати свої рейтинги, аж допоки ці показники не стають кричуще низькими.

Як відомо, подібна ситуація спостерігається в Україні і сьогодні.

Які рейтинги довіри можуть бути до завжди напівпорожньої Верховної Ради?

Тільки Церква, Збройні сили України та волонтери нині мають більш-менш нормальні показники суспільної довіри.

Всі інші, зокрема, Верховна Рада України, Кабінет міністрів України, судова система, адміністрація президента України, окремі міністерства і відомства - мають низькі рейтингові бали. 

Подібна ситуація і в інформаційній сфері країни - від мінінформу, яке іронічно називають мінСтець (за прізвищем очільника) до більшості провідних ЗМІ України.

	Якої інформполітики потребують мешканці Донбасу?

Про яку ефективну інформполітику може йтися, якщо за 27 років Незалежності всі разом політичні режими, влада в цілому, так і не спромоглася досягти елементарного - стовідсоткового покриття території України телесигналами провідних українських телеканалів, стовідсоткового якісного, швидкісного Інтернет-покриття, насамперед, у провінції.

Регулярно заявляючи з високих трибун про український Донбас і Крим, можновладці так і не профінансували будівництво потужних передавальних станцій, які б могли з території материнської України посилати чіткі якісні сигнали у будь-яке місто та село цих особливих територій.

Тому не дивно, що й досі більшість населених пунктів, скажімо, Донбасу, не мають можливості вільно приймати і дивитися програми більшості провідних українських телеканалів. 

То звідки ж їм формувати свою проукраїнську точку зору на поточні події? Яким чином формувати і зміцнювати свою проукраїнську свідомість?

Про Крим я вже мовчу. Там ситуація для українського впливу майже нульова.

Якими б продуманими та доопрацьованими не були програми інформаційної політики, вони будуть дієвими лише у випадку, якщо вся влада, згори донизу, буде працювати на державу, закон, порядок, на культуру і моральність суспільства, на розвиток людини, родини, громади, суспільства в цілому.

Якщо ж люди бачать, що влада працює значною мірою (а подекуди і стовідсотково) на свою кишеню, що пересічним (а часто і непересічним) українцям правди не можна досягти ні в правоохоронних органах, ні в судах, що вся система їхнього життя в країні побудована на несправедливості - нібито спеціально для того, щоб вимучити до останньої краплі, що сподіватися доводиться тільки на себе, свою родину, друзів і добрих людей - то про яку дієвість інформполітики може йтися?

І ще одне. Почитаймо заголовки новин, насамперед, регіональних, обласних, районних - бо саме в провінції відбувається основне повсякденне життя українців. Столичним мешканцям, мешканцям обласних міст трохи легше - адже там є більш-менш розвинена інфраструктура життя.

Там є порівняно хороші лікарні, вищі та середні заклади освіти, об'єкти культурного, спортивного розвитку та дозвілля.

Але про що може дізнатися, скажімо, столичний мешканець чи українець з далекого закордоння, якщо відкриє один, два, три сайти своєї (чи будь-якої) області, району, міста?

Він довідається, насамперед, хто кого пограбував чи збив машиною, хто взяв якого хабара, кого і з якою контрабандою вкотре зловили на кордоні, хто куди впав, як розбився чи вбився тощо.

Щоб не бути голослівним, прямо зараз перериваю написання статті, відкриваю стрічки новин декількох областей і читаю. Що ж я бачу?

Наприклад, зі шести новин з Буковини чотири - кримінального характеру, одна політична й одна приємно сентиментальна: «На Буковині у природному парку народилися оленятко та дикі кабани».

Зі семи новин з Волині три - кримінального характеру, дві - місцевого, одна - дипломатична: «На Волині вперше побував посол Естонії».

Із десяти новин з Рівненщини шість - кримінального характеру, дві - спортивного, одна - місцевого значення і тільки одна має серйозну суспільну вагу: «На Рівненщині три дні відзначатимуть 367 річницю битви під Берестечком». Причому, так і написано - «367», а не, скажімо, 367-му.

Зі шести тернопільських новин практично всі - кримінального характеру.

Повідомляють навіть, що якийсь чоловік втопився в криниці (це новина обласного значення?) чи, скажімо, ось про таку житейську драму: «У мешканки Тернопільщини вкрали 65 тис. грн., які вона ховала в клітці для кролів» (теж не тема для обласної новини, хоча жінку і шкода. Але як вам деталь про клітку для кролів?).

Закарпатці, бачу, намагаються триматися, публікуючи новини такого плану: «Підлітки з Луганщини приїхали в Ужгород, щоб змінити погляди на життя». Або: «Закарпатські депутати ініціюють запуск потягу «Інтерсіті» «Київ - Ужгород».

Хоча і тут повідомляють про порушення кримінальної справи, зокрема, і «за фактом умисного жорстокого поводження з конем».

Гуманно, звичайно, згоден - коня мучити гріх.

Але щось ніколи нічого не чути про кримінальну справу за фактом жорстокого поводження з українцями, яких роками масово доводили і довели до зубожіння, принизили їх людську гідність і перетворили на дешеву робочу силу для вітчизняних і закордонних працедавців, штовхають до вимушеного продажу свого тіла не тільки вдома, але й на панелях і в борделях різних країн, а тих, хто залишається в країні, поступово готують до стану наймитів на панських землях та обійстях.

Але продовжимо моніторинг новин.

Із задоволенням бачу, що Івано-Франківськ намагається тримати марку.

З одинадцяти новин кримінальних тільки три (ну куди від них подінешся?), всі інші серйозні і цікаві. Зокрема, і такі: «На Прикарпатті 31 багатодітній жінці присвоєно звання «Мати-героїня». (І знову - 31, а не 31-й).

Або: «Менеджери культури України та ЄС на Прикарпатті працюватимуть над спільною стратегією». Чи такий ось патріотичний і не тільки місцевого значення: «Спортсменка з Прикарпаття перемогла на чемпіонаті Європи у змаганнях з боротьби».

Тож, прочитавши подібні новини в мінорній тональності (а вони характерні практично для всіх областей України), запитаймо себе: ви зрозуміли, чим живуть Буковина, Волинь, Рівненщина, Закарпаття і навіть Прикарпаття (хоча їхня обласна інформполітика значно краща)?

Я, чесно кажучи, не второпав.

Невже в Україні теми криміналу чи якогось суспільного дріб'язку і є справжнім відображенням пульсуючого життя мільйонних областей, які напружено працюють, дуже непросто живуть, мають якісь проривні проекти, переживають важливі суспільні та культурні події?

Нинішня вітчизняна інформполітика, особливо в регіональному розрізі, насправді не відображає життя України.

Вона, на моє переконання, є принципово неправильною.

З неї, наприклад, практично нічого не зрозумієш, навіть не дізнаєшся, про життя тих українців, хто по численних селах, містечках, райцентрах, містах навчається, працює, творить.

Про те, яким чином місцева (і центральна) влада впорядковує повсякденне життя громад, яким чином веде (чи має намір вести) Україну до Євросоюзу і які перетворення для цього здійснює на місцях.

Про дещо, звичайно, можна дізнатися. Але справжньої панорами бурхливого життя країни, що переповнена бажанням розвиватися, працювати, жити не гірше, ніж сусідні Польща, Словаччина, Чехія, Литва, Латвія, Естонія, нарешті, чий посол все-таки заглянув до нашої провінції - з маси цих однобоких куцих повідомлень не побачиш.

Позитивної життєствердної тональності не почуєш - у більшості випадків.

І на завершення

Справжню державницьку інформполітику здатні виробити і реалізувати тільки державницькі політичні сили та їхні лідери. Де б не були їхні керівні кабінети - на столичному Печерську чи в сотнях приміщень місцевої влади.

Якщо ж керівники центрального чи місцевого рівня заражені духом заробляння грошей через владу, то їм глибоко все одно до гуманітарної, зокрема, й інформаційної політики. Вони її не будують по-справжньому. А використовують замінники, ерзаци інформполітики.

Використовують як димову завісу, щоб приховати свої справжні цілі.

Та історичний досвід доводить: це - хибний шлях. Народ усе бачить.

І здатен сказати своє слово на виборах.

Якщо, звичайно, його вкотре не задурманять, зокрема, і потужною інформаційною оманою, яка є політикою бізнесменів у владі.

 

P.S. «Жити по-новому» у чинної влади насправді вийшло. Але як таке життя сприймає та розуміє український народ - це питання окреме, до якого наша газета постійно повертається.

І ще не раз повернеться.