10 червня один з вітчизняних Інтернет-пор­та­лів радісно повідомив, що на Альфа-Центаврі існує життя - так вважають учені.

Потішившись за альфа-центаврят, висловлюю сподівання, що там дійсно є життя. А не існування, як для багатьох українців нині.

Часто ловлю себе на думці, що хочеться написати щось оптимістичне, позитивне, навіть з легким ейфоричним присмаком.

А виходить найчастіше щось критичне, похмуре, зовсім не обнадійливе.

Це схоже на давній анекдот про секретний завод.

Зустрілися двоє друзів, котрі давно не бачилися. Один питає: «Це правда, що ти працюєш на секретному заводі?»

«Ну що ти, - відповідає друг. - Які секрети? Ми виробляємо дитячі візки».

- «О! - зрадів перший, - у мене якраз народилася дитина, принеси мені зі свого заводу трохи запчастин, а візок я й сам зберу».

Друг виконав прохання, приніс йому мішечок запчастин із заводу. Минув тиждень, і заводчанину телефонує молодий батько: «Слухай, друже, що ти мені приніс? Як я не збираю ці запчастини - і так, і сяк, а все одно виходить автомат».

Ось так і у нас, українських журналістів, експертів, науковців.

Починаємо аналізувати стан справ в Україні. Беремо то одну, то іншу сферу нашого життя-буття, намагаємося в ній зорієнтуватися. І глянь - знову є за що критикувати владу місцеву, центральну, міністерства і відомства, правоохоронців, суди, систему охорони здоров'я, громадські організації, самих себе, і т. д., і т. п.

І як не крути, а знову замість дитячих візків збираємо «автомати» чи «міномети» - випускаємо у світ ще одну критичну статтю.

А так хочеться радіти правильним крокам влади, розробці та впровадженню нових технологій, випуску продукції світового рівня, громадській активності людей, їхній здатності до самоорганізації в інтересах громади і країни, яскравим культурним та мистецьким проектам, книгам, фільмам, появі на небокраї нових українських талантів, новим і новим вітчизняним перемогам - і не тільки в спорті.

Душа потребує позитиву і дози оптимізму. А розум змушений помічати все те, що заважає появі і впровадженню того, чому хочеться радіти і що я перерахував абзацом вище.

Так ось - знову про життя.

Що ми, зазвичай, вкладаємо у поняття нормального і, тим більше, хорошого життя?

Не знаю, як там на Альфа-Центаврі, а ми, земляни, - і конкретно українці - бачимо добре життя приблизно так.

Народжуватися самим і народжувати своїх дітей хочеться в чистих світлих палатах пологового будинку, в якому давно нема ні грибка, ні ще якоїсь інфекції. Просто нема і бути не може - за визначенням, бо за цим строго слідкує вишколений персонал.

Після народження і кваліфікованої медичної турботи бажано при виписці отримати не тільки сертифікат про народження дитини, не тільки пакет першої допомоги породіллі і дитині, але й щирі посмішки без усілякого натяку на додаткову «подяку» у вигляді хабара.

Далі хочеться мати гарантовані місця в яслах і дитсадочку - як це було за часів моєї молодості. А не так, як ми влаштовували мою першу внучку - зі скрипом.

Під час вибору своєї першої школи хотілося б мати право вибирати школу з доброю репутацією, а не так, як ми цього року, записуючи мою шестирічну внучку до першого класу, отримали категоричну відмову від однієї школи (тому що мешкаємо на півкілометра далі, ніж визначено новою «реформою») і фактично примусовий запис до іншої школи, в якій коридори протхнули сечею, тому що прибиральниця, бачте, не дає собі ради, а звільнити її не хочуть чи не можуть.

У випадку потрапляння до лікарні хотілося б не волокти зі собою практично все - від ложки, виделки, тарілки, простирадла, ковдри і до абсолютно всіх призначених ліків, шприців, систем переливання крові і т. д. Не платити за кожен укол медсестрі. За кожне подавання судна няньці.

Якщо так піде й далі, то скоро будемо змушені везти зі собою на операцію скальпель і донорський орган, якщо він буде потрібний, а то й знайомого хірурга. А в кращому випадку - судно, клізму і власну няньку.

При вступі до вищого навчального закладу бажано б отримувати пільги чи стипендії для особливо обдарованих випускників шкіл, щоб українські таланти не гинули на підступах до університетів.

У випадку, якщо студент «завалив» залік, іспит, та ще й не один, безжально відраховувати ледарів та нездар. Навіть якщо вони платять за комерційне навчання і таким чином є для вишу куркою, яка несе «золоті» яйця. Бо з них виростуть і приступлять до роботи ті, що вже й нині нас почали «лікувати», нами «керувати», наших нащадків «вчити».

Випускникам вишів має бути надано гарантоване перше робоче місце, бо нині ніхто їх не бере на роботу - мовляв, нема досвіду. А де ж його, професійного досвіду, набратися, якщо ніхто не бере бідаку-випускника?

Стипендії і зарплати мають бути не гіршими, як у наших сусідів - Польщі, Чехії, не кажучи вже про Німеччину чи Британію.

Інакше вони всіх наших випускників заберуть «під гребінець» - як це вже почали робити протягом останніх років. Молоді, розумні, працелюбні українці є елітними представниками своє раси, християнами, і таким чином потрібні в Європі, багатьох з них туди гостинно запрошують і вміють належно оцінити їхню працю і здібності.

Молоді сім'ї при своєму утворенні повинні мати достатній кредит з невеликими відсотками на довгий період для купівлі житла - а не мучитися роками по чужих кутках, як є нині.

Середня зарплата по країні має значно перевищувати прожитковий мінімум і давати змогу купувати собі і дітям весь необхідний «джентльменський» набір - впорядковане житло, авто, можливість відпочивати і подорожувати.

Старші люди при виході на пенсію повинні мати достатній фінансовий запас, щоби цікаво і плідно провести ці роки довгоочікуваного звільнення від щоденної роботи. А при бажанні навіть трохи допомогти внукам.

Ось що я стисло маю на увазі під нормальним життям українців, які повинні жити і померти з високо піднятою головою. А не зігнувшись від невирішених проблем, тягаря боргів і невиплат, від невилікуваних хвороб - як це часто є нині.

Тоді нам і на Альфа-Центавру не соромно буде поїхати в гості - на них подивитися, себе показати і з прихованою гордістю розповісти центаврятам про своє гідне життя.

Якого поки що, на жаль, у більшості українців і сліду нема.