Мешканці Дніпра, Ужгорода, Ковеля та Охтирки. Мешканці маленьких сіл та великих міст. Мешканці будь-якого куточка України, ті, до кого дійде це послання. Завтра, післязавтра, у будь-який день, коли будуть ховати наступного (ще одного) захисника нашої землі, згадайте про нього.

Згадайте про інших, згадайте про всіх них, про молодих та старих, про вчителів та юристів, про солдатів та офіцерів, про добровольців, мобілізованих та контрактників. Згадайте нашу армію, що невидимим щитом закриває свій народ від різнокаліберної загибелі.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Іван Сперелуп

Іван Вікторович Сперелуп (позивний «Лакалут») народився 14 серпня 1996 року, в селищі міського типу Слов'яносербськ, Луганської області. З 2010 року мешкав у місті Ходорів, Жидачівського району, Львівської області.

Хлопець закінчив 9 класів Ходорівської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Новороздільського політехнічного коледжу на спеціальність «еколог», який закінчив 2016 року. Після закінчення навчання чотири місяці працював на фірмі у Жидачеві.

Іван мріяв про вільну Україну без війни. Дуже любив тварин, особливо собак. На війні знайшов вірного чотирилапого друга на прізвисько Фен, якого мріяв забрати додому. Також хлопець дуже любив своїх племінників. Одного разу племінник захворів на вітрянку, але намаститись зеленкою боявся, то Ваня спочатку помастив себе зеленкою, а потім уже племінника. Обмалював його усього квітами, рибками, машинками. Ваня вночі прокидався, бо у малого була тeмпeратура, і він не спав, поки не візьмуть на руки, тому носив малого цілу ніч.

13 жовтня 2016 року Іван Вікторович був призваний на військову службу, а вже через місяць, 16 листопада, підписав контракт. Після навчання у Старичах спочатку був у своєму підрозділі кулеметником, воював біля Катеринівки, Попаснянського району, Луганської області. Проте невдовзі його було відряджено на курси перекваліфікації, оскільки його командир тоді сказав, що кулеметників вистачає, а от водіїв - не дуже.

Старший солдат, старший механік-водій БМП 1-го відділення 3-го взводу 9-ї роти 24-ї окремої механізованої бригади.

Іван був стійким та хоробрим воїном, який зробив у 20 років сильний вибір справжнього чоловіка. Йому не треба було УБД, він пішов на фронт через свої переконання та принципи. Мріяв піти на курси офіцерів.

Цe була надзвичайно світлої душі людина, відповідальна та смілива. Завжди про всіх піклувався, а про сeбe навіть ніколи не думав. Все, до останньої сорочки, був готовий віддати побратиму. Сам завжди був у солярці й мазуті з голови до п'ят, але не було жодного випадку, щоб його бойова машина не працювала. Він не боявся бруду та роботи. Він боявся, що його техніка у вирішальний час підведе, тому обдивлявся і ремонтував її до останнього гвинтика.

У вільний час Іван дужe любив дивитись сeріали, що і робив зі сусідами, з якими перебував у бліндажі. Він мав їхати у відпустку, але відкладав її до кращих часів, адже не міг залишити друзів у важкий час. Надзвичайно ідейна та позитивна людина, душа компанії. Він знав, як створити настрій навіть у таких важких умовах, як війна.

Коли Іван Вікторович тільки-но прибув до підрозділу, то був трішки розгублений, тому що практично нічого не знав про службу в армії, про обов'язки на своїй посаді, про машину, за якою був закріплeний. Але досить швидко він увібрав у себе всі знання і вже невдовзі почав навіть допомагати іншим механікам з ремонту та обслуговування машини.

«Лакалутом» його прозвали через два фактори. По-перше, він завжди посміхався, а по-друге, через специфіку його роботи. Він майже завжди був брудний та чорний, але білосніжна посмішка сяяла на його обличчі, мов у відомій рекламі зубної пасти.

У липні 2017-го бригада виходить на ротацію до Яворова. Потім у Івана була відпустка, а згодом - два полігони (у Верблянах та Гончарівському). Зі січня цього року бригада знову вирушила у зону війни, на Горлівський напрямок, де й перебував Іван Вікторович до останнього свого дня.

Загинув 6 травня під час патрулювання району оборони поблизу села Новоселівка, Ясинуватського району, Донецької області. Розпочався бій з ворожою ДРГ, під час якого стався наїзд БМП-2 на керований фугас. Іван загинув одразу, десант врятувало те, що вони були на броні, а не всередині машини.

Похований 10 травня у Ходорові. У нього залишились батьки та три сестри.

Олег Пушкарук

Олег Вікторович Пушкарук народився 1 лютого 1969 року в місті Нововолинськ, Волинської області.

З 1 до 4 класу навчався у школі-інтернаті, а з 5 до 8 - у школі села Старий Загорів, де його виховувала тітка. 1986 року закінчив Нововолинське СПТУ № 11 за фахом «фрезерувальник», після чого його було призвано на строкову, яку він проходив у 80-му учбовому центрі ракетних військ, у місті Подольськ (на той час - Котовськ) Одеської області. Працював на ливарному заводі начальником вантажопідйомного обладнання.

Восени 2014 року Олег Вікторович прийшов добровольцем до 1-го батальйону територіальної оборони «Волинь». Спочатку батальйон було доправлено до Конотопа, а потім - у район Дебальцевого. Після того чоловік брав участь у бойових діях у районі селища Мала Орлівка та на підступах до окупованого Кіровського. 2015 року його було доправлено до військового шпиталю на обстеження у зв'язку з хворобою, після чого йому дозволили й далі проходити військову службу.

25 липня 2016 року підписав зі ЗСУ новий контракт.

Сержант, командир механізованого взводу 9-ї роти 3-ї батальйонно-тактичної групи 14-ї окремої механізованої бригади.

Під час першого виїзду у зону бойових дій, який тривав більш ніж півроку, служив у районі Станиці Луганської, потім - ротація, бойове злагодження та полігони. Потім - знову війна та Луганська область, Попаснянський район.

Олег Вікторович був доброю людиною, з хорошим почуттям гумору, відповідальним, суворим, але справедливим. Дуже полюбляв мисливство, мріяв побудувати власний будинок та жити там із дружиною та дітьми, там зустріти старість. 15 червня повинен був іти у відпустку, а 25 липня закінчувався його контракт.

Він був дуже добре фізично підготованим та розвинутим. Одного разу стався випадок, коли він мав увечері забирати сина від друга. Була приблизно 8 година, вже стемніло, і коли вони йшли додому, то побачили, як до однієї жінки причепилися троє здоровезних «бугаїв» із вимогою віддати їм сумочку. Олег Вікторович не дивився, що він - сам, природа наділила його великою хоробрістю, тому одразу кинувся в атаку. Не попереджуючи нападників, не кажучи: «Відчепіться від жінки», ні. Він просто вступив мовчки у бій, який виграв, а ті троє дуже шкодували, що не займалися іншими речами в іншому місці.

Загинув 9 травня близько 4:00 поблизу селища Золоте, Луганської області, під час бою з ДРГ противника, що намагалася пройти між нашими опорними пунктами.

Похований 13 травня на старому кладовищі Нововолинська. У нього залишилась дружина та троє дітей.

Олег Бокоч

Олег Степанович Бокоч народився 29 листопада 1994 року, в селі Миколаївка, Кобеляцького району, Полтавської області.

2016 року хлопець закінчив Полтавський медичний коледж, після чого його було призвано на строкову, але він відмовився та вибрав службу за контрактом, який підписав 27 квітня 2016 року. Після 4 місяців проходження навчання у 199-му навчальному центрі ВДВ у Житомирі Олега було доправлено до його підрозділу.

Молодший сержант, фельдшер 2-ї роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Він мріяв скоріше дочекатися кінця війни та піти працювати за своєю спеціальністю. Добре грав на гітарі, любив співати пісні про кохання, Олег був доброю та щирою людиною, яка нікому не робила поганого, друзям увесь час давав поради з медичних питань. Побратими жартома називали його «Полтавською галушкою».

Загинув 12 травня о 20:30 у промзоні міста Авдіївка, Донецької області, через важке уламкове поранення голови, отримане під час спроби витягти пораненого побратима з полю бою.

Похований 16 травня у Кобеляках. У нього залишились батьки та брат.

Іван Кураш

Іван був сиротою. Він подарував нам ще декілька крапель миру, кожна з яких забарвлена його кров'ю.

Іван Іванович Кураш народився 26 червня 1985 року, в селі Литвинів, Підгаєцького району, Тернопільської області.

Хлопець закінчив 9 класів Литвинівської школи, після чого вступив до ПТУ № 24 міста Підгайці на спеціальність «муляр-штукатур», у якому провчився півтора року, а навесні 2004 року був призваний на строкову. Службу проходив у 6-му навчальному артилерійському полку, що базується у селі Дівички, Київської області.

Мати Івана померла, коли той був у 7 класі, батько - цієї весни. Його єдиний брат трагічно загинув у 25-річному віці (потрапив у вир, коли кинувся рятувати двох дітей, що топилися у ставку. Дітей він врятував, проте сам вибратися вже не зміг).

Іван завжди був привітним до всіх, доброзичливим, не відмовляв у допомозі. Навколо його рідного села - багато ставків. Це - дуже мальовничий край Тернопільської області, тому чоловік дуже любив риболовлю. Працював на заробітках - їздив із бригадою на будівництво.

Спочатку його було призвано у п'яту хвилю мобілізації, він проходив службу у Львівському прикордонному загоні. А 27 грудня 2017 року Іван Іванович підписав зі ЗСУ контракт.

Старший солдат, старший стрілець 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 15 травня о 22:25 під час обстрілу наших позицій у районі села Катеринівка, Луганської області. Іван отримав смертельне поранення та помер у шпиталі одного з прифронтових міст.

Поховання відбулося 19 травня у рідному селі. У нього залишилась донька.

Дмитро Рудь

Дмитро Сергійович Рудь народився 23 січня 1998 року, в Житомирі. Хлопець був сиротою, його вихованням займалися дідусь із бабусею. Він закінчив 11 класів Житомирської школи № 20. Паралельно 9 років відвідував недільну школу при Свято-Михайлівському кафедральному соборі міста. Після школи Дмитро вступив до Житомирського автомобільно-дорожнього коледжу на спеціальність «будівництво, експлуатація і ремонт автомобільних доріг та аеродромів», де провчився 2 курси.

Хлопець дуже гарно вмів малювати, тривалий час відвідував гурток з малювання. Він рано подорослішав, був дуже самостійним, серйозним, сам вирішував свої проблеми, заробляв гроші, якими допомагав бабусі з дідусем, підтримуючи стареньких.

1 липня 2016 року Дмитро підписав контракт.

Матрос, старший стрілець-санітар 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти 503-го окремого батальйону морської піхоти.

Загинув 16 травня о 16:20 на Приазовському напрямку через вибухову травму, яку отримав під час обстрілу наших позицій із РПГ-7.

Похований 18 травня у Житомирі. У нього залишились дідусь, бабуся та сестра-двійнятко.

 

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»