Цьогоріч уже вдванадцяте Україна буде святкувати Всесвітній день вишиванки -міжнародне свято, що має на меті зберегти споконвічні народні традиції створення та використання етнічного вишитого українського одягу.

Часто доводиться чути, що ручна вишивка в Україні занепадає, що її витісняє машинна, а діти і молодь не хочуть вишивати. Така інформація до нас доходить тому, що не завжди володіємо правдивою. Багато талановитих вишивальників є невідомими або маловідомими широкому загалові. Багато талановитих вишивальниць і вишивальників мешкають у віддалених високогірних селах. Буваючи часто в експедиціях по Гуцульщині та Бойківщині, я неодноразово дізнавався про нових майстринь, у котрих шафи були заповнені вишиттям. Тому пересвідчився: проблеми із занепадом вишивки нема - проблема в незнанні.

Марія Прокопишин із власною роботою	Вишиванки доньки Любові

Про багатьох українських майстрів художньої вишивки знає світ. Ці майстри часто мають власні виставки, про них пишуть газети і їх показують по телебаченню. Дехто створив вдома приватні музеї. А є такі, про котрих ніхто не говорить, хоча рівень їхньої майстерності і кількість вишитих вручну робіт не менша, ніж у відомих майстрів. Ці майстри зробили чималий внесок у великий мистецький скарб України.

У високогірному селі Бистрець, Верховинського району, Івано-Франківської області, проживає 80-річна майстриня-вишивальниця і ткаля Марія Прокопишин та її обдарована родина.

Мальовниче село Бистрець розташувалося в басейнах річок Бистрець і Дземброня. Село тягнеться аж до Підніжжя Чорногірського хребта. Через його територію проходить маршрут на одну з найкращих гір хребта - Шпиці. В урочищі Кедроватий зберігся природний осередок сосни кедрової. На території села є високогірна полонина Гаджина, де випасаються великі череди корів, отари овець та збережено старовинний побут полонинського господарства. Це село притягувало і досі притягує відомих людей, давало їм натхнення на творчість. В Бистреці часто бував Іван Франко. За його порадою група селян вимагала від влади дозволу на відкриття в селі читальні і школи -і таки отримала його. У цьому селі провів дитинство польський письменник, філософ, перекладач Станіслав Вінценз. Життя серед гуцулів надихнуло його написати славнозвісну працю про Гуцульщину «На високій полонині». В Бистреці у 1934-1938 pp. записував гуцульські пісні польський композитор Станіслав Мерчинський. 

Вишиванка старшої доньки	Син пані Любові – Руслан – із власними іконами

Пані Марія мешкає на мальовничому горбочку над річкою Бистрець. Краса села і навколишніх гір, стрункі смереки і швидкоплинні річки дали натхнення для творчості і пані Марії. Коли потрапляєш в хату Марії Прокопишин, то складається враження, що потрапив до музею. В хаті майстрині затишно, кольорово і привітно. Образи обрамлені рушниками, дерев'яний стіл накритий гарно вишитою скатертиною, а дерев'яне ліжко застелене ліжником, на якому красується незліченна кількість вишитих подушок. І все це - в яскравих кольорах Верховинщини, де переважають сині, рожеві, жовті і чорнобриві кольори. З дотриманням орнаментики краю.

Марія Прокопишин, незважаючи на поганий зір, не покидає улюбленого заняття. У неї творчий підхід до вишивання. Вона колоритно прикладає нитку до нитки. Її роботи привертають увагу численних гостей, котрі бувають у селі. Проте, не частими гостями є мистецтвознавці, науковці, журналісти. Мабуть, таки дається взнаки віддаленість села.

Уставки для подушок	Рушники

Більшість вишитих робіт майстрині, її дітей та внуків не на стінах кількох кімнат, а в шафах. Коли приходять гості, вона витягує звідти свої шедеври, розгортаючи перед гостями світ краси. Від побаченого розбігаються очі.

Вишивати Марія Прокопишин навчилася ще в п'ятирічному віці від своєї мами. Відтоді не покидає улюблене заняття. За часів її молодості було тяжко роздобути матеріал для вишивки, але люди якось викручувалися, знаходили і вишивали. Вишиває майстриня буквально все: сорочки, блузки, рушники, серветки, картини, подушки, ясики, штори. Усім своїм онукам, а їх у неї понад десять, повишивала весільні сорочки. Вишиває для онуків іменні серветки та подушки.

Донька Любов зі щойно закінченою картиною. Зліва на стіні портрет Івана Франка, який хотів купити Інститут Івана Франка	Колекція подушок

Здебільшого, майстриня вишиває гладдю, низинкою і хрестиком. Хоча багато візерунків повідшивала від інших майстринь, проте постійно комбінує і створює нові взірці, а відтак, ділиться і ними. Раніше пані Марія брала участь у фестивалі «Полонинське літо», мала кілька виставок. Проте останніми роками погіршився стан її здоров'я. Зараз майстриня бідкається, що вже погано бачить, але свого улюбленого заняття не покидає і ще потрохи вишиває.

Пані Марія ніколи не продавала своїх робіт. Зате часто дарувала родині. Якось на виставці «Золота осінь» у Верховині делегація з Інституту Івана Франка у Львові хотіла купити в неї портрет Каменяра, пропонували немалі гроші, але вона відмовилася.

В молодості пані Марія ткала килими і ліжники. Ткала, здебільшого, вночі, бо вдень було багато роботи по господарству. Заняття ткацтвом не було вимушеним, а також улюбленим.

Ще в ранньому дитинстві навчилися від матері цьому прекрасному виду мистецтва всі чотири доньки пані Марії. Тепер уже вони доповнюють колекцію матері і продовжують родинну традицію, зокрема, донька Любов Ілиняк, котра мешкає з мамою.

«З дитинства пам'я­таю, що мама постійно сиділа і вишивала, - каже пані Любов. - Бувало, що навіть і в неділю або в свято хотіла братися за вишивання, але ми просили, щоб стрималася».

Люблять вишивати і внуки пані Марії, зокрема, Руслан Ілиняк. Щодня вони бачили, як вишиває мама і бабця, а Руслан постійно просив, щоб його навчили. Більше йому до вподоби вишивати бісером. Правда, після 6-го класу почав менше вишивати.