Щойно у київському видавництві «Борисфен Інтел» вийшла друком цікава збірка вибраних статей визначного військовика, науковця й політолога зі США Степана Дмитровича Олійника під заголовком «За свободу і демократію», в якій автор помістив свої праці, зокрема, й про цивільний контроль силових структур. Ця книга відомого автора д-ра Степана Олійника з'явилась, мабуть, не випадково, бо відомо, що президент Петро Порошенко 17 січня 2018 року ввів у дію Закон «Про національну безпеку України», який було схвалено Радою національної безпеки й оборони (РНБО), який містить, між іншим, положення про запровадження цивільного контролю над сектором безпеки й оборони в Україні.

 

У пропонованій українському читачеві збірці Степан Дмитрович Олійник подає свої міркування щодо системного підходу вирішення питань національного оборонного планування, становлення та розвитку українських Збройних сил. Автор також порушує тему засадничих принципів і реалізації на практиці цивільно-військових стосунків в Україні, як також подає до відома практику цивільного контролю та участі в управлінні військовими справами в оборонному відомстві США.

Автор названої книги вказує, зокрема, що станом на 2000-й рік серед особового складу Міністерства оборони США було 1377,7 тисячі військовиків та 670,8 тисячі цивільних осіб, а відсоток цивільних фахівців на рівні вищого керівництва (політичні посади), наприклад, у ВМС донедавна складав 27,31% загальною кількістю 183277 осіб. На жаль, під сучасну пору для воюючої України, як на мене, ці міркування й висновки полковника Степана Олійника щодо ролі цивільного персоналу у військовому відомстві США залишаються поки що на рівні теоретичних міркувань, якщо не зважати на сутність та роль волонтерського руху в забезпеченні бойових дій Збройних сил України на Сході України та контролі за якістю і термінами постачання матеріально-технічних засобів до ЗСУ та розробкою нових видів військового спорядження.

Як на мене, досить важливим і цікавим розділом цієї збірки є той, що стосується природи й розвитку сучасної боротьби в Україні на тлі рухів за свободу у світі та сторінки, присвячені історії боротьби Української Повстанської Армії (УПА).

Чомусь тут мені пригадались слова знаменитої, хоча й трохи призабутої пісні українських підпільників з ОУН:

...І ось ідем у бою життєвому

Міцні, тверді, незломні, мов граніт,

Бо плач не дав свободи ще нікому,

А хто борець, той здобуває світ.

 

Не хочемо ні слави, ні заплати.

Заплатою нам радість боротьби!

Солодше нам у бою вмирати,

Ніж в путах жити, мов німі раби...

 

Однак, у цьому дописі мені хочеться більше зупинитися на особі полковника Степана Олійника зі США, з яким мене єднає багаторічна листовна переписка. Пан Степан народився 18 липня 1930 року, в селі Піддністряни (тепер - Жидачівський район, Львівської області) у селянській родині. Його батько та мати були активними діячами у місцевому осередку товариства «Просвіта», найстарший брат Роман (Рахманний) став пізніше видатним ученим, журналістом-публіцистом, середульший брат Іван загинув у лавах УПА в 1944 році. Степан юнаком навчався в гімназії міста Ходорів (1943-44). У 1944 році, напередодні поновного приходу большевиків у Галичину, під впливом старшого брата Романа емігрував разом з ним на Захід. Незважаючи на свій неповнолітній вік, у Кракові він був спійманий німецькою окупаційною владою та скерований на примусові роботи до Третього Рейху, а згодом був приписаний там до служби при німецькій зенітній артилерії (так зване «Юнацтво»). У лютому 1945 року з допомогою брата Романа Степан втікає з табору зенітників та до кінця війни переховується в католицькому монастирі в Баварії. По закінченню війни пан Степан був «завербований» членом Проводу ОУН(м) на добровільну короткотермінову службу кур'єра ОУН на федеральну землю Баварія. Згодом він перейшов до табору для переселенців у місті Байройт, де продовжив навчання в таборовій гімназії, а також тут же проходив підпільний спецвишкіл та взимку 1945 року став заприсяженим членом Юнацтва Закордонних Частин ОУН з під-стягу Степана Бандери.

Обкладинка книги полк.Степана Олійника. Інформація про автора Збірки статей

 

У 1946 році Степан як неповнолітній воєнний сирота був переселений до США, де закінчив середню школу, а згодом одержав наукові ступені бакалавра (Нью-Йорк Сіті Коледж - 1954), магістра (1959) та доктора політології (Джорджтаунський університет, Вашингтон, 1965). Ступінь магістра з міжнародних справ С. Олійник захистив дисертацією «Українська РСР в Організації Об'єднаних Націй», а також захистив докторат дисертацією на тему: «Совєцький федералізм у теорії й практиці», співпрацював в англомовній Енциклопедії українознавства, був науковим співробітником Бібліотеки Конгресу США у Вашингтоні.

Починаючи з 1950 року, Степан Олійник став на службу до Армії США, спочатку був в активному резерві, а від 1970 року - в діючій Армії, навчався в Академії Команди й Генерального Штабу та в найпрестижнішій Національній військовій академії, проходив службу штабним офіцером при штабі Армії США, Пентагон (1971-78, 1983-85) та при Комітеті об'єднаних начальників штабів, Пентагон (1973-83).

У 1978 році Степанові Дмитровичу Олійнику було присвоєно звання полковника. Після виходу у відставку він послідовно займався науковими дослідженнями з питань безпеки при Міністерстві оборони США (1983-92), був активним у громадському житті українства - спочатку в студентському русі, згодом - в Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ), а опісля - як член Закордонного Представництва (пізніше - Середовища) Української Головної Визвольної Ради (УГВР), співпрацював як консультант із провідними діячами ЗП УГВР, дослідного центру - фірми-корпорації «Пролог», Генсеком ЗС УГВР Миколою Лебедем, на доручення якого, зокрема, перебував у 1960 році в одномісячній поїздці в підсовєцькій Україні, брав участь у фестивалях молоді (Відень, 1959 та Гельсінкі, 1972) з метою протидіяти комуністичній пропаганді та нав'язати контакти з національно-свідомими учасниками фестивалів з України. Полковник Степан Олійник за свою працю був нагороджений медалями Міністерства оборони США та орденом президента України «За заслуги» ІІІ-го ступеня у 2003 році.

Тут принагідно згадати й не менш знаменитого брата полковника С. Олійника, який більше відомий під псевдо «Роман Рахманний», що друкувався також під псевдо - «Роман Хміль», («Romain d'Or»), 100-річчя від дня народження якого ми будемо відзначати вже цьогоріч, 26 грудня 2018 року. Це був дійсно знаменитий журналіст, публіцист, доктор філософії, який у 1994 році став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. Пан Роман Олійник середню школу закінчив у 1937 році, у Львові, й вступив до Греко-Католицької Богословської академії, ректором якої був тоді Архієпископ Йосиф Сліпий (згодом - Кардинал та Патріарх УГКЦ), став членом ОУН ще у 1937 році. У 1939 році, після приходу большевиків в Західну Україну, Р. Олійник від'їхав на Лемківщину, де вчителював і працював у підпільній мережі ОУН(б). У 1941 році повернувся в Україну і складі т. зв. Третьої Похідної групи ОУН-Південь, у складі підвідділу А-1 цієї групи отримав завдання перебратися до Криму, однак був перехоплений німецькою військовою частиною біля Миколаєва, над Бугом. Уникнувши арешту, восени 1941 року Роман Олійник повернувся до Львова, продовжив навчання у Богословській академії, яку закінчив у 1944 році з відзнакою, але на священика не висвятився з огляду на непевний воєнний час.

	Рахманний (Олійник) Роман (1918-2002), вчений і журналіст, - брат полк. С. Олійника

Брав участь в організованому національно-визвольному русі. Від 1944 року на еміграції спочатку в Австрії та Німеччині. У Відні пан Роман налагодив зв'язок із провідними членами ОУН із Краю та керівництвом ЗП УГВР, на доручення яких переїхав до Берліна, де під ширмою працівника-теолога працював як підпільний представник ЗП УГВР та ОУН на Берлін та Північну Німеччину. У 1945 році Р. Олійник переїхав до міста Фюрт (поблизу Нюрнберга), співпрацював із Проводом ЗЧ ОУН та ЗП УГВР, редагував бюлетені «Український інформатор» та «Наш шлях» (1945-1946), працював керівником та редактором Української пресової служби (1945-1946), разом з Романом Ільницьким засновував та редагував тижневик «Час» у Фюрті, став членом редколегії «Української трибуни» у Мюнхені.

Пан Роман на доручення ЗП УГВР також перебував тимчасово у Голландії (1947-1948), брав участь у Конгресі Об'єднаної Європи в Гаазі, де особисто передав почесному голові Конгресу У. Черчиллю Меморіал УГВР в українській справі, помістив низку статей про УПА, ОУН та УГВР у голландській пресі. У 1949 році він переселився до Канади, де одружився з Надією Хмарою, став співзасновником газети «Гомін України» та співініціатором громадської організації «Ліга визволення України». Здобув науковий ступінь магістра слов'янських літератур в університеті Торонто.

У 1959 році Роман Рахманний перебрався з родиною до Монреаля, працював там на посаді редактора і диктора в українській секції Міжнародної служби «Радіо Канада», згодом став її керівником. У 1962 році він здобув науковий ступінь доктора філософії; його ґрунтовна праця - «Літературно-ідеологічні напрямки в Західній Україні» - з'явилась друком у Києві 1999 року у видавництві «Четверта хвиля». Роман Рахманний (Олійник) став автором 17 книг та монографій, понад тисячі статей та есеїв. Його монументальне видання в трьох томах «Україна атомного віку» було удостоєне звання лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка у 1994 році.

Роман Рахманний був дійсним членом НТШ, УВАН, членом Національної спілки письменників України, Міжнародного ПЕН-клубу, лауреатом багатьох нагород, премій, відзначень тощо. Тодішній посол України в Канаді Юрій Щербак казав на могилі Романа Рахманного у червні 2002 року, що ми «...проводжаємо в останню дорогу великого українця, людину героїчної долі і пророчого таланту, одну з найяскравіших постатей України ХХ-го сторіччя; він творив концепцію всесвітнього українства і вславився глибокими роздумами над тим, що означає бути людиною української цивілізації...»

До й після здобуття незалежності Україною обидва брати - Роман та Степан Олійники - весь час жили Україною, тішилися її здобутками й тяжко переживали всі наші негаразди та проблеми, чим лише могли допомагали нашому народові у розбудові державності. Роман Рахманний упродовж свого життя періодично відвідував материкову Україну, а його брат, полковник Степан Олійник після 1992 року щороку відбував двомісячні поїздки до України як консультант із питань оборони і національної безпеки, у 1994 році він працював радником при Консультативно-Дорадчій Раді при Верховній Раді України та при Міністерстві оборони. Д-р С. Олійник став автором низки праць українською та англійською мовами, зокрема, на військові теми, а також автором передмови до першого закордонного видання праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (видавництво «Сучасність», 1968), він також є членом низки наукових і професійних товариств та організацій.

Автор допису д-р О.Панченко та Голова Політичної ради ОУН за кордоном проф. Анатоль Камінський (з права)

У своїх листах до мене полковник Степан Олійник писав з Вашингтона «...Тішуся вашими успіхам та вашим жертовними зусиллям закріпити пам'ять видатних людей українського визвольного руху. Це - дійсно цінна робота, за яку ви заслуговуєте на похвалу та подяку ще живих учасників цього руху... (грудень, 2003 року)». «...Щиро дякую за святкові привітання. Одержав ваше вітання з нагоди моїх уродин: дякую за пам'ять та добрі слова. Моє здоров'я трохи покращало. Сподіюсь відвідати Україну навесні, після трирічної перерви. Книжок не присилайте. Я поступово ліквідую свою «бібліотеку» - нехай інші користають. Ще раз - всього доброго. З повагою Степан. 22.12.2006». «Шановний пане докторе Панченко! Дякую за лист від 01.04.2011 та інформативні матеріали. Вибачте, що так спізнився з моїм відгуком, але тривалий час лікувався, а опісля відвідав мою братову в Монреалі (дружину брата Романа). Радію ширшою участю в політичному житті Полтавської області; рівно ж співчуваю вам за тимчасовий неуспіх у місцевих виборах. Тим більше, бажаю вам успіхів у наступних виборах (у що я вірю). Вашої книги про «Пролог» не маю, але читав її, випозичив у пана Камінського, бо це вже був його останній примірник. Ви увічнили пам'ять про всіх тих, хто організовував і провадив цю інституцію десятками років. Та й при тім прислугу й тим, хто, як і я, ззовні були причетними до того проекту та сяк-так допомагали їм у їхній великій справі на благо визволення України. Ваша ініціатива, редакція та клопотання про видання наступної у тому циклі книги на вшанування славної пам'яті п. Миколи Лебедя - це нова і глибока похвала вам від нас усіх, хто знався і співпрацював з покійним «паном Миколою» (як ми люб'язно його звали)... Бажаю вам доброго здоров'я та нових успіхів у вашій цінній праці та політичному житті. - 17.08.2011».

До речі, у своїй статті «На Вавилонських ріках України» (1986) Роман Рахманний (Олійник), брат полковника Степана, зокрема, зазначав, що «...ув'язнені, на особистий наказ Гітлера, керівники рев. проводу ОУН - С. Бандера та Ярослав Стецько - не підкорилися тискові Берліна і не відмовилися від свого державницького чину. Вони мали в цьому щиру підтримку тисячі ув'язнених німцями за той чин членів і прихильників ОУН. Поряд з цим, підпільний провід рев. ОУН під керівництвом Миколи Лебедя відбудував свою підпільну мережу і в дусі Акту 30 червня розвинув нові форми опору німецькій окупації та совєторосійським бандам. На ґрунті цих зусиль виросла УПА, яку очолив Роман Шухевич і повів її в бій проти німців і совєторосіян, коли вони заново окупували Україну. Завершенням того збройно-політичного опору, базованого на засобах свого народу, стала нова верховна установа - Українська Головна Визвольна Рада (від 15 липня 1944 року), підпільний парламент, президія якого становила підпільний уряд України, в концепції та в дії протиставляючись урядові колонії під назвою УРСР».

...Ось на такі розлогі роздуми про справжній український патріотизм та запеклу й безкомпромісну національно-визвольну боротьбу українців у ХХ-му сторіччі надихнула мене збірка вибраних статей з-під пера визначного військовика, науковця й політолога зі США, полковника з роду-племені Степана Дмитровича Олійника під заголовком «За свободу і демократію».

Відомо натепер усім, що сама свобода, як і демократія, не падає нікому з неба. За ці наріжні камені національної державності кожного поневоленого народу треба боротися натхненно й повсякчас, як це робили в окупованому спочатку поляками, згодом - німцями, а пізніше й московськими большевиками українському Краю - Роман Шухевич-Чупринка, Олекса Гасин-Лицар, Дмитро Грицай-Перебийніс, Микола Арсенич-Березовський, як і ті, із Закордонного Представництва (Середовища) УГВР, що по закінченню останньої світової війни опинились на еміграції - Микола Лебедь, Мирослав Прокоп, Іван Бутковський, Петро Миколенко («Байда»), Богдан Кордюк, Роман Ільницький, Володимир та Євген Стахіви, Ірина Козак (Савицька) та Ніна Самокіш, Зиновій та Ліда Марцюки, Богдан Кордюк, Микола Дейчаківський, Мирослав Болюх, Андрій Глуханич, Анатоль Камінський та Микола Галів, й, зрештою, обидва брати - Степан та Роман Олійники - правдиві українські патріоти, про яких йшлося у цьому моєму дописі. Їхній життєвий шлях, спротив та боротьба проти різних наїзників-окупантів, як також пізніша громадська, публіцистична й наукова діяльність мають усім нам, українцям, тут, на рідних землях, слугувати за взірець та дороговказ, - як мовиться у згаданій мною вище легендарній пісні:

...Веде нас в бій борців упавших слава.

Для нас закон найвищий то наказ:

«Соборная Українська держава -

Міцна й одна від Сяну по Кавказ!