Тільки-но Кабінет міністрів України схвалив новостворений однією фірмою логотип України, як посол ЄС в Україні Хьюг Мінгареллі кинув у цей білосніжний логотип дуже неприємні слова. Комусь вони можуть здатися грудкою бруду, комусь - гіркою правдою, комусь - реалістичною оцінкою.

Мені вони здаються приводом для ще одного аналізу справ у нас вдома.

Коли, де і що сказав Мінгареллі?

Ми звикли уже до заяв вітчизняних політиків, насамперед, тих, хто відповідає за міжнародні відносини, про те, що наша країна поступово, але невпинно просувається у напрямку євроінтеграції. В цих заявах, попри їх не завжди зрозумілий фактичний зміст, тонкий слух може навіть вловити відгомін переможних фанфар.

У деяких оптимістів може навіть виникнути оманливе відчуття, що ми ось-ось уже наблизимося до порогу Євросоюзу і під дружні оплески країн-членів ЄС, з їх масовою допомогою, цей поріг подолаємо.

	Посол ЄС в Україні Хьюг Мінгареллі констатує

Однак, 14 травня цього року під час спеціальної зустрічі з віце-прем'єр-міністром з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванною Климпуш-Цинцадзе очільник представництва ЄС в Україні Хьюг Мінгареллі охолодив оптимістів, виплеснувши на них добряче відро якщо не крижаної, то, принаймні, зовсім не теплої води. 

Що ж такого сказав пан Хьюг?

По перше, він констатував, що серед держав-членів Євросоюзу прихильників України небагато. Він наголосив: зовсім небагато.

По-друге, посол ЄС тонко підмітив, що більшість з тих, хто підтримує Україну, роблять це, здебільшого, на словах: «Лише декілька країн реально підтримують Україну».

По-третє, існують дві головні причини, які, на думку посла ЄС, зумовлюють такий от невтішний для України стан справ. Одна з них - більшість країн-членів ЄС не хочуть через Україну (а також через Грузію і Молдову) псувати стосунки з Росією.

Інша причина - поганий міжнародний імідж України в очах держав ЄС.

Так. Переведемо подих і ще раз осмислимо сказане послом ЄС.

Невже Україна дійсно є Попелюшкою в очах країн ЄС? Адже цих країн майже три десятки. І що, більшість з них проти України?

Проаналізуймо. Дещо зі сказаного відомо було нам і раніше.

У більшості українців, які хоча б мінімально цікавляться стосунками України з іншими державами, зокрема, і в Європі, на слуху різкі заяви Угорщини проти прийнятого у нас закону про освіту та її практичні дії, спрямовані на блокування участі України в єврозаходах, зокрема, по лінії атлантичної інтеграції - простіше кажучи, зближення України і НАТО.

Пам'ятає багато хто і низку гострих антиукраїнських заяв польських політиків та низку інцидентів з нападами поляків на українців у Польщі.

У кого пам'ять добра, можуть згадати певні територіальні претензії до України з боку названих країн і Румунії.

Але ж є й інші, не такі помітні пересічному погляду причини прохолодного ставлення країн ЄС до України. Особливо впродовж останніх 4 років, коли вільно чи невільно цим країнам потрібно робити вибір між підтримкою стосунків з Україною чи з Росією.

Політично втаємничені українці знають про тиск, який електорат більшості країн ЄС здійснює на своїх політиків, з вимогами відновити економічне, а відтак, і політичне співробітництво ЄС з Росією. І менше утримувати Україну через фінансові запозичення чи донорські гранти з причин розчарування у діях влади України.

Хто знайомий з економікою чи займається бізнесом, розуміє, що чимало бізнесових кіл у більшості європейських країн втрачають від економічних санкцій, які накладені на Росію. У тих же українців, хто вивчав історію, є розуміння, що, наприклад, Сербія є традиційним союзником Росії і уже в силу цього не може ставитися до України добре.

Хто відслідковує сучасний стан справ, знають про особисте позитивне ставлення до Росії та її президента В. Путіна з боку низки провідних європейських політиків - таких, як С. Берлусконі, президент Чехії В. Земан, деяких інших.

А спеціалісти з інформаційних війн додадуть, що добре фінансована і розгалужена пропаганда Росії на європейському континенті також дає свої негативні для України плоди. І ці плоди тим більше наливаються антиукраїнським «соком», чим більше приводів дає для антиукраїнських настроїв сама Україна - її влада, її опозиція, її електорат, її окремі, але численні громадяни, які «засвітилися» в Європі - чи то через проституцію, чи то через кримінал, чи то через негідну поведінку.

Ось і виходить, що більшість країн-членів ЄС - хто голосно, а хто мовчки - мають претензії до України (кожна свої). І підтримується Україна офіційно, головним чином, через потужний тиск США на Німеччину, Францію а через них уже на провідні європейські інституції і держави.

Отже перше, що нам варто усвідомити з повною ясністю - що в силу вищенаведених та низки інших причин більшість європейських країн, м'яко кажучи, не за Україну.

Негативи України в очах країн ЄС

На зустрічі Хьюг Мінгареллі зазначив: «Щоразу, коли тема України порушується в Європі - це завжди стосується негативного аспекту: корупції, Чорнобиля, війни, проституції...»

В новітній історії незалежної України можна побачити, принаймні, три піки сплеску популярності та симпатій до України - перший після проголошення Незалежності і створення держави Україна; другий - під час і після Помаранчевої революції і третій - під час Революції гідності.

Ілюзії розвіюються...

Але щоразу після сплесків починалися такі процеси в Україні і навколо неї, які охолоджували симпатії світу та ЄС зокрема і призводили до розчарувань.

Сприйняття України після Чорнобильської катастрофи як екологічної загрози для Східної, Центральної й особливо Західної Європи з роками було лише пом'якшено, але не знято. Слабка безпекова політика в сфері ядерної енергетики України та відсутність гарантій надійності укриття 4-го реактора перевели цю загрозу зі сфери актуальної європейської масової свідомості в сферу масової підсвідомості, але «тривожна лампочка» продовжує там блимати і не дає остаточно забути чорнобильський шлейф України.

Непереконлива політика президента В. Ющенка, його затяжний конфлікт із прем'єркою Ю. Тимошенко після Помаранчевої революції призвели до дискредитації того позитивного, з чого В. Ющенко починав свою каденцію і породило розчарування в Україні з боку світової громадськості.

Третій сплеск симпатій до Україні під час Революції на наших очах перетворюється в нове розчарування не тільки всередині країни, але й за її межами.

Що, передусім, є генераторами того розчарування?

Таких потужних точок генерування, породження відчуття розчарованості декілька (не рахуючи менш помітних, але, на жаль, також руйнівних).

	Не втрачати душу в корупції

Найбільше розчарування, напевно, викликало те, що так звана післямайданна влада, яка ціною крові українських патріотів опанувала командні висоти в Україні, не знищила ті корупційні системні схеми, котрі зміцнив і розвинув режим В. Януковича.

Мало того - загальною думкою в Україні та за її межами стало те, що вона ці потоки осідлала, а може й ще дорозвинула.

Сьогодні стало ганебно звичним, коли про розкрадання України чинною владою - причому, всіма її гілками - говориться відкрито, часто з наведенням конкретних прикладів, а у відповідь суспільство не отримує те, що чекає.

Це, нібито, дивно. Адже генеральний прокурор України Юрій Луценко наводить приклади розслідування не десятків, а сотень корупційних справ, оперує масштабними цифрами - а його громадськість, нібито, не чує.

Не переконує чомусь генпрокурор цю громадськість - ні всередині країни, ні, судячи з усього, в ЄС. Можливо, тому, що всі спостерігають картину виведення представників вищого ешелону влади та олігархічних кіл з-під удару (якщо вони вже під нього потрапили), або гальмування створення роботи тих антикорупційних органів, які вже створені або мають бути створені якнайшвидше.

Про конфлікти між НАБУ, САП, Генпрокуратурою, НАЗК, які сповільнюють, а подекуди і паралізують їхні антикорупційні розслідування, я вже писав в попередніх числах нашої газети. Про відкрите затягування зі створенням Антикорупційного суду писав, пишу і, напевно, ще буду писати - настільки довгограючою виявилася ця платівка.

Владі сьогодні важко в усьому. Зокрема, і в спробах приховати справжні мотиви своїх дій чи бездіяльності.

Зубаста різнорідна опозиція, уважні експерти, зацікавлена громадськість - усі разом хором коментують кожен крок влади (чи його відсутність).

Зокрема, панує думка, що президент свідомо подав малоприйнятний законопроект про створення Антикорупційного суду, щоб затягнути роботу над його підготовкою до розгляду в першому та другому читаннях.

Якщо це дійсно був розрахунок, то треба визнати - він справдився. Майже тисяча сімсот поправок до цього законопроекту потрібно розглянути, і то найближчим часом. Яка при цьому шалена робота кипить за лаштунками - знають тільки втаємничені.

Гарні, але поки що малоефективні

Адже поки Антикорупційний суд не створено, багатьом потрібно «зачистити» всі кінці, переписати власність на когось, заховати все, що вдасться заховати, щоб перед цікавістю детективів НАБУ, Генпрокуратури, суддів майбутнього Антикорупційного суду постати білими та пухнастими.

І головне. Антикорупційний суд - це також не панацея, і під тиском влади, олігархів, або й сам по собі може «здутися», не виправдавши сподівань громадськості та наших міжнародних партнерів - як поки що не виправдовують повною мірою таких сподівань інші антикорупційні інституції України.

Тут ми знову впираємося у необхідність глибоких, послідовних та ефективних реформ в Україні. На переважну думку громадськості (не кажу вже про сарказм опозиції) ті реформи, про які вже браво відрапортували, поки що не принесли очікуваних результатів, а подекуди породили нові проблеми - як, скажімо, проблема недостатньої фаховості, а відтак, і дієвості, реформованої Національної поліції у більшості її ланок.

Війна (невійна) на Сході як супернегатив

Названа паном Мінгареллі як негативний аспект іміджу України війна в Донбасі є не просто негативом, а супернегативом для більшості нашої країни.

Для більшості, але не для всіх.

Чи є в цій війні позитиви - як не парадоксально звучить таке питання?

Є. Але ці позитиви дуже відрізняються сенсом.

Почнемо зі суспільно корисного сенсу.

Об'єктивно саме участь у бойових діях тренує будь-яку армію світу, як це не важко визнавати. Тренує і Збройні сили України (ЗСУ), хоча й великою кров'ю. Проте, потрібно визнати - без крові і втрат справжнього вишколу армії не буває.

Всі згодні (лише матері, дружини, родини загиблих роблять це зі сльозами і тяжким зітханням) з тим, що вщент розвалені попередніми владними режимами й особливо режимом В. Януковича ЗСУ нині дедалі більше стають схожими на армію, здатну за необхідності захистити державу.

Зростає і рейтинг ЗСУ - нині вони визнані восьмою за потугою армією Європи.

З цього приводу наш Верховний Головнокомандувач не стримав своєї гордості: «ЗСУ увійшли до десятки найсильніших армій Європи. За версією Global Firepower, саме українська армія - найсильніша на європейському континенті серед збройних сил країн-не членів НАТО. Пишаємося нашими військовими!»

Проте, до самозаспокоєння, тим більше, до самозахвалення нам ще далеко.

Адже тільки бійці на «передку» та волонтери достеменно знають, скільки «дірок» є у забезпеченні наших вояків на цій війні і як недостатньо Міноборони робить, щоб цих очевидних недоліків позбутися.

Не кажучи про розкрадання, цинічне звалювання на волонтерів низки своїх обов'язків, одна лише кадрова політика чого варта.

Волонтери повідомляють про вражаючі факти нереагування чиновників і керівництва Міноборони, на волаючі факти некомпетентності та самодурства низки командирів, внаслідок чого деякі бойові частини просто масово втрачають офіцерів і бійців, що звільняються з лав ЗСУ, зокрема, і останнім часом.

С. Наєв і П. Жебрівський в зоні ООС

Повідомлялося що новопризначений командувач ООС генерал Наєв днями побував на «передку» і вислухав безпосередньо від вояків про їхні проблеми. Обіцяв допомогти. Але якщо і після цього зрушень не буде, тоді всі питання - до начальника Генштабу, міністра оборони і Верховного Головнокомандувача. А питань багато.

Тому не варто забувати слова директора Міжнародного військового штабу НАТО генерал-лейтенанта Яна Брукса: «Україна має реструктуризувати свої ЗСУ відповідно до стандартів НАТО та завершити комплексні реформи».

Адже вони свідчать, що військова реформа ЗСУ ще далеко не завершена.

Репутація підмочена чи не розпіарена?

Посол ЄС Х. Мінгареллі спочатку жорстко констатував: «Імідж вашої країни в ЄС просто жахливий...» Але якщо ми поквапимося звинуватити у цьому лише самих себе, то, напевно, будемо мати рацію лише наполовину.

На ту половину цієї правди, яку ми самі про себе знаємо і про яку вище у цій статті я вже писав.

Але ж є інша половина правди того, що наш імідж, міжнародна репутація України в очах ЄС є поганою. ЄЄ, за словами свого посла в Україні пана Х. Мінгареллі, погано знає Україну: «Дуже небагато людей на Заході знають, якою насправді є Україна. Що це - велика країна зі 40 мільйонами мешканців, найбільша держава на Європейському континенті, що розташована у серці Європейського континенту, яка виробляє ракети, супутники і двигуни для літаків, з найкращими землями в Європі, фантастичним туристичним потенціалом і трудовими ресурсами, що готові працювати за 200 доларів на місяць. Якщо б в ЄС більше людей знали про цю реальність, у мене немає сумніву, що у вас було би більше друзів».

Ну, «друзів», щоб найняти на роботу українця за 200 (плюс-мінус) доларів поки що вистачає, і принизлива для гідності, штучно занижена вартість української робочої сили поки що існує. А ось про все інше можна подискутувати.

А що, в епоху Інтернету, світових ЗМІ європейцям так важко отримати хоча би базові інформаційні відомості про Україну, навіть ті елементарні, про які сказав Х. Мінгареллі?

Тож виникають питання - а чи не занадто ліниві і мало допитливі самі європейці - принаймні - в тому, що стосується нашої країни?

Проте, не потрібно нам на когось кивати. Мусимо з жалем констатувати, що за майже три десятиріччя свого існування незалежна Україна так і не спромоглася створити потужну систему промоції України та українців у світі.

	Ліна Костенко, Павло Тичина, Іван Драч – і без премій вони для нас генії

У цьому сенсі ми начисто програємо росіянам.

Адже пропаганда, скажімо, російської літератури, культури, мистецтва йде вже не роками чи навіть десятиріччями, а, принаймні, протягом двох сторіч.

Тож коли Х. Мінгареллі сказав: «Люди в ЄС є друзями Росії, бо вони люблять Достоєвського, Прокоф'єва, Толстого», він зафіксував той простий факт, що росіяни уже більше, ніж сто років створюють систему регулярних культурних контактів, промоцій, які призвели до масових перекладів класиків російської літератури, постійних гастролей російських митців за кордоном, художніх виставок, представлення на численних міжнародних фестивалях російських фільмів, фінансування створення кафедр та інститутів русистики на Заході тощо.

У підсумку цих багаторічних системних зусиль російські письменники І. Бунін, М. Шолохов, Й. Бродський отримали найпрестижніші Нобелівські премії з літератури (про наукових нобеліатів я вже мовчу).

А хіба таких премій не гідні Ліна Костенко, Іван Драч, Дмитро Павличко, інші наші літератори та митці - як би хто з нас до кого не ставився?

Проте, запитаймо себе - а хто на Заході їх знає? Які тиражі їх перекладів іноземними мовами? Чи держава сприяє їх популярності у світі, лобіює свої таланти?

На всі подібні питання відповідь у більшості випадків буде зовсім не такою, яку нам би хотілося чути. Достатньо подивитися на те, як буквально на руїнах українського кіно, практично на мінімумі фінансової підтримки наші сучасники - молоді режисери - буквально з нічого вміють створити кіно європейського та світового рівня.

Нобелівський комітет півсторіччя тримає в секреті імена тих, кого висували на їхню премію. Тож цього року стало відомо, що у 1967 році на Нобелівську премію були висунуті Ліна Костенко, Павло Тичина та Іван Драч. Але ж хто їх висунув? Україна тоді, звісно, існувала, але в складі СРСР, тож державою не була.

А висунув цих українських геніїв Омелян Пріцак - українсько-американський історик, сходознавець, мовознавець. Випускник історичного факультету Львівського університету (1940). Учень сходознавця Агатангела Кримського, який навчався у Берлінському та Геттінгенському університетах. Доктор філософії, професор Геттінгенського і Гарвардського університетів.

Проте, зусиль пана Пріцака, на жаль, виявилося замало. Тому й, маючи Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Євгена Маланюка, Богдана-Ігоря Антонича, І. Багряного, В. Барку, У. Самчука, Максима Рильського, Павла Тичину, багатьох інших видатних талантів ми є незаслужено обійдені європейською та світовою увагою - хоча б тільки у галузі літератури. Передусім, через сторіччя бездержавності, а потім і через байдужість держави до своїх талантів.

А всі ці та інші імена видатних українців могли би бути для європейців брильянтами в українській короні - тоді б не було таких неприємних для нас і несправедливих по суті констатацій про репутацію України

Якби...

Необізнаність європейців з Україною та українцями є однією з важливих причин недостатньо позитивного міжнародного іміджу України, що і підтвердив Х. Мінгареллі: «Якби вони (мешканці країн ЄС) знали, що у них є можливість встановити дуже глибокі і тісні зв'язки з цією багатою країною, що зветься Україна, без сумніву, ви мали б значно більше країн, що підтримують вас в ЄС».

Як би ж, як би ж...

Тож одним із завдань України є її системне продумане позиціонування на міжнародній арені, зокрема, і професійними піарівськими засобами.

І на цьому шляху трапляються свої здобутки і курйози.

Згадаймо Спритка і Гарнюню - двох милих лялькоподібних українців, яких намалювали під чемпіонат Європи з футболу 2012 року як брендів українця та українки. Де вони тепер? Чому не працюють в піарі України?

Якщо це була творча невдача, потрібно сказати про це прямо - адже під цих двійко малюків були списані чималі кошти. І проаналізувати цю невдачу.

Тепер ось одна з фірм запропонувала новий бренд України. Більше того - він уже отримав схвалення з вуст прем'єр-міністра України В. Гройсмана.

Але одночасно викликав і хвилю критики.

На тлі масової міграції українців за кордон пропозиції ліпити цей новостворений бренд на чемодани та транспорт, який везе українців якомога далі від України, виглядає дещо парадоксально, якщо не глузливо.

Висновок

Насправді він є невтішним. Адже сам Х. Мінгареллі, під час цієї зустрічі сказав, що Туреччина має шанс на вступ до ЄС, а ось Україна категорично ні.

Так сказав: «На сьогодні Україна перспектив вступу до ЄС не має».

Проте, думка Хьюга Мінгареллі - це ще не вирок історії. Українці багато разів доводили, що вміють перемагати. Як це блискуче продемонстрував декілька днів назад боксер з невеликого українського міста Білгород-Дністровський Василь Ломаченко, котрий бився, як лев, і нокаутом виграв свій другий чемпіонський пояс, зробивши це найшвидше у світі - лише за 12 боїв поєднав два титули чемпіона світу - і був визнаний найкращим боксером року.

Тож оптимістичне гасло: «Україна переможе!» має під собою підґрунтя. Попри сьогоднішні труднощі, попри неоднозначну репутацію України у світі.

Так що діагноз Х. Мінгареллі хоча й не дуже приємний, все ж, не остаточний.