Ось і знову прийшло свято до книгоманів! Цього разу ми підготували для вас класику. Класичний роман, написаний у 1989 році. Однак зараз він читається зовсім інакше, ніж тоді...

Почнімо здалеку. Всі знають автора першого літературного твору українською народною мовою. Іван Петрович Котляревський взяв героя античної міфології, представника народу теукрів, предка всіх римлян Енея, і зробив з нього моторного парубка, цілком пристойного козака. Таким чином і було закладено основи мему «Україна - це Європа»! : )

Мало хто знає, що у Котляревського ще був рідний брат, котрий, на жаль, не увійшов в історію своїм літературним талантом. Але зате в того брата була талановита пра-правнучка. Вона, хоч і була людиною без освіти, але читала все, що їй потрапляло до рук. І навіть перечитала всі 50 томів Зібрання творів Івана Франка ( на що не кожен дипломований філолог наважиться J)! Вона ж прищепила своєму синові любов до читання, а десь від пра-пра-прадіда передалася йому ще й любов до писанини. Закінчив факультет журналістики, спершу писав статті, потім не втримався, і написав роман. Показав мамі. Мама схвалила твір, одна мала зауваження до тематики - і замовила синові «щось історичне»...

Намагаючись догодити неньці, син перевершив пра-пра-прадіда, і обновив родинний мем: Україна - це ще крутіше, ніж Європа. Так з'явився роман Івана Білика «Меч Арея», вже знайомий нашим читачам.

Цього ж разу ми пропонуємо Вам, разом з Іваном Біликом, перенестися у 514 рік до нашої ери...

Цар Дарій вирішує, що йому замало землі - і йде війною на Скіфію.

Завдання йому здається цілком легким: він упокорив Вавілон, Персію, Мідію, Елам, Парфію, Саттагідію, Вірменію, сакські племена Середньої Азії та Єгипет. А племена Скіфії були не такі вже й численні, та й особливою єдністю не вирізнялися... Легка здобич. Принаймні, мала би бути.

Отже, «Дикі білі коні», перший роман зі Скіфської трилогії Івана Білика. І - невеличка цитата для початку...

«- Зопір, син славного Багабухші, сатрап Вавілона!

Зопір почекав, коли скіфський цар злізе з коня й на знак шани до царя всіх царів стане навколішки чи бодай хоч уклониться сидячи. Та Боримисл і не думав злазити, навіть повід коневі пустив, і перський вельміж, повагавшись, непевно прилаштувався поряд з ним.

- І що рече Дарій? - спитав Боримисл так само недосконалою грецькою мовою, як звертався до нього й персіянин.

- Цар царів рече: пришли мені землю й воду з рук своїх, і я ласкаво пущу тебе цілувати мій царський чобіт! Осе!

- А пощо се Дарій... так розкидається своїми сатрапами? - спитав Боримисл, добираючи призабуті грецькі слова.

Спотворений перс блиснув на нього проваллям носа:

- Не тямлю речей твоїх. Пощо «розкидається»?

- А по то, що ми, скіфи, вбиваємо чужинців, котрі приносять нам лихі вісті. Прийшов вивідувати?

- Ні, - буркнув Зопір. - Прийшов з миром, а мироносів ніхто не вбиває.

- Сей мир нам не до серця, - відмовив древлянський жупан. - Ми нікому ще не лизали черевіїв. І не мир ти приніс нам, а рабство. Таких людей ми четвертуємо і віддаємо нашому ратному кумирові, якого звемо Юром, а греки - Ареєм...»