Автор роману «На лінії зіткнення. Любов і ненависть» Богдан Кушнір вважає, що українцям не вистачає оптимізму.

- Видавництво «Фоліо» видало вашу нову книгу «На лінії зіткнення. Любов і ненависть». Роман сильний, читається на одному подиху. Він (і це зрозуміло з назви) - про війну з Росією...

- ...і людей, які опинилися на лінії фронту. У центрі будь-якого конфлікту завжди стоять люди. І вони вирішують долю будь-якої війни.

- Під час війни ви служили в армії на Донбасі. Чим займалися?

- Виконував бойові розпорядження. Або на військовому жаргоні - «берки». Все, що зміг сказати, написав у романі, більше нічого додати. Ой, ні, згадаю все-таки одну давню історію. У 1995 році, коли я працював у Москві власкором «Молоді України», російський дипломат-розвідник у барі на Зубовському бульварі мене запитав: «Як ти дивишся, коли Україна, Росія і Білорусь об'єднаються і будуть мати одного президента?»

«Леоніде, з автоматом в руках!» - такою була моя відповідь. Навіть у страшному сні я не міг уявити, що через 20 років доведеться зустрічати росіян на сході України з автоматами в руках і що мій досвід стане корисним Збройним силам України.

- То що ми на Сході маємо: лінію зіткнення чи лінію фронту?

- Як для кого. Для політиків - лінія зіткнення, для військових - лінія фронту, або «нульовка» чи передок, за якими починається окупована територія.

- А що за «нульовкою»?

- Теж живуть люди, багато з яких у часи Союзу приїхали на Донбас за довгим рублем. Незважаючи на 25 років незалежності України, вони досі перебувають під впливом російської пропаганди. Така собі міні-Північна Корея. Завтра прийде Гондурас і дасть на 5 доларів більшу пенсію - і вони будуть кричати: «Хай живе Гондурас». Це - люди з СРСР, як співалося в популярній пісні цих часів, їхня адреса не дім і не вулиця, а Радянський Союз. Це - люди без коріння і Батьківщини. І їх уже не змінити. Росія довго виховувала покоління людей, яких ідеолог КПРС Суслов назвав «радянським народом». Їх уже не переконаєш. Нам усім, людям різних поглядів, треба навчитися жити разом і не відгороджуватися стіною.

- З нами на Сході воює наше минуле?

- З нами воює російська військова машина. Фінанси, кадри, озброєння - це все Росія. Бюджет фейкових республік такий же, як Вірменії чи Молдови. І закладений він у таємному рядку держбюджету РФ для спеціальних операцій у колишніх пострадянських країнах.

- Навіщо це Кремлю?

- Росія - продукт напіврозпаду...

- І процеси підуть далі?

- Саме тому Кремль готує для тих, хто хоче вирватися з-під впливу колишньої імперії, братську могилу. Але ця вирва, яка щороку з'їдає мільярди доларів російського бюджету, погубить саму Росію, як свого часу прискорила крах СРСР. Пригадуєте, як радянські війська ввели в Афганістан? Через десять років Союз перестав існувати. Але тоді члени Політбюро не мали рахунків за кордоном і їхні діти не навчалися в престижних закордонних університетах. Тепер процес розпаду буде пришвидшеним, бо російські олігархи інтегрувалися в світову економіку.

- Ми все про політику, поговорімо про людей. Головний герой роману - офіцер військової розвідки Семен Вергун, здається, людина без страху, якій однаково: жити чи загинути в бою?

- Людині, яка все втратила сім'ю, роботу, житло, справді нічого не страшно. Але йому не однаково - жити чи загинути. Це - людина-воїн, яка прагне знищити свого ворога. А ворог - це полковник російської спецслужби Волков. У них старі рахунки, їхнє протистояння почалося ще в Москві. І тепер вони зустрілися на Сході України. Волков командує російськими найманцями і малює сценарії гібридної війни, а Семен Вергун боронить свою землю.

- Так, читала, це особистий ворог Семена Вергуна? Чому ви не назвали свій роман «Особистий ворог»?

- Бо це книга не лише про війну. Цей глибоко психологічний роман показує еволюцію людини, яка зуміла піднятися з колін й знову стати успішною. Ось ця частина роману мені найбільше імпонує. Ніколи не опускати руки, як писав Ремарк, людина, яка не здається, сильніша від своєї долі. Ми повинні в молоді виховувати дух воїна, дух переможця. Мій герой перемагає свого супротивника, хоч за ним стоїть держава-монстр з ядерною дубинкою. Перемагає, бо за ним правда і воля. Ми часто повторюємо: «загинути за Україну». Це - неправильно! Перемогти і залишитися живим - ось яким повинно бути наше гасло. Більше оптимізму. Мої герої - великі оптимісти. Вони живуть, воюють, радіють життю, закохуються - все як у мирному житті. Тому вони успішні. Прочитавши роман «На лінії зіткнення. Любов і ненависть», ви дізнаєтеся, що відчуває і що робить людина, яка втратила почуття страху.

- Як склалася доля ваших героїв у реальному житті?

- Просунулися по службі, дехто пішов на підвищення. Тільки не дає спокою доля одного з прототипів... він зараз перебуває у слідчому ізоляторі. Все як у реальному житті. Але він є сильною людиною і вистоїть. Переживе і цю страшну сторінку свого життя.

- Ви з великою симпатією описуєте місто Щастя... Я малою була там проїздом: мама везла мене у своє рідне село на Луганщині - Новоросош; набитий автобус повз довго-предовго, і у місті Щастя була тривала зупинка. Пам'ятаю, як мене, семирічну, вразила казкова назва автобусній зупинці - «Щастя»...

- Це за 15 кілометрів від Луганська. З одного боку, красиве сучасне містечко енергетиків, з великим каскадом штучних озер, а з іншого - це єдині ворота на Донбасі, через які передавали з окупованих територій вантаж «200». Тут - не до казки. Мій знайомий полковник за півтора року 18 разів побував за «нульовкою», повертався звідти з вантажем «200» чорніший від чорної землі.

- У романі багато любові, різної - красивої, світлої і... жорсткої...

- Як жити без любові? На невеликому клаптику землі сконцентрувати десятки тисяч молодих людей - і без любові? Без любові в цьому житті нічого не відбувається. Я особисто знав кілька історій, коли військові одружувалися з місцевими дівчатами і поверталися з дружинами. Любов зажди перемагає ненависть.

- Думаю, важко писати роман, побудований на реальних подіях?

- Дуже важко, бо оглядаєшся і задумуєшся, а що хлопці скажуть.

- Богдане, які події і факти є реальними, а які - плід творчої фантазії?

- Настане час, і я відповім на це запитання, але згодом, коли закінчиться ця бодяга.

- Попередні ваші дві книги проковтнула. У «На лінії зіткнення», як і в попередніх романах «Помста оперативника розвідки», «Невидима павутина» продовжується тема боротьби розвідок.

- Невидимі сторони життя завжди більше приваблюють читача. Складні сторінки нашої боротьби в пригодницьких і гостросюжетних романах викликають великий інтерес. І читачам легше пояснити, що відбувається насправді: маємо справу з трактористами чи з добре спланованою гібридною війною.

- У «Помсті оперативника розвідки», перше видання якого було віддруковане у грудні 2013 року, ви описуєте, як поблизу Сочі під виглядом Зимової олімпіади спецслужби готуються до експансії в Україну...

- У 2012 році побував у Сочі у відрядженні - вже тоді в повітрі пахло порохом. Одне солідне видавництво, ознайомившись з рукописом, мені написало: такого не може бути, бо Росія не працює проти України.

- У наступному романі «Невидима павутина» ви прогнозували, що російська розвідка нейтралізує господаря Кремля?

- Якщо нейтралізувати господаря Кремля, то з ким розмовляти? З 83 удільними князьками? До речі, хочу цей роман перевидати знову під іншою назвою - «Вистріл у долині дольменів». Ми припустилися маркетингової помилки: на обкладинці надрукували портрет, схожий на російського лідера. Дехто з читачів одразу виніс вердикт: книжку з цією мордою не хочеться брати в руки. Доведеться виправляти помилку. Тепер на обкладинці зобразимо кавказький дольмен, біля якого набирається сил кремлівський мрійник, який марить лаврами Олександра Македонського чи Сталіна.

- Щодо обкладинки - це справа смаку... Мене, наприклад, портрет а-ля Путін, навпаки, заінтригував... Що прогнозуєте у новому романі «На лінії зіткнення. Любов і ненависть»?

- Ми змудріли і знаємо, що легше нейтралізувати кількасот бойовиків, ніж довести ситуацію до масштабного протистояння. Наші силовики в Донецьку і Луганську не були готовими застосовувати силу проти російських бойовиків, тому зараз маємо те, що маємо. У таких ситуаціях треба діяти більш жорстко і рішучіше - це не фінансові потоки перерозподіляти. Тому силові відомства повинні очолювати професіонали, а не політики. Нічого дивного, навіть росіяни під час першої війни в Чечні були не готовими застосовувати зброю. А під час другої війни їхній жорстокості в Чечні не було меж. Підганяли артдивізіони і зрівнювали із землею села. Але Україна - не Росія. Ми - інші!

У моєму романі складні колізії, але оптимістичний фінал. Вистачить скиглити і нарікати. Більше оптимізму, бо в боротьбі завжди перемагають оптимізм і добро.

- У своїй першій документальній книзі «Як нам бути з Росією» в 1996 році ви прогнозували, що в Росії після Єльцина прийде новий Адольф Гітлер....

- Стаття називалася «Після Єльцина». Справді, Росія - це не регіональна проблема, це - проблема всього людства. Російські лідери залякують світ, що їм нічого втрачати. Але вони блефують, щоб залякати ситу Європу.

- Які найприємніші події пережили цього року?

- Народження внука Дем'яна, знайомство з новими цікавими і порядними людьми.

- Робота над книжкою - це найулюбленіша праця? Чи є ще дача-город?

- Найулюбленіша - робота на землі. У квітні на честь народження внука посадив новий сад. Це - найбільша радість.

- На прощання бажаю вам нових книжок і хай рясно буяє Дем'янів сад!

- Щиро дякую.

 

Розмовляла Тетяна Вергелес,

IA ZIK

 

Довідка

Богдан Кушнір народився на Самбірщині, навчався в університеті Франка, працював власкором «Молоді України» у західних областях України та у Російській Федерації, викладав в університеті. З 2010 року - в парламентській газеті «Голос України».

Під час війни на Сході служив у Збройних силах України - офіцер Сил спеціальних операцій, учасник бойових дій. Автор пригодницьких романів про розвідку. За документальну книгу «Як нам бути з Росією» удостоєний премії НСЖУ «Журналіст року в Україні».