Відбувається плавне, без різких рухів, передавання управління країною від «батьків» до «дітей».

Національна Асамблея Куби (так називається парламент) 19 квітня обрала нового президента країни. Усього присутні були 604 депутати (з 614, згідно зі штатом), 603 проголосували «за», а 604-й депутат, мабуть, посоромився голосувати за самого себе, а іншого кандидата не було. Його ім'я - Мігель Маріо Діас-Канель Бермудес. Наступного дня йому сповнилося 58 років.

Оскільки попередником Діас-Канеля був сам Рауль Кастро, молодший брат легендарного Фіделя Кастро, усі, хто, загалом, далеко від Куби і не дуже глибоко занурюється у кубинські справи (й Україна зокрема) почали питати себе й інших: це вже кінець 60-річної «епохи Кастро» на Кубі? А що буде з Кубою без Кастро? Що чекати від нового лідера? Чи будуть економічні реформи?

Звісно, що «епоха Кастро» закінчується. Давно, ще з 90-х років, коли пропав СРСР, закінчується. Фідель уже в могилі, його старший син - теж (та він ніколи й претендував на політичне лідерство), Раулю - 86 років, і він, сподіваємося, не образиться, якщо ми скажемо, що екватор його життя вже позаду. Але якщо зовсім серйозно поставитися до згаданих питань, які нині повторюють світові ЗМІ, то, насамперед, слід абстрагуватися (забути) про всі ці ідеологічні емоції на кшталт «епоха Кастро», «соціалізм», «капіталізм», «ринкові реформи», тощо. Гляньмо на головне: що там на Кубі з владою? Хто саме її тримає і як міцно? Хто опозиція і яка її сила?

Так от, головне: Куба належить до тих країн світу, в яких влада не обирається суспільством на вільних, загальних і прямих виборах, а отже, є перед суспільством безвідповідальною. Влада у таких країнах обирається (процес утаємничений, оголошується тільки підсумок) серед порівняно невеликого соціального прошарку людей, який власної офіційної назви не має (в СРСР, приміром, цих людей неофіційно називали номенклатурою). Іншими словами, на Кубі, як, приміром, нині у Росії, Китаї, Туркменістані, Білорусі, Азербайджані та ін., обмежена і міцно організована група людей утримує абсолютну монополію на владу. Встановлена така монополія на Кубі з 1959 року з допомогою СРСР і КПРС.

Така влада, на противагу тій, яка є на демократичному Заході, за своєю суттю є феодальною, і тому приміряти до неї такі наукові поняття, як «соціалізм», «капіталізм», «ринкова економіка» - справа абсолютно безглузда.

Криза кінця 80-початку 90-х років, внаслідок якої «феодальна» модель влади впала у Східній Європі (від Естонії до Албанії), але втрималася у самій Росії і в більшості колишніх союзних республік СРСР, владу на Кубі не змінила. Так, Кубі та кубинським комуністам із втратою матеріальної підтримки Москви стало значно важче, але вони втрималися. І сьогодні тримаються міцно. Чому?

Кубинські комуністи дуже сумлінно переймали досвід комуністів радянських (більшовиків), тому послідовно і нещадно винищували під корінь будь-які паростки реальної та потенційної опозиції. Підкреслимо - будь-які паростки будь-якої опозиції, а не тільки прибічників поваленого «капіталістичного» режиму диктатора Батісти. На Кубі, за методикою більшовиків, також безжально винищувалися свої кубинські «Троцькі» та «Бухаріни», тобто, вчорашні революціонери - бойові побратими Фіделя Кастро. Щоправда, реальну та потенційну опозицію на Кубі, здебільшого, не розстрілювали, як більшовики, а просто виганяли з країни (або особливо не заважали їм тікати до США), все-таки кровожерливість сталінських часів уже вийшла з моди у «соціалістичному таборі» (крім Китаю). (Тому нині у США, головним чином - у Флориді, так багато кубинських емігрантів та їх нащадків. Так багато, що стали вагомим електоральним чинником, тим більше, що Флорида - один з кількох американських штатів, де позиції республіканців та демократів приблизно однакові, тому вибори президента США так сильно залежать від голосування у цих кількох штатах.)

Як наслідок - на Кубі нема кому очолити «оксамитову» чи якусь іншу революцію - так ретельно з 1959 року проводилось «зачищення». Як не чекало з 1991 року прогресивне людство революції на Кубі і падіння «комуністичної диктатури», цього так і не сталося. Навіть спроби революції не було.

А тепер - загальний висновок. Мігель Маріо Діас-Канель Бермудес - ставленик групи людей, яка утримує нині владу в країні. Тому він - революціонер і реформатор виключно тією мірою, якою революційною та реформаторською є ця група людей. Схоже, що відбувається плавне, без різких рухів, передавання управління країною від старшого покоління правителів до молодшого. Крім того, не забуваймо, що йдеться про посаду «президента», а головною у країні, де «феодальний» тип організації та функціонування влади, є посада керівника організації, створеної групою людей, яка утримує монополію на владу (у даному випадку - Комуністична партія Куби). Так само, як, приміром, у СРСР перший секретар ЦК КПРС Хрущов був головнішим, ніж голова Президії Верховної Ради («президент») Ворошилов, а генсек Брежнєв - ніж «президент» Підгорний, а Сталін - ніж Калінін, тощо. А керівником організації кубинських комуністів залишається (мінімум, до 2021 року) Рауль Кастро.

Тому всі провідні світові ЗМІ, які відгукнулися на появу нового президента Куби, зазначили і те, що Рауль Кастро залишається найвпливовішим політиком, і що марно чекати на кардинальні зміни, і взагалі, про лише «зміну караулу» (ВВС).

Чи буде і коли буде, якщо буде, на Кубі революція, тобто, зміна «феодального» типу влади на сучасний демократичний - то вже окрема тема. Запит на таку зміну об'єктивно є, бо злидні на Кубі вражають. Однак, тут головним є питання, чи вдасться чинній кубинській політичній еліті знайти зовнішню матеріальну підтримку, аби не ризикувати (як Горбачов у СРСР) з радикальною відмовою від «соціалістичних» і «комуністичних» декорацій. У принципі, у них перед очима позитивний, з їхньої точки зору, досвід Китаю. Та й багатий Пекін, який нині прагне просувати свої інтереси по всьому світу, легко знайшов би якісь гроші на утримання кубинських комуністів в обмін на геополітичні послуги такого типу, які Куба колись надавала СРСР. От тільки дуже сумнівно, щоб Китай наважився на таке зухвальство - замінити на Кубі СРСР. США можуть дуже й дуже образитися, а Китай нині ще не настільки сильний, щоб влазити у пряму й жорстку конфронтацію з американцями. Одним словом, незважаючи на відсутність опозиції, проблем у кубинських комуністів вистачає. Буде цікаво дивитися, як вони їх вирішуватимуть у процесі зміни поколінь кубинських керівників, який розпочато 19 квітня обранням президентом Мігеля Маріо Діас-Канель Бермудеса.

Автор: Юрій Сандул, Київ

Джерело: «Укрінформ»