«Сильнішого твору про Українську Повстанську Армію в Україні та й поза її межами не існує. «Троща», безумовно, творча удача Василя Шкляра».

(Михайло Андрусяк,
письменник, дослідник історії УПА, лауреат Національної премії ім. Т. Г Шевченка)

 

«Троща - це не тільки очерет. Це - катастрофа, це - бійня, це трощення людських життів, доль та майбутнього».

(Василь Шкляр,
автор, лауреат Національної
премії ім. Тараса Шевченка)

	«Троща» – «Краща книга України» Всеукраїнського конкурсу-2017 в номінації «Бестселер»

 

Чи не найскладніша проблема в житті кожної людини, принаймні, переважної більшості, - проблема вибору. Починаючи від побутових дрібниць повсякдення, вибору долі (сімейного щастя) і навіть життя або смерті. Останній вибір людина робить у вирішальні часи боротьби за батьківщину, за волю, за ідеали. Історичні події та злами в історії нашої Батьківщини вимагали від українця йти на крайнощі у виборі. «Воля Україні або смерть», - написано було на знаменах холодноярівців. Лозунг «Воля або смерть» підхопила Небесна Сотня на Майдані (2013-2014). Лого сучасної громадської організації «Об'єднання добровольців» має цей же клич. За ідею під цим лозунгом пішли воювати і продовжують воювати добровольці у теперішній війні на сході України, зробивши свій вибір у 2014 р. І не тільки кіборги довели: Україна має героїв, котрі готові йти на смерть в ім'я Батьківщини. Згадаймо, бодай, один яскравий приклад з тисяч: Василь Сліпак.

«Життя або смерть» - це вибір борців за волю українського визвольного руху, який уособлювала Українська Повстанська Армія у найважчі для неї післявоєнні 1946-1952 роки. А якщо «життя» - то якою ціною?

І про це останній роман «Троща» чи не найпопулярнішого, найулюбленішого в Україні письменника Василя Шкляра - лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Його попередні романи «Залишенець. Чорний ворон» та «Маруся» присвячені національно-визвольній боротьбі 1917 -1920 рр. у центральній Україні (Черкащина, Холодний Яр). Він досліджував цю героїчно-трагічну історію протягом 13 років і в цих книгах розкрив для нас - сучасників - її невідомі сторінки, факти, історичні постаті незламних холодноярівських отаманів та воїнів. І до слова, лише зараз визначилися з режисером, який буде екранізувати «Чорний ворон». Це - 35-річний український режисер Олег Туранський. Фільм читачі-глядачі очікують уже років з п'ять.

Презентації «Трощі» як кращої книги-2017

І ось понад три роки праці Василя Шкляра - й український читач отримав роман «Троща». Вибух! Фурор! Перші презентації у містах Західної України ще наприкінці минулого літа. Всенаціональна - у вересні 2017 р. в дні «Форуму видавців у Львові». Цього ж року - нагорода «Краща книга України» Всеукраїнського конкурсу-2017 у номінації «Бестселер». Злива запрошень автору на зустрічі-презентації. Обласні, районні міста та містечка України, бібліотеки, університети, культурні центри, музеї, замки... За географією - на кшталт «Від Сяну до Дону». Злива запрошень не вщухає до сьогодні. І слава Богу, козацька «закваска» 66-річного черкащанина пана Василя дає сили встигати скрізь і сміливо висловлювати свою чітку позицію, давати оцінки неоднозначним вчинкам своїх героїв.

Літні, дорослі, студенти, воїни, волонтери, друзі-добровольці, «переможці», «зрадофіли» - немає того, кого б хвиля розголосу про новинку не зачепила, хто не придбав би її. Популярність шалена.

Василь Шкляр – автор роману «Троща» – на презентаціях книги-новинки

 

З перших сторінок вразила не тільки інтрига (хто ж з героїв зрадник?), скільки стиль розповіді. Художність. Лаконізм. Жодного «порожнього» слова. Кожне вистрілює, як з лука. А ще - мова: галицький діалект, говірка, якими користувалися в ті часи селяни/упівці/герої повісті. Враження - автор був серед них в ті роки, є одним з них. А сьогодні ніби ділиться своїми спогадами. Таємниця цього феномена частково пояснюється у післямові «Від автора». До слова, пропоную всім розпочати читання твору з неї. Серед тих, хто допомагав йому готуватися до написання, назвав побратима - галичанина Івана Басюка, з яким останні два роки розмовляв телефонічно (навіть гаївки співали) лише галицьким діалектом... Окрім того, багато ходив навіть з ночівлями по селах Тернопільщини, де відбувалися описані події. Розмовляючи зі селянами, вивчав і тренував цю мову. До прикладу: «...заїдно лиш хочу сі вибачити перед тобов, друже... Тому так сі стало»... «Чулисьти, знов наших садять...». Така прискіпливість автора щодо мови через своє переконання: «Найбільша магія художнього твору криється у мові!». Ця магія помітна. І вона не лише у використанні діалекту. А ще й в майстерності досвідченого маестро слова - автора. Шанувальники художнього слова, художньої книги, та ще й живої, друкованої, з якою можна розмовляти, оцінили словесну магію «Трощі». Зокрема, й автор цього відгуку.

 

Ще одна магічність новинки - інтригуючий сюжет. Головний герой (псевдо - Місяць), який дивом вижив у справжньому пеклі (такого б нині назвали кіборгом) розшукує зрадника... 25 років. Автор тримає читача в такій напрузі, в такому зацікавленні, що «Троща» з 417 сторінок тексту тягне на прочитання за одну ніч. Відірватися неможливо, чекаючи розгадки: хто ж зрадник? Наша література багата на інтригуючі фантастичні сюжети. Але це ж історична книга, що описує реальні події в реальному місці, дехто з героїв має реальні прототипи. Вражають деталі: опис побуту, облаштування криївок, господарок (господарств) селян тих часів. Жанр реалістичний роман - може бути другою його характеристикою поряд з визначенням «історичний». І в цій ситуації щоб виписати пригодницький сюжет, отримати нагороду «Бестселер року» (2017) рука досвідченого Майстра потрібна. Чи не так?

Роман ще називають і «повстанським», і «бандерівським». Сам же автор визначає його як «психологічний», на відміну від епічного «Чорного ворона».

Базова основа «Трощі»

Вітає автора Роман Коваль (с. Соснів, Тернопільська обл.), який вперше показав йому місцину на річці Стрипа (Тернопільщина), де розпочалася дія роману. Київ

Трьом рокам написання роману передував довгий час вивчення базового для книги матеріалу. За розповідями автора - це вивчення протоколів Служби Безпеки ОУН у багатотомних друкованому виданні «Літописи УПА». Також свідчення воїнів УПА, прізвища яких автор перераховує в післямові, та спогади тих, хто так чи інакше допомагав упівцям. Один із них - 94-річний Іван Буртик, відомий громадський діяч, волонтер і меценат, мешкає у Кліфтоні, штат Нью-Джерсі, де його і відвідав Василь Шкляр кілька років тому.

Один з учасників УПА, який частково став прототипом головного героя під псевдо «Місяць», від імені якого йде розповідь і розмотується сюжетний клубок таємниць, - сотник УПА Мирослав Симчич. Автор називає його справдешнім Героєм України, Лицарем Української Честі.

Мирославові Симчичу нині 95 років, він мешкає з дружиною Раїсою в Косові. Відсидів 32 роки, 6 місяців і три дні в радянських таборах. Причому, останніх 2,5 року після третьої судимості (1982) - в карцері сурового режиму (тобто, в нелюдських умовах). Не здався. Не підписав листа про каяття. Сім днів лежав непритомним на цементі в «одиночці», але не сказав жодного слова свідчень. Не написав жодного слова російською мовою. Взагалі, не просив помилування. Пропоную, перш ніж читати «Трощу», переслухати розповідь Мирослава Симчича про його участь в УПА та таборове «життя», яку записали у 2011 році тут: https://www.youtube.com/watch?v=IOye6KoKeRQ. Оце незламність! Оце криця! Оце герой! Нині жалкує, що ноги не носять, а так повоював би в АТО. Адже пам'ятає, як поводитися з кулеметами різних випусків. І, до слова, зберіг і світлий розум, і чудову пам'ять. 15 листопада 2017 р. Косівський районний суд виніс вирок про його реабілітацію. Деякі риси характеру, зокрема, стійкість, витривалість, вміння вибратися живим зі самого пекла та деякі біографічні дані Мирослава Симчича притаманні головному героєві.

У розмові Василя Шкляра з ведучим Олесем Донієм у телепрограмі «Остання Барикада», коли обоє намагалися дослідити анатомію зради, Василь Миколайович розповів про передачу йому протоколів СБ ОУН, що допомогло йому у відтворенні реальності. Цікава і показова історія. Це ті протоколи, які підпільники УПА у 1949 р. закопали в лісі і розповіли про місце заховання цих документів юній учениці Стефі. Попросили передати їх Україні, коли вона стане вільною. Вони знали, що через кілька днів їх знищать, але вірили, що Стефа доживе до вільної України. Цю таємницю жінка тримала 40 років і зізналася лише в 1991-му.

	Маруся Звіробій – волонтер, сучасна отаманша – керівник інструкторської групи з підготовки бійців АТО на презентації (з Євгеном Дударем): «Троща» – це і сьогодення. Ми знову виборюємо волю України. Ми знову йдемо проти ненависної орди». Київ

У романі лише один реальний герой - Юрій Паєвський (Жук), якого 14-річним його мати, зв'язкова Олександра Паєвська, привела у лісову криївку в 1950 році, боячись, щоб не помстилися «гебісти» («червонопагонники»), забравши життя у дітей, якщо її зрадить хтось зі своїх. Так і сталося: їх здав «свій» - окружний провідник Клим. Юрій отримав 25 років радянських таборів, сидів разом з «Місяцем», вийшов на волю раніше у «хрущовську відлигу» і здійснив мрію: знайшов могилу матері, яку розстріляли одразу ж у 1952-му, брата молодшого і... зрадника. Останньому, який спокійненько мешкав у Києві (район Святошино), влаштував допит, записавши шість відеокасет, які були передані автору донькою уже покійного Юрія - Іриною.

І ще один спомин автора, звідки, можливо, все почалося.

У 1975 році 24-річний Василь Шкляр був на весіллі свого старшого брата на Тернопільщині. Попросив там старенького селянина показати йому бодай одного живого бандерівця. Той відвіз його на конях в сусіднє село до селянки Ганни Зеленої, яка була зв'язковою УПА. Вона багато всього розповіла Василю, що, можливо, і було тим зерням, яке, кинуте в багату уяву та зацікавленість майбутнього письменника, з роками стало «Трощею». В дні активних презентацій книги (2017) автор відвідав і Ганну Зелену, і Мирослава Симчича.

І, нарешті, провів консультації з іншими дослідниками історії УПА, зокрема, з найдосвідченішим з них письменником Михайлом Андрусяком. А Роман Коваль (рівненський) уперше показав йому річку Стрипу, яку потім досліджував сам.

Сюжетні лінії

Описані події відбулися на Тернопільщині: це Козівський та Бережанський райони, здебільшого, в трикутнику між селами Купчинці, Ішків, Багатківці, з'єднані рікою Стрипа. Довго автор шукав місце дії своїх героїв і вибрав саме долину Стрипи, зарослу очеретом (тамтешнім діалектом - троща). І сьогодні ми можемо відвідати ці місцини. Саме в заростях очерету (трощі) окупувався (замаскувалися) десяток упівців.

Зміст роману вміщається в три лаконічні розділи: «Зрада», «Слідство», «Вирок». Має три сюжетні лінії: УПА в післявоєнні роки (1947-1952); друга - радянський період життя (1950-1972) головного героя - упівця на псевдо «Місяць». І третя - наскрізна - історія любовного трикутника (Михася - Стодоля - «Броз») в умовах партизанської боротьби. А як вже вміє Василь Миколайович палке кохання моделювати, то це пером не описати... Всі згадані тут романи - про любов також.

Отож, йдеться про один із найдраматичніших - 1947-й - рік діяльності УПА, коли Проводом ОУН було прийнято рішення припинити відкриту збройну боротьбу і відійти в підпілля. Як відомо, в роки війни УПА боролася і проти совітів, і проти німців, намагаючись використати останніх для боротьби з першими. Кінцева мета ОУН-УПА - вільна незалежна Україна. У 1946 році стало зрозуміло, що справа їхня програна. Але щоб довести світу незламність боротьби за ідею - волю і самостійність України - УПА перетворилася на мережу засекречених агентів, а в криївках ховалися зі зброєю в руках. Але радянські органи безпеки навчилися перевербовувати найактивніших учасників українського руху. Через зраду цих агентів падали одна за одною криївки, а воїни, котрі там перебували, покінчували зі своїм життям, щоб не потрапити в руки «гебешників» (Від МГБ). Не всі могли витримувати нелюдські тортури. Вимагалося від них здавати «своїх». В цих умовах частина вибирала смерть від пострілу в скроню власними руками. Інші ж вибирали своє життя або життя своїх рідних ціною зради. Ще інші, перейшовши від безвиході на службу ворогу, тішили себе тим, що вони виторгували тимчасовий спокій в цих районах: людей не арештовували, не гнали в Сибір.

Саме в заростях очерету (трощі), в долині ріки Стрипа, упівці облаштували, як їм здавалося, надійний пункт зв'язку. Одним з бійців був Стодоля - колишній слідчий СБ (Служби безпеки ОУН). До слова, герой книги має свого прототипа - реальну особу на псевдо «Доля». Упівці вважали, що це їхній найбезпечніший пункт, тому що червонопагонники боятимуться сюди йти через глибокі ями багнюки, в яких можна втопитися, не знаючи секретів цієї місцини. Проте, одного разу, коли через пункт проходив окружний провідник Корнило, енкаведисти влаштували облаву. Стало зрозуміло: їх здав «свій». «Всипа (зрада - авт.), - сказав Місько, - маємо агента - внутрішника».

«Хто»? Це було основне завдання для тих, хто вижив і, зокрема, головного героя, який розповідає від свого імені. Але імені цього ми не знаємо, окрім псевдо «Місяць», і то лиш наприкінці роману. Два дні поспіль полювали за ним більшовики в цьому болотяному багні. Був навіть момент, коли лейтенант із команди облавників подивився йому в очі (тіло було занурене в багнюку, голова вкрита сухою трощею, але... той повільно відійшов, давши команду своїм: «Впєрьод! Бистрєй, бистрєй!». Ще довго вони кружляли навколо сховку «Місяця», але безрезультатно. «Місяць» дивом вийшов з оточення, точніше, - з пекла.

Микола Маломуж – генерал, екс-голова Служби зовнішньої розвідки України вітає автора з творчим успіхом. Київ	Василь Шкляр із групою студентів Національного університету біоресурсів та природокористування України на презентації у Києві

 

Тіла шістьох людей, що загинули у трощі, було виставлено біля сільради. Серед них - тіло Стодолі. Та скоро з'ясується: Стодоля живий, здався гебешникам, став їхнім агентом, виторгувавши у них таке: залишити в спокої села цього району, жодних арештів, жодних Сибірів. І певний час так і було. Він викликає Міська - одного з тих, хто вийшов з облави живим. І намагається завербувати Міська, пояснивши свою позицію як виправдання: досить лити невинну кров, краще зберегти життя тих, хто може ще принести користь Україні. Треба співпрацювати з більшовиками. В присутності Міська на питання одного з гебістів з Києва «Невже бандерівці надіються перемогти таку державу, як СРСР?», Стодоля відповів: «Ні, бо бандерівці є реалістами. Навіть воюючи великими збройними з'єднаннями УПА, вони боролися, насамперед, за ідею». «Я здався живим, - намагається він переконати і свою наречену Михасю, - але нічого поганого не зробив і не думаю робити. Нікого не продав. У тому становищі, що я тепер, можу більше зробити для України, ніж сидячи в криївці». Щодо «всипу» (зради), це була, як він пояснив Михасі, зрада невільна, випадкова: «Коли впала криївка, де вбили командира Бондаренка, в нього знайшли мою записку, що у червні ми з хлопцями перебираємося в очерет». Ось саме в червні ворог організував облаву в трощі.

«Місяць», Місько, Сірко та інші готують операцію з ліквідації Стодолі... Стодолю ліквідували як такого, що здався більшовикам. Він не встиг зі своїх нікого здати, лише завербувати кількох, зокрема, і Міська, який насправді став тимчасово подвійним агентом, щоб підготувати його ліквідацію. А невдовзі сталася ще одна, найбільша «всипа», яку «Місяць» розгадав через 25 років.

Двадцять п'ять років провів він у таборах суворого режиму ГУЛАГу. Повернувся в Україну, вибравши місто козацької слави (вгадується Запоріжжя). Це вже інша сюжетна лінія - його життя після звільнення у 70-і роки минулого сторіччя. Тут якось випадково забрівши на цвинтар, побачив могилу і пам'ятник з портретом та написом: «Михайло Тимчак. 1924-1972». Остовпів: це його побратим з УПА на псевдо «Броз» - референт їхньої СБ: гарний, кмітливий, зовні лагідний, тонкої поетичної натури, знав, любив та цитував лірику Сосюри («В день такий розцвітає весна на землі і тремтить од солодкої муки». Або «Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій»). Як так? Він же був серед полеглих під час другої, проваленої невідомим зрадником, операції!

Любовний трикутник і зрада через любов. Гріховну любов. Як колись у Андрія Бульби. І Стодоля, і «Броз» були закохані в Михасю - члена ОУН з 1941 р. Дівчина дивовижної вроди з волошковими очима на псевдо «Волошка», яке їй дав сам «Леміш» (Василь Кук), у котру були закохані всі, про красу якої знали навіть «гебешники». Стодоля пішов до більшовиків ще й тому, що був залюблений, і хотів врятувати не тільки життя своїх людей, а насамперед, своєї «Волошки». Лірик «Броз» стократ жорстокіший, ганебніший. Ось умовний вирок «Місяця» на могилі Михайла Тимчака («Броза»): «На мене з порцелянової світлини дивився залюблений у Сосюру сатана, дивився «Броз», який викупив ціною невідь-скількох життів, ціною святої крові, ціною жорстокої облуди, ціною того, що не має ціни, викупив свою любов і своє життя. Це він завів нас до Струсівського лісу в пастку, а там упав, прикинувшись мертвим... Не помилував юда і свого вірного охоронця Змія, через якого врятував життя Михасі... Хто скаже, скільки він запродав, відколи став агентом, якщо заробив у більшовиків не тільки офіцерське звання, а й орден?»

Михасю мали розстріляти за вироком СБ ОУН, але «Броз» і вона опинилися тут, у цьому місті. Її, ще красивішу з роками, побачив «Місяць» на могилі «Броза» у поминальний день 1972-го - і все зрозумів... Зрозумів, що і чому відбулося у 1947-му.

Вибір: або ганьба, або честь. Чи існує третій шлях?

Може, вперше автор заговорив з розумінням, аналізуючи вчинки героїв, яких довгі роки картали однозначно «зрадники». Закликав оцінювати обставини, в яких опинилися люди. Думати, чому вимушені були зраджувати найвірніші, найавторитетніші люди цього спротиву, останні оборонці української волі.

«Мене давно цікавила анатомія зради, - пояснює автор, - яку легко засуджувати, але ніхто не може сказати, як би він сам повівся в тій ситуації, коли твоїх близьких людей - батька, дружину, дитину - обіцяють розстріляти на твоїх очах, якщо ти не заговориш, якщо ти не пристанеш на їхні умови. Це зрада, яку можна зрозуміти, але не можна виправдати. Я цей слоган дав на обкладинку книжки».

Черга читачів отримати автограф у столичному «Будинку кіно», 16 листопада 2017 р.	Презентація в громадській організації «Об'єднання добровольців». Чернігів

 

Колаборантство вибрали Стодоля, рідний його брат Сум, його вуйко Гак, холодноярівець Дзідзьо. Порушили припис Організації Михася, мати та сестра Стодолі, бо не заявили в Організацію про те, що він живий і погодився на співпрацю з ворогом.

Але ж відомий факт співпраці Василя Кука (з 1947 року заступника Романа Шухевича, а з 1950 р., після його смерті - головнокомандувача УПА), зокрема, його лист-зречення до «Українців закордоння». «Як ставитися до таких?» - запитує під час дискусії ведучий телепередачі Олесь Доній у автора. «Так, це співпраця, але, може, не нам судити, - відповів він. - Ми не знаємо всього достеменно. Найлегше когось звинувачувати з висоти часу. На кухні можна висловлювати різні версії, але в мене не повернеться язик звинувачувати таких людей, як Кук. До цього треба ставитися з розумінням і не перекреслювати людей, не викидати їх на узбіччя історії, а цінувати за їхній внесок. Відомо, що холодноярівські та бандерівські отамани, коли захлинулася боротьба, закликали тих, хто вціліє, йти в партію, робити кар'єру, бо там можна зробити як проукраїнські кадри більше, ніж коли підете в землю».

Презентація в Чернігівському музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського відбулася 24 листопада 2017 р.	Зустріч Василя Шкляра з читачами Бережанської районної бібліотеки, Тернопільської області

 

На підтвердження згадуються покаянні листи й Олеся Бердника, й Івана Дзюби та й вимушені вірші про партію Івана Драча, Дмитра Павличка, за що праві картали їх добряче. Зате скільки зроблено ними для української культури!

Але пафос роману інший - це перемога українського духу в особі головного героя. Все витримав. Все переміг. Поборов усі неймовірні перешкоди та обставини: у трощі, у таборах, у вогні металургійних печей Запоріжжя і спробах нових переслідувань «органами» у 70-і. Непоборний дух Мирослава Симчича витає в романі через його виразника - «Місяця». Але не тільки його.

А безкомпромісний, одержимий ідеєю волі, молодий, худенький, як підліток, побратим «Місяця» Сірко? Той, що у вільні години в криївці читав, перечитував, цитував «Мазепу» свого краянина Богдана Лепкого. Сірко з тих, хто до загину боровся за ідею без тіні вагання і комплексів.

Презентація в обласній бібліотеці для юнацтва ім. Євгена Маланюка міста Кропивницький

 

З діалогу Сірка і «Місяця»:

Сірко: «... я застановляюся собі на думці, як то чоловік стає зрадником? Аво візьми Стодолю... Ми ж його он скільки знали, а й подумати не могли про таке».

«Місяць»: «Хлоп стомився і хоче легшого життя».

Сірко: «Якого легшого? Як можна втікати від того, що тобі призначено?Я вдячний Богові, що дав мені таку дорогу. Іншої не хочу».

«Місяць»: «Люди бояться смерті. Вони прийшли у цей світ, щоб жити. Вони хочуть бути щасливими».

Сірко: «Дурний, хто так думає. Скільки тобі його треба? Пучку. Більше не влізе. Ось повітря. Візьмеш його стільки, скільки вдихають легені... Так і щастя, так і життє. Візьмеш його стільки, скільки вмістять відведені тобі дні... Найстрашніше - це ганьба. Або ганьба, або честь».

«Місяць»: «Люди змінюються. Або їх змінюють обставини».

Сірко: «Теж дурне. Яким я був, таким сі лишу. А про тих мені не кажи».

І вже незадовго до загину від ворожої кулі у Струсівському лісі, куди завів їх підступний «Броз»:

Сірко: «У мене є один провідник, якому буду вірний до загину».

«Місяць»: «Хто?»

Сірко: «Організація. Я їй присягав і піду туди, куди вона скаже... І не треба все ставити під сумнів. То не є добре - всіх ставити під підозру. Навіть якщо ти слідчий СБ. Без довіри ми поз'їдаємо самі себе».

 

* * *

Історія повторюється чи продовжується?

А ще ціла низка інших філософських сентенцій, особисте розуміння яких визначило долю кожного з героїв. А разом з ними визначаємось і ми - читачі. Наприклад, така:

«Ціль освячує засоби». Михася промовила ці слова під час її допиту бандерівською СБ, намагаючись виправдати Стодолю: «Він же хотів, щоб не гинули люди»...

Зустріч автора зі студентами та викладачами Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського	Мирослав Симчич – сотенний УПА, політв'язень – прообраз головного героя «Трощі». Під час презентацій (2017) В. Шкляр відвідав його в Коломиї, де він мешкає з дружиною Раїсою Мороз

 

Або вічне: «У всякого своя правда» (Стодоля виправдовував нею більшовиків: «Ось побудь з ними у мирній компанії, і ти побачиш, що це звичайні люди, в яких своя правда»). І сприйняття цих слів Міськом: «Він більше не перечив Стодолі, зрозумів, що кров того отруєна, іскра в серці погасла...»

Або ж оце цинічне, але притаманне і «чужим», і «своїм», сказане стосовно Михасі, але діє як принцип в боротьбі та протистоянні: «Вона зрадила Організацію, підлягає найсуворішому покаранню, але ще являє собою людський матеріал, придатний до використання». («Свої» планували зробити її своїм агентом у ворожому стані).

Чи не так само використовують політичні сили свій електорат сьогодні в Україні як «матеріал, придатний до використання» в своїх інтересах?

Отже, правда (істина) одна чи у кожного своя - вирішувати кожному з нас.

Особливо сьогодні. Від ВИБОРУ кожного українця в переносному та прямому сенсі залежить подальша доля України і кожного з нас.

Вибір власної позиції, свого власного аналізу та розуміння різнокаліберних подій - від геополітичних до фантастичних нашого ГПУ та й владного трикутника «президент-уряд - парламент». На кшталт:

- Крим і Донбас - це зрада чи вимушеність?

- Влада - це зрада чи поступ вперед зі своїми 140-ма реформами?

- Зовнішнє управління державою - це вимушеність чи безпомічність, бездарність владомужців?

- Лисі Карпати, знищена природа Волині та Чернігівщини бурштиновою мафією - це нормальність «поступу» чи злочин?

- Використання владою, політсилами «позитивістів» та «зрадофілів» у Facebook-спільноті задля піару - це нормально чи цинічно?

 

* * *

Або ось такий висновок «Місяця», коли його колега по табору Жук (Юрій) зустрівся з ним на початку 70-х і розповів, що тепер почалось нове переслідування їхніх побратимів кадебістами, щоб показати світу, що вони кидають у тюрми не правозахисників - інтелігентів, а націоналістів - убивць: «Я розумів, - зреагував «Місяць», - Старушенція Європа любила теревені про демократію та права людини, але вкривалася холодним потом, коли їй нагадували про Українську Повстанську Армію».

Чи правду кажуть, що на вимогу європейських партнерів розформували наші добровольчі батальйони, які врятували ситуацію у 2014 на сході, зупинивши ворога. Може, вони нагадали Європі українських добровольців часів Другої світової і «вкрилися потом»?

Запитання нескінченні...

 

* * *

Сказав якось Сірко як висновок із прочитаної улюбленої книги «Мазепа» Богдана Лепкого:

«Двісті п'ятдесят років минуло, а сі ніц не змінило. І ворог той самий, і боротьба та сама, і жменька людей... -  Він ледве не додав: «та сама».

Сірку, Сірку! Минуло ще 70 років відтоді, коли ти зробив цей висновок, порівнюючи боротьбу своїх побратимів з боротьбою невеличкого гуртка сильних духом людей, які залишилися біля гетьмана Мазепи після Полтави.

І сьогодні у нас той самий ворог (зовнішній і внутрішній), та сама боротьба і так само жменька людей, сильних духом, чистих і чесних. Сі ніц не змінило... Може, як буде 5-10 відсотків таких у країні, то й переможе наша ідея...

«Троща» про наше сьогодення

Робити самостійний аналіз, думати вчить нас «Троща». Громадсько-політичний діяч Олесь Доній назвав книгу «Троща» глибокою та глибинною. Вона примушує повернутися до нашої історії і думати над сьогоденням. Вона - це поштовх замислитися над багатьма питаннями. І закінчив: «Я не тільки рекомендую, а наполягаю її прочитати».

 

 

Обов’язкові автограф-сесії 

 

Троща у Василя Шкляра - це не тільки очеретяна долина ріки Стрипа, де зазнали поразки упівці. Це - символічна назва. Її пояснення винесено в епіграф. А Олесь Доній висловив передбачення, що поняття «троща» може стати символом певної епохи нашої історії, як свого часу слово «руїна».

І відгук письменника Андрія Кокотюхи: «Василь Шкляр задав планку, яка непосильна для когось іншого. Це - література про те, як українці дають здачі, а не підставляють другу щоку. Шкляр - перший, хто показав українців борцями та переможцями, а не такими, що постійно потерпають від утисків...»

Коли на презентаціях запитували Василя Шкляра, як він трактує національну ідею нашої країни, відповідав коротко: «Ця ідея висловлюється чотирма словами: «Самостійна Незалежна Соборна Україна». За цю ідею віддавали своє життя герої «Чорного ворона», «Марусі», «Трощі» та «Чорного сонця» (про теперішню війну на сході).

 

 

Через більш, ніж 40 років відвідав Василь Шкляр
і Ганну Зелену, яка була першою
«бандерівкою», яку він зустрів
і яка розповіла йому про свою участь в УПА 

* * *

Якраз цими днями (10-12 квітня ц. р.) по онлайн радіо «Культура» (Київ) прослухала радіовиставу бразильського драматурга Гільєрме Фігейреду «Лисиця й виноград». Бог спеціально послав мені цей геніальний твір і геніальну постановку (1959) саме в ці дні. Бо співзвучна проблематика. Через образ раба байкаря Езопа (дія відбувається в античні часи), здається, вперше відчула з такою переконливістю, що означає для людини свобода, воля. Езоп відмовився від дарованих йому багатства, слави, кохання, життя, вибравши волю. Воля для нього була цінніша, ніж життя, і він захотів вмерти вільним. Він зробив свій ВИБІР, знехтувавши принципом «Ціль освячує засоби». Зрозуміла, відчула, переконалася, що герої Василя Шкляра - справжні, непридумані, не героїзовані. Була, є і буде така категорія людей у світі, зокрема, і серед українського люду. Їм - Слава!

Фото презентацій книги «Троща»
в Україні зі соціальних мереж