Їх не стало у березні. Вони відійшли, щоб їх тут же заступили інші. Війна триває, і їх, небесних героїв, стає з кожним днем дедалі більше. Не час розслаблятися, не час втомлюватися. Їм там, на передовій, про це щодня нагадує ворог. Це має пам'ятати і кожен українець. Армія і досі потребує допомоги. Ті, котрі повернулися живими, потребують нашої підтримки. А всі, хто відійшов за небокрай так немилосердно рано, заслуговують на пам'ять. І вдячність. За мирне небо. За ранок у тиші. За те, що ми, українці, досі живемо на українській землі.

 

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Юрій Луговський

Юрій Анатолійович Луговський (позивний «Баррет») народився 5 червня 1994 року, в місті Червоноград, Львівської області.

Вчився на столяра і працював за фахом до війни. Брав активну участь у Революції гідності. Був у лавах УНСО (до 2012 року - в Львівському осередку, а потім перейшов до Червоноградського), навчав молодих хлопців військової справи.

З перших днів війни Юрій вирушив добровольцем на фронт. Спочатку долучився до лав батальйону «Донбас», а з лютого 2015 року перейшов до «Азова». Пройшов бої за Іловайськ, брав участь у захисті Широкиного та Маріуполя. Неодноразово здійснював бойові виходи у «сіру зону».

Снайпер, заступник командира розвідвзводу 1-го батальйону особливого призначення окремого загону спеціального призначення «Азов» 18-го полку особливого призначення Східного територіального управління Національної Гвардії України.

Загинув 9 березня о 2:15 у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання «Маріуполь» через кульове поранення, завдане ворожим снайпером.

Похований на Алеї Героїв Червоноградського кладовища у селі Бендюга. Залишилась мати.

Олександр Швець

Олександр Васильович Швець народився 26 червня 1971 року, в місті Олександрія, Кіровоградської області.

Закінчивши 8 класів місцевої школи № 2, вступив до ПТУ № 17, у якому отримав фахи «слюсар зі складання металевих конструкцій» та «налагоджувальник холодноштампувального устаткування». Продовжив навчання в Олександрійському індустріальному технікумі, звідки вийшов техніком-технологом з обробки металів різанням.

Олександр Васильович жив у місті, дуже любив велоспорт та плавання. Був дуже чесною та безкомпромісною людиною, завжди захищав свою точку зору. Працював у ТОВ «Електромеханічний завод ЕТАЛ» слюсарем зі складання металевих конструкцій, майстром з виробничого навчання у ПТУ № 17 та на ПТО «Віра-Сервіс Інтермаш», звідки й вирушив добровольцем, без повістки, на війну у липні 2015 року.

2003 року на заводі «ЕТАЛ» познайомився зі своєю майбутньою дружиною (вона працювала з ним в одному цеху). Спочатку 2 роки вони прожили у цивільному шлюбі, а у 2005-му відсвяткували весілля.

Спочатку Олександр проходив службу у морській піхоті, а після демобілізації підписав контракт.

Молодший сержант, навідник 2-го мінометного взводу мінометної батареї батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Він був найстаршим у своєму підрозділі, тому всім намагався допомогти та брав на себе найважчу роботу, адже поруч були зовсім молоді хлопці.

Загинув 11 березня о 10:20 у зоні відповідальності окремої тактичної групи «Маріуполь» через підрив на фугасі вантажної автівки, якою він керував.

Похований 14 березня на військовому кладовищі Олександрії. Залишились мати, сестра, дружина та син.

Марк Гудзовський

Марк Сергійович Гудзовський (позивний «Впертий») народився 21 травня 1997 року, в Дніпропетровську (нині - Дніпро).

2014 року закінчив школу № 72, після чого вступив до Дніпропетровського хіміко-технологічного університету на спеціальність «фінанси» економічного факультету. Але у 18 років прийняв рішення йти добровольцем на фронт. Марк поїхав до Києва, пройшов відбір та у серпні 2015 року долучився до лав полку «Азов». Згодом поновився в університеті, перевівшись з денної форми навчання на заочну.

Хлопець захоплювався футболом, бодібілдингом, комп'ютерними технологіями. Це була чесна й справедлива людина з жорсткими принципами та добрим серцем.

Старший солдат, кулеметник 3-ї роти 1-го батальйону особливого призначення окремого загону особливого призначення «Азов» Національної Гвардії України.

10 березня о 1:00 у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання «Маріуполь» Марк отримав надважке поранення у голову від ворожого снайпера. Лікарі прооперували його у 61-му військово-мобільному шпиталі в Маріуполі, гелікоптером він був доправлений до лікарні імені Мечникова, де перебував у стані коми.

Помер, так і не опритомнівши, 14 березня.

Похований 16 березня на Краснопільському кладовищі Дніпра. Залишились батьки та дві сестри.

Сергій Ковнацький

Сергій Миколайович Ковнацький народився 27 серпня 1995 року, в селі Ясенівка, Пулинського району, Житомирської області.

2001 року хлопець пішов до 1-го класу Ясенівської середньої школи, з 2004 року навчався у Зеленополянській школі, а з 2007-го - у Червоноармійській (на той час Пулини мали назву Червоноармійськ). Вступив до Червоноармійського професійного ліцею, який закінчив у 2013 році, здобувши професії: «тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва», «слюсар із ремонту сільськогосподарських машин та устаткування» та «водій автотранспортних засобів».

28 квітня 2016 хлопець підписав зі ЗСУ контракт.

Старший солдат 1-го десантно-штурмового батальйону 95-ї десантно-штурмової бригади.

Загинув 25 березня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання «Донецьк» через кульове поранення в голову.

Похований 28 березня у Пулинах. Залишились батьки, брат та сестра.

Андрій Кривич

Андрій Андрійович Кривич (позивний «Діллі») народився 24 січня 1999 року, у місті Конотоп.

Мати з батьком розлучилися, коли хлопець був ще малим. Але батько брав активну участь у вихованні, Андрій часто їздив у нову родину до Києва. Ще зі садочка він навчався мистецтва гри на дудці у музичній школі № 1 міста Конотоп, де провчився 4 роки. Коли трохи подорослішав, сам навчився грати на гітарі.

З 1 до 9 класу «Діллі» навчався у школі № 1, а останні два роки - у школі № 9 Конотопа, після закінчення якої 2016 року одразу вступив до навчально-наукового інституту педагогіки і психології Сумського державного педагогічного університету. Він мріяв стати військовим психологом.

Ще у дитячому садочку вихователькою в Андрія була жінка на ім'я Надія Іванівна, син якої дружив з батьком хлопця. Вона одразу полюбила хлопчика, настільки зовнішньо він був схожим зі своїм татом. На той час бабуся Андрійка по материнській лінії померла, тому маленький «Діллі» з дитячою безкомпромісністю вибрав собі Надію Іванівну своєю улюбленою бабцею. Так і називав її: «Бабуся Надя».

Надія Іванівна часто брала хлопця до себе, іноді на вихідні, іноді тижнями була поруч. Він не припиняв вражати її рівнем свого розумового розвитку. Ще до школи не ходив, а вже почав потроху тямити у комп'ютерах. Вдома комп'ютера не було, тож він разом з більш дорослими хлопцями ходив до комп'ютерного клубу, де іноді виправляв помилки старших, які щось неправильно натискали на клавіатурі.

«Діллі» дуже любив свій велосипед, час від часу фарбував його, доглядав та тримав в ідеальному стані. Але найбільш вражали інших його дивні запитання. Наприклад, у 3-річному віці він запитав: «А якщо всі військові планети разом візьмуть та підстрибнуть - що буде з планетою?» Чи ось ще: «А якщо місяць розірветься на тисячі шматочків і всі впадуть на землю - що буде з планетою?»

Дуже переживав маленький Андрій за долю планети.

Це був дуже глибокий, щирий та дещо наївний хлопчина, який вірив, що зможе бути корисним цьому світу, зможе змінити його на краще. Йому було притаманне здорове почуття гумору. Хоча іноді він бував неслухняним, але компенсував це своєю старанністю та впертістю. Завжди був усміхненим, ніколи ні з ким не конфліктував навіть у підлітковому віці.

Але дитинство закінчилось, а разом з ним - і мир на нашій землі. І вже не доля планети турбувала хлопця, а доля рідної країни.

Спочатку Андрій вступив до Конотопської філії організації «Права Молодь», доволі часто брав участь у вишколах (перший з яких відбувся 2016 року в районі села Недригайлів, Сумської області), займався тактичною підготовкою, медициною, топографією та зброєзнавством. А на останньому зимовому вишколі у Черкасах обіймав посаду молодшого інструктора, викладаючи тактику бою та партизанського руху.

На вишколах хлопець був справжнім лідером, грав на гітарі та гарно співав. Але була в ньому й крапля бешкетництва, за яку неодноразово розплачувався бігом або тренуванням у таборі. Незважаючи на це, «Діллі» завжди прагнув бути кращим. В усьому. Мріяв стати снайпером.

Напередодні минулої зими Андрій Андрійович перейшов із «Правої Молоді» до Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор», у якому став добровольцем тактичної групи «Сапсан».

Загинув він 27 березня о 20:40 на Світлодарській дузі внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Поховали друга «Діллі» 30 березня на кладовищі «Вирівське» міста Конотоп. Залишились батьки, двоє братів та дві сестри.

Володимир Шамчук

Володимир Анатолійович Шамчук (позивний «Шама») народився 16 липня 1970 року. Мешкав у селі Драбово-Барятинське, Драбівського району, Черкаської області.

Призваний за контрактом Радомишльським РВК 10 липня 2017 року.

Старший солдат, заступник командира бойової машини - навідник-оператор 30-ї окремої механізованої бригади.

Загинув пізно ввечері 28 березня у зоні відповідальності ОТУ «Донецьк» (обставини загибелі з'ясовує слідство).

Віктор Максимов

Віктор Олександрович Максимов народився 9 травня 1984 року, в селі Раївка, Синельниківського району, Дніпропетровської області. Мешкав у Дніпрі.

Починаючи з 2014 року, брав участь в антитерористичній операції. Спочатку - перша хвиля, потім служив у військах протиповітряної оборони, а з вересня 2017-го перевівся до лав свого підрозділу.

Солдат, механік-водій, електрик відділення командно-штабних машин взводу управління розвідувальної роти 93-ї окремої механізованої бригади.

Коли закінчився термін його 6-місячного контракту, він його продовжив.

Загинув 30 березня у Донецькій області, о 12:55, через поранення, несумісні з життям, отримані внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої.

Залишились дружина та донька.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»