Міграція у цілому світі є політико-економічним та соціально-психологічним механізмом оптимізації, вирівнювання складної ситуації, що складається як для окремої особистості, так і для держави.

Це є своєрідне «кровопускання». Інколи воно може бути потрібним і країні, якщо вона не в силах забезпечити своїм громадянам необхідну кількість робочих місць, бажаний рівень зарплатні, інші умови.

Для особистості мотив емігрувати може бути різноманітним - економічним, політичним, психологічним. Уникнути політичних переслідувань, заробляти більше, ніж вдома, стати мешканцем більш розвиненої країни, забезпечити дітям краще майбутнє, реалізуватися самому у більш сприятливих умовах, нарешті, - покинути рідну країну, як покидають корабель, що потопає - ці та інші мотиви спонукають достатньо багатьох людей виїздити з рідних країв.

Для України останнім часом тема еміграції стає дедалі більш актуальною.

Складається враження, що «кровопускання» ось-ось переросте в кровотечу, яка не допоможе країні видужати, а значно її знекровить.

Діалектика вчить, що кожне явище має свій зворотній бік. Тому перш ніж радіти якомусь позитиву, не зайве буде прорахувати його ймовірні наслідки, зокрема, і негативні.

Це добре видно на темі безвізу.

Отримання Україною безвізового режиму є безумовним досягненням і показником визнання України з боку міжнародного співтовариства.

Однак, окрім облаштування пропускних пунктів на кордоні, налагоджування випуску закордонних паспортів нового зразка владі України потрібно постійно дбати про те, щоб у її громадян не загострювався мотив еміграції, коли з відкритих дверей Євросоюзу і світу вже відчувається сильний «протяг».

А для цього владі потрібно мати стратегію розвитку України, передусім, у плані створення нових робочих місць, пожвавлення економіки, організації нових виробництв, стимуляції малого та середнього бізнесу, реалізації великих інфраструктурних проектів, потужного капітального будівництва тощо.

Попросту кажучи, якщо українці матимуть можливість працювати і заробляти вдома, то за кордон вони захочуть їздити хіба що з метою відпочинку чи пізнавального туризму, не маючи наміру там «зачепитися» і залишитися.

Але на сьогодні такої стратегії у влади України нема.

Або вона не вдається.

Складається враження, що мотив первинного накопичення капіталу масово захопив зверху до низу всіх, хто складає владу та її силове, правоохоронне забезпечення. І їм просто нема коли думати про розвиток країни та добробут населення. Не кажучи вже про цілеспрямоване стимулювання розвитку нації.

Поспішають наповнити кишені, допоки є в них така можливість у вигляді посад, котрих завтра може вже й не бути.

Працездатне населення України, по суті, виявилося покинутим напризволяще владою, яка не планує стимулювати, тим більше, примушувати працедавців підвищувати зарплатню працівникам і сама тримає рівень зарплатні і соціальних виплат у державному секторі на жебрацькому рівні.

А паралельно встановлює своїм топ-чиновникам офіційні зарплатні такого нечуваного досить рівня, що пересічним українцям вони здаються викличними і незаслужено гігантськими.

З огляду на байдужість держави і працедавці не квапляться встановлювати гідну винагороду за роботу своїм працівникам, хоча в приватному секторі вона є трохи вищою, ніж у державному.

Байдужість держави - це ще не найгірший діагноз всьому тому, що відбувається в Україні. Уже неодноразово звучали голоси про те, що така геноцидна політика схожа на стратегію знекровлення України, свідомого висмоктування з неї всіх соків, щоб перетворити на вичавлений лимон і викинути на смітник історії.

Дивлячись на таке, і наші держави-сусіди починають ставитися до України відкрито по-споживацькому. Один з експертів заявив, що, на його думку, уряд Польщі готує цілу стратегію, щоб взяти з України найцінніше.

І таким найціннішим є кваліфіковані, розумні українці, котрі мають заповнити собою всі вакантні робочі місця, які вивільнилися після масової трудової еміграції поляків до Німеччини, Британії, країн Бенілюксу тощо.

Ознаки такого підходу до України, який я б назвав «стратегією пилососа», можна спостерігати не тільки в Польщі, але й в Росії, країнах Балтії, Чехії, Угорщині, Італії, Іспанії тощо.

І хід їхнього мислення зрозуміти не важко. Якщо влада України не може чи не хоче належно утримувати вдома своїх працездатних громадян, то нехай, як то кажуть, не ображається - цих потрібних працівників заберуть інші країни.

А влада України і не ображається. Складається враження, що їй все це, висловлюючись молодіжним сленгом, «по барабану».

Відчуваючи це, і не маючи сподівань на значні позитивні зрушення в найближчій перспективі, тисячі українців покидають Батьківщину в пошуках кращої долі.

Знекровлення України посилюється.

Фізично тисячі українців гинуть на війні, ще більші тисячі в дорожньо-транспортних пригодах через жахливий стан доріг та відсутність належного контролю з боку поліції.

Економічно десятки тисяч українців «гинуть» для своєї країни як працівники, вибираючи для себе і своїх дітей незворотну еміграцію.

Політично вони також «гинуть» для своєї країни як громадяни, коли отримують громадянство інших країн і вже вилітають із громадсько-політичного життя України, не голосуючи тут і не маючи змоги шляхом виборів, інших форм протесту і боротьби виборювати кращу долю України.

Важко. Однак, я не песиміст.

Вірю, що в України достатньо ще потенціалу для того, щоб не здаватися і не дати перетворити рідну країну на вичавлений лимон, звалище світових відходів та, перепрошую, джерело дешевої робочої сили для більш розвинених країн.

Українці в масі своїй розумні, вони прагнуть освіти, але кількість тих, хто правильно розуміє, що потрібно на даному історичному етапі країні, державі, хто голосує свідомо і проукраїнськи, все ще не складає критичної більшості.

І тому є свої причини, розгляд яких заслуговує окремої розмови.

А поки що знекровлення України, на превеликий жаль, продовжується, і кінця йому не видно.