Всього лише два дні не дожив до ювілею один з довгожителів села Вербовець, Косівського району, Івано-Франківської області, Михайло Павлюк. 20 березня йому мало б виповнитися 95 років. Зате 5 березня разом з 92-річною дружиною Параскою відзначили 70-річний ювілей подружнього життя, справивши благодатне весілля.

Я зайшов до старовинної хати Михайла і Параски Павлюків, яка була збудована в 1909 році. В кімнаті мене зустріла жвава та весела, з лагідною усмішкою господиня, котра зовсім не виглядала на свій поважний вік. Її чоловік лежав у сусідній кімнаті, і ніщо не віщувало, що через 7 годин цього ж дня він помре, бо почувався добре.

Молодість Михайла Павлюка і його дружини Параски Лаврук проминула в буремні лихоліття ІІ Світової війни та зміни імперій.

Пані Параска народилася 25 серпня 1926 року в сім'ї, де було десятеро дітей - 5 дівчат і 5 хлопців. Вона була третьою, а перед нею були ще дві старші сестри. Мама, Варвара Лаврук, була названою донькою сільського війта Івана Гринюка. Протягом 1920-1936 років Іван Гринюк керував селом. Проживши кілька років у війта, сім'я була змушена перейти жити до родини батька. Проте, Параска більше любила діда з бабою і часто до них навідувалася.

«Одного разу дід Іван повернув до моїх батьків і сів біля хати на лавку, - пригадує пані Параска. - Я побачила його, прийшла і сіла йому на коліна, а він питає: «Ідеш зі мною»? «Іду», - не вагаючись відповіла я. «Але дивися, бо я тебе не буду пускати до мами, хіба тільки на трошки». Я пішла до мами і кажу: «Давайте мені запаску і сорочку. Іду жити до діда, а до вас буду приходити лише на трошки».

Параска Павлюк зі сином Іваном та невісткою Марією	Весільне фото Михайла та Параски Павлюків

 

Але нелегко жилося в діда. Довелося бути і за дівчину, і за хлопця. Постійно допомагала дідові рубати в лісі дрова і відвозити в сусіднє село Рожнів на продаж.

Пані Параска добре пам'ятає діяльність УПА в цій околиці. Часто хлопці з лісу приходили і просилися до хати, щоб напитися води. Поки вона зі сестрою ходила до потічка по воду, вони за той час прилягали, щоб відпочити. Одного разу вони ледь не перестрілялися між собою. Лягли відпочити і не поставили вартового. Потім прийшла інша група, не знаючи, що в хаті їхні побратими. Дід Іван не хотів, щоб вони приходили додому. Казав, що буде допомагати, але щоб тільки додому не приходили.

«Бувало, що піду давати худобі їсти, а зі сіна виглядають голови, - пригадує пані Параска. - Просять їсти. Я не завжди дідові зізнавалася, що вони прийшли, бо він погрожував, що піде і замельдує. Часто попереджала їх, щоб не потрапили йому на очі».

Одного разу хлопці сиділи в кукурудзі, - продовжує старенька. - І тут раптом група радянських солдатів зі собаками ведуть стежкою дівчат. Хлопці побачили і вже націлилися стріляти. Я ледве їх стримала, щоб не викликали на себе вогонь великої кількості солдат. Група пройшла, нічого не помітивши».

Не стерся з пам'яті старенької випадок, коли радянські солдати сильно побили її палицею. На краю села в діда було невеличке літнє господарство. Під час обіду Параска пригнала туди худобу на відпочинок. На горищі відпочивали два упівці, а 18-річний син одного з них сидів внизу. Раптом Параска побачила, що знизу, з-за кущів, вигулькнуло троє солдатів. Хлопець здійняв тривогу, і всі троє побігли в кущі, майже назустріч ворогові. Солдати почали бігти за ними і стріляти, але ті втекли. Тоді солдати вернулися і почали допитувати Параску, хто то був. Вона сказала, що нікого не бачила, бо щойно пригнала худобу з пасовиська. Тоді вони взяли палицю і сильно побили її. Почувши крик дівчини, прибігла сусідка і почала захищати її. Тоді солдати сказали: «Щоб завтра тут нікого не було». На що Параска відповіла: «Дай Боже, щоб завтра тебе перша куля не минула». Так і сталося. Наступного дня дівчина довідалася від сусідки, що того солдата застрелили.

Одними з найближчих сусідів Параски були дві єврейські родини, котрі займалися килимарством. Жили зі сусідами в добрі і злагоді. Під час війни, як і скрізь, євреїв почали переслідувати і вбивати. Часто місцеві люди їх переховували, чим дуже ризикували, бо коли б це виявили німці, то могли б усіх заарештувати і розстріляти. Був випадок, коли українці прийняли за свою одну єврейську дівчину-сиротину. Одного разу родина Параски побачила, що їхніх сусідів ведуть на розстріл. Коли дід з бабою вийшли, євреї попросили в них їсти. Кажуть: «Дайте нам щось доброго поїсти перед смертю». Дід виніс сала і кислого молока. Тоді їх повели і розстріляли в Косові, на Міській Горі.

Параска навчалася в польській і німецькій школах, що діяли в селі. Навчання проводилося українською мовою. Вчилася на «відмінно». Має похвальні листи. Пізніше навчалася в рільничій школі, яка була в селі, але закінчити не вдалося, бо почалася війна.

В юності Параска завжди була душею компанії, її постійно запрошували на вечорниці. Були вечорниці і в неї вдома, коли треба було чистити кукурудзу.

«Я не любила, щоб на вечорницях хтось дрімав, - сміється пані Параска. - А коли хтось задрімав, я брала два качани кукурудзи, зв'язувала докупи і підсувала тій дівчині. Вона лупить-лупить, а то нічого не виходить, від чого вона просиналася. Спочатку дівчата не здогадувалися, хто це робив, але потім дізналися. Бувало, що чистили кукурудзу до третьої години ночі, а потім ще й танцювали і веселилися».

Пані Параска дуже любила вишивати, але часто доводилось робити це ночами, тому що вдень було багато роботи по господарству. Вона дуже хотіла мати вишиванку. Дід порадив наштипувати білим по білому і досить, але дівчина з тим не погодилася, бо у Вербовці вишиванки були пишними. Дівчина купила нитки, полотно і влітку, поки всі спали на дворі або в хоромах, вишивала собі сорочку. Бувало, що за вишиванням зустрічала світанок, тому спати вже не було часу. Згодом повишивала сорочки чоловікові, дітям та онукам. На жаль, не вдалося зберегти свою першу сорочку, а деякі сорочки вкрали з подвір'я. Пізніше вона бачила їх на базарі в Косові.

Михайло Павлюк народився 20 березня 1923 року, в селі Смодна, що біля Косова. Теж походить з багатодітної сім'ї, де було семеро дітей. Під час війни був вивезений до Німеччини на примусові роботи. Пропрацював два роки на шахті та й поїхав у відпустку. Коли настав час повертатися, виявилося, що до шахти вже підходив фронт. Не поїхав, натомість вступив до лав УПА. Воював у Львівській області. Але й там довго не затримався, бо керівництво скликало збори і повідомило, що втікають за кордон: «Хто хоче йти з нами - ходіть, - казали вони, - але невідомо, чи ми зможемо перейти через кордон. До того ж, треба мати велику суму грошей. Якщо маєте гроші, то ходіть з нами, якщо ні, то йдіть і здавайтеся. Настане час, коли ви станете у пригоді, бо ми думаємо і надалі воювати». Грошей у молодого хлопця не було, тому довелося повернутися в село і здатися. На щастя, арешт і заслання обминули, бо не було зафіксовано за ним злочинів, але постійно був під наглядом органів.

Після завершення слідства Михайло Павлюк пішов працювати на лісорозробку. Керівником лісокомбінату був дядько з Чернівців. Покійний Михайло завжди пригадував його мудру пораду: «Не ідіть у колгосп, бо вас як осідлають, то вже не випустять. Будете постійно в гною сидіти. Ідіть на будь-яку іншу роботу. Вас не мають права не прийняти».

Стоять: батьки Параски Варвара та Іван Лаврук. Сидять: дід Іван із дружиною і найстаршою донькою Марією	Дівчата-однолітки села Вербовець. Третя справа в білому кожусі (тримає руку на плечі дівчини, котра сидить) – Параска Павлюк

 

Михайло Павлюк прислухався поради і до колгоспу не пішов. Деякий час працював у лісі, але в нього був потяг до роботи із залізом. Тоді на Косівщині якраз проходила газифікація, і він влаштувався в «Укргаз». Вдома створив власну майстерню, де мав багато інструментів і станків. Робив парове опалення, займався газифікацією будинків. Працював також в котельні кочегаром, сантехніком, газовим оператором. Незадовго до смерті він зайшов у свою майстерню і заплакав від безсилля, що вже не може нічого там робити.

Михайло і Параска познайомилися на храмовому святі в селі Снідавка, Косівського району.

«День перед святом ми пішли зі старшою сестрою в село до приятельки, - пригадує пані Параска. - Наступного дня пішли до церкви, а відтак, до сільського клубу на забаву. Михайло запросив мене до танцю, і так ми познайомилися. Весь час танцював лише зі мною. Пригадую, що я дуже не хотіла хлопця зі Смодного і Старого Косова, а тут він якраз був зі Смодного. Після забави ми розійшлися, і я забула про нього. Пізніше ми ще кілька разів зустрічалися то на забаві, то в Косові. Пізніше на одній забаві взяв мене на коліна і заборонив танцювати з іншими хлопцями. Потім захотів зі мною поговорити, і ми вийшли на подвір'я. Заявив, що хоче одружитися. Але я це пропустила повз вуха і подумала: «Якщо хочеш, то одружуйся собі, а я не хочу». У мене тоді виникла думка жити самотньо, оскільки війна забрала багато гарних хлопців, а будь-кого я не хотіла. Я зібралася йти додому, а він наздогнав мене і сказав, що проведе. Провів, але не признався про свій задум.

Наступного дня я поїхала з дідом в ліс по дрова. Тільки-но повернулася додому, прибігла сестра і сказала, що до мене прийшли старости. Я здивувалася, а коли зайшла до кімнати, побачила там Михайла. Він почав мене хвалити - яка я гарна, працьовита, добра господиня - і я дала згоду. Але тоді був такий родинний закон, що першою мала вийти заміж старша донька в сім'ї, тому тиждень до нашого весілля відгуляли весілля у моєї старшої сестри».

Весілля у Михайла і Параски відбулося 5 березня 1948 року в дідовій хаті. «В середу дівчата прикрашали деревце, а після того допізна танцювали і веселилися. В четвер ішли до шлюбу. Тоді ж була повниця¹. Молодятам дарували хустки, полотно, гроші. В суботу гості йшли до молодого, а в неділю - до молодої. Весілля було невеличке. На столи подавали кукурудзяну кашу з кислим молоком, голубці, салат з буряків, холодець і кілька літрів горілки. Після весілля дід одразу заповів нам половину своєї господарки».

Подружжя щасливо прожило 70 років. Дружина жодного разу не дорікнула чоловікові, що він живе в її хаті. Від цього її навіть батько застеріг, погрожуючи набити. Проте, потреби докоряти не було, бо чоловік був добрим господарем. Правда, іноді дошкуляв дід, котрий почав втручатися і хотів керувати молодятами, а тому зятеві часто від нього перепадало. Але Параска завжди була на боці чоловіка і захищала його. Саме це й стримало їх від розлучення. Проте, дід оцінив порядність Михайла і незадовго до смерті дуже хотів зятя побачити. Михайло в той час був на роботі в лісі, але прийшов додому якраз тоді, коли дід помирав.

Пані Параска згадує, що чоловік в молодості дуже хворів, мав проблеми з диханням і висипкою по шкірі. Ще й якась циганка допекла, напророкувавши, що він помре в молодості. Чоловік довго лікувався і таки вийшов з тієї недуги.

Кахель, виготовлений у 1848 році	Старовинна піч у хаті Павлюків

 

У подружжя народилося двоє дітей. Старшого сина Івана пані Параска народила 1952 року вдома. Через 5 років народилася донька Марія. Пані Параска працювала в колгоспі за договором: вирощувала тютюн, сапала буряки. Одночасно виховувала дітей і вишивала. Протягом 40 років співала в церковному хорі рідного села.

Син Іван закінчив відділ обробки дерева в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Після армії два роки працював там викладачем, а потім - у місцевому колгоспі.

«Поштовх до творчості дав мені край, в якому я виріс і, частково, старовинна піч вдома. Піч викладена давніми косівськими кахлями, - каже пан Іван. - Тут є дуже рідкісні кахлі, які, здебільшого, виготовив славнозвісний косівський майстер Олекса Бахматюк. Один кахель датується 1848 роком. У нашій хаті бував дослідник та етнограф Давид Ґоберман, мистецтвознавець Олексій Соломченко. Президент Віктор Ющенко мав бажання викупити цілу піч, але ми не дали згоди».

З 1994 до 2015 рр. Іван Павлюк безперервно був сільським головою Вербовця і сусіднього Старого Косова. Громада сіл хотіла знову його обрати, однак він відмовився, оскільки мусів доглядати батьків.

Донька Параски - Оксана Цьок - мешкає у Косові. Її чоловік має власну майстерню з виготовлення шкіряних виробів. Має пані Параска шестеро онуків. Майже всі пішли творчою стежкою і навчалися в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтв. Син пана Івана - Дмитро - закінчив відділ металу. Донька Оксана закінчила Львівську академію мистецтв, здобувши фах дизайнера. Молодший син Ігор проживає за кордоном. Старший син сестри Марії закінчив відділ з обробки шкіри. Деякий час працював викладачем, а зараз працює в сімейному бізнесі. Донька Таня закінчила ткацтво. Викладає в інституті. Наймолодша Оксана - скрипалька. Закінчила Львівську консерваторію. Живе у Японії.