Дев'ять запитань постійному представникові України при Раді Європи про українську дипломатію, союзників і втому.

Фото з офіційного сайта Постійного представництва при Раді Європи (http://coe.mfa.gov.ua/ua/about-mission/head/cv)

Дмитро Кулеба у дипломатії - вже півтора десятиріччя. Працював у Постійному представництві України при Організації безпеки та співробітництва в Європі, відповідав за зв'язки з громадськістю Міністерства закордонних справ. 2013 року пішов з державної служби, а після Революції гідності - повернувся. Зараз він є постійним представником України при Раді Європи. Свою роботу Дмитро Кулеба називає «чимось на межі алхімії та квантової фізики» і наголошує: має «червоні лінії», через які ніколи не переступить - навіть в інтересах держави. Обмінюємося думками про ситуацію в українській дипломатії, її головні завдання та втому Європи від України, про яку всі говорять, але якої насправді нема.

- Пане Дмитре, як змінилась українська дипломатія впродовж останніх років?

- Насамперед, змінились завдання й виклики, які стоять перед державою. 2003 року, коли я прийшов до Міністерства закордонних справ, це була дипломатія, яка працювала в умовах миру та співробітництва. Але з часом почали з'являтись елементи конфлікту: спочатку спроба росіян збудувати міст до острова Тузла, потім митні й газові війни з Росією. Поворотним моментом стала російська агресія проти України 2014 року. Відтоді наша дипломатія набула жорсткішого характеру. Коли ворог діє нестандартно, ми маємо бути готовими до нестандартних ударів у відповідь. На першому етапі, 2014 року, нам бракувало людей, які могли б відповідати трьом критеріям: жорсткість, мобільність і креативність. Але міністр закордонних справ Павло Клімкін чітко поставив перед нами ці пріоритети, ми навчали людей, залучали нових фахівців. І якщо до того українська дипломатія еволюціонувала повільно, то відтоді відбувся безпрецедентний ривок уперед. Життя змусило.

- Є стереотипні уявлення про дипломатів, зокрема, що вони тричі подумають, перш ніж нічого не сказати, і що вони кажуть неправду в інтересах держави. Наскільки це відповідає дійсності?

- Перше уявлення слушне, друге - ні. Сучасний дипломат має бути активним комунікатором та, водночас, контролювати кожне своє слово чи інтонацію, бо вони можуть мати неочікувані наслідки. Потрібно весь час пам'ятати: коли говорить дипломат, говорить держава. Що ж до брехні, то я впевнений, що на ній неможливо побудувати міжнародні взаємини. Найбільшою цінністю в дипломатії, як і в житті загалом, є довіра, адже це - основа відкритих і плідних взаємин. Якщо наші партнери нам не довірятимуть, важко буде знайти спільне розв'язання складних проблем. Дипломатія Росії, часто побудована на брехні й маніпуляції, має відповідні наслідки: Росію сприймають як державу, з якою, може, й необхідно мати справу, але не вибудовувати складні рішення. Адже ніхто не певний, що ці рішення будуть виконані.

- Вам, як дипломатові, доводилося приймати рішення, з яким ви особисто не погоджувались?

- 2014 року, коли я повернувся на державну службу, чітко встановив собі правило: не робитиму того, з чим буду принципово не згодний. І не говоритиму того, у що сам не вірю. З одного боку, як дипломат, я маю бути гнучким. З іншого, кожна людина має «червоні лінії» - цінності та принципи, через які не переступить. Тому в мене є простір для компромісу, але є і свої «червоні лінії». До Майдану я був конформістом - «червоні лінії» в мене були, але їх було дуже мало.

- Чому, на вашу думку, на дипломатичній службі в Україні так мало жінок?

- У нас, взагалі, мало жінок на керівних посадах. Я вважаю, що держава повинна запровадити квоти на кількість жінок у середній керівній ланці державної служби. Зараз Кабінет Міністрів створив посаду Урядового вповноваженого з питань гендерної політики, головне завдання якого - координувати роботу всіх міністерств і державних органів у гендерному напрямку. Сподіваюсь, це змінить ситуацію на краще. Це - питання рівності й поваги одне до одного: я вважаю несправедливим, коли одна стать домінує над іншою.

- Як дипломати налагоджують особисті комунікації?

- Дипломати полюбляють неофіційні вечері. Вони надають перевагу невимушеній атмосфері, коли можна вільно спілкуватись і більше дізнатись про людину та її погляди, а також обговорити різні нюанси державної політики. Формат неофіційних зустрічей сформувався історично, аби дипломати могли краще пізнати одне одного й побудувати довіру. У якісній дипломатії домовленості досягаються в кулуарах при неформальному спілкуванні, а вже на офіційних заходах рішення презентують.

- Чи правда, що Європа втомилась від України?

- Я вперше почув про втому Європи від України, коли ще був студентом. Відтоді чую про неї регулярно, але щось ніяк Європа від нас не втомиться. Вважаю, що це - штучна конструкція, яка підкреслює нашу меншовартість. Ніхто не може втомитись від незалежної суверенної держави, яка не становить ні для кого загрози. Ми співпрацюємо з Європейським Союзом. У деяких питаннях вони більше вимагають від нас, у деяких - ми від них. Ми маємо будувати прагматичні взаємини, розуміючи, що у будь-якому випадку Україна залишиться європейською державою.

- У якому контексті європейські партнери, зазвичай, згадують Україну?

- Сьогодні - насамперед як торговельного партнера. Адже угода про асоціацію дає українському бізнесу великі можливості торгувати з ЄС, а європейському - інвестувати в Україну. По-друге, у контексті реформ. Що успішнішими будуть реформи в Україні, то сильнішим і надійнішим партнером буде наша держава. Третє - це війна, але зараз уваги національній безпеці України в Європі приділяють менше, ніж тоді, коли бої тривали активно.

- Чи має Україна сьогодні союзників у світі?

- У суто військовому сенсі, на жаль, не має. Думаю, єдина держава, яка може заповнити цю нішу - Сполучені Штати Америки. Вони прийняли рішення про постачання летального озброєння в Україну, а також допомагають тренувати нашу армію. Є ще кілька держав, які продають нам зброю, наприклад, Литва. Це - наш щирий друг, але я не можу назвати Литву нашим військовим союзником, бо її міцності у випадку великого збройного конфлікту буде замало. У США, натомість, її вистачить, тому в наших стратегічних інтересах працювати над тим, аби стати повноцінним військовим союзником цієї держави. У політичному ж сенсі союзники у нас є - насамперед, Німеччина, а також, попри всі суперечки про історію, Польща. Я сподіваюсь, що ці держави продовжать підтримувати нас у протистоянні російській агресії.

- Які завдання зараз стоять перед українською дипломатією?

- Основних завдань три. Перше - це все, що пов'язане з жорсткою безпекою, наприклад, військовою або кібербезпекою. Стримування Росії, будування міжнародних альянсів та підтримка проукраїнської коаліції у світі, а також повернення контролю над Кримом і Донбасом. Друге - євроінтеграція. Це також елемент нашої безпеки: що більше ми інтегровані у Захід, то сильнішими й ефективнішими ставатимемо в гарантуванні своєї жорсткої безпеки. Третє - захист українських громадян та бізнесу за кордоном. Нам потрібна сильна консульська служба, аби кожен громадянин, який перебуває поза Україною, знав, що може розраховувати на українську дипломатію, якщо потрапить у складне становище. Щоб український бізнес знав: дипломатія допоможе знайти партнерів і посприяє залученню інвестицій.

 

Автор: Вікторія Матевощук

Джерело: IA ZIK