Оцінити реальний рівень бідності в Україні - завдання не з простих.
Найочевидніший спосіб «промацати» її - порівняти доходи населення з прожитковим
мінімумом. Однак в українських реаліях надійність цього методу сумнівна.
Передусім тому, що значна частина людей зайнята в тіньовій економіці, тож про
їхні доходи можна лише здогадуватися. Та й установлений в Україні прожитковий
мінімум небезпідставно вважають заниженим.
Нагадаємо, з 1 січня 2017-го цей показник залежно
від категорії населення становить від 1373 грн. до 1860 грн., тобто близько $60
на місяць, або $2 на день. Згідно з міжнародними критеріями, якщо особа має у
своєму розпорядженні менше ніж $1,9 на день, ідеться про екстремальну бідність
- стан важкої депривації базових людських потреб. За розрахунками ООН, у
країнах Центральної та Східної Європи поріг монетарної бідності становить $5,05
на день, тобто понад 4000 грн. на місяць.
Того, що український прожитковий мінімум не
відповідає дійсності, у Мінсоцполітики не заперечують. Ще наприкінці 2016-го
очільник відомства Андрій Рева констатував, що реальний прожитковий мінімум
перевищує законодавчо встановлений приблизно удвічі. Цей дуалізм відображається
навіть в офіційній статистиці. За оцінками Держстату, за підсумками 2016‑го
доходи, нижчі від установленого законом прожиткового мінімуму, мало лише 3,8%
населення, але коли йдеться про фактичний прожитковий мінімум, то цифра зростає
до 51,1%. Оскільки соцстандарти розраховуються відносно встановленого
законом прожиткового мінімуму, така невідповідність вже сама по собі породжує
бідність. Особливо це стосується пенсіонерів, більшість із яких живуть на
$2,5-3 на день, тобто перебувають на межі екстремальної бідності. До
категорії бідних належать також ті, хто отримує мінімальну зарплату, навіть
після її торішнього підвищення. Виходячи з даних Держстатистики, таких небагато
(6,6% серед офіційно оформлених штатних працівників), адже на початок 2017-го
середня зарплата в Україні становила 8777 грн. Однак адекватність цієї цифри
можна поставити під сумнів, якщо брати до уваги тінізацію ринку праці. Та й
узагалі такі підрахунки не надто надійні, оскільки дають уявлення лише про
«середню температуру по палаті», а не про життєву ситуацію конкретних людей.
Набагато більше відомостей про становище українців
дає обстеження домогосподарств, яке регулярно проводить Держстат. За даними
станом на ІІІ квартал 2017-го, 51,3% сукупних витрат середньої української
родини припадає на харчування (без урахування алкогольних напоїв). Згідно із
загальноприйнятими інтерпретаціями така структура витрат свідчить про
бідність, а не про завищені апетити споживачів. Для порівняння: звичайна
родина в США витрачає на їжу 6,4% своїх доходів, Канаді - 9,1%, а в злиденних
Кенії та Камеруні - відповідно 46,7% і 45,6%. Крім того, у 2016-му 4,1%
українських домогосподарств (відповідно до зібраних Держстатом самооцінок) не
могли забезпечити себе навіть достатнім харчуванням, а 44% могли лише ціною
урізання або повної відмови від інших витрат. Зіставну картину дають і
соціологічні опитування. Так, за даними Research & Branding Group, у
2017-му кожен другий українець заощаджував на одязі та взутті (56%), харчах
(50%), а також дозвіллі (47%).
Таким чином, проблема бідності має і немонетарний
вимір, виявляючись в обмеженні доступу особи до матеріальних благ та послуг,
необхідних для підтримання прийнятого в цьому суспільстві способу життя. Тому до
індикаторів бідності, за міжнародними критеріями, належить неможливість мати в
господарстві телефон, телевізор, автомобіль, дозволити собі раз на рік тижневу
відпустку поза домом тощо. Крім того, бідність пов'язана із соціальною
ексклюзією, тобто неможливістю реалізувати права на медичну допомогу, освіту,
працю і т. ін.
Об'єднати монетарні та немонетарні критерії в
Україні спробували на офіційному рівні в червні 2017-го. Тоді спільними
зусиллями Мінсоцполітики, Мінекономрозвитку, Мінфіну, Держстату та НАНУ було
створено й затверджено Методику комплексної оцінки бідності, тож скоро ми
отримаємо об'єктивніші відомості про масштаб проблеми. А поки що, коли міністр
Рева оцінює частку бідних у 39,4% (станом на 2017-й), ця цифра не видається
перебільшеною.
Руйнівний вплив злиднів на життя людини
загальновідомий, але їхні наслідки виходять далеко за межі індивідуальних доль.
На макрорівні бідність може бути не лише наслідком, а й водночас причиною
економічного відставання країни. По-перше, висока частка бідного населення
підриває потенціал внутрішнього ринку збуту. Сьогодні Україна, за оцінками
експертів Всесвітнього економічного форуму, серед країн із низькою споживчою
базою, а отже, вона менш приваблива для інвесторів та міжнародних торгівців.
Ведення власного підприємництва також суттєво
ускладнюється. За даними опитування серед промислових підприємств, проведеного
наприкінці 2014-го Інститутом економічних досліджень та політичних
консультацій, найбільшою перешкодою для їх розвитку був саме низький попит на
продукцію. Від цього потерпало понад 67% малих, близько 60% середніх і 57% великих
підприємств - навіть більше, ніж від несприятливої політичної ситуації.
Корупція, регуляторний та податковий тиск, недоступність кредитів та інші
проблеми дошкуляли підприємцям значно менше.
Подібні цифри дають й інші дослідження. Так, за
даними USAID, головними проблемами малого та середнього бізнесу у 2015-2016
роках були низький попит на продукцію та політична нестабільність.
Окрім економічних проблем, бідність породжує цілу
низку негативних соціально-демографічних наслідків, зокрема підриває людські
ресурси країни. Вже сьогодні середній вік українських чоловіків становить понад
37 років, а жінок - майже 44. Загалом це відповідає європейським демографічним
тенденціям, але українці старіють ще й через загрозу матеріальної скрути, що
стримує народжуваність. За оцінками уряду станом на 2015 рік, наявність
однієї дитини підвищує ризик відносної бідності на 17%, трьох і більше - на
42%. Даються взнаки незабезпеченість значної частини молоді житлом,
нерівномірна доступність інфраструктури тощо. Злидні зводять нанівець і
левову частку заходів з охорони здоров'я, оскільки біднота всіх країн надає
перевагу лікуванню гострих станів, а не терапії та профілактиці захворювань.
І це не безоглядність, а вимушена стратегія виживання: в умовах хронічного
браку коштів горизонт планування наближається до мінімуму. Або, як писав Джордж
Орвелл, «бідність знищує майбутнє». Аналогічним чином вона впливає й на
освітній рівень: батьки, яким не вдається вчасно інвестувати в якісну освіту
своїх дітей, автоматично зменшують їхні шанси поліпшити своє матеріальне
становище й піднятись із соціального дна.
Є в проблеми бідності й політичний вимір. Люди,
що перебувають у матеріальній скруті, легше піддаються на різні форми підкупу з
боку політиків та держави. Саме вони є чутливим до передвиборчої гречки,
популістських рішень уряду та обіцянок «покращити життя вже сьогодні»
електоратом. Крім того, всупереч марксистській догматиці, це найінертніша та
найконсервативніша частина суспільства, оскільки будь-які струси загрожують
зробити її життя геть нестерпним.
За даними Фонду «Демократичні ініціативи», лише 7%
українців готові терпіти зниження рівня життя заради майбутнього успіху реформ
скільки треба, 21% - не більш як рік, а 37% не готові взагалі, бо їхнє
становище нестерпне вже зараз (решта не вірить в успіх реформ узагалі). Дорікати
нужденним браком самосвідомості не варто, оскільки скрута деформує і світогляд.
Як свідчить World Values Survey, носіями цінностей самовираження є молоді,
освічені та матеріально забезпечені українці, що мешкають у мегаполісах.
Саме цей прошарок - рушій змін у країні, натомість
більшість українців є носіями цінностей виживання, у центрі яких економічна та
фізична безпека. Про боротьбу з бідністю українська влада говорить від перших
днів незалежності, розробляючи різноманітні програми. З березня 2016-го в
Україні діє ухвалена Кабміном Стратегія подолання бідності, розрахована до 2020
року. Вона передбачає величезну кількість заходів, починаючи зі стимулювання
зайнятості та підвищення мінімальної зарплати й закінчуючи розвитком
інфраструктури у сільській місцевості та підтримкою переселенців з окупованих
територій. Завдяки реалізації Стратегії вже у 2018-му кількість людей із
доходами, нижчими від фактичного прожиткового мінімуму, має зменшитися майже
удвічі: з теперішніх 39,4% до 23%, а у 2020-му - до 15%. Завдання видається
досить амбітним.
Але для того, щоб заходи з подолання бідності були
ефективними, потрібен передусім економічний ресурс. Як стверджує голова Ради
НБУ Богдан Данилишин, українська економіка може зростати на 4-6% щороку. Однак
реальна динаміка сьогодні становить близько 2%, що суттєво обмежує простір для
маневру. Вже зараз у керівництві НБУ вказують, що збільшення «мінімалки» в
нинішніх умовах загрожує зростанням інфляції.
Проте долати злидні заважатиме не лише брак коштів,
а й інституційна слабкість держави, яка не дає змоги максимально ефективно
використовувати наявні ресурси. Тому бідність, попри всі її негативні впливи,
все ж таки є проблемою другого порядку, тоді як на першому місці створення
дієздатної державної машини, налаштованої на економічне зростання. Верховенство
права та функціональність судової системи, відсутність корупційно-олігархічних
втручань у політику та економіку, наявність механізмів для капіталізації
ресурсів країни є складовими механізму примноження національних багатств. Без
цього подолати бідність неможливо - хіба що тимчасово зменшити її коштом
майбутніх поколінь. Тому сумнівно, що в майбутньому на нас чекають якісь
радикальні зміни. Втім, упродовж ХХ століття українці виявили дивовижну
здатність виживати не просто в скрутних, а в несумісних із життям умовах. І за
підсумками 27 років незалежності очевидно, що цих навичок ми не втратили, а
отже, запас міцності в нашої країни ще чималий. Питання лише в тому, наскільки
великим є запас терпіння громадян.
Автор: Максим Віхров
Джерело: «Український
Тиждень»
матеріал друкованого видання № 9 (537)