Історично так склалося, що через тяжкі умови свого існування на Батьківщині українці часто «голосували ногами» - від'їздили на чужину у пошуках роботи і кращого життя.

Так і з'являлися в різних країнах українські діаспори, так і вливалася українська кров у кров'яні русла інших народів.

Хвилі еміграції наших земляків зароджувалися і досягали штормового рівня в часи, коли Україна була підневільною і українці не могли відчувати себе вільними на власній землі.

Коли ж Україна у 1991 році стала офіційно незалежною державою, багатьом з нас здавалося, що не тільки еміграція з рідних земель припиниться, але й до України будуть масово повертатися ті, котрі в різні роки від'їхали на чужину.

Ви посміхаєтеся з нашої тодішньої наївності, читаючи ці рядки, шановні читачі? 

Чи зітхаєте, а може й гірко замислюєтеся - чому ж сталося не так?

І справа не лише в тому, що багатьом емігрантам з роками чужина стає якщо не другою Батьківщиною, то, принаймні, прийнятним прихистком, якщо не рідною домівкою, то хоча би достатньо комфортним готелем.

Головне в тому, що через чверть сторіччя після досягнення Незалежності стан справ в Україні почав так стрімко погіршуватися, клубок проблем став таким заплутаним, соціально-економічні умови життєдіяльності українців настільки ускладнилися, що давня звичка «голосувати ногами» раптом знову актуалізувалася.

Березневе опитування, проведене соціологічною групою «Рейтинг» лише підтверджує ці невеселі висновки.

По-перше, в Україні утворився стійкий прошарок людей, чиї родичі працюють за кордоном. 17% опитаних зазначили, що їхні родичі перебували на заробітках за кордоном протягом останніх півроку, а 11% - що в їхніх родинах є ті, котрі працюють за кордоном постійно.

Отже, загалом, ледь не у третини українців родичі заробляють на хліб насущний поза межами України. А спостерігаючи панівний тренд, можемо впевнено прогнозувати, що цей відсоток найближчим часом матиме тенденцію до зростання.

Близько 70% українців таких родичів станом на сьогодні поки що не мають, Але не факт, що вони самі або їхня рідня якоюсь мірою найближчими роками не увіллються в потік так званих заробітчан.

Слово «заробітчани» має якийсь негативний присмак, хоча ми всі, хто працює за наймом, фактично є заробітчанами - і не важливо, де доводиться заробляти - вдома чи за кордоном.

Однак, 27% українців хочуть робити це за кордоном, тому виношують плани на еміграцію - тимчасову трудову, чи з перспективою постійного життя за межами України.

Хто ж найчастіше планує виїхати з України?

Це ті, у кого родичі вже працюють за кордоном і можуть не лише заохотити до переїзду, але й допомогти у працевлаштуванні та адаптації, що на перших порах дуже важливо.

Це ті, у кого рівень освіти і кваліфікації вищий, що підвищує їхні шанси на працевлаштування.

Нарешті, це люди віком до 35 років, що робить їхню життєву перспективу прижитися в іншій країні більш реальною.

У регіональному розрізі частіше думають чи планують виїхати з Батьківщини мешканці Західної України, що зрозуміло, адже це - потенційно «емігрантський» край, мешканці якого традиційно вирушали на заробітки чи й на проживання по всіх усюдах.

Але нині до них впритул наблизилися мешканці Центру та Півночі України, не кажучи вже про столицю - тут емігрантські настрої завирували з подвоєною силою.

Куди ж повертають свої, сповнені надії, очі наші потенційні емігранти?

Опитування показало, що найбільше - а саме 25% - хотіли б влаштуватися в Європі. Не треба бути пророком, щоб вгадати - тут на першому місті з явним випередженням йде Польща, а також Італія, Португалія, Іспанія, країни Балтії і далі вже скрізь потроху - хто як і де зуміє осісти.  7% поклали око на США, де існує історично міцна і впливова українська діаспора, зокрема, і багато наших читачів. 3% вибирають інші країни, зокрема, й екзотичні. 2% - Росію. Ще 13% не змогли чи не захотіли відповідати на це питання.

Ну а що ж Україна? З ким і з чим вона залишається?

Попри всі тривожні тенденції, є й чинники, що достатньо стабілізують. Не обнадійливі, але поки що хоча б стабілізують ситуацію.

Так, наприклад, 65% опитаних вказали, що не хочуть змінювати країну проживання і виїздити з України. Можливо, їх більшість утворюється з тих 70-ти відсотків українців, чиї родичі працюють вдома і на заробітки за кордон не виїздили?

На відміну від потенційних емігрантів, половина опитаних (50%) бажаною країною для проживання своїх дітей зазначили Україну. Це вдвічі більше, ніж кількість тих співвітчизників, які хочуть виїхати до Європи, і увосьмеро більше, ніж тих, хто націлився на США.

Однак, я застеріг би від надмірного оптимізму.

Хай ніхто не ображається, але справа в тому, що Україну, як країну для проживання своїх дітей, частіше вибирали менш перспективні для розвитку країни верстви населення - старші респонденти, мешканці сіл, та особи з нижчим рівнем доходів.

То яка перспектива чекає Україну, якщо молодь, багатші та більш освіченіші все ж таки частіше вибирали інші країни (найчастіше - країни Заходу), як можливе місце проживання наступного покоління? Відповідь напрошується сама собою, і вона невтішна.

Іншого виходу, окрім рішучого, революційного переструктурування внутрішньої, передусім, соціально-економічної, політики зі значним - у рази - підняттям зарплат, стипендій, інших соціальних виплат, створенням нових робочих місць, модернізації матеріально-технічної бази всіх виробництв, податкової політики, що стимулює випереджаючий розвиток перспективних галузей економіки і т. д. і т. п. - нема.

Проте, на превеликий жаль, ніщо не вказує, що влада та олігархічний бізнес мають намір облишити грабувати країну і починати її розвивати.

Значить, грона народного гніву будуть зріти й далі - допоки не дозріють.

А там - нове роздоріжжя для України: або соціальний вибух, або прихід до влади політичних сил, які все ж таки візьмуться за відновлення і розвиток знесиленої України.

Про варіант, що віджбурне Україну назад чи на узбіччя історії, я волію промовчати.

Чи не від такого роздоріжжя мають намір втікати з країни нові емігранти?